 Церковна боротьба поступово переростала в національно-визвольний рух, лідером якого стає козацтво. Вперше термін “козак” згадується в початковій монгольській хроніці у 1240 р. Пізніше у XVI ст. цей термін зустрічається у словнику половецької мови “Кодекс Куманіус” (1303) та в грецькому збірнику житіє святих “Синаксарі”. Першими мешканцями Запорозьких вольностей стали дружинники, які після захоплення України-Русі Литвою рятувалися на берегах Дніпра. Вони вважали себе вільними людьми, а оскільки за фахом вони були професійними воїнами, то навчали місцевих людей військовому та морському ремеслу. Ці дружинники-воїни принесли характерний зовнішній “імідж” – брита голова з оселедцем, вуса. Від тюркомовного місцевого населення вони отримали назву “козак”. Другою хвилею запорожців стала збідніла шляхта та сміливі і заповзятливі селяни, котрі тікали від польського поневолення. Слово “козак” вживалося для позначення полярних функцій “страж” і “розбійник”. Існують також інші версії походження козацтва: хозарська, татарська, бродницька, угодницька та інші. Однак, головними чинниками появи і формування козацтва стали існування вільної землі зі сприятливими умовами для життя, досвід освоєння південних земель здобичниками і наявність військового мистецтва і здатності захистити себе від татар та кочівників. Отже, в українських землях протягом XV-XVI ст. формується нова соціальна верства – козацтво, яка вийшла як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно, претендувала на роль політичного лідера і владу. Існування великого масиву вільних земель стали ґрунтом для формування українського козацтва. Прискорили цей процес широкомасштабна колонізація нових земель, що розгорнулася у XV ст., посилення соціально-економічних протиріч та релігійного і національного гніту; зростання зовнішньої загрози з боку турків і татар. У середині XV ст. осередком згуртування українського козацтва стала Запорізька Січ (тобто укріплення за порогами), яку заснував Дмитро Вишневецький, а військо отримало назву Запорозького. У різні часи Січ розташовувалась на різних островах. Всього існувало 8 січей: Хортицька, базавлуцька, Томаківська, Микитинська, Чортомлицька. Олешківська, Кам’янська, Нова або Підпільненська. Війську Запорізькому низовому були притаманні риси демократичної республіки. Січова рада була вищим законодавчим і адміністративним органом. Вона розглядала питання внутрішньої і зовнішньої політики, судила злочинців, обирала уряд – військову і паланкову старшину (кошового отамана, суддю, осавула, писаря, курінних отаманів, військових службовців, хорунжого та інших). На Січі не було феодальної власності на землю, кріпацтва, панувала формальна рівність між усіма козаками на землю, участь в радах, але між старшиною і рядовими козаками існувала соціальна нерівність, яка викликала незадоволення бідних козаків (сіроми). У Речі Посполитій не склалося сталого відношення до козацтва, яке не мало офіційного статусу. На сеймі неодноразово приймалися рішення повернути козаків, більшість з яких були селянами, до феодалів. Однак використання поляками козаків, як сміливого, хороброго війська під час війн кожного разу “врятовувало” козаків від репресій. Незважаючи на заборону, вони продовжували свої походи і пограбування Криму і Туреччини. Щоб приборкати козаків, а також з метою використання їх в інтересах Польщі, у 1572 р. король Сигізмунд II Август видав універсал про утворення реєстрового козацтва, тобто найманого формування, яке отримало правовий статус і тепер знаходилось на службі у польській державі. Перший реєстр складав 300 козаків. Пізніше Стефан Баторій у 1578 р. збільшив кількість реєстровців до 500. На чолі реєстровців стояв гетьман, якому це завдання давалося офіційно з врученням клейнодів (символів влади). Реєстрові козаки звільнялися від податків, отримували землю, військово-адміністративну незалежність від місцевої влади, платню від польського уряду. Вони повинні були охороняти кордони і здійснювати контроль над нереєстровими козаками. З середини 90-х років XVI ст. відбувався процес масового “покозачення” населення. В 1616 р. в Чигирині, Корсуні, Черкасах, Переяславі, Білій Церкві козаки в середньому становили понад 70 відсотків їхніх мешканців. Козацтво також знаходило підтримку серед населення в їх прихильному ставленні до православної віри. Глибока релігійність була характерною ознакою духовного життя на Січі. Навіть вступ до запорозького товариства починався з питання: “У Бога віруєш?”. В межах Війська Запорозького низового існувало понад 60 церков. Козаки постійно відвідували богослужіння і молебні. Умираючи, відписували на церкву ікони, золото, срібло тощо. Козацтво активно виступало за відродження православної віри і стало поруч з духовенством в боротьбі з католиками і уніатами. Так, гетьман П. Конашевич-Сагайдачний прийняв активну участь у боротьбі за відновлення православної церкви в Україні. Його підтримало козацтво, весь народ. Польський уряд змушений був у 1632 р. затвердити “Статті для заспокоєння руського народу” і цим офіційно визнати існування православної церкви і затвердити архімандритом Києво-Печерської Лаври Петра могилу. Цей акт приглушив гостроти конфесійної боротьби, але остаточно протистояння ліквідовано не було. Отже, треба відмітити те, що маючи низку головних ознак держави, Запорізька Січ, все ж була лише своєрідною, перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і професійною общиною. Несприятливі зовнішні впливи та внутрішні недоліки так і не дали змоги цьому зародку, ескізу української державності перерости у нову якість, але свій політичний яскравий слід у процесі українського державотворення козацька держава, безумовно, залишила. |
