Заснування і діяльність університетів в під російській україні 2 страница

Розвиток товарного виробництва сприяв наприкінці ХІХ ст. деяким змінам у спеціалізації районів сільськогосподарського виробництва. Південна Україна, крім Кримського півострова, стала регіоном поширення торговельного зернового господарства. Крим таБессарабія спеціалізувались у розвитку виноградарства. Полтавська губернія вважалася одним із головних виробників тютюну в імперії. Інші губернії Лівобережжя та Правобережжя стали регіоном переважання цукробурякового виробництва Особливо поширеним було використання удосконалених знарядь праці, сільськогосподарських машин та нових прийомів агротехніки у південноукраїнському регіоні. Наприкінці 70-х років у господарствах України діяло майже 700 парових двигунів. Процес модернізації сільського господарства мав тенденцію до пришвидшення темпів та зростання масштабів. Так, протягом 70—80-х років XIX ст. імпорт сільськогосподарської техніки збільшився майже в 16 разів, а її виробництво на півдні України за ці роки зросло в 12 разів. За період від I860 до 1887 року посівні площі зросли у 1,5 рази. З одного боку, це свідчення екстенсивного розвитку господарства, з іншого — показник такого прогресивного явища, як колонізація Півдня України. Водночас із зростанням посівних площ відбулися суттєві зміни в структурі посівів: різко збільшилася питома вага посівів пшениці та ячменю, а також таких технічних культур, як цукровий буряк, картопля, тютюн тощо. Такі зміни та зрушення дали можливість пореформеній Україні перетворитися на потужний центр виробництва сільськогосподарської продукції.

68.Розвиток основних галузей промисловості на західноукраїнських землях у др. пол. 19 ст.Селянська революція 1848 p. розчистила грунт для прогресивних перетворень на західноукраїнських землях. Наприкінці 60-х років в промисловості краю почалося пожвавлення. Виникли десятки підприємств фабрично-заводського типу. Чисельно зросло робітництво. Проте у 60—70-х роках тут переважала невелика промисловість. Рівень її механізації був невисокий. Це пояснювалося слабким розвитком промисловості регіону ще до селянської реформи 1848 p., браком підприємців, багатих на грошові капітали, втратою поміщиками інтересу до промисловості. Після селянської реформи вони вкладали гроші (викупні платежі) здебільшого в сільське господарство. західноукраїнська промисловість була позбавлена тих податкових пільг, якими користувалися нові підприємства в західних провінціях.

Продукція скляної, фаянсово-порцелянової, цукрової, текстильної, шкіряної, паперової, сірникової, машинобудівної галузей не мала збуту на ринку, який заполонила якісніша і дешевша продукція фабрично-заводської промисловості західних провінцій імперії. Ті самі галузі промисловості, які не зазнавали жорстокої конкуренції (борошномельна, спиртогорілчана, нафтова і озокеритна, лісопильна, соляна), розвивалися краще. Вони були зосереджені на видобуванні та первинній обробці сировини, тобто на виробництві напівфабрикатів, які вивозилися для подальшої переробки у західні провінції. Заінтересовані в розвитку цих галузей промисловості австрійські підприємці вже в 60-х роках почали вкладати в них капітали. У 70—80-х роках під впливом збільшення попиту на нафтопродукти відбувалося швидке переоснащення нафтодобувної та озокеритної промисловості. Видобування нафти ручним способом, який панував ще в першій половині 60-х років на Прикарпатті, змінюється новою технікою. Значне місце в промисловості західноукраїнських земель належало видобуванню озокериту. У 60-х — на початку 70-х років західноукраїнські землі дістали залізничне сполучення з Заходом, що було зумовлено не тільки економічними, а й воєнно-стратегічними міркуваннями. У 1864 p. залізнична колія була доведена із заходу через Краків і Перемишль до Львова, через 5 років — до Чернівців, а у 80-ті роки — через Стрий на Закарпаття. Згодом вона з'єднала Львів з українськими землями, що входили до складу Росії. Проте залізничне будівництво, яке в Росії та країнах Заходу викликало бурхливий розвиток важкої індустрії, на західноукраїнських землях лише незначною мірою сприяло розвитку виробництва промислової продукції, переважно лісової та будівельних матеріалів. протягом 80— 90-х років у регіоні виникли десятки середніх і великих підприємств, зросла чисельність фабрично-заводських робітників. Швидко розвивалася нафтова промисловість Галичини, особливо з кінця 70-х років. Істотні зміни у нафтовидобутку відбулися із застосуванням з 1887 p. глибинного буріння. Зростала кількість парових двигунів. На початку XX ст. нафтодобувна промисловість зазнала технічної реконструкції. Були закриті невеликі криниці, ями, почали бурити свердловини глибиною понад 1000 м. Внаслідок застосування бурильної техніки зростав видобуток нафти. У 70-х роках він становив 20—ЗО тис. т на рік, в 80-х роках — 40—70 тис., у 1900 p. — понад 325 тис. т Галицька нафта перероблялася на австрійських та угорських нафтоперегінних заводах. Протягом кількох років австро-угорський уряд взагалі не дозволяв будувати нафтоперегінні заводи у Східній Галичині. З кінця 80-х років XIX ст. в районі Карпат швидко почала розвиватися лісопильна промисловість. Наприкінці XIX ст. щорічне рубання лісу тут досягло більше 6 млн м2. Майже 2/3 його становила ділова деревина, переважна більшість якої вивозилася за межі краю. Темпи зростання меблевого виробництва та інших галузей деревообробної промисловості були дуже повільними. Іноземний капітал не виявляв заінтересованості у їхньому розвитку, оскільки для цього потрібні були значні капіталовкладення. Тому в Західну Україну доводилося ввозити готові вироби з дерева. Навіть діжки для пива в цей регіон поставлялися з Чехії та Америки. Крок вперед зробило лісохімічне виробництво. Наприкінці 60-х років у Великому Бичкові на Закарпатті було збудовано перший третій лісохімічний завод. У західноукраїнських землях важкої промисловості майже не існувало. Машинобудування було розвинено слабко. В Закарпатті — у Довгому, Кобилецькій Поляні та Фридешові діяли металургійні заводи, де виплавляли чавун. На цих підприємствах використовувалася застаріла техніка. Створивши банки, акціонерні товариства, концерни та інші монополістичні об'єднання, іноземні підприємці оволоділи основними галузями промисловості Західної України, насамперед нафтовою. Спочатку панівне становище в ній належало австрійським підприємцям, але з початку XX ст. почав надходити німецький капітал, а згодом американський і англійський капітали

69. Українські землі і міжнародні угоди першої третини 19 стУ березні 1809 р. російський імператор відверто заявив французькому послу в Росії Коленкуру, що будь-яке збільшення герцогства за рахунок Галичини суперечить його інтересам, і тому остання повинна бути цілком або частково приєднана до Росії. Але вже наприкінці квітня війська Варшавського герцогства під командуванням князя Ю.Понятовського вступили в Галичину і окупували її більшу частину. Тут вперше від часу поділів Речі Посполитої було повалено владу Габсбургів, Лише вступ військ Понятовського в Східну Галичину та загроза поширення тут польського повстання змусили Олександра І віддати наказ про похід російських військ у польські провінції Австрії.Наполеон за Шенбрунським договором, що завершив австро-французьку війну, передав Великому герцогству Варшавському відібрані у Австрії території Західної Галичини,а передав Росії лише два округи Галичини – Тернопільський та Заліщицький (как компенсация за её участие в войне на стороне Франции).. Таким чином, відбувся черговий поділ українських територій.Угода Франції з Австрією (14 березня 1812 р.) передбачала територіальне збільшення останньої за її участь у війні проти Росії. Зокрема, у разі відновлення польського королівства і приєднання Галичини до Польщі, Австрія одержала б компенсацію за рахунок Правобережної України.На початку XIX ст. Російська імперія взяла активну участь у військовій коаліції європейських держав проти Франції. Цим скористалася Туреччина. Тоді вона ще сподівалася повернути собі контроль над українським Причорномор'ям. Згідно зі стратегічними планами турецького командування та французького генерального штабу частина турецьких військ мала наступати на Київ. Водночас у Криму та Одесі планували висадити турецький десант.У 1811 р. російська армія під командуванням М. Кутузова розгромила основні сили турків під Рущуком на Дунаї, що змусило Туреччину підписати Бухарестський мирний договір 1812 р. За його умовами Росія отримала частину Молдови в межиріччі Дністра і Пруту (Бессарабію). До імперії відійшли й землі, заселені українцями: Хотинський, Ізмаїльський і Акерманський повіти.Віденський конгресс 1815. Герцогство Варшавське відходжувало до Росії, за виключенням Торуни і Познані, що відійшли до Пруссії; Краків ставав вільним містом; Східна Галіція переходила до Австрії.

70. Купецтво в підросійській україні 19 ст.На українських землях, які остаточно були інкорпоровані Росією в останній третині ХVIII ст., юридичне оформлення вищого торговогопрошарку в ґільдійське купецтво як окремий стан почалося післязапровадження міських реформ 1770–1780-х рр. В його основу був покладенийне спадковий, а майновий принцип. Згідно з імператорським маніфестом від17 березня 1775 р. та сенатським указом від 25 травня того ж року, були чітковизначені розміри купецьких капіталів (починаючи з 500 руб.), необхідних длязарахування до кожної з трьох ґільдій, та податку (1 % з оголошеногокапіталу). Належність до тієї чи іншої ґільдії визначала й масштаб підприємницької діяльності купців. Решта торговців у містах із капіталом меншим, ніж 500 руб., набували статусу міщан.«Жалувана грамота містам» від 21 квітня 1785 р.яка закріпила правовийстатус усіх міських соціальних груп, декларувала єдиний міщанський стан тазапроваджувала обмежене самоврядування. Усе населення поділялося на шість категорій, серед яких ґільдійське купецтво було віднесене до другої(майновий ценз для 1-ї ґільдії визначався в межах 10–50 тис. руб., 2-ї – 5-10 тис. і 3-ї–1-5 тис. руб.). Представникам 1-ї ґільдії надавалося право вестиоптову й роздрібну зовнішню та внутрішню торгівлю, 2-ї – тільки внутрішнюоптову та роздрібну торгівлю (разом їм дозволялося володіти мануфактурами, фабриками, заводами та морськими суднами). Купці 3-ї ґільдії мали

здійснювати оптову і роздрібну торгівлю в певному місті чи повіті,

засновувати промислові заклади ремісничого типу, тримати невеликі річкові судна, трактири, постоялі двори, звільнення від рекрутчини через внесення спеціального грошового податку. Посилення ролі купецтва у становій структурі Російської імперії було відбите в маніфесті від 1 січня 1807 р, який значно розширив як привілеї купецтва, так і збільшив суми капіталів, що мали ними оголошуватися, та ґільдійський податок. Зокрема, передбачалася низка переваг для купців,підданих російського імператора Олександра І, перед іноземними у зовнішній і внутрішній торгівлі. Відчутно піднімалася планка розміру гільдійських капіталів для 2-ї та 3-ї ґільдій, що вказувало на прагнення влади відокремити заможних городян-підприємців від решти міського населення «Додаткова постанова про влаштування ґільдій і про торгівлю інших станів» від 14 листопада 1824 р. зменшувала повинності, що покладалися на купецтво. Представникам 3-ї ґільдії дозволялося засновувати підприємства з кількістю робітників до 32 осіб. Підтверджувалося, що купці 1-ї ґільдії, які

вели тільки оптову чи закордонну торгівлю, називалися «першостатейними» або «неґоціантами» Законодавство 1860-х рр. ліквідувало станові обмеження в торгово-промисловому підприємництві,Позаекономічні перешкоди для Вступу до купецького стану. згідно з законами від 1 січня 1863 р. та 9 лютого 1865 р , купецькі права 1-ї та 2-ї ґільдії (3-тя –скасовувалася)надавалися громадянам, які сплачували патентні і білетні торгово-промисловізбори. Розбагатілий міщанин чи селянин майже автоматично ставав купцем. Відкривати й утримувати торгові та промислові заклади можна було тількипісля отримання ґільдійського свідоцтва. Свідоцтво 1-ї ґільдії давало право

здійснювати оптову торгівлю російськими й іноземними товарами по всій імперії, утримувати фабрично-заводські заклади. Купець 2-ї ґільдії мав менші можливості: міг здійснювати роздрібну торгівлю тільки за місцем запису, утримувати промислові заклади й отримувати підряди на суму до 15 тис. руб. Плата за свідоцтва 1-го й 2-го розрядів, які давали право на вступ до ґільдій, знижувалася в понад два рази.Іноземці у праві заняття торгівлею зрівнювалися з російськими підданими. У становому купецькому свідоцтві вказувалися всі

члени родини купця. При цьому ті з родичів, які були записані до свідоцтва, уважалися зарахованими до купецького стану. При досягненні повноліття купецькі діти могли відділитися, але при цьому повинні були брати ґільдійське свідоцтво на своє ім’я або перейти в міщанство. В іншому разі вони продовжували називатися «купецькими синами» незалежно від віку. Суттєві зміни у правовому становищі купецтва відбулися після ухвалення «Положення про державний промисловий податок» від 8 червня 1898 р. Закон дозволяв займатися підприємницькою діяльністю й без вибірки ґільдійських свідоцтв – право на неї надавали промислові свідоцтва. Об’єктом обкладання тепер ставав не підприємець, а підприємство. Державний промисловий податок, який поділявся на основний і додатковий, сплачували всі види підприємств – промислові, торгівельні, транспортні, кредитні й страхові. Ґільдійські свідоцтва зберігалися й могли викуповуватися при одночасному придбанні відповідних промислових

71. Промислово-торгівельна буржуазія в підросійській україні др.пол 19 ст.Розгортання буржуазних реформ, завершення промислового перевороту, що відбувалися у другій половині XIX ст., суттєво ускладнили соціальну структуру суспільства. Поряд з традиційними станами феодального суспільства — селянством та поміщиками, виникають нові класи — пролетаріат і буржуазія.Суттєво відрізнялася від західної й національна буржуазія. У Російській імперії цей клас формувався за сприяння та під контролем самодержавства, був тісно пов'язаний з поміщицьким землеволодінням, що визначило консерватизм та вірнопідданість вітчизняної буржуазії. Зростаючи в умовах наздоганяючої модернізації, якій притаманне різке посилення ролі держави, цей клас був залежним не стільки від коливань на ринках сировини, капіталів, товарів, скільки від змін у політиці уряду, що виступав монополістом на цих ринках. Саме тому вітчизняні капіталісти-підприємці були зорієнтовані не на вільну конкуренцію, а на монополію держави.Основними джерелами формування буржуазії в Україні були «обуржуазнене» дворянство, яке перейшло на капіталістичні методи господарювання; купці, чумаки, скупщики, сільські лихварі, які в дореформений період накопичили капітали; кустарі, які зуміли пристосуватися до нових буржуазних умов; заможні селяни, які господарювали на засадах фермерства, орієнтуючи своє виробництво на ринок та використовуючи найману робочу силу. Українська буржуазія утримувала провідні позиції в цукровій, винокурній, мукомельній, шкіряній, вугільній галузях промисловості. Поступово сформувалася українська торгово-промислова буржуазна еліта, представники якої (Терещенки, Харитоненки, Яхненки, Симиренки, Алчевські та інші) за розмірами своїх капіталів належали до найбагатших людей не тільки України, а й усієї Російської імперії. відбувся докорінний перерозподіл земельної власності, йшло активне витіснення дворянського землеволодіння буржуазним. Статистика

свідчить, що у 1877—1905 pp. поміщики українських губерній продали особам недворянського походження майже 6 млн. десятин землі, що становило понад третину загальної площі дворянського землеволодіння. Буржуазні реформи відкрили нові перспективи перед селянством, адже більша частина поміщицьких земель була викуплена заможними селянами, які за той самий відрізок часу (1877— 1905) збільшили свою земельну власність за рахунок дворянської на 4,5 млн. десятин.

72.Київська козаччинанайширші розрухи виникли весною 1855 року в середній Київщині, обхопивши 8 повітів, себто половину ґубернії. Вони виникли саме в тій місцевості, де ще збереглися живі спомини про козаччину й про колишню свободу. У січні 1855 р. російський уряд із приводу війнивидав маніфест, де всі піддані держави закликалися добровільно ставати в ряди війська для оборони батьківщини. Деякі загальні й неясні вирази маніфесту, виданого очевидно малозрозумілою українським селянам російською мовою й урочисто прочитаного по всіх церквах, дали селянам підставу думати, що це їх усіх цар кличе вписуватися в козаки і йти воювати. В деяких селах сами священики поясняли селянам, що вони мусять стати на оборону святої віри й батьківщини так, як колись предки їх, козаки. Бажаючі покозачитися примушували священиків та ін. письменних людей складати списки «вільних козаків», а записавшись у ці списки, відмовлялися відробляти панщину і виконувати розпорядження місц. адміністрації, створювали власні органи самоврядування («сільські громади») і вибирали собі ватажків (відомі імена окремих з них: Василь Бзенко, Іван та Микола Бернадські Коли в деяких селах священики почали казати, що селяни невірно зрозуміли царський маніфест, що цар зовсім не думає про повернення всіх у козаки, то селяни били священиків і казали, що ті ховають від них справжній царський маніфест. Центром масового виступу селян стала Київська губернія. Розпочавшись у Васильківському повіті в лютому, рух охопив у березні 8 із 12 повітів і поширився на сусідні губернії. У ньому взяли участь 180 тис. чоловік. На придушення повстанців уряд кинув значні сили кавалерії, піхоти і саперів. Села Березна, Викова Гребля та містечка Корсунь і Таганча перетворилися на місця кривавих сутичок. У ході каральних дій було вбито 39 і поранено 63 повстанці. До кінця квітня повстання було придушене.

73. ревізія шляхетських титулів на правобережній україніПісля поділів Речі Посполитої наприкінці 18 ст. Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля) увійшла до складу Російської імперії. Місцеву шляхту зрівняно в правах з російським дворянством, а шляхетські привілеї були обмежені розпорядженнями царського уряду.Після польського повстання 1830—31р.р. російська політика у відношенні до шляхти змінилася. Учасників повстання, бл. 10 тис. засуджено, а їх маєтки конфісковано. Найбільшим ударом по польській шляхті на Правобережній Україні була верифікація шляхетства, перевірка документів про шляхетський стан, засіб, яким російський уряд вирішив ліквідувати шляхетство як чужий організм у російській системі. Жертвами цієї перевірки, що тривала 20 років (1832—52), при визначній участі генерал-губернатора Д. Бібікова, впала дрібна, бідна, переважно мало- чи безземельна шляхта. Спочатку перевірку робили місцеві шляхетські збори, згодом її передано до російської Ревізійної комісії у Києві. В наслідок верифікації позбавлено шляхетства 340 000 осіб,Декласовану шляхту переведено в категорію однодвірців, державних селян, які були зобов'язані платити податки й відбувати військову службу; їх позбавлено доступу до шкільництва та шляхетського судівництва. Після 1866 р. вони були зрівняні з селянами. Бюрократичними й поліцейськими методами російському урядові вдалося дійти до ліквідації великої частини цієї соціальної групи. Більшість декласованої шляхти, живучи поруч з українським селянством, українізувалася. Після верифікації легалізували своє шляхетське походження 70 000 поляків (бл. 17 500 родин) — великі і середні землевласники (szlachta ziemiaсska), які володіли бл. З млн українських кріпаків. Приблизно 200 шляхетських родин мали кожна понад 1000 кріпаків Один граф В. Браніцький мав 130 000 кріпаків-чоловіків або подвійне число з жінками.Значна частина леґалізованої шляхти йшла на компроміс з російським урядом, відрікалася покривджених своїх земляків, пасивно ставилася до революційних рухів. Згодом і вона зазнала спроб інтеграції у російське суспільство.

74.Урбанізаційні процеси в підросійській Україні XIX ст.Найважливішою ознакою модерної доби була промислова революція та пов’язані з нею зміни у соціальній структурі населення. Підросійська Україна, з її великою територією і населенням, поєднанням родючої землі і багатих покладів корисних копалин була ідеальним тереном для швидкого економічного розвитку. Однак ці можливості використовувались далеко не повною мірою. Головною причиною був той соціально-політичний лад, який встановився на українських землях після їх інтеграції у склад Російської імперії. Більшість місцевого населення залишалося прикріпленим до землі аж до 1861 р., а в багатьох випадках – фактично і після розкріпачення. Це заважало формуванню ринку вільної робочої сили і стримувало розвиток промисловості. Більшість промислових підприємств належала поміщикам або ж державі, що майже унеможливлювало вільну ринкову конкуренцію.Тому на відміну від Західної Європи, в українських губерніях промисловість не стала важливим фактором розвитку урбанізації. Чи не єдиним винятком був Луганськ, заснований 1795 р. Він став промисловим центром Катеринославської губернії завдяки місцевій фабриці, яка виробляла гармати і ядра для Чорноморського флоту. Зате розвиток торгівлі спричинився до виникнення міст на Півдні України. Вздовж нижньої течії Дніпра виникли порти Катеринослав і Херсон, на місці впадання Бугу у Чорне море – Миколаїв. Найбільше ж значення для морської торгівлі мало заснування у 1794 р. Одеси. Завдяки своєму зручному розташуванню Одеса швидко розвивалася, і вже у 1840-х рр. за кількістю жителів перевершила найбільше місто України, Київ. З середини XIX ст. аж до кінця існування Російської імперії за чисельністю населення Одеса поступалася лише Москві і Петербургу, міцно закріпивши за собою статус третього найбільшого міста в імперії.

75.Народницькі гуртки чорнопередільського спрямування в Україні.Розбіжності в поглядах серед народників збільшувалися, і після Воронезького (червень 1879 р.) та Петербурзького (серпень 1879 p.) з'їздів «Земля і воля» розкололася на дві організації — «Народну волю» й «Чорний переділ». До «Народної волі» належали А. Желябов, О. Михайлов, М. Фроленко, М. Морозов, В. Фігнер, С. Перовська, М. Кибальчич та ін. До «Чорного переділу» входили Г. Плеханов, Я. Стефанович, П. Аксельрод, Л. Дейч, В. За-сулич, Є. Ковальська, М. Щедрін, М. Попов та ін. Народники України відіграли велику роль в організації й діяльності як «Народної волі» (Желябов, Фроленко, Кибальчич та ін.), так і «Чорного переділу» (Аксельрод, Стефанович, Дейч, Засулич та ін.). Народовольці перейшли до політичної боротьби проти царизму шляхом індивідуального терору, чорнопередільці залишалися на старих бакуністсько-бунтарських позиціях.В Україні діяли як гуртки «Народної волі», так і «Чорно-го переділу», і часто вони працювали в контакті, а інколи ї чорнопередільці й народовольці об'єднувалися в одному гуртку. Так, з осені 1879 до початку 1880 р. в Києві діяв об'єднаний гурток, очолюваний чорнопередільцем М. Поповим і народовольцем Д. Буцинським. В середині 1879 р. в Києві виник гурток терористів, керований В. Бич-ковим та І. Левинським. Народовольські гуртки в 1879—1881 pp. існували також в Одесі, Ніжині, Полтаві, Ромнах, Єлисаветграді, Миколаєві. У Харкові у 1878—1879 pp. спо-чатку існував гурток пропагандистського характеру на чолі з Є. Ковальською, а потім утворився народовольський (організатор П. Теллалов).Як народовольці, так і чорнопередільці розповсюджу-вали революційні прокламації та інші підпільні видання, вели пропагандистську роботу серед інтелігенції, студен-тів, робітників, солдатів.Чорнопередільці Є. Ковальська та М. Щедрін весною 1880 р. створили в Києві Південноросійський робітничий союз», який складався з окремих гуртків і груп робітників, переважно арсенальців і залізничників. У цілому пропага-ндистська і агітаційна діяльність цього «Союзу» охопила близько 1 тис. чол. У програмі, виробленій Ковальською і Щедріним, передбачалося добиватися встановлення та кого суспільного ладу, при якому фабрики, заводи, земля стали б народною власністю, перебували б у користуванні робітничих та селянських виробничих асоціацій і всім громадянам забезпечувались би політичні свободи. Рекомендуючи як методи діяльності пропаганду та агітацію серед робітників, сільського населення, інтелігенції і в армії* основою тактики Щедрін і Ковальська вважали: для селян — сільський народний терор, спрямований проти найближчих ворогів і гнобителів народу — справників, станових, урядників, поміщиків, багатіїв та ін.; для робітників — фабричний терор, спрямований проти найбільш жорстоких і ненависних робітникам хазяїв; для солдатів — терор проти найбільш ненависних солдатам командирів.За своїм складом «Союз» був інтернаціональним. Чле-ни «Союзу» збиралися на сходки здебільшого за містом, де виробляли вимоги до підприємців, вели бесіди на по-літичні теми, читали прокламації і т. п. У друкарні, яку мав «Союз», було надруковано 13 прокламацій, в яких вису-валися вимоги поліпшити становище робітників. Але 22 жовтня 1880 р. Щедрін і Ковальська були заарештовані. «Союз» на чолі з С. Богомольцем, І. Кашинцевим та ін. працював до початку 1881 p., коли був розгромлений. Його керівники були віддані до суду, Щедрін і Ковальська заслані на довічну каторгу.

76.Мовні дискусії XIX ст. та національне відродження.З кінця 18 ст. зароджується нова українська літературна мова на народній основі. Основоположником її став Іван Котляревський. Тарас Шевченко своєю творчістю підніс українську літературну мову до рівня загальнонародної. Традиції Шевченка в розвитку української літературної мови провадили далі у своїй творчості Пантелеймон Куліш, І. Я. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М. М. Коцюбинський та інші письменники. У 60—80-х рр. 19 ст. розвиток української літературної мови гальмувався царськими заборонами (Валуєвський циркуляр 1863, Емський акт 1876).Ще 1834 p. російський академік 1. Срезневський у статті «Взгляд на памятники украинской народной словесносте» зазначав, шо українська мова «є однією з найбагатших слов'янських мов, що вона навряд чи поступиться, наприклад, перед богемською щодо багатства слів і виразів, перед польською щодо мальовничості, перед сербською щодо приємності, що це мова, яка, будучи ще необробленою, може вже порівнятися з мовами культурними; щодо гнучкості й багатства синтаксичного — це мова поетична, музикальна, мальовнича». Доводив, що укр. Мова – не наріччя.

Не можна не згадати й слів відомого російського історика XIX ст. В. Ключевського: «Уявіть собі, що Київ не був би взятий і зруйнований татарами... Київ залишився б столицею першої великої руської держави... Офіційною мовою стала б не... сумішка старослов'янської та фінської мов, а слов’яноукраїнська. Український письменник Гоголь не мусив би писати російською мовою, а Пушкін писав би українською». Валуєвський циркуляр 18 липня 1863 року — таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва до територіальних цензурних комітетів, в якому наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних «малоросійською», тобто українською мовою. Згідно з указом заборонялась публікація релігійних, учбових і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури. Основа — науково-літературний щомісячний часопис. Перший український суспільно-політичний і літературно-мистецький журнал в Російській імперії.В 1861 в книгах I—XII журналу «Основа» за редакцією Василя Білозерського вийшла збірка віршів Тараса Шевченка, друкована під заголовком «Кобзар». Вірші, які також називають четвертим виданням «Кобзаря» були опубліковані частково безпосередньо перед, а частково після смерті Шевченка в 1861 році. Журнал виходив щомісячно від січня 1861 року до вересня 1862 року у Петербурзі. Частина матеріалів друкувалася російською мовою. «Основа» обстоювала право української нації на вільний і всебічний розвиток. У часописі друкувалися твори художньої літератури, праці з історії, бібліографії, документи, спогади, літературна критика і публіцистика, рецензії, подорожні нотатки, тощо.Тут вперше опубліковано багато творів Тараса Шевченка (понад 70 поезій, у тому числі «Іван Гус», «Неофіти», п'єса «Назар Стодоля»), Леоніда Глібова, Степана Руданського, Пантелеймона Куліша, Олекси Стороженка, Якова Кухаренка, історичні праці Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Олександра Лазаревського, Тадея Рильського, Павла Житецького та інших.

77.Панславізм в ідеології українського національного відродження.В Україні ідеї панславізму поширилися в першій чверті XIX ст. їхній вплив був помітний у діяльності ложі "З'єднаних слов'ян" у Києві (1818— 1819), товариства "Об'єднаних слов'ян" (1823—1825), у програмі Кирило-Мефодіївського братства (1845—1847), у працях деяких учених (М.Максимович, О.Бодянський та ін.), а також серед ліберальної частини українського дворянства (Г. Ґалаґан, М. Рігельман та ін.), представники якого брали активну участь у діяльності слов'янських комітетів у Києві та Одесі у 1850-70-х рр.На українські землі в склад Австрії ідеї «панславізму» проникали як з Заходу, так і з Росії. За прикладом інших слов'янських народів у Львові в 1848 було створено Галицько-Руську Матицю. Під час Революції 1848-49 в Австрійській імперії українці Галичини почали налагоджувати контакти з слов'янськими діячами Австрійської імперії, зокрема взяли участь у Слов'янському конгресі у Празі (червень 1848). Під впливом ідей з Росії частина української інтелігенції стала на шлях москвофільства, яке пітримувалось російськими панславістичними колами. Деякі з провідних українських діячів науки і культури другої половини 19- початком 20 століття, зокрема М. Грушевський, відкрито виступили проти «панславізму» вбачаючи в ньому загрозу для національних інтересів українського народу.Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти.Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя — від ліберально-поміркованого реформізму (Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш) — до революційних методів боротьби (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Георгій Андрузький).Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), твори Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.). У другій половині XIX ст. доктрина панславізму стає найбільш популярною в Росії, що надає їй російськоцентристського характеру. На скликаному російськими слов'янофілами Всеслов'янському конгресі у Москві (1857) пропагувалася ідея релігійної (православної) і мовної єдності слов'ян, за якою має прийти політична єдність. У конгресі не взяли участі поляки та українці.