Лекція 7. Політичний конфлікт

Політичний конфлікт — це зіткнення, протиборство політич­них суб'єктів, обумовлене протилежністю їх політичних інтересів, цінностей, цілей і поглядів. Це різновид і результат конфліктної взаємодії двох і більше сторін (груп, держав, індивідів), які спере­чаються між собою щодо розподілу владних повноважень і ресурсів.

Поняття політичного конфлікту визначає боротьбу за вплив у си­стемі політичних відносин, за доступ до прийняття загальнозначущих рішень, за монополію своїх інтересів і визнання їх суспільно необхідними, тобто за все те, що становить зміст влади і політично­го панування.

Об'єктом політичного конфлікту є державна влада, пред­метом — боротьба за володіння нею, устрій владних інститутів; політичний статус соціальних груп; цінності і символи, які є базою політичної влади тощо. Часто йдеться не про матеріальні об'єкти, а про індивідів, групи людей, організації, які прагнуть стати носіями влади.

Політичний конфлікт, як і будь-яких соціальний, має об'єктив­ну і суб'єктивну сторони. Об'єктивна сторона — це супе­речності між політичним суспільством як єдиною та цілісною сис­темою і нерівністю індивідів і груп, що відображені в ієрархії політич­них статусів. У цьому — джерело і основа політичного конфлікту.

Суб'єктивна сторона політичного конфлікту вияв­ляється в такий спосіб:

як суб'єкти усвідомлюють об'єктивні суперечності в певній сфері життя, що є джерелом політичного конфлікту;

як оформлені та організовані конфліктуючі сторони, адже політичний конфлікт — це завжди організований, інституційний конфлікт;

чи має конфлікт нормативно-ціннісний вимір.

Типологія політичних конфліктів. У загальному вигляді в політології політичні конфлікти прийнято класифікувати таким чи­ном.

1. З точки зору зон і галузей їх виявлення — на зовнішньо- і
внутрішньополітичні конфлікти.

Зовнішньополітичні конфлікти виявляють себе так:

а) «балансування на грані війни» (Д. Даллес), що відображує висунення однією державою вимог до іншої, з таємною надією, що супротивник скоріше відійде від боротьби, ніж вестиме її;

б) «виправдання ворожнечі», що характеризує провокаційну
діяльність держав проти потенційного супротивника для того, щоб
використати складну ситуацію для висунення йому неможливих вимог (напад Гітлера на радіостанцію в Глейвіці для виправдання
розв'язання війни проти Польщі).

Внутрішньополітичні конфлікти також поділяються на кризи, протистояння і зіткнення, які розкривають взаємодію різних об'єктів влади (правлячої та опозиційних еліт, конкуруючих партій і груп інтересів, центральної та місцевої влади та ін.).

2. Згідно з якісною характеристикою, яка відображує ступінь
радикалізації передбачених соціально-політичних змін, виділяють
обмежені і радикальні конфлікти.

Обмежені конфлікти передбачають часткові зміни у політиці владних структур та їх діях. У них беруть участь лише деякі інсти­тути і групи, частки еліти, суперницькі партії, зацікавлені у вирішенні (чи не вирішенні) конкретних проблем. До обмежених локальних політичних конфліктів можна віднести зіткнення між окремими гілка­ми влади, між окремими суб'єктами (політичними партіями, об'єднан­нями), схильними до однакових загальних принципів і цінностей че­рез політичні повноваження, прерогативи, привілеї, ресурси влади.

Радикальні конфлікти своїм джерелом мають суперечності між корінними політичними інтересами, потребами і цінностями вели­ких соціальних верств. Вони поділяють суспільство на дві ворогуючі протилежні сили. Так, політичний конфлікт між радянською систе­мою і антисоціалістичними силами, які орієнтували на реставрацію капіталізму в країні (серпень 1991 р.), є радикальним конфліктом, бо він ознаменував початок корінного перелому в усіх сферах жит­тя суспільства.

3. Політичні конфлікти відрізняються один від одного ще за одним критерієм — на якому політичному полі вони виникають і розгортаються: на вищому рівні організації влади і управління чи на регіональному, місцевому; в центрі політичної системи чи на пери­ферії. Часто конфлікти в центрі досить непомітно відбуваються в регіонах; крім того, на регіональному рівні нерідко засуджують конфлікти у верхах.

4. За часовими характеристиками вирізняють довготривалі та
короткострокові конфлікти. Виникнення та розв'язання окремого
політичного конфлікту можуть здійснюватися протягом короткого
часу (наприклад, відставка міністра у зв'язку з оприлюдненням його недозволених дій), але й можуть бути пов'язані з життям цілих
поколінь (наприклад, військово-політичний конфлікт між Ізраїлем і
Палестиною, протиборство дисидентів з комуністичним режимом).

5. За ознакою об'єктивності перебігу виділяють конфлікти:

а) дійсний, тобто такий, що спричинений об'єктивними суперечностями між інтересами і метою;

б) випадковий, умовний — існує до того часу, доки його учасники не усвідомлять незначний зміст суперечності;

в) змішаний, причини якого лише побічно пов'язані з об'єктивними;

г) невірно уявлений конфлікт, тобто конфліктуючі сторони зовсім
не ті, що перебувають у стані протиборства;

ґ) помилковий конфлікт, який не має реальних причин.

На етапі розвитку конфлікту, коли чітко проявляються сили, що підтримують або протистоять кожній із конфліктуючих сторін, стає очевидним, поширюється чи звужується сфера поширення політич­ного спору, яка ступінь його інтенсивності і т. ін. Особлива роль на­лежить умінню ретельно відбирати достовірну інформацію і бороти­ся з дезінформацією, бо спотворені відомості здатні спровокувати суб'єкта управління конфліктами на безрозсудні дії (французькі вчені Фюстьє і Аміраль). Крім того, влада уточнює позиції, схильність до компромісів, припускає можливості зміни цілей конфліктуючих сторін.

Посилення напруження в суспільстві примушує владу потур­буватися про недопущення крайніх, руйнівних форм, які можуть при­вести до порушення функцій основних органів державного уп­равління. Для цього придатні всі дії, навіть передбачені законом за­ходи насильницького характеру проти найбільш агресивних і небез­печних для суспільства сил.

Непримиренність конфлікту виникає тоді, коли він розвивається за «замкненим колом».

Для врегулювання політичного конфлікту можна задіяти всі найбільш типові засоби та шляхи примирення сторін, наприклад: компроміс на підставі збереження позицій: згода, побудова­на на взаємних поступках; зменшення ресурсів однієї із сторін; ро­зуміння прав та інтересів супротивника.

Обрані суб'єктом управління засоби врегулювання конфліктів повинні обов'язково збігатися з культурно-історичними особливос­тями політичного розвитку даної країни ( чи регіону), враховувати обставини часу ведення спору, психічні риси діючих осіб.

Найбільш поширеним засобом досягнення примирення сторін у технологіях управління політичним конфліктом є переговори, в про­цесі яких виникають можливості зрозуміти аргументи опонента і звичайно, більш адекватно оцінити дійсне співвідношення сил та умови примирення.

Здатність влади вирішувати істотні завдання на кожному етапі політичного конфлікту дає їй змогу реалізувати свої цілі та інтереси.