Виникнення і розвиток франкської держави
Наприкінці IY – початку Y ст. кордони Римської імперії безперервно атакували племена варварів, серед яких були салічні франки. Салічні франки на чолі з Хлодвігом I захопили Галлію. Ці завоювання прискорили процес феодалізації суспільства, а разом з ним - і виникнення держави. Франки перебували на стадії ранньокласового суспільства. Їхня сусідська община – марка – колективно володіла землею, її члени були рівноправними вільними селянами –воїнами.
Уже в VI ст. основна маса орних земель стає у франків вільно відчужуваною власністю, «аллодом». Земля починає зосереджуватися у руках небагатьох, переважна більшість колишніх вільних общинників вимушена шукати підтримки і захисту у сильних членів суспільства. Землевласники-феодали поступово захоплювали судову і взагалі усяку адміністративну владу в межах своїх володінь (права феодала затверджувала імунітетна грамота від короля).
Важливе значення для характеру феодальних відносин мала реформа Карла Мартелла (688-741). Саме ця реформа дозволила франкам узяти під свій контроль численні германські племена - після неї держава франків була міцнішою за сусідів, а феодальний розвиток суспільства випереджував оточення. Карл Мартелл (Молот) був майордомом, тобто своєрідним прем'єр-міністром при кількох франкських королях у першій половині VIII ст. Влада Мартелла була настільки значною, що сучасники називали його «принцепсом». Він скористався цією владою для створення якісно нового війська.
У церкви і монастирів було відібрано частину земель і роздано воїнам у вигляді бенефіціїв. Далі йшлося за ієрархією: король роздав бенефіції герцогам і графам, ті - баронам, барони - рицарям.
Бенефіцій - це землекористування на умовах несення військової служби та деяких інших повинностей. Власник бенефіція мусив на першу вимогу свого сюзерена (війна, придушення повстань) з'являтися для несення військової служби важкоозброєного кіннотника. Увесь обладунок вершник-шевальє мав придбати за власний рахунок - доходи з бенефіція. Таким чином, король чи інший феодал ставав сеньйором, а його бенефіціарій - васалом (з кельтського - «людина»). Наділені землею барони ставали васалами герцогів, рицарі - васалами баронів. Сформувалася феодальна драбина сюзеренітету - васалітет. В разі смерті васала його бенефіцій і обов'язки переходили до старшого сина (майорат).
Практично відразу починається боротьба бенефіціаріїв за невідчуження своїх маєтків, що призводить до феодальної роздробленості.
Розпад великих державних утворень після смерті їх засновників супроводжувався боротьбою між нащадками. У цій боротьбі претенденти на свою частку спадщини спиралися на васалів. Останні, в свою чергу, добивалися імунних грамот і невідчуження бенефіціїв. З часом маєтки перетворювались у феодальну власність, а назви посад (граф, віконт) - у спадковий титул. Цій тенденції децентралізації намагалася протистояти сильна королівська влада. Державу було розбито на територіальні округи і підпорядковано королівським чиновникам і суддям. Найближчим оточенням короля стала Рада, до якої входили вищі світські чиновники і єпископи. Перший сановник мав назву майордома, юридичним радником короля був палацовий граф, управителем канцелярії - референдарій, командуючим кіннотою -маршал. На місцях управління округами здійснювали графи і герцоги. Останні королі з династії Меровінгів дістали прізвисько лінивих. Управління поступово зосередилося в руках королівських майордомів. Карл Великий (768-814) зумів підкорити своїй владі саксів, значну частину території майбутньої Австрії, швейцарські провінції, північний схід Іспанії. У 800 р. папа Лев III у Римі урочисто проголосив Карла імператором, а володіння Карла Великого почали називатися імперією.
Франкська держава цього періоду може служити прикладом організації варварської держави. Столиці цієї держави у сучасному розумінні не існувало. Вона знаходилася там, де перебував король і його дружина. Король пересувався по франкській державі від одного свого маєтку до іншого, бо саме там знаходилися запаси продовольства та інших необхідних засобів для задоволення потреб двору і армії. Збиралися ці продукти та товари у вигляді податку з місцевого населення. Після спустошення запасів одного замку король з оточенням переїздив до іншого. Не мала варварська держава і чітко окреслених кордонів. Фактичними кордонами її були межі, куди простягалася влада короля і його дружини, що збирали данину і податки. Реформа Карла Мартелла започаткувала чисельне збільшення і зміцнення пануючого класу - воїнів-землевласників. Саме ця обставина дозволила Карлу вести енергійну зовнішню політику. З часу проголошення імперії до її складу входили сучасна Франція, північна частина Іспанії, північна Італія та значна частина західної Німеччини.
Розпад імперії Карла Великого пояснювався не лише тим, що в ній були об'єднані різні, часто ворогуючі між собою племена, які після його смерті відійшли від імперії і стали самостійно існувати у формі племінних герцогств, як і до завоювання їх Карлом. Причини такого розпаду криються у самій природі феодалізму. Оскільки міцні економічні зв'язки між частинами імперії були відсутні, розпад її на герцогства ставав неминучим. Нова знать, подібно до старої, місцевої, прагнула імунітетів, автономії, а в перспективі - і повної незалежності від центру.