Поглиблення і розширення європейської інтеграції. Країни Європейського Союзу в міжнародних відносинах
Третя світова геополітична криза кінця XX ст., зумовлена розпадом СРСР і розвалом світової системи соціалізму, призвела до кардинальних змін у міжнародних відносинах. Біполярний світ, Ідо ґрунтувався на стратегічній рівновазі протилежних «таборів» відійшов у минуле. Єдиною наддержавою залишилися Сполучені Штати Америки. Проте однополюсний світ, гегемонізм США у світовій політиці не влаштовує переважну більшість країн світу. Вже у 90-х роках XX ст. стали вимальовуватися контури майбутнього багатополюсного світу. Одним із реальних центрів міжнародних відносин все впевненіше виступають країни Європейського Союзу, які ще за років «холодної війни» стали на шлях інтеграції.
Перший період європейської інтеграції розпочався у травні 1948 р., коли в Гаазі зібрався Європейський конгрес, в якому взяли участь понад 800 представників практично з усіх країн Західної Європи. Робота Європейського конгресу завершилась в 1951 р. Саме в Гаазі було продискутовано й виявлено основні підходи до економічної інтеграції західноєвропейських країн.
18 квітня 1951 р. Франція, Італія, ФРН, Бельгія, Нідерланди і Люксембург підписали в Парижі договір про утворення Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), який набув чинності 25 липня 1952 р. Цей союз радикального змінив ситуацію в Європі, зробивши явним відхід Франції від союзу з Англією та її поворот у бік Німеччини.
25 березня 1957 р. у Римі шість названих країн підписали договір про створення Європейського об'єднання з атомної енергії (Євратом) і Європейського економічного товариства – ЄЕТ («Спільний ринок»), котрі набрали чинності 1 січня 1958 р.
Проголошення ЄЕТ було суттєвим кроком на шляху до Єдиної Європи. З початку 1959 року митні квоти збільшилися на 20%, а митні збори знизилися на 10%, а потім, у середині 1968 р., митні збори остаточно було відмінено. Як наслідок, товарообіг усередині ЄЕТ у 1958-1972 рр. збільшився у 9 разів, водночас обіг торгівлі країн-членів з іншими країнами - тільки у 3 рази. В 1958-1967 рр. середньорічні темпи приросту ВНП на душу населення становили в країнах «шістки» близько 4 % на рік, а у Великій Британії не піднімалися вище 2,5 % на рік. Темпи приросту іноземних інвестицій у країнах Співдружності в 1958-1965 рр. були найвищі у світі.
На початку 60-х років у рамках ЄЕС розпочалася широкомасштабна гармонізація політики у сфері сільського господарства, телекомунікацій, авіаперевезень, залізничного транспорту, медичного обслуговування і т.д., що мало значні позитивні наслідки. Європейська інтеграція стала саморозвивальним і самопідтримувальним процесом.
Зустріч на найвищому рівні в Гаазі (1-2 грудня 1969 р.) відкрила новий етап у процесі європейського будівництва. Саме тут країни ЄЕС схвалили концепцію «завершення, розширення та поглиблення» інтеграції, яка мала вивести Європейське співтовариство на якісно новий рівень.
Прийняті в Гаазі рішення визначали два шляхи інтеграційного процесу в ЄС. Перший - торговельно-економічна інтеграція на базі наявних структур ЄС, яка мала привести на кінцевому етапі до формування наднаціональних структур. Другий – зовнішньополітична інтеграція, що повинна була розвиватися на основі системи європейського політичного співробітництва (ЄПС), тобто поза системою офіційних органів ЄЕС, на базі міждержавного співробітництва.
Компетенція системи ЄПС доволі жорстко обмежувалася:
по-перше, вона не мала поширюватися на внутрішні проблеми країн ЄС, а також проблеми, що вони вважають сферою своїх інтересів;
по-друге, вона не могла розглядати економічні та валютні проблеми;
по-третє, не поширювалася на сферу політичних відносин із третіми країнами.
На утворену в 1974 р. Європейську раду покладалося завдання забезпечити взаємодію офіційних структур ЄС та системи ЄПС. Саме тоді позначилася стійка тенденція погоджувати позиції відносно зовнішньополітичних питань, що становлять спільний інтерес, у межах ЄС.
Згідно з рішенням саміту в Гаазі з 1 січня 1973 р. членами ЄЕС стали Англія, Данія та Ірландія. В результаті цього склад ЄЕС розширився до 9 країн і кількість його населення зросла в півтора раза - з 185 до 273 млн. осіб.
У жовтні 1972 р. зустріч глав держав та урядів країн ЄЕСу Парижі ознаменувала початок процесу перетворення Європейських співтовариств у Європейський Союз - більш тісне політичне об'єднання країн-учасниць.
На сесії Європейської Ради у Фонтенбло (червень 1984 р.) було прийнято принципове рішення про створення Європейського Союзу і розпочалася робота зі складання Єдиного Європейського Акта (ЄЄА).
До найсуттєвіших положень Єдиного Європейського Акта належать юридичне закріплення за Європейською Радою статусу вищого органу політичного керівництва ЄС; розширення практики застосування принципу більшості при голосуванні в Раді Міністрів ЄС та встановлення переліку питань, щодо яких рішення мають прийматися одностайно; розширення компетенції ЄС на сферу зовнішньої політики та політичних аспектів безпеки, створення постійного Секретаріату системи міжурядових консультацій з питань зовнішньої політики (ЄПС); розширення можливостей для Європейського Парламенту брати участь у процесі прийняття рішень органами ЄС, надання цьому представницькому інститутові деяких законодавчих функцій, насамперед у питаннях приєднання до ЄС нових членів та укладання угод про асоціацію.
З набуттям у липні 1986 р. чинності ЄЄА Європейське співтовариство отримало стабільну інституційну основу для свого подальшого існування. У 80-ті роки до Європейського Союзу увійшли Греція (1981 р.), Іспанія і Португалія (1986 р.).