Церква. спроби риму запровадити унію

В1242 р. Данило Галицький призначив на посаду київського митрополита Кирила, якого висвятив візантійський патріарх. Після його смерті патріарх прислав митрополитом грека Максима, який, дещо вагаючись, не без натиску вол од и мирського князя, в 1299 р. переїхав до Володимира-на-Клязьмі. Переселення резиденції київського митрополита у Володимиро-Суздальську землю викликало протест українського населення. Галицькі князі добиваються права мати митрополита для Галицько-Волинської землі. В 1303 р. на митрополита галицького в Царграді було висвячено Hіфонта. До Галицької митрополії було прилучено Володимирську, Перемишльську, Луцьку, Туровську і Холмську єпархії. Але Галицька митрополія існувала недовго. Наступник Ніфонта Петро Ратенський в 1308 р. став митрополитом "всія Русі" і своєю резиденцією зробив Москву. Його наступник, грек Теогност, взагалі добився ліквідації Галицької митрополії. В 1347 р. патріарх видав грамоту про приєднанні Галицької митрополії до митрополії Київської (фактично — Московської). Православні XII І—XIV ст.. у своїй масі не ставилися вороже до католиків. Постійні зв'язки Галицько-Волинського князівства з країнами Європи сприяли толерантності у релігійних питаннях. Численні шлюби князів з католичками поширювали цю толерантність. Цікаво, що навіть митрополит Кирило, радячи Данилу Галицькому звернутися до короля Угорщини, казав йому: "Він однаково ж християнин". Таких прикладів було багато. Зрозуміло, що вони викликали гострі протести з боку митрополитів-греків, які приносили в Україну відголоски полеміки Візантії з Римом. Галицько-волинські князі підтримували тісні зв'язки з Папою Римським. Маємо деякі вказівки, що ще до Романа приходило посольство віл папи Інокентія III. Важливі стосунки з папою Інокентієм IV мав Данило. З одного боку, цими стосунками римська католицька Церква засвідчувала свою повагу до Галицько-Волинського князівства, як гідного наступника Київської Русі. Але, з іншого боку, проглядаються наміри папи схилити руських князів до унії з католиками. Так, посол папи Інокентія IV дель Плано-Карпінішев 1246 р. схиляв Василька та руських єпископів до унії. Духовенство в Галицько-Волинському князівстві мало привілейоване становище. Воно поділялося на дві групи: біле та чорне духовенство. До "білого" належало церковне духовенство, а до "чорного"—монастирське. Ченці відігравали велику роль у житті суспільства. В монастирях працювали вчені, лікарі, маляри. В Галичі було 5 монастирів, у Володимирі — 1. Хоча християнство міцно осіло на Галицько-Волинській землі, сільське населення все ще додержувалося старих поглядів, обрядів, пам'ятало Перуна, Хорса, Мокошу. Поволі старі, поганські, вірування з'єднувалися з новими, християнськими, утворюючи "двовір'я": "кутя" — свят-Вечеря, "масляниця" —зустріч бога-сонця, Іван Купало—свято весни. Перун злився з пророком Іллею, Волос — зі святим Власом тощо. Стара поганська віра внесла радість життя з природою в аскетизм християнства, і ця ясність та радість відбивалася на всьому житті українців.

ПРАВОВА СИСТЕМА

Джерела права Джерелами права в Галицько-Волинському князівстві були звичаї, Руська правда, князівське законодавство, магдебурзьке право, церковне право. Східні слов'яни ще до створення Київської Русі мали досить розвинену систему звичаїв, які регулювали поведінку людей. Так, характеризуючи східнослов'янські племена, літописець у "Повісті временних літ" зазначає, що вони "имяху обичай свой і закон отець своих, и преданья, каждо свой нрав". З часом звичаї перетворюються в правові звичаї, тобто систему правових норм, яка складалася з санкціонованих державою звичаїв. До найбільш старих норм звичаєвого права Галицько-Волинської землі відносились норми, які регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких процесуальних дій, таких як присяга, ордалії, оцінка показань свідків. Довгий час у Галицько-Волинському князівстві діяла усна форма звичаєвого права. Пізніше норми звичаєвого права знайшли відображення в статтях Руської правди. Руська правда В Галицько-Волинському князівстві в різні часи діяли відомі редакції Руської правди: Коротка, Поширена та Скорочена (з Поширеної редакції). Зазначимо тільки, що застосування норм Руської правди в Галицько-Волинському князівстві не мало яскраво виражених відмінностей. Руська правда не втратила свого значення з розпадом України-Русі. Вона відбилася на II Статуті Великого князівства Литовського, чинному в Галицько-Волинській землі і відомому під назвою Волинського. Князівське законодавство Князівське законодавство існувало у вигляді грамот, договорів, уставів, прав тощо. Тут знайшла відображення подальша кодифікація права в Україні-Русі. Юридичних грамот князів збереглося дуже мало. До нас дійшли дише передсмертні грамоти Володимира Васильовича Волинського 1287 р. про передачу Волинського князівства Мстиславові Даниловичу та міста Кобрина — його дружині Ользі та дві грамоти Андрія 1320 р. про надання торговельних привілеїв торунським і краківським купцям за згодою Боярської ради. Дійшла також грамота Юрія II Болеслава від 1339 р. про надання місту Санок магдебурзького права. Князівські грамоти регулювали найрізноманітніші питання, але, головним чином, це були юридичні норми, які встановлювали певні привілеї. У договорах князів ми зустрічаємо постанови публічного, міжнародного та приватного права. Прикладом можуть бути договори галицьких князів Андрія та Лева з Прусським орденом хрестоносців. Най старший з них датується між 1308 та 1316 рр. Його підтверджували договори Юрія II Болеслава 1325—1327 рр. і поновлювала грамота 1334—1335 рр. того ж князя. Оригінал першого договору не зберігся, відомі лише грамоти 1316 та 1334 рр. У цих договорах "довічно" встановлювався оборонно-наступальний союз України (в особі Галицько-Волинського князівства) та Прусського ордену проти Литви, Польщі і татар. Ці договори цікаві ще й тим, що в них, крім підписів князя, є підписи представників Боярської ради. До грамот прикладено печатки князя та бояр. Літописи вказують також на існування договорів князів з народом. Але самих договорів- "рядів" не збереглося. Магдебурзьке право У XIІ — XIVст. змінюється як політична, так і економічна роль міст. У Галицько-Волинському князівстві розквітають ремесла. Данило Галицький засновує нові міста, закликає німців, поляків, українців і "люди ідяху деньи день... и бе жизнь и наполниша двори окрест града, поле и села". У великих містах Галицько-Волинського князівства завжди було багато іноземців. То були хозари, греки, вірмени, поляки, болгари, євреї, араби, німці, італійці, скандинави тощо. Поступово іноземці отримують певні привілеї. У кінці XIІІ ст. на українських землях з'являється німецьке міське (магдебурзьке) право. Вперше це право вводиться у Володимирі. Його отримують тільки німці. Магдебурзьке право виводило німців з-під місцевої юрисдикції адміністрації й підпорядковувало юрисдикції міста Магдебурга. Одним з перших українських міст, яке отримало повне магдебурзьке право, був Санок. Привілей цьому місту на німецьке право було надано в 1339 р. грамотою князя Юрія II Болеслава. В ній він дає війтівство своєму "слузі" Барткові з Сандомиру з правом на третину податків з міщан, з юрисдикцією та іншими привілеями. Вся грамота складена за зразком існуючих в інших країнах надань магдебурзького права. Міщани цього міста на 15 років були звільнені від податків і отримували інші пільги. Пізніше магдебурзьке право було надано іншим українським містам: Львову (1356) і Кам'янцю-Подільському (1374). Повну характеристику дії магдебурзького права в українських містах буде надано в наступному розділі. Церковне законодавство Як і в Київській Русі, в Галицько-Волинському князівстві широко застосовувалося канонічне (церковне) право, джерелами якого були різноманітні церковні постанови та устави. Останні займають окреме місце серед пам'яток князівського законодавства. Найбільш поширеними в Галицько-Волинській землі були церковні устави Володимира Святого та Ярослава Мудрого. Церква мала дуже широку юрисдикцію. Церковні суди розглядали всі шлюбно-сімейні справи, злочини проти моралі та неправомірні дії духовенства. Загальні висновки Період розпаду був закономірним етапом розвитку України-Русі ХІІ— XIV ст. Це привело до утворення окремих держав. Проте в другій половині XIІІ—XIVст. у результаті подальшого розвитку продуктивних сил суспільства (зростання політичного та економічного значення міст) і диференціації власності на землю посилюються сили централізації, носіями яких було середнє та дрібне боярство, а також міське населення. З розпадом України - Русі та занепадом Київського князівства традиції українського державотворення не перервалися. Вони проявилися у піднесенні Галицько-Волинської держави, де влада Великого князя посилюється в постійній боротьбі проти впливового місцевого боярства. Роль Галицько-Волинського князівства в розвитку української державності важко переоцінити. Князівство охоплювало до 90 відсотків української території, охороняло український народ від поневолення та асиміляції з боку Польщі і водночас призупинило процес створення нової слов'яно-фінської держави на північному сході. Галицько-Волинське князівство широко відкрило двері західноєвропейському культурному впливу на Україну, зберігаючи, проте кращі традиції української культури. В постійній боротьбі з загарбниками (Ордою, Литвою, Польщею, Угорщиною) Галицько-Волинське князівство гідно репрезентувало себе в світі як спадкоємець Київської держави. Протягом другої половини XIII— першої третини XIV ст. Галицько-Волинське князівство досягло значного рівня політичного розвитку. Його залежність від Орди була меншою, ніж князівств Північно-Східної Русі. Проте відносна слабкість сил централізації, припинення князівської династії, віроломна політика Орди та деяких північно-східних володарів призвели до того, що князівство стало об'єктом агресії з боку сусідніх держав— Польщі, Угорщини та Литви, які перетворилися в цей час на сильні, централізовані держави. Зрештою, у 40—60-х роках XIV ст. політично роз'єднані землі України підпали під владу Польського королівства і Великого князівства Литовського. Однак і в межах Литовської держави довгий час зберігалася автономія Волині та Київської землі.