Політико-правова думка середньовіччя

(V ст. – XV ст.)

Друга тема курсу основ політології вивчає політико-правову думку середньовіччя (V-XV ст.) розвиток якої пішов двома шляхами. Перший пов’язаний із формуванням тисячолітньої імперії ромеїв – Візантії. У цілому, досить умовно, можна говорити про візантійську політ. доктрину, яка вслід за імперією пережила періоди: перехідний, феодальний і період занепаду (відповідно IV – перша половина VIII, друга половина VII-XII, XIII-XV ст.) Візантійська політ. доктрина спиралася на ідеї римської державності, месіанізму, антично-еллінські традиції та християнську ідею. Трансформувавшись у нових історичних умовах (насамперед падіння Римської імперії, виникнення ісламу, розвиток феодального способу виробництва) візантійська доктрина набрала кілька основних рис, що були певною мірою характерні для неї майже весь період її існування.

Першою рисою доктрини став абсолютний характер імператорської влади. Він спирався на постулат безпомилковості імператорських вчинків на землі, надання йому в VII ст. титулу автократора (самодержавця), перетворення його у «живий закон на землі». Пізніше, – наприкінці феодального періоду, за панування імператора Лева VI його було доповнено тлумаченням, що влада імператора «Є загальне благо для всіх підданих», він став «батьком підданих», отримав право вести «священну війну» з невірними, а під впливом Церкви і «посланником Божим». Було впроваджено, також, спадковість династій, що оголошувалось як порядок освячений Богом.

Другою рисою доктрини стало панівне становище світської влади над релігійною. «Милістю Божою» ставши монархом, імператор почав затверджувати вищих церковних ієрархів, сам ставши одним із них. У Кодексі Юстініана (VI ст.) було модернізовано античну ідею тахісу у т.зв. симфонію. Суть її тепер полягала в союзі держави з Церквою, при домінації держави. Одночасно, апологією християнських теоретиків імператор став продовжувачем римської ідеї. Константинополь був оголошений другим Римом, Візантія продовжила римське месіанство. Це було особливо характерним від перехідного періоду до періоду занепаду. Однією з важливих ідейно-політичних проблем, що знайшла своє відображення і в доктрині стало відношення до антично-елліністичної спадщини. У зв’язку з цим сформувалися дві течії, перша заперечувала дану спадщину, друга допускала певний компроміс, використання цього надбання. Перша згодом стала тісною рамкою ортодоксального східного християнського православ’я.

Третьою рисою доктрини було домінування ідей централізації і відповідно високого рівня централізації імперії, їй була притаманна ідея сильного центру-столиці й слабких провінцій. Майже все життя концентрувалося в Константинополі. У феодальний період було поєднано адміністративну й військову влади в провінції, столичний патріарх став пануючим над іншими. Провінції несли також головний податковий тягар.

Четвертою рисою доктрини стала поступова відмова від домінування в ній універсалістських римських ідей й перехід на грец., елліністичні традиції. Це особливо помітно з подальшим розвитком візантійського законодавства (зб. «Еклоги», 726 p.), коли в суспільно-політичній

думці й менталітеті було зроблено акцепт на «національну свідомість Візантії». У зб. «Василіки» (ІХ ст.) був здійснений перехід від лат. на грец. закони, стала домінувати грец. культурна спадщина, в імперії було впроваджено одномовність (грец.), що все разом почало значно відрізняти суспільно-політичне життя Візантії від європейського Заходу.

Другий головний напрямок розвитку політико-правової думки, був пов’язаний із держ. утвореннями на території колишніх західних римських провінцій. Оскільки тут, на відміну від Сходу не було тривалого існування якогось одного держ. об’єднання, то досить швидко, не зважаючи на зміцнюючу роль християнства, будуються декілька імперій, які так само швидко розпалися на національні держави. Одночасно, тут велася перманентна боротьба між світською і духовною владами, що йшла з мінливим успіхом. Хоча Церква фактично двічі майже добивалася успіху (у VII-IX ст., а потім у XII-XIII ст.), все ж в кінцевому результаті в XIV ст. її політ. сила почала зменшуватися, християнський світ зупинився, почалася криза феодальної системи. Зах. Європа не виробила якоїсь однієї доктрини, однак можна виокремити низку загальних рис політико-правової думки. По-перше: це було панування августинізованої системи. (Аврелій Августин) суспільно-політичного світорозуміння (V-X ст.), згідно з якою світська влада повинна була повністю підпорядковуватися Церкві, держава і Церква становили одне ціле. По-друге, була поступово сформульована християнська церковна доктрина про верховенство у христовій Церкві Папи римського (твір Пали Григорія VІІ – «Диктат пани», 1075 р.) По-третє, наступним кроком розвитку суспільно-політичного світорозуміння стала доктрина Томи Аквінського (XIII ст.) в якій ототожнено феодальне сус-во і державу, ця єдність являла собою суворо ієрархізований організм. Не лише Церква, але й держава, вважав Т. Аквінський, є реалізацією волі Бога, держава ж необхідна як рамки існування сус-ва та світської влади. Межі світської влади визначаються Церквою, яка і є вищою. Доктрина Т.Аквінського (томізм) стала провідною в католицькому світі. По-четверте, надмірна централізація влади, збагачення – стали головними причинами появи політико-духовної опозиції, що її у теоретичному вигляді сформулювали Р. Бекон і Марсилій Падуанський (обмеження монархії, незалежність світської влади від духовної, обмеження влади пап тощо). По-п’яте. Характерною рисою політ. життя Зах. Європи стала й боротьба імператорів за підпорядкування собі монархів-королів. Одночасно, наростала боротьба за обмеження монаршої влади, що мало місце в Іспанії, де король присягав Кортесам на вірність законам, в Англії – де було прийнято Велику Хартію вольностей (1215), Франції, де парламенти стали насамперед вищими судовими ін-тами, Священній Римській імперії – де діяв рейхстаг і поширювалося Магдебурзьке право (1188 p.), яке спочатку служило справі захисту міст перед засиллям феодалів й перетворювало міста в союзників монархів, однак незабаром міста зайняли більш незалежні позиції й щодо монархів.

Б. К.

3.