Україна в другій світовій війні

7.2.1. Війна і входження Західної України до складу УРСР.

На зламі 20-30-х рр. ХХ ст. країни Заходу опинилися у глибокій економічній і політичній кризі, яка супроводжувалася падінням виробництва, інфляцією, безробіттям, гострими соціальними конфліктами, розчаруваннями різних верств населення у капіталістичних цінностях: вільному ринку, невтручанні держави в підприємницьку діяльність, індивідуалізмі тощо. Пошуки шляхів виходу з кризи і засобів врятування своєї влади підштовхнули правлячі кола різних країн до певної «соціалізації» своєї економіки. У СІІІА, наприклад, у ході реалізації «нового курсу» президента Рузвельта були успішно запроваджені такі методи управління, як: державне регулювання економіки і система соціального захисту населення. Ті ж самі методи активно застосовувалися й у Німеччині, де утворився альянс де утворився альянс феодально-поліцейської влади, олігархії та люмпенізованих верств населення, яких об’єднала ідея панування германо-арійської раси й неповноцінності інших народів – нацизм, який підігрівався приниженням німців після поразки в Першій світовій війні. За таких обставин у 1933 р. до влади в Німеччині прийшла Націонал-соціалістична робітнича партія на чолі з А. Гітлером.

Агресія, війни, загарбання чужих територій – це одна з форм
існування німецького нацизму. У 1935 р. Німеччина захопила Саарську область, у 1936 – підтримала фашистський путч Франко в Іспанії, у 1938 – здійснила «аншлюс» Австрії та виставила ультиматум Чехословаччині з вимогою передати їй Судетську область.

Претензії Німеччини були схвалені на Мюнхенській зустрічі Гітлера (1938 р.) з керівниками Англії (Н. Чемберленом) та Франції (Е. Деладьє), які сподівалися направити таким чином німецьку агресію на Схід, на Радянський Союз. Саме тому вони не підтримали ініціативу СРСР щодо створення системи колективної безпеки у Європі. Відчувши підтримку з боку провідних європейських держав, Німеччина захопила всю Чехословаччину.

У ситуації, що склалася, керівництво Радянського Союзу погодилося з пропозицією Німеччини підписати пакт про ненапад, що й було здійснено 23 серпня 1939 р. («Пакт Молотова-Ріббентропа»). Був також узгоджений таємний протокол про поділ країн Східної Європи між Німеччиною і СРСР. Досі в наукових колах точаться дискусії стосовно цих подій. Існує думка, що провина у розв’язуванні війни лежить і на тодішньому керівництві СРСР .

Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 р. після нападу Німеччини на Польщу, скінчилася 2 вересня 1945 р. після капітуляції Японії (союзника Німеччини). Вона назрівала протягом багатьох років. Причини її були складними і різноманітними. Найважливішою з них було загострення суперечностей між низкою країн, зокрема, між Німеччиною, Італією та Японією, з одного боку, і США, Англією і Францією, з другого. Тому, незважаючи на глибокі суперечності, що розділяли капіталістичні країни й СРСР, війна почалася не між ними, а всередині капіталістичного світу, у ролі підпалювача війни виступила нацистська Німеччина.

Як вже зазначалося, наприкінці 1930-х рр. українські землі знаходилися у складі 4-х країн: СРСР, Польщі, Румунії та Чехословаччини. З початком німецького нападу на Польщу СРСР відповідно до угоди з Німеччиною ввів свої війська у Західну Україну (17 вересня 1939 р.). У червні 1940 р. СРСР відібрав у Румунії Північну Буковину, яка теж увійшла до складу радянської України. Відбулося об'єднання основної частини українських земель у складі СРСР. Поза Радянською Україною залишилося лише Закарпаття. Після розвалу Чехословаччини тут утворилася маріонеткова (по відношенню до Німеччини) українська держава – Закарпатська Русь, яка незабаром була загарбана Угорщиною.

Отже, восени 1939 р. та влітку 1940 р. відбулося етнічне возз'єднання України. Західноукраїнські землі увійшли до складу УРСР. Незважаючи на неоднозначність і суперечливість політики сталінського режиму в Західній Україні, об'єднання вперше за багато століть у межах однієї держави більшості українських етнічних територій було визначною подією, важливим кроком у розв'язанні українського питання.

Входження в СРСР, об’єднання з наддніпрянською Україною населення західноукраїнських земель зустрічало з ентузіазмом. Однак зміни, що відбувалися в цьому регіоні України, мали суперечливий характер. З одного боку, відбувалися експропріація маєтків польських і румунських землевласників, перерозподіл їхньої землі між українськими селянами, українізація системи народної освіти, державних установ тощо. З іншого – активна радянізація, руйнація політичної та культурної інфраструктури, створеною місцевою українською інтелігенцією. Здійснювалися насильницька колективізація, антицерковні акції, репресії проти так званих «буржуазних спеціалістів», масові депортації населення.

7.1. 2. Роль Червоної Армії в Перемозі й визволенні України.

Друга світова війна ввійшла в новий період 22 червня 1941 р. після нападу Німеччини на СРСР і початку Великої Вітчизняної війни. Проти Радянського Союзу виступили у союзі з фашистською Німеччиною Фінляндія, Угорщина, Румунія, Італія. Велика Вітчизняна війна тривала до 8 травня 1945 р., коли був підписаний Акт про капітуляцію Німеччини.

У червні 1941 р. армія агресора нараховувала 190 дивізій (157 з них – німецькі), 47 тис. гармат, 4,3 тис. танків, 5 тис. літаків. На Україну наступала група армій «Південь» (командуючий фельдмаршал фон Рундштедт). Разом із сателітами (румунськими та угорськими дивізіями) вона налічувала 57 дивізій і 13 корпусів. Їй протистояли 88 дивізій двох фронтів Червоної Армії: Південно-Західного (командуючий генерал М.П. Кирпонос) та Південного (командуючий генерал І.В. Тюлєнєв). В Україні було вжито низку заходів, направлених на мобілізацію сил. На фронт було відправлено понад 2 млн. жителів УРСР (понад 200 тис. з них – добровольці). Формувались загони народного ополчення. Широко залучались до будівництва оборонних споруд жителі міст і сіл.

У 1941 р. Червона Армія, у складі якої воювали мільйони українців, вела жорстокі бої під Києвом, Одесою, Харковом, на Донбасі. Особливо великих втрат зазнала вона під Києвом, де загинуло командування Південно-Західного фронту на чолі з генералом М.П. Кирпоносом, потрапило у полон понад 600 тис. червоноармійців та командирів. Червона Армія втратила за перші три тижні війни 850 тис. людей, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат. Німецькі бойові втрати в живій силі були менше в 10 разів. Причинами перших вражаючих невдач радянських військ були некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва, незавершеність процесу переозброєння, мобілізаційна непідготовленість армії, раптовість фашистського нападу, міжнародна ізоляція Радянського Союзу, розпорошення сил Червоної Армії проти Німеччини, Туреччини та Японії, масові репресії 1937-1938 рр. проти армійського командного складу. Однак ціною величезних втрат Червона Армія витримувала декілька місяців наступ ворога і зірвала виконання німцями плану «Барбаросса», за яким належало вже до зими 1941 р. вийти на лінію «Архангельськ – Астрахань». Героїзм радянських воїнів, зокрема, на території України, дав змогу керівництву СРСР організувати перебудову виробництва для потреб війни і підготувати сили для оборони Москви, а потім, у грудні 1941 р., розпочати контрнаступ і завдати німцям першого з початку їхньої агресії серйозного удару. Нашим молодим людям слід завжди пам’ятати про те, що вони є нащадками справжніх патріотів, пишатися цим.

У битві під Москвою вирішувалася доля і України, питання про її незалежність. Не менш важливу роль у цьому відіграли й дві наступні грандіозні битви Великої Вітчизняної і Другої світової війн: під Сталінградом (17 липня 1942 р. – 2 лютого 1943 р.) і на Курській дузі (5 липня – 23 серпня 1943 р). Остання битва скінчилася звільненням Харкова. Після чого розпочалося звільнення всієї України.

Наступні етапи визволення України пов'язані з битвою за Дніпро, Корсунь-Шевченківською, Львівсько-Сандомирською та ін. операціями І, II, III, IV Українських фронтів (командуючі М.Ф. Ватунін, І.С. Конєв, Р.Я. Маліновський, Ф.І. Толбухін). У ході боїв за Дніпро 25 жовтня 1943 р. був звільнений Дніпропетровськ. Розгромом ворога на підступах до Кривого Рогу та Нікополя у лютому 1944 р. завершено визволення Дніпропетровської області.

28 жовтня 1944 р. була повністю звільнена від окупантів територія УРСР, а 25 листопада наші війська вибили ворога із Закарпаття, яке незабаром було возз'єднане з Радянською Україною.

Відтоді до травня 1945 р. бойові дії Великої Вітчизняної війни відбувалися за межами України. Червона Армія виконувала визвольну місію у Європі. Честь здійснення Берлінської операції була надана поряд з військами І та II Білоруських фронтів І Українському фронту на чолі з І.С. Конєвим.

Отже, визволення України було стало можливим завдяки розгрому фашистських загарбників. Для Перемога була одержана завдяки значному напруженню сил народу мужності та відданості бійців і командирів
Червоної Армії, загальнонародному патріотизму, плідній співпраці фронту і тилу.

7.2.3. Роль антифашистського Руху Опору.

Для того, щоб краще охарактеризувати характер і розмах Руху Опору під час війни, слід насамперед визначати дві головних причини його появи: по-перше, радянський патріотизм більшості українців; по-друге, усвідомлення своєї жахливої долі під німецькою окупацією. При цьому основною силою (крім регулярної армії), яка боролося з ворогом, був партизанський й підпільний рух, який діяв під керівництвом Компартії й набув небачених масштабів.

В Україні не було жодної області або району, де б не діяли підпільні обкоми, міськкоми, райкоми КП(б)У. Організаторами підпілля на Дніпропетровщині були секретар підпільного обкому партії М.І. Сташков, міському партії Ю.Г.Савченко, Криворізького міському В.С. Снигірцев, Павлоградського А.П. Караванченко, Криничанського райкому В.С. Терещенко та ін. Другою особливістю радянського партизанського руху було те, що він мав централізований характер: загальне керівництво партизанським рухом в Україні здійснював Український штаб партизанського руху на чолі з генералом Т.А. Строкачем. Третя особливість – об’єднання партизанських загонів у великі партизанські з'єднання, найбільші з яких очолювали С.А. Ковпак, О.Ф. Федоров. До речі, останній – наш земляк, уродженець Лоцманської Кам’янки. Четверта особливість – його масовість і величезна роль у визволенні України. У період 1941-1945 рр. у партизанських загонах і з'єднаннях налічувалося майже 180 тис. людей, третина яких загинули. За час війни партизанські формування провели 19 рейдів загальною довжиною 52 тис. км.

Серед підпільних молодіжних організацій найбільш відомі «Молода гвардія» (м. Краснодон ) і «Партизанська іскра» (с. Кримки Миколаївської області).

Окрему роль у Другій світовій війні відігравала Організація українських націоналістів (ОУН), яка була створена у 1929 р. Є. Коновальцем, колишнім полковником січових стрільців. У 1940 р. розкололася на 2 проводи – поміркований ОУН-М (А. Мельник) і радикальний ОУН-Б (С. Бандера). У роки війни керівники ОУН покладали великі сподівання на те, що їм вдасться використати протистояння між СРСР і Німеччиною для здобуття незалежності України. Було декларовано боротьбу як проти німців, так і проти «совєтів». З цією метою були створені військові формування «Нахтігаль», «Роланд», «Поліська січ», УПА, дивізія СС «Галичина». Найбільш потужною силою серед них була УПА, яка в 1942-1944 рр. контролювала значні території Волині та Полісся з населенням 4 млн. людей. Були непоодинокі випадки нападів підрозділів УПА на німецькі гарнізони, інші партизанські дії. Однак масштаби такий бойових дій значно поступаються не тільки радянсько-німецькому фронту, але й діям радянських партизанів. У 1944–1945 рр. і повоєнний час УПА вела терористичну боротьбу в тилу Червоної Армії та проти органів радянської влади. Щодо інших військових формувань ОУН, то вони або відверто співпрацювали з німцями («Роланд», «Нахтігаль»), або взагалі діяли у складі німецьких військ (СС «Галичина»).

7.2.4. Значення Перемоги для українського народу.

Останнім часом порушується питання про те, чи правильно вважати війну 1941-1945 рр. Великою Вітчизняною війною. Факти свідчать, що війна була справді народною вітчизняною й у ній вирішувалися питання про існування не тільки радянського суспільного устрою, але й самого українського народу. Коли б Червона Армія зазнала поразку, то про будь-яку українську державність не могло бути й мови. Очевидно, що фашисти хотіли знищити більшість населення України, а інших перетворити в рабів.

Не може бути ніякого сумніву в тому, що переважна більшість українців прагнули захистити свої родини, свою батьківщину, соціалістичні завоювання. Населення окупованих територій також дуже скоро повною мірою відчуло, що таке фашистський режим на практиці і чого можна очікувати у разі перемоги Німеччини. Як і більшість бійців Червоної Армії, громадяни України всіх національностей виявили масовий героїзм і мужність на фронті. Понад дві тисячі українців були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, 31 з них – двічі, один – І.М. Кожедуб – тричі.

Україна найбільше постраждала з воюючих країн. Матеріальні збитки, завдані їй, становили 285 млрд. крб. у довоєнному обчисленні. Без житла залишилося майже 10 млн. людей. На фронтах війни загинуло 3 млн. українців. Ще більшими були жертви мирного населення. Загалом у роки війни загинув кожний шостий українець. Більше 2 млн. осіб було вивезено в Німеччину. Війна обійшлася Україні 14-мільйонними демографічними втратами.

Однак Перемога СРСР, в якій поніс великі жертви український народ, посилила радянську державу та її позиції на міжнародній арені. Україна, яка разом з Росією і Білорусією винесла на собі основний тягар війни, стала одним із засновників і членів ООН. Серед важливих результатів розгрому фашизму було об'єднання майже всіх українських земель у складі однієї держави. Щоправда, перемога радянського народу була використана сталінським режимом для свого зміцнення.

7.3. Радянізація української культури

7.3.1. Освіта і наука.

На початок 1920-х рр. приблизно 70 % дорослого населення України було неписьменне. За цих умов в Україні розгорнулась кампанія щодо ліквідації неписьменності. У 1923 р. створено товариство «Геть неписьменність», яке очолив Голова ВУЦВК Г.І. Петровський. Протягом 1920-х рр.. кількість неписьменних скоротилася з 76 до 43 % дорослого населення, у 1939 році – до 25%. У наступні десятиріччя неписьменність була практично ліквідована.

У перші пореволюційні роки постала необхідність створення нової школи на засадах безоплатної обов’язкової загальної політехнічної освіти. Така школа мусила бути трудовою, тобто забезпечувати тісний зв’язок навчального процесу з працею, що здається цілком виправданим в умовах високих темпів економічного зростання .

У 1924 р. було розпочато підготовку до запровадження обов’язкового початкового чотирирічного навчання для дітей. У містах це завдання було вирішене протягом кількох років, проте ще у 1927/28 навчальному році не вчилося близько 35% дітей шкільного віку.

У 1932 р. була запроваджена єдина структура загальноосвітньої школи, яка у незмінному вигляді збереглася до кінця 1950-х років: початкова (І— IV класи), неповна середня (І—VII класи) і середня (І—X класи). Стандартизація торкнулася й навчальних програм. Учителі у викладанні матеріалу повинні були дотримуватися тексту підручника. Після 1934 р. збільшилося будівництво шкільних приміщень, що дало змогу ліквідувати навчання у третю зміну. Середньою школою в середині 1930-х рр. було вже охоплено до третини учнів, що дало підставу радянському керівництву висунути наприкінці 1930-х років завдання переходу до загальної середньої освіти молоді, чому, однак, завадив напад на СРСР фашистської Німеччини.

Одночасно з середньою швидкими темпами розвивалася й вища освіта. Кількість вищих навчальних закладів в Україні зросла з 27 у 1917 р. до 129 у 1938/39, а чисельність студентів у них, — відповідно, з 35 тис. до 124 тис. Серед багатьох вищих навчальних закладів, що були створені в УРСР у 1920-1930-ті роки й відіграли величезну роль у підготовці кваліфікованих кадрів для народного господарства, був і ДІІТ, який нині є Національним університетом залізничного транспорту ім. В. Лазаряна. Уперше вузівськими центрами стали 28 міст республіки. У вересні 1933 року відновилася діяльність університетів у Києві, Дніпропетровську, Одесі і Харкові.

З метою забезпечення соціальної справедливості й створення умов для навчання представникам тих верств населення, які за царського режиму були практично позбавлені можливості отримати вищу освіту, створювались так звані робітфаки – підготовчі факультети для вихідців з робітників та селян. У 1925 р. в Україні діяло близько 30 робітфаків при вищих навчальних закладах. Завдяки державній полиці у галузі освіти вже в 1930-ті рр. Україна випередила за кількістю студентів найбільш розвинуті країни Європи.

У січні 1934 р. було встановлено наукові ступені кандидатів і докторів наук, а також наукові звання доцентів і професорів. Наприкінці 1935 р. скасовані обмеження, пов'язані з соціальним походженням абітурієнтів.

У 1920-ті рр. розвиток української науки спирався на дореволюційні наукові школи і кадри. У 1921 р. український радянський уряд схвалив положення, згідно з яким Українська академія наук, що була створена за часів гетьманату П. Скоропадського (1918 р.) визнавалася найвищою науковою державною установою радянської республіки. Причому її назвали Всеукраїнською Академією наук (ВУАН), тим самим декларуючи намір об'єднати в рамках однієї організації наукову інтелігенцію всієї України. Президентами Академії були видатний природознавець Володимир Вернадський, ботанік Володимир Лепський, мікробіолог й епідеміолог Данило Заболотний.

Продовжили діяльність три секції ВУАН: історико-філологічну, фізико-математичну і соціально-економічну. Найбільш плідно працювала історико-філологічна секція, де провідну роль відігравав М. Грушевський. У 1924 р. він повернувся з-за кордону і був обраний академіком ВУАН, а в 1929 р. – академіком АН СРСР. Членами секції були історики Дмитро Багалій, Михайло Слабченко, Олександр Оглоблин, Осип Гермайзе, Дмитро Яворницький, літературознавці Сергій Єфремов та Володимир Перетц, етнограф Андрій Лобода, філолог і сходознавець Агатангел Кримський, мистецтвознавець Олексій Новицький.

У фізико-математичній секції працювали вчені зі світовими іменами: математики Дмитро Граве та Микола Крилов, хіміки Володимир Кістяківський та Лев Писаржевський, в соціально-економічній секції – Костянтин Воблий, який започаткував вивчення економічної географії України, статистик і демограф Михайло Птуха, історик права Микола Василенко. Дійсними членами ВУАН стали засновник української школи фізіології рослин Євген Вотчал, ботанік Олександр Фомін, біолог Микола Кащенко, геолог Павло Тутковський.

У 1934 р. у складі Академії наук утворився Інститут електрозварювання під керівництвом всесвітньо знаного вченого у галузі зварювання металів і містобудівництва Євгена Оскаровича Патона. Видатні відкриття в Україні зробив фізик Лев Давидович Ландау, який пізніше стане лауреатом Нобелівської премії (1962 р.).

Водночас разом із зміцненням тоталітарного режиму, встановленням сталінської диктатури, проведенням репресивної політики відбувався наступ на українську інтелігенцію, що згодом переріс у справжній терор. Першим ударом по українській науці став процес Спілки Визволення України в 1930 р., на якому були засуджені декілька провідних діячів ВУАН. Після цього в Академії були проведені «чистки» . Ліквідували Науково-дослідний інститут історії української культури, Інститут економіки й організації сільського господарства, Інститут літературознавства ім. Шевченка в Харкові. Під час затвердження в лютому 1936 р. нового статуту її було перейменовано на Академію наук УРСР . Президентом ВУАН у 1930 р. став О.О. Богомолець.

З 1929 р. почалося цькування академіка М. Грушевського, який був невдовзі висланий з Києва до Москви, а через кілька днів заарештований як керівник неіснуючого «Українського національного центру». Старий і хворий академік не витримав психологічного тиску і обмовив себе. Проте Й. Сталін, побоюючись міжнародного резонансу, наказав звільнити М. Грушевського. Помер М. Грушевський у 1934 р. під час хірургічної операції.

У 1933 р. Й. Сталін оголосив головною небезпекою місцевий націоналізм (а не російський шовінізм, як раніше). Це стало сигналом до контрнаступу на українізацію, яка тепер вважалася націоналістичною контрреволюцією. У 1937 р. слово «українізація» остаточно зникло з партійних документів. У 1938 р. в усіх школах було запроваджене обов'язкове вивчення російської мови. Українська абетка, граматика і словник були максимально наближені до російських.

Було зменшено кількість українських шкіл, скоротився відсоток українських учителів і науковців, закривалися українські театри, заборонялися п'єси українською мовою. Якщо у 1931 році 90% газет і 85% журналів були україномовними, то в 1940 їх частка скоротилася, відповідно, до 70% і 45%. Фактично відновилася політика русифікації, хоча вголос це ніколи не проголошувалося. У 1933 р. Й. Сталін оголосив головною небезпекою місцевий націоналізм (а не російський шовінізм, як раніше). Це стало сигналом до контрнаступу на українізацію, яка тепер вважалася націоналістичною контрреволюцією. У 1937 р. слово «українізація» остаточно зникло з партійних документів. У 1938 р. в усіх школах було запроваджене обов'язкове вивчення російської мови. Українська абетка, граматика і словник були максимально наближені до російських.

Було зменшено кількість українських шкіл, скоротився відсоток українських учителів і науковців, закривалися українські театри, заборонялися п'єси українською мовою. Якщо у 1931 р. 90% газет і 85% журналів були україномовними, то в 1940 р. їх частка скоротилася, відповідно, до 70% і 45%. Фактично відновилася політика русифікації, хоча вголос це ніколи не проголошувалося. Вища і загальноосвітня школи були перетворені на важливі інструменти тоталітарного режиму і комуністичної пропаганди. Чимало організаторів української освіти, викладачів вищої школи і вчителів було репресовано.

Однак, незважаючи на політичні негаразди, українська наука відіграла значну роль у розвитку економіки, реконструкції народного господарства. Значним був внесок українських науковців у Перемогу у Великій Вітчизняній війні. У тилу українська науково-технічна інтелігенція брала активну участь у налагодженні роботи заводів і фабрик, шахт і електростанцій, складала технічні проекти, розробляла нові технології, створювала досконалішу, ніж у ворогів, зброю. Допомогу оборонним підприємствам і фронту тією чи іншою мірою надали майже всі академічні інститути, тематика досліджень яких була відразу приведена у відповідність з потребами воєнного часу. Визначну роль у випуску танків Т-34 відіграв Інститут електрозварювання АН УРСР.

7.3. 2. Література і мистецтво соціалістичного реалізму.

Загальні тенденції політичного розвитку країни відображалися й у розвитку літературного процесу в Україні. Період 20-х – початку 30-х рр.. ХХ ст. характеризувався відносно вільним розвитком літератури та мистецтва У цей час створили свої найкращі прозові твори М. Хвильовий, В. Підмогильний, Г. Косинка, Ю. Яновський. Широку популярність завоював гуморист Остап Вишня. На 1920-ті рр. припадає розквіт творчості П. Тичини та М. Рильського, поряд з ними творила ціла плеяда талановитих поетів: М. Зеров, М. Драй-Хмара, Є. Плужник, В. Сосюра, М. Бажан, Т. Осьмачка, творчості яких були притаманні романтичні настрої, пошуки яскравих форм і засобів його художнього вираження. Продовжуючи притаманну для української культури барокову традицію, вони виробляли новий, необароковий стиль у формі символізму. Подібні мотиви відчутні в творчості Миколи Бажана 20-х рр. Його поезія характеризувалася узагальненнями глибокого філософського значення.

На творчості українських літераторів позначився також вплив європейських модернізму. Зокрема, тяжіння до нього було характерним для творчості поета, театрознавця, перекладача М. Вороного. Він одним з перших увів до української лірики тему міста, інші модерністські мотиви європейської поезії.

Найвидатніша постать тогочасної української поезії – Павло Тичина Поезії його збірки «Сонячні кларнети» мали новаторський характер. На жаль, під тиском політичної диктатури поет зайняв примиренську позицію і був канонізований як зразковий оспівувач соціалістичних перетворень.

Особливе місце у розгортанні культурного відродження належало неформальній літературній київській групі «неокласиків». Їх естетична програма характеризувалась прагненням до строгої форми, гармонійної завершеності вірша, наслідуванням класичних зразків. Вони намагалися позбавити українську поезію сентименталізму й поверховості, понад усе ставили в літературі професіоналізм, намагалися спиратися у мистецькій практиці на кращі зразки європейської класики.

Найвидатнішою поетичною індивідуальністю в групі неокласиків був Максим Рильський. Справжнім злетом творчості поета стали його збірки «Під осінніми зорями», «Крізь бурю і сніг», «Синя далечінь», «Тринадцята весна», де романтичний дух органічно поєднується з вишуканою ліричною формою. Однак у 1932 р. після гострої критики за «втечу від життя», «ідеалізм» і «книжність» М. Рильський змушений був «перебудуватися» і став офіційним радянським поетом, автором «Пісні про Сталіна».

До групи неокласиків належали також М. Зеров, М. Драй-Хмара П. Филипович, О. Бургхардт (псевдонім – Юрій Клен). Доля їх складалася трагічно, хист кожного так і не розкрився до кінця.

Визначним теоретиком неокласичного напряму в літературі був Микола Хвильовий. Він бачив мету літературного процесу у розкритті прекрасного в людині. Така позиція суперечила офіційній комуністичній ідеології, спрямованій на формування «пролетарської культури» та «класових цінностей».

У Києві працював видатний російський письменник М. Булгаков, автор романів «Майстер і Маргарита», «Біла гвардія», п’єс «Дні Турбіних», «Собаче серце» тощо. Не можна викидати з української культури тих літераторів, що творили не українською, а російською мовою. Серед них були, такі видатні прозаїки й поети, як І. Бабель («Одеські оповідання», збірка оповідань «Кінармія»), І. Ільф і Є. Петров («Дванадцять стільців», «Золоте теля»), В. Катаєв (роман «Час, уперед!», повість «Біліє парус одинокий»), Е. Багрицький (поема «Дума про Опанаса») та ін.

Цікаві творчі пошуки відбувалися в 1920-ті рр.. у драматургії та театрі. На кінець 1925 р. у республіці налічувалось 45 театрів, у 1932 – 70. Великої популярності серед глядачів набув перший державний Драматичний театр ім. Т.Г. Шевченка, Утворений у 1912 р. у Києві, з 1927 р. цей театр працює у Дніпропетровську. Нині це Дніпропетровський український музично-драматичний театр ім. Т.Г. Шевченка.

Засновником новітнього напряму в українському театральному мистецтві став «Молодий театр», який організували відразу після революції Лесь Курбас і Гнат Юра. В основу його театральної естетики були покладені західноєвропейські модерністські тенденції.

Лесь Курбас здобув визнання як видатний організатор театру і режисер-реформатор театрального мистецтва, який прагнув піднести український театр до світового рівня і зберегти притаманний йому національний стиль. У своїх естетичних пошуках режисер наближався до програми неокласиків, намагаючись синтезувати здобутки класичної європейської драматургії і традиції українського театру. У 1922 р. Л. Курбас на основі «Молодого театру» створив новаторське об’єднання – театр «Березіль». Традиції театру увійшли в творчу практику акторської майстерності, заклали підвалини новаторської театральної школи в Україні.

У 1919 р. відокремився від «Молодого театру» Г. Юра. З групою акторів він створив театр ім. І. Франка, що в наш час є одним з провідних українських театрів.

На рівень високої професійності виходить з 1920-х рр. українська музика. Значний внесок у її розвиток зробили композитори Микола Леонович, Кирило Стеценко, Яків Степовий та ін. Активно розвивається жанр оперного мистецтва. В 1925-1926 рр. були створенні перші українські театри опери та балету в Харкові, Києві та Одесі. В Україні та за її межами здобули визнання виконавці Марія Литвиненко-Вольгемут, Іван Паторжинський, Іван Козловський, Зінаїда Гайдай, Борис Гмиря, Ольга Петрусенко та ін.

У 1920 рр. була створена державна українська мандрівна капела «Думка», яка за короткий час стала одним з найкращих хорів в країні і пропагувала українську хорову музику не лише в республіці, а і далеко за її межами. Успішно виступала Державна капела бандуристів під керівництвом М. Михайлова.

У 1923 р. було організовано Український державний симфонічний оркестр, у 1927 р. – Українську державну філармонію у Харкові, яка об’єднала оркестри, колективи, ансамблі та окремих виконавців республіки. На початку 1930-х рр. у Києві, Харкові та Одесі відкрились консерваторії.

У 1920-ті рр.. значно пожвавився новаторський пошук у галузі образотворчого мистецтва. Непересічне значення для розвитку українського монументального живопису має творчість художника М. Бойчука, який обстоював власну концепцію живопису, що ґрунтувалася на поєднанні національних (передусім іконописних) і світових традицій малярства. Під керівництвом М. Бойчука виконано розписи Луцьких казарм у Києві, санаторію ім. ВУЦВК в Одесі, Червонозаводського театру у Харкові. Звинувачений у пропаганді буржуазно-націоналістичних ідей, М. Бойчук був репресований 1937 р. і розстріляний, більшість його творів знищено. Але в теорію мистецтва міцно увійшли поняття «школа Бойчука», «бойчукізм».

Культурне піднесення в Радянській Україні майже припиняється вже на початку 1930-х рр., коли сталінське керівництво розпочало наступ на національну культуру, що супроводжувався переслідуванням, а далі й фізичним знищенням кращих сил творчої інтелігенції. «Розстріляне відродження» – під такою назвою увійшла в українську історію ця сторінка національної культури.

Доба «великого перелому» (1930-ті рр.) характеризувалася істотними, але неоднозначними результатами в галузі культурного будівництва. З одного боку, було досягнуто вагомих позитивних результатів у розвитку культури. Підвищився загальноосвітній рівень народних мас; розширювалося коло людей, професійно зайнятих творенням культурних цінностей. З іншого боку – репресії сталінського керівництва поширювалися у першу чергу на найбільш освічену частину суспільства і тому істотно підірвали його культурний потенціал.

Наслідки контрукраїнізації були негативними для української культури. Відбулося падіння престижу української мови і культури, зведення останньої до провінційного рівня, русифікації значної частини України, передусім східних областей і міського населення. Під загрозою опинилося саме існування українців як нації.

Унаслідок ідеологізації культурного життя за рамками дозволеного опинилися колосальні пласти із загальнолюдської культурної спадщини. Відбувається запекла боротьба з будь-якими проявами декадансу. Будь-який твір розглядається з позиції його придатності або непридатності для політичної пропаганди в інтересах «пролетаріату». Спроба ухилитись від політичної повинності сприймається як злочин. Тому ті митці, які прагнули зберегти творчу свободу, мусили емігрувати. А ті, що залишились, повинні були або загинути, або пристосовуватись, що призвело до руйнації їх творчості особистості.

Держава безпосередньо керувала митцями, об’єднуючи їх у організації на кшталт творчих спілок письменників, художників, журналістів тощо. Було проголошено утвердження єдино правильного мистецького стилю – «соціалістичного реалізму». Він вимагав зображення типових характерів у типових обставинах з неухильною орієнтацією на цілком визначену систему духовних цінностей, передбачав зображення дійсності «з точки зору інтересів пролетаріату», тобто заохочував її свідоме перекручування. Дійсно правдиве відображення життя засобами мистецтва було об'єктивно нездійсненним під наглядом цензури. Забороненою залишалася сувора правда тяжкого життя, соціальної несправедливості, масового голоду, кричущого порушення законності й репресії.

Кульмінаційними в розгромі українського культурного життя були 1933 і 1934 pр. На початку 1933 р. заарештували поета, прозаїка та драматурга М. Ялового. Вражений арештом свого друга і подіями, свідком яких був, застрелився Микола Хвильовий. Того ж року за звинуваченням у причетності до «Української військової організації» був ув'язнений Остап Вишня. Був розігнаний експериментальний театр «Березіль», а його творець Лесь Курбас загинув у трудовому таборі. Так, тільки в 1934–1938 рр. було репресовано більше половини членів та кандидатів в члени Спілки письменників України. Кілька сотень кобзарів були скликані на з'їзд, де їх усіх заарештували і розстріляли.

Ті талановиті радянські письменники, поети, художники, режисери, які уникнули репресій, змушені були орієнтуватися на пересічні ідеологічні стандарти та художні прийоми. Свободи творчості вони вже не мали. Різноманітні літературні об'єднання були закриті і злиті в Спілку письменників України. Вона була оформлена на Першому з'їзді письменників України, який відбувся у 1934 р. Слідом за письменниками об'єдналися у творчі спілки інші митці. Система намагалась диктувати не лише творчий метод, художню форму, але й зміст мистецтва. Соціалістичний реалізм від початку заперечував доцільність розвитку національних культур народів СРСР, у тому числі українського.

Разом з тим, було б невірно сприймати цей період розвитку української культури лише як час тотального нищення її здобутків та митців. Розвиток культури не припинявся і в часи апогею тоталітаризму. Уся складність і суперечливість радянської дійсності відбилася в житті й творчості геніального українського радянського кінорежисера і письменника Олександра Довженка, до здобутків якого належать кінострічки 1920-30-х рр. «Звенигора», «Арсенал», «Іван», «Аероград», «Щорс». Фільм О. Довженка «Земля» у 2015 р. визнаний у ЮНЕСКО як один з десяти найкращих шедеврів світової кінематографії.

Яскравою сторінкою в історії української культури став період війни. У час, коли вирішувалася доля самого сталінського режиму, останній був змушений послабити репресії проти української інтелігенції, допустити відродження національних почуттів українців, жорстоко утискуваних в мирний період. Москва досить швидко зрозуміла, що війну з іноземними загарбниками не можна вести, не спираючись на патріотичні, у своїй основі національні почуття народу. Як писав М. Рильський, «Вперше за багато років українські вчені і письменники одержали право вголос сказати про «національний дух українського народу». У літературі і науці почався рух за відновлення власної історичної пам'яті, за реальне національне усвідомлення народу і не лише в боротьбі з фашизмом, а й у перспективі, у всіх галузях суспільного буття. І хоча цей рух був до певної міри контрольований, але в багатьох ділянках культурного життя він став помітною і впливовою реальністю. З кінця 1941 р. в українській радянській літературі одна за одною починають друкуватися статті істориків і письменників, присвячені величним сторінкам національного минулого, передусім яскравим зразкам відсічі загарбникам і поневолювачам. Раз у раз вони звертаються з різних тематичних приводів до героїчних постатей вітчизняної історії: Ярослава Мудрого, Данила Галицького, П. Конашевича-Сагайдачного. Відроджується потяг до національного традиціоналізму, прориваються назовні мотиви українського патріотизму, що не мав нічого спільного зі штучно культивованим радянським патріотизмом.

Роки війни стали часом появи значних, наповнених патріотичним пафосом віршованих творів, які об'єднала тема нестерпної туги за рідною землею, любові до отчого краю: «Слово про рідну матір» Максима Рильського, «Голос матері» Павла Тичини, «Любіть Україну» Володимира Сосюри та ін. Слова з поетичної «Клятви» М. Бажана «Ніколи, ніколи не буде Вкраїна рабою німецьких катів!» стали гаслом волелюбного українського народу в боротьбі проти жорстокого ворога.

Словник

П’ятирічка (п’ятирічний план) – основна форма державного економічного планування в СРСР, починаючи з 1929 р. до розпаду країни 1991 р.

Перша п’ятирічка – єдиний державний перспективний план розвитку всіх галузей економіки і культури СРСР (відповідно – УРСР) на 1928/29 – 1932/33 рр. Його основні завдання: створення власної передової технічної бази для реконструкції всього народного господарства внаслідок швидких темпів індустріалізації країни; проведення колективізації сільського господарства; забезпечення систематичного підвищення питомої ваги соціалістичного сектора в народному господарстві СРСР.

Тоталітарний режим (тоталітаризм) – політичний режим, за яким здійснюється повний (тотальний) контроль держави над усіма аспектами життя суспільства й окремої людини.

Унітарна держава – це цілісна держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають статусу державних утворень і не володіють суверенним правом.

Федеративна держава (федерація) – форма державного устрою, за якою союзна держава складається з кількох держав (республік, штатів, земель) або державних утворень.

Війна вітчизняна – справедлива війна на захист своєї Вітчизни.

Націонал-соціалізм (нацизм) – форма суспільного устрою, яка поєднує соціалізм з крайнім націоналізмом, расизмом, мілітаризмом, а також ідеологія, яка обґрунтовує такий порядок. Використовується олігархією як один зі способів свого панування.

Фашизм – близький до нацизму вид політичного режиму, концепція, а також радикальна авторитарна імперіалістична ідеологія, характерними ознаками якої є сильний культ особи, мілітаризм, тоталітаризм, імперіалізм, ідея постійної війни й панування. Використовується олігархією як один зі способів свого панування.

Контрольні запитання

1. Які основні причини політичної і економічної кризи у 1921 р.?

2. У чому суть непу?

3. Яким чином був утворений СРСР?

4. Які причини призвели до згортання непу?

5. Яким чином проводилася індустріалізація промисловості в Україні?

6. Що означало на практиці проведення суцільної колективізації?

7. Хто з керівників УРСР був причетний до Голодомору 1932-1933 рр. ?

8. Як пояснити причини високого трудового підйому у середині 30-х рр.?

9. Чи був збудований у СРСР та УРСР соціалізм?

10. Які причини, передумови і характер ІІ світової і Великої Вітчизняної війни?

11. Коли і в яких умовах відбулося об’єднання основної частини українських земель?