Геополітика в сучасному світі
У сучасній міжнародній політиці відтворюються геополітичні мотиви. Геополітика традиційно трактується як сукупність доктрин про географічну обумовленість політики. Вона ґрунтується на географічному детермінізмі (визначній ролі географічного чинника в соціально-політичному житті) і деякими ідеями соціал-дарвінізму - поширенні на міжнародну політику вчення Ч. Дарвіна про боротьбу за існування і теорію природного добору.
Геополітика як симбіоз об'єктивних географічних чинників, ідеологічних нашарувань і теоретичних обґрунтувань тісно пов'язана з поняттям «геополітична величина». Це держава в її надзвичайній якості, тобто це сукупність чинників і передпосилок, що обумовлюють тривалий і якісний вплив однієї держави чи союзу держав на міжнародні відносини і конфігурацію міжнародної політики. Сюди можна віднести власне географічний, політико-економічний чинник («чинник сили»), «чинник тяжіння», чинник балансу міжнародних відносин, чинник «центру сили», релігійний та інші.
Геополітичні величини є найбільш сталими у міжнародних відносинах. їх політико-географічна конфігурація змінюється, деякі зникли і зникають - Карфаген, Римська імперія, Священна Римська імперія германської нації, імперія Османів, Британська і Французька імперії тощо. Однак упродовж останніх століть саме вони визначали хід і зміст міждержавної політики.
Наполеон І вказував на два центри світового тяжіння: Захід (Західна Європа) і Схід (Росія).
А. де Токвіль визначав такі геополітичні величини:
• Росія, яка контролює «вісь» євро-азійського масиву;
• світ океанічний - США, а також світ прибережний - Західна Європа, орієнтовані на міжнародну торгівлю і експансію на морі.
Французький історик і дипломат дійшов висновку, що ці два світи в майбутньому будуть неминуче протиборствувати. Такі тотожні висновки видатного полководця і відомого дослідника підтвердились в недалекому минулому і у нинішніх умовах.
Одночасно відбувається процес утворення нових «центрів сили», що об'єктивно відбиває нерівномірність політико-економічного розвитку окремих країн і регіонів. Крім «традиційних» геополітичних величин, у сучасному політичному світі виникають нові, не такі могутні, але зі своїм власним баченням перспектив глобального і регіонального розвитку. Важливо оцінити наслідки впливу їх зовнішньої політики на міжнародну політику. ООН покликана постійно підтримувати існуючий баланс сил в регіонах відносного стабільного розвитку і в «гарячих точках».
Триває закономірна зміна політичного лідерства. США, Росія, Західна Європа, Японія, Китай, Індія - це «незмінні і усталені категорії світового балансу».
Поява нових «центрів сили» - прямий наслідок такого чинника, як темпи зростання промислового виробництва.
Застосуємо образну термінологію, що характеризує вплив цього чинника на різке зростання загального потенціалу держав і переходу їх у нову політичну якість. Річні темпи промислового зростання вище 10% є режимом «економічного бігу» і значно прискорюють політичну модернізацію країни; 8-10% - режим «швидкої ходи», що також вносить суттєві корективи в політичний курс держави (політика концентрує в собі економічні потенції держави); 6-8% -режим «середньої ходи», що означає відносний баланс між економікою і політикою; 6% і менше - режим «повільної ходи», що є досить тривожним симптомом: політика повинна функціонально надолужувати згаяне в економічній сфері.
Такі економічні тенденції є характерними для азіатсько-тихоокеанського регіону (АТР). Тут існує потенційне джерело перерозподілу сил в міжнародних відносинах і багато що залежить від регіональної взаємодії внутрішнього розвитку і зовнішніх політик держав регіону - «економічних тигрів».
В африканському регіоні дещо інша ситуація. Особливості його політичного розвитку визначають два істотні чинники:
• територіальні претензії держав, які вони час від часу пред'являють одна одній (колоніальні держави свого часу довільно визначили кордони колишніх колоній без урахування етнічного чинника);
• збільшення рівня мілітаризації більшості афро-азіатських країн (це є характерним і для Латинської Америки).
Територіальні суперечки як наслідок колоніальної політики «поділяй і владарюй» (divide et impera), міжплемінний розбрат (трайбалізм), міжконфесійні конфлікти, сутички амбіцій лідерів, загальна соціально-економічна відсталість, релікти неоколоніалізму - всі вони живлять і ще довго будуть підживляти міждержавні конфлікти в цих регіонах.
Мілітаризація, яка стимулює локальні периферійні конфлікти, створює надто серйозну загрозу для світового співтовариства. Мікрогеополітичні величини, що формуються в регіоні, орієнтуються на певні зовнішньополітичні сили і впливи, що може призвести до ускладнення відносин в рамках ООН.
Країни середнього рівня розвитку представлені переважно з латиноамериканським регіоном, де визначився процес появи лідерів в особі «латиноамериканського чотирикутника» Мексіка, Аргентина, Бразилія, Венесуела - країн, що значно випередили своїх сусідів за комплексом якісних ознак внутрішнього розвитку, відмовились від застарілих технологій правління і обрали шлях політико-економічної модернізації.