Входження українських земель до складу Російської та Австрійської імперій

У наслідок політичних перетворень кінця XVIII ст. припинили існувати держави, від яких протягом попередніх двох століть значною мірою залежав розвиток подій в Україні – Річ Посполи­та та Кримське ханство. Низка воєнних конфліктів призвела до серйозних змін кордонів між держава­ми, до яких належали українські землі.

У 1772 р. ослаблена війнами, внутрішніми суперечностями й шляхетським свавіллям Річ Пос­полита була поділена між Австрією, Пруссією та Росією. Після першого розподілу Польщі (1772 р.) до складу Австрійської імперії були включені Га­личина, частина Волині та Поділля, 1775 р. до Авст­рії було приєднано Буковину, яка була частиною Османської імперії. Після другого поділу Польщі (1793 р.) до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля), після третього поділу Польщі (1795 р.) – західна смуга Волині й Берестейщина. У результаті війн з Туреччиною 1768 – 1774 й 1783 – 1791 рр. Росія приєднала до себе Крим і північнопричорноморські степи. Так усі українські етнічні землі стали підвладні Російській та Австрійській монархіям.

Від часу поділів Польщі до Першої світової війни політичне влаштування українських земель лишалося незмінним. Однак сильних змін зазнала сама територія розселення українців. Колонізація чорноземних степів і Кубані збільшила українські етнічні території з 450 тис. км² наприкінці XVIII ст. до 700 тис. км² у середині XIX ст.

Підросійські землі становили близько 80 % української етнічної території і тут проживало майже 85 % її населення. Ці території називають Наддніпрянською Україною або Наддніпрянщиною.

Найвища частка українців наприкінці XVIII ст. була на Лівобережжі (95 %), Правобе­режжі (88 %), Слобожанщині (86 %), дещо меншою – у Східній Галичині (74,3%), Буковині (73,7 %), Степовій (Південній) Україні (71,5 %), Закарпатті (61,9 %). Протягом XIX ст. у більшості регіонів частка українців зменшилась на 5 – 10 %, на півдні – на 15 %. Це відбулося внаслідок асиміляції(змішування українців з іншими на­ціями, прийняття ними культури пануючої нації і втрати національної самосвідомості), масової міг­рації поза етнічні українські території, швидких темпів зростання неукраїнського населення. Але кількість українців в абсолютних цифрах збільшувалась: від 8,7 млн. – у 1795 р. до 20, 9 млн. – у 1897 – 1900 рр. і 27 млн. – у 1914 р. Ще на межі XIX – XX ст. 93 % українців у Російській імперії і 91 % в Австро-Угорщині були селянами.

Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі Росії

На підвладні Росії українські території було поширено загальнодержавний адміністративний устрій, започаткований указом імператора Павла І від 12 грудня 1796 р. «Про новий поділ держави на губернії і намісництва».

Регіональний поділ українських земель, підвладних Росії.   Регіони Губернії Генерал-губе­рнаторства Слобожанщина, Лівобережжя Харківська Малоросій­ське Чернігівська Полтавська Правобережжя Київська Київське Волинська Подільська Степова Україна, Північне Причо­рномор'я і Приазов'я, Крим Катеринославська Новоросійсько-Бессарабське Херсонська Таврійська

Визначаючи кордони губерній, влада не вра­ховувала географію національного розселення: частина заселених переважно українцями земель опинилася за межами дев'яти українських губер­ній.

У губерніях необмежену владу над усім на­селенням мали губернатори. За рахунок значної частини податків утримувалися тисячі чинов­ників. Губернії поділялися на повіти, очолювані царськими справниками, а повіти — на стани, очо­лювані поліцейськими приставами. Для зміцнення централізації створювалися на військовий зразок ще й генерал-губернаторства. Саме за допомогою військової сили й поліцейського апарату утриму­валася недемократична самодержавна влада. Важ­ливою державною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністратив­но-управлінський апарат був покликаний охоро­няти владу царизму на місцях. Щодо більшості населення — кріпосних селян, то вся судова й ад­міністративна влада над ними перебувала у руках поміщиків. Казнокрадство і хабарництво процвіта­ли в усіх ланках губернської адміністрації.

Для запобігання виникненню руху за відокрем­лення з боку численних підлеглих народів Росій­ська імперія проводила політику придушення національної окремішності. Неповноправне стано­вище формувало у неросіян відчуття неповноцін­ності, другорядності по відношенню до панівної російської нації. Це породжувало антиросійські настрої серед національно свідомої частини ук­раїнського населення.

Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі Австрійської імперії

Адміністративно-територіальна структура, створена австрійською владою на теренах Гали­чини – Королівство Галичини і Лодомерії, – поділялась на дванадцять округів (дистриктів): Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломий­ський, Станіславський, Стрийський, Самбірський, Сяноцький і Перемишльський. Адміністративно-політичним центром був Львів. До 1849 р. окремим округом до цього «королівства» входила Буковина (також без етнічного поділу, хоча тоді вже Північна Буковина вирізнялася переважаючим українським населенням, а в Південній Буковині більшість на­селення становили румуни), надалі вона стала ок­ремою провінцією. Адміністративно-політичним центром Буковини було місто Чернівці.

У місцевому сеймі (законодавчому органі краю) надійно заправляла польська шляхта, хоча й вона не була вирішальною силою місцевого управління. Повнота всієї адмішстративно-політичної влади зо­середжувалася в руках губернатора, якого призна­чав сам австрійський імператор. Імператорський уряд призначав і склад членів магістратів, які керували соціально-економічним життям міст. У селах адміністративна і поліцейсько-судова вла­да цілком належала великим землевласникам та їхнім управителям (посесорам) і наглядачам (мандаторам).

Закарпаття залишалося у складі королівст­ва Угорщина, яке теж було частиною Австрійсь­кої імперії, і підпорядковувалося Пожонському (Братиславському) намісницькому управлінню. Закарпатські землі поділялись на чотири адміністративно-політичні регіони (жупи): Ужанський, Берегівський, Угочанський, Мармароський. Призначені королем адміністратори (як правило, з великих землевласників) прозивалися жупана­ми. Через підпорядковані їм управління жупани здійснювали адміністративну, фінансову, судову і навіть військову владу.

Вища австрійська влада розглядала ук­раїнські землі як колоніальний сировинний при­даток до промислово розвинутих центральних та західних провінцій імперії. Феодально залежні українські селяни, які становили абсолютну біль­шість населення Східної Галичини, Північної Бу­ковини та Закарпаття, були найзнедоленішими в Австрійській імперії. Середня тривалість життя не перевищувала 30 – 40 років, а рівень народжуваності протягом десятиріч поступався рівню смертності.

В 40-х – 80-х роках ХVIII ст. імператриця Марія-Терезія та її син Йосип II, прихильники ідеології «освіченого абсолютизму», здійснили ряд реформ, спрямованих на зміцнення монархії. Йосип II вірив у своє покликання вивести Австрію з відсталого стану шляхом реформ, що йдуть згори. Він скасував монастирське землеволодіння, підпорядкував діяльність церкви інтересам держави, запровадив нову систему шкільної освіти. В 1781 р. видав постанову про релігійну толерантність, який запроваджував свободу віросповідання і зрівнював у правах греко-католицьке і римо-католицьке духовенство. Йосип скасувавкріпосне право, причому турбуючись про підйом благополуччя сільського населення, заохочував селян викупати у поміщиків свої земельні наділи.

Хоча за кількісним складом вже на рубежі ХVIII – ХIX ст. український народ був одним з найчисленніших в Європі, він майже повністю втратив ознаки державності. Колонізаторська та асиміля­торська політика імперій загрожувала самому іс­нуванню українців як народу.

СУСПІЛЬНО – ПОЛІТИЧНІ РУХИ В НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ у 1пол. XIX ст.