Політичне життя в Україні. Вибори Президента України 2004 рр.

Перехід до ринкових відносин спричинив загострення соціально-економічної ситуації в країні, що в свою чергу потягло за собою загострення політичної ситуації. Населення висловлювало невдоволення діяльністю Верховної Ради і Президента. Зрештою було прийнято рішення провести дострокові вибори Президента і Верховної Ради.

27 березня 1994 р. відбулись вибори до Верховної Ради України. Було обрано 338 народних депутатів, половина з яких були членами політичних партій. Найбільше місць отримала КПУ — 96 (до них слід Додати ще 5 членів Компартії Криму), Рух - 20, СелІІУ — 18, СПУ — 14. Інші партії спромоглись провести до Верховної Ради від 1 до 9 своїх представників. Таким чином, вибори засвідчили домінування лівих сил. 18 травня 1994 р. Головою Верховної Ради було обрано О. Мороза. Новий парламент затвердив Прем'єр-міністром В. Масола. Процес зміни політичної влади в Україні завершили президентські вибори, що відбулися в червні—липні 1994 року. У другому турі виборів перемогу здобув Л. Кучма. 9 липня новообраний Президент України склав присягу.

Вибори 1994 р. засвідчили, що Україна стоїть на демократичному шляху розвитку.

У період правління Л. Кучми здійснювалися певні ринкові перетворення, проте тривав спад виробництва.

Прийняття Верховною Радою Конституції України (28 червня 1996 р.) та введення національної грошової одиниці гривні (вересень 1996 р.) стали позитивними зрушеннями у становленні незалежної України.

Важливою подією стали вибори до Верховної Ради (березень 1998 р.), які проходили за новою виборчою системою — мішаною (пропорційно-мажоритарною). З 450 депутатів 225 обиралися в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а 225 — за списками кандидатів у депутати від політичних партій або виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Результати голосування засвідчили домінування лівих партій. За підсумками голосування чотиривідсотковий бар'єр подолали КПУ (24,65 %; 84 депутатські мандати), Народний рух України (9,4 %; 32), виборчий блок СПУ та СелПУ «За правду, за народ, за Україну!» (8,6 %; 29), Партія зелених України (5,4 %; 19), Народно-демократична партія (5 %; 17), Всеукраїнське об'єднання «Громада» (майже 4,7 %; 16), Прогресивна соціалістична партія України (4 %; 14).

12 травня 1998 р. Верховна Рада XI скликання розпочала свою роботу. Вибори Президента України відповідно до Конституції України було призначено на 31 жовтня 1999 р.

У день виборів у голосуванні взяли участь 70 % виборців. Після підрахунку голосів з'ясувалося, що жоден із кандидатів у Президенти не набрав потрібної для перемоги кількості голосів. Перше місце впевнено зайняв діючий Президент Л. Кучма, а друге — П. Симоненко, третім був О. Мороз, четвертою — Н. Вітренко. ЦВК призначив дату проведення другого туру голосування — 14 листопада.

Цікавість до другого туру президентських виборів не знизилася, а навіть зросла. Президентом України вдруге було обрано Л. Кучму. За нього проголосувало 56 % виборців, а за П. Симоненка — близько 38 %.

Після обрання Президента відбулась зміна уряду. У грудні 1999 р. Прем'єр-міністром України призначено В. Ющенка, тодішнього голову Національного банку України, що мав репутацію реформатора. За роки його прем'єрства в економічному житті країни відбулись важливі зрушення: розпочалось економічне зростання. Важливим починанням уряду стали реформи в системі освіти. Визначною подією, що позитивно вплинула на прискорення державотворчих процесів і проведення реформ, було формування в складі ВРУ парламентської більшості. У січні 2000 р. її сформували депутати 11 парламентських груп і фракцій, а також деякі позафракційні депутати.

Більшість надала підтримку уряду Ющенка.

Формування більшості спричинило зміну керівництва ВРУ: Головою ВРУ став І. Плющ, 19 з 24 Комітетів очолили представники більшості. Парламентська більшість зосередила основну увагу на підвищенні ефективності законодавчої роботи. 16 квітня 2000 р. відбувся Всеукраїнський референдум за народною ініціативою. Понад 80 % виборців, що взяли участь у голосуванні, висловились за двопалатний парламент, скорочення числа депутатів з 450 до 300, ліквідацію права депутатської недоторканності, право Президента достроково припиняти повноваження ВРУ, якщо остання протягом одного місяця не зможе сформувати постійно діючої парламентської більшості або протягом трьох місяців не зможе затвердити підготовленого і поданого в установленому порядку Кабінетом Міністрів проекту Державного бюджету України.

Виконання рішень референдуму поставило на порядок денний питання про внесення суттєвих змін до Конституції і виборчого закону. Проте цей процес через різні причини гальмувався. Навесні 2001 р. Україну охопила політична криза, пов'язана із вбивством опозиційного журналіста Г. Гонгадзе. Під час слідства виявилися негативні явища у верхніх ешелонах влади. Напруги додали записи майора СБУ О. Мельниченка, зроблені ним у кабінеті Президента, які вказували на причетність до цього й інших резонансних злочинів вищих осіб держави. Опозиція вирішила скористатися нагодою для зміни влади в країні. Були організовані масові демонстрації і акції протесту в рамках акції «Україна без Кучми!», які 9 березня 2001 р. навіть завершились сутичками з міліцією. Проте домогтись свого опозиція не змогла. Наприкінці весни наступ опозиції пішов на спад, владі вдалось подолати кризу, але її авторитет був суттєво підірваний як у середині країни, так і за кордоном.

Важливою подією політичного життя країни у 2000—2001 рр. було перегрупування політичних сил в країні, особливо напередодні парламентських виборів 2002 р. У січні 2001 р. було відправлено у відставку Ю. Тимошенко, а 26 квітня 2001 р.— увесь уряд В. Ющенка. Це було поштовхом до формування могутньої опозиції. Упродовж осені-зими 2001 р. відбулося формування передвиборчих блоків. Основними суперниками на парламентських виборах стали опозиційний блок «Наша Україна» і провладний блок «За єдину Україну».

Вибори у березні 2002 р. відбувалися за мішаною виборчою системою.

За підсумками голосування чотиривідсотковий бар'єр подолали: блок «Наша Україна» на чолі з В. Ющенком (23,55 %), Комуністична партія України (20,01 %), Блок «За єдину Україну!» (11,79 %), Блок Юлії Тимошенко (7,25 %), Соціалістична партія України (6,87 %), Соціал-демократична партія України (об'єднана) 6,27 %.

На початку роботи ВРУ нового скликання партії і блоки, що перемогли на виборах, утворили свої фракції. До фракції "Єдина Україна" увійшло 177 депутатів, до «Нашої України» — 118 депутатів, КПУ — 64, СДПУ(о) — 31, БЮТ — 23, СПУ — 22; 12 депутатів побажали залишитись позафракцій-ними. Після початку роботи ВРУ розгорнулась боротьба за формування більшості й керівні посади в парламенті. 28 травня 2002 р. було обрано керівництво ВРУ: голова — В. Литвин («Єдина Україна»), перший заступник — Г. Васильєв («Єдина Україна»), заступник — О. Зінченко (СДПУ(о)). Головами ключових комітетів ВРУ стали представники «Нашої України». Фракція «Єдина Україна» виявилась нежиттєздатною і вже в червні 2002 р. розпалась на шість фракцій: «Партія регіонів» (52 депутати), «Трудова Україна» (31), «Партія промисловців і підприємців» (20), «Народовладдя» (17), «Аграрії України» (17), «Демократичні ініціативи» (15). Проурядові фракції, за рахунок депутатів, що обиралися в мажоритарних округах, отримали більшість у парламенті, тим самим нівелювавши перемогу опозиції.

2002—2004 рр. пройшли у гострій політичній боротьбі. Л. Кучма намагався реалізувати політичну реформу, яка передбачала перерозподіл владних повноважень у трикутнику Президент—Прем'єр-міністр— Верховна Рада. Проте всі проекти не знайшли підтримки в парламенті. Вибори Президента України 2004 р., як і передбачалося, стали переломними в історії держави. Кандидатом від влади став чинний Прем'єр-міністр України В. Янукович. Опозиційні сили згрупувалися навколо лідера «Нашої України» В. Ющенка, колишнього голови Національного банку України, Прем'єр-міністра у 2000—2001 рр.

У результаті голосування 31 жовтня 2004 р. голоси виборців розподілилися таким чином: В. Ющенко (39,26 % голосів), В. Янукович (39,11 %), О. Мороз (5,82 %), П. Симоненко (4,97 %), Н. Вітренко (1,53 %), А. Кінах (0,93 %). Такий розподіл голосів не виявив переможця, тому було призначено другий тур виборів — 21 листопада 2004 р. за участю В. Ющенка і В. Януковияа. Після першого туру про свою підтримку Ющенка заявили О. Мороз та А. Кінах. В. Януковича підтримала Н. Вітренко.

Голосування другого туру відбулося зі значними фальсифікаціями. Оприлюднені ЦВК результати про перемогу В. Януковича разюче відрізнялися від даних екзитполів, які засвідчували перемогу В. Ющенка. Обурені таким станом речей виборці відгукнулися на заклик опозиційного кандидата захистити свій вибір і вже ввечері 21 листопада зібралися на мітинг на центральній площі Києва — майдані Незалежності. З наступного дня мітинг переріс у масову мирну акцію протесту, яка тривала до 8 грудня 2004 р. і отримала назву Помаранчева революція.

За вимогою частини депутатів на позачергове засідання зібралася Верховна Рада України. Проурядові фракції і комуністи відмовилися взяти в ньому участь. На цьому засіданні В. Ющенко склав присягу Президента України.

24 листопада ЦВК оголосила переможцем виборів В. Януковича. Відгуком на дії ЦВК стала заява лідерів опозиції про створення Комітету національного порятунку і всеукраїнський політичний страйк. Лідери опозиції закликали мітингуючих взяти в облогу Адміністрацію Президента ".України, а згодом і Кабінет Міністрів України.

Того ж дня до Києва почали звозити і прихильників В. Януковича (загалом близько 20 тис. осіб), які спробували створити власне наметове містечко навпроти будівлі Кабінету Міністрів України. У країні склалася вкрай напружена ситуація: загроза силових дій як з боку правоохоронних органів, так і з боку прихильників ворогуючих таборів, політична криза, загроза економічної кризи.

Тим часом Верховний Суд України наклав заборону на публікацію результатів оголошених ЦВК до моменту прийняття свого рішення.

27 листопада відбулося засідання ВРУ, на якому було прийнято постанову про політичну кризу в Україні, про визнання факту фальсифікації виборів та фактично анульовано рішення ЦВК. Парламент висловив недовіру ЦВК і назвав неприпустимим застосування сили проти учасників акції громадської непокори.

Прихильники В. Януковича, підтримуючи свого кандидата, провели з'їзд депутатів всіх рівнів у Сєвєродонецьку, закликали до проголошення Південно-Східної Автономної Республіки. Провідну роль у цьому процесі відігравали регіональні лідери Донецької, Луганської та Харківської областей. Водночас у західних і центральних регіонах країни місцеві ради прийняли рішення про визнання Президентом України В. Ющенка.

Для розв'язання складної ситуації з посередницькою місією до України прибули представники Польщі, Литви, Росії, ОБСЄ та ЄС. Зрештою за допомогою міжнародних посередників сторони конфлікту (Президент України Л. Кучма і кандидати у президенти України В. Ющенко і В. Янукович) виробили формулу політичного врегулювання кризи. Але все залежало від рішення Верховного Суду України, який 29 листопада розпочав розгляд скарги про визнання незаконними дій ЦВК щодо оголошення переможця другого туру і відміну відповідної постанови про його підсумки.

Своїм рішенням від 3 грудня 2004 р. Верховний Суд України визнав недійсними результати другого туру президентських виборів і призначив переголосування другого туру на 26 грудня 2004 р.

7 грудня Л. Кучма підписав Указ про відпустку В. Януковича на період передвиборчої кампанії і призначив М. Азарова виконуючим обов'язки Прем'єр-міністра України.

Щоб унеможливити під час переголосування масових фальсифікацій, було розроблено зміни до Закону «Про вибори Президента України». Ці пропозиції, згідно з домовленостями, були поставлені на голосування у ВРУ у пакеті зі змінами і доповненнями до Конституції України (політична реформа), які передбачали перерозподіл владних повноважень між ВРУ, Президентом України і Прем'єр-міністром з вересня 2005 р. 8 грудня пакет було проголосовано переважною більшістю депутатів. Відразу ж у сесійній залі проголосовані документи були підписані Президентом України Л. Кучмою. Також ВРУ затвердила і новий склад ЦВК, який очолив Я. Давидович.

Таким чином, політична криза в країні була розв'язана шляхом компромісу.

Після цього масові акції на майдані Незалежності у Києві припинили, але продовжувало функціонувати наметове містечко на Хрещатику.

До переголосування команда В. Януковича підійшла у новому складі і з новими гаслами. В. Янукович заявив про свою опозиційність до Л. Кучми, водночас залишаючись Прем'єр-міністром у відпустці.

Під час переголосування до України приїхала рекордна кількість міжнародних спостерігачів — 12 тис. осіб, які засвідчили демократичний характер голосування 26 грудня.

Переголосування 26 грудня 2004 р. дало такі результати: за В. Ющенка проголосувало 51,99 % виборців за В. Януковича — 44,21 %. Інавгурація нового Президента України В. Ющенка відбулась 23 січня 2005 р. Висновок. За роки незалежності в Україні відбулося становлення демократії мирним шляхом.

Дати: 1994 р.; 1998 р.; 1999 р.; 2000—2001 рр.; 2004 р.; 22 листопада — 8 грудня 2004 р.

■ Особистості в історії: Л. Кучма, Л. Кравчук, В. Ющенко.

Білет 20