Початок українського культурного відродження
Розвиток народного господарства України супроводжувався значним духовно-культурним JI, піднесенням. Колонізаторська політика російського царизму викликала в українському суспільстві дедалі наростаючу захисну реакцію, що проявилося у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння інтелігенцією і поширення у масах національної свідомості, про активізацію українського національного руху в усіх його формах, як культурницьких, так і політичних, про розвиток усіх галузей культурного життя українців.
У сукупності ці процеси дістали назву українського національного відродження XIX —початку XX ст. Першим осередком його стала Слобожанщина, де 1805 р. з ініціативи освіченої міської громади Харкова відкрили університет. Це був на той час єдиний вищий навчальний заклад на всіх підвладних Російській імперії українських землях. Харківський університет став не просто науково-освітнім центром Слобідської і Лівобережної України, а й провідником української культури. При університеті була заснована друкарня і книгарня, започатковано видання газет, журналів, альманахів.
Ці видання висвітлювали не тільки соціально-економічне й політичне життя регіону, а й історичне минуле українського народу, самобутність української культури.
Перший в Україні масовий популярний часопис «Украинский вестник», що випускався у Харкові з 1816 до 1819 p., проголосив своїм девізом: «Сприяти всебічному піднесенню науки й літератури». Часопис наполегливо популяризував знання з історії, етнографії, географії України, висміював раболіпне схиляння багатьох українських дворян і міщан перед усім іноземним, виховував шанобливе ставлення до національної культури, радив широко використовувати українську мову на сторінках друкованих видань, публікувати нею друковані праці вчених, які, «можливо, змагатимуться з найосвіченішими народами Європи».
«Украинский вестник» першим започаткував друкування українською мовою. Зокрема, професор (пізніше ректор) Харківського університету Петро Гулак-Артемовський друкував тут українською мовою свої поетичні й літературознавчі твори.
Молоді українські патріоти Амвросій Метлинський, Левко Боровиковський, Олександр Корсун та інші ще студентами створили в 20—40-х pp. літературне об'єднання, яке сучасники, назвали гуртком харківських романтиків. У своїх поетичних творах вони оспівували лицарські подвиги запорозьких козаків як найактивніших самовідданих захисників батьківщини, козацькі громадські порядки як загальнолюдський ідеал суспільно-політичного устрою і соціальної справедливості. «Харківські романтики» були впевнені, що своїми творами, написаними по-українському, рятують «умираючу мову». З цим вони пов'язували сподівання якщо не на повне відновлення автономного суспільно-політичного устрою України, то принаймні на непохитне збереження звичного побуту і давніх традицій духовної культури.
Григорій Квітка-Основ'яненко довів, що українською мовою можна писати й високохудожні прозові твори. Його «Малоросійські повісті», видані в Харкові 1834 p., мали величезний успіх в освідченої публіки, яка назвала їх автора батьком української прози. А прості селяни, багато з яких на Харківщині також були знайомі з творами Квітки-Основ'яненка, шанобливо називали його народним письменником.
Навколо Квітки-Основ'яненка, авторитет якого як народознавця був дуже високим серед сучасників, гуртувалась передова народолюбна молодь Харкова. Як директор і режисер, він керував роботою стаціонарного професіонального театру, репертуар якого поповнював своїми власними драматургічними комедіями "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик", "Шельменко-волосний писар". Глядачів захоплювала блискуча гра актора Карпа Соленика у цих та інших виставах Харківського театру. З популярними п'єсами Івана Котляревського "Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник" гастролювала у Харкові трупа Полтавського стаціонарного театру.
Під безпосереднім впливом Квітки-Основ'яненка зайнявся літературною творчістю українською мовою випускник Харківського університету Микола Костомаров, який пізніше здобув славу історика України. Та й усі написані ним у молоді роки драми й поеми — це художні твори історичної тематики. 1843 р. він опублікував, а наступного року захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня магістра, спеціально присвячену вивченню української народно-поетичної творчості як важливого джерела достовірних відомостей про історичне минуле України. Ще один талановитий вихованець, згодом професор Харківського університету, Ізмаїл Срезневський започаткував записи з народних уст та наукове вивчення українських народних пісень і дум на історичні теми. В 30-х pp. XIX ст. у Харкові вийшла в світ трьома випусками його фольклорна збірка "Запорозька старовина". Він же першим виступив 1834 р. у пресі за якнайширше використання української мови, висловивши тверде переконання в тому, що її чекає літературна слава. До справи українського національно-культурницького відродження долучається й Київський університет, заснований 1834 р. Його перший ректор Михайло Максимович упорядкував і видав три збірки українських народних пісень. У такій же упорядкованій Платоном Лукашевичем збірці, що побачила світ 1836 p., уперше разом були подані фольклорні записи, зроблені як у Східній, так і в Західній Україні. Українська пісня, дума, казка, переказ так захоплюють молодь, що вона бажає самостійно й з перших уст робити записи українського фольклору і знайомити з ними широку громадськість, публікуючи їх у періодичних виданнях чи окремими книжками. Поступово удосконалюється справа опрацювання та популяризації фольклорних творів. Від простого записування дослідники переходять до глибокого наукового аналізу кожного окремого твору. Тож у традиціях культурних надбань народних мас національне відродження в Україні діставало могутній імпульс для подальшого розвитку. А це додавало наснаги подвижникам національного духу, які дбали про масове поширення національної самосвідомості. Як дієве знаряддя у цій справі їм добре прислужилася видана 1840 p. в Петербурзі збірка поезій "Кобзар" тоді ще невідомого широкому загалу "читачів автора —Тараса Шевченка. Книга стала явищем українського національного відродження.
Історична наука
Поширення історичних знань про минуле України було чи не найзначнішим чинником утвердження масової національної самосвідомості. Воно єднало людей усвідомленням спільності їх історичної долі, викликало почуття любові до Батьківщини, до славного й водночас тяжкого минулого, відроджувало в пам'яті образи історичних діячів. Знайомство з історичним минулим показувало, що український народ має давні традиції визвольної боротьби за національну незалежність і соціальну справедливість. Знання з історії України черпалися з козацьких літописів XVII—XVIII ст.— Самовидця, Величка, Грабянки, "Історії Русів". Рукописи цих творів переписувалися й поширювалися серед освіченої громадськості. 1822 р. у світ вийшла перша узагальнююча, багато документована чотиритомна праця з історії України Дмитра Бантиш-Каменського. Автор обстоював право України на автономне козацьке самоврядування. Ще більше оригіналів документів (правда, у тому числі й недостовірних) уміщено у п'ятитомній праці з історії України Миколи Маркевича, що вийшла у світ 1842—1843 pp. У ній широко використано відомості козацьких літописців XVII—XVIII ст. На відміну від поміркованого монархіста Бантиш-Каменського Маркевич належав до демократичних кіл українського дворянства, і його праця рішучіше і виразніше обстоювала правомірність державної незалежності України. Саме за цю працю Маркевича розкритикував відомий російський критик Віссаріон Бєлінський. У своїй рецензії, опублікованій у часописі «Отечественные записки», він засудив автора за прагнення викладати історію України як самостійну, незалежну від історії Росії. Однак ні ця критика, ні те, що обидві праці — Бантиш-Каменського і Маркевича було надруковано поза межами України — в Москві, не завадило їм набути досить широкої популярності серед української інтелігенції. Вони сприяли утвердженню у сучасників самосвідомості належності до окремого народу з славним та героїчним історичним минулим. Зі зростанням у широкого громадського загалу інтересу до української минувшини розгорнув активну діяльність щодо видання рукописних пам'яток Осип Бодянський. Сам українець, родом з Полтавщини, він став слов'янознавцем за освітою і фахом, професором Московського університету. У 1846-1848 pp. він очолював часопис "Чтения в императорском Обществе истории и древностей российских при Московском университете". На його сторінках завдяки Осипу Бодянському уперше побачили світ такі пам'ятки української історіографії, як "Літопис Самовидця", літописні праці А. Рігельмана, П. Симоновського, а серед них і блискучий анонімний за авторством історико-публіцистичний памфлет "Історія русів", що з демократичних позицій засуджував запровадження кріпацтва і ліквідацію автономного самоврядування на Лівобережжі та Слобожанщині як прямий наслідок колонізаторської політики царизму в Україні. Ці публікації були важливим внеском не тільки в історичну науку, а й у формування громадської думки, що зумовлювало утвердження української національної самосвідомості. Публікації Бодянського, потрапляючи в Україну, розширювали сферу впливу на громадську думку історичних праць, до того відомих тут лише за рукописними списками, проте ця плідна творча діяльність була перервана насильницьким звільненням Волинського з усіх посад у Москві за друкування в очолюваному ним часописі записок "Про Московську державу в XVI ст." англійського мандрівника Джона Флетчера. В умовах революційних потрясінь 1848 р. у країнах Західної Європи, селянських заворушень і пробудження антикріпосницької та національно-визвольної суспільно-політичної думки в Російській імперії, царські власті визнали небезпечною для самодержавного ладу його критику, навіть з глибин трьохсотлітньої давності. Більше того, вони подбали, щоб історичну науку в Україні підпорядкувати своїм політичним інтересам. Тому перед Товариством історії і старожитностей російських, створеним 1839 р. в Одесі, ставилося передусім політичне завдання: обґрунтувати історичні права російського царизму на Південну Україну, офіційно названу Новоросією. Однак на практиці це товариство зробило чимало корисного в історико-краєзнавчому пізнанні даного регіону. Створена 1843 р. при київському генерал-губернаторові Тимчасова археографічна комісія так само у своїй діяльності вийшла далеко за межі головного завдання, поставленого царськими владами: довести що Правобережна Україна і Волинь, приєднані до Російської імперії наприкінці XVII ст., — "край істинно російський". Однак величезна кількість історичних документів, знайдених у громадських і приватних архівах членами комісії під керівництвом таких авторитетних істориків, як Михайло Максимович, Микола Костомаров, Микола Іванишев та ін., засвідчили, що насправді — це край споконвіку український. До широкого громадського загалу ця істина була доведена виданням багатотомних збірників історичних документів. Тож українська історична наука безпосередньо впливала на формування у мас національної самосвідомості, набувала значення першорядного чинника цього об'єктивного процесу.