Зрушення на культурному полі 5 страница

ЛІТЕРАТУРА

їв. Стешенко, Українські шестидесятники, «Записки Українського На­укового Т-ва у Київі», т. III, Київ 1908. С. Ефремов, Перед судом власної со­вісти. Громадська й політична робота В. Антоновича, «Записки Іст.-Філол. від­ділу Укр. Акад. Наук», т. V, Київ 1924. М. Драгоманов, Народні школи на Україні серед життя і письменства в Росії, Женева 1877, також «Громада», т. 2, Женева 1878; його ж: Историческая Польша и великорусская демократія, Же­нева 1881. І. Житецький, Київська Громада за 60-х років, «Україна», 1927, І. М. Г н і п, Політичний рух на Україні в 1860-х роках, І. Полтавська Громада, Харків 1930. Ф. Савченко, Заборона українства 1876 року (розділ III, 1, 2), Київ 1930. И. Одинець (П. Єфименко), Къ вопросу объ украинскомъ народничествъ, «Кіевск. Стар.», 1906, VII, VIII. Л. Струнина, Первыя воскресный школы въ Кіев-Ь, там же, 1898, VI. А. Миловидов, Недільні школи на Чер-нигівщині 1860 р., збірник «Чернигів і північне лівобережжя», Київ 1928. В. Г р а -ховецький, Перші недільні школи на Полтавщині, «Україна», 1028, IV. W. L і р і n s k і, Szlachta na Ukuainie, I. Udziai jej w zyciu narodu ukrainskiega, Krakow, 1909. M. Костомаров, Науково-публіцистичні й полемічні писання, Київ 1928. В. Антонович, Твори, т. І, Київ 1932. Збірка «Велика реформа», вид. І. Ситіна, тт. V—VI, Москва 1911. Г. Джаншіев-ь, Изъ епохи великихъ реформъ, Петербургъ 1898. Н Семеновъ, Оевобожденіе крестьянъ въ царствованіе Александра II, Петербургъ 1889—92. П. М и л ю к о в ъ , Крестьяне въ Россіи, Энциклопед. словарь Брокгауза и Ефрона, т. XVI, Петербургъ 1895. Н. Васи­ленко, Первые шаги по введенію положеній 19 февраля 1861 г. въ Чернигов­ской губерній, «Кіевская Старина», 1901, кн. 3, 4 і И. О. Воропановъ, Кре-

стъянская реформа еъ Юго-Западномъ краЬ, «ВЪстникъ Европы», 1900, кн. VIII. I в . Л е в и ц ь к и й , Погляд на розвиток низшего і висшого шкільництва в Га­личині в pp. 1772—1800 і розвій руського народнього шкільництва в pp. 1801— 1825, «Збірн. Істор. Фільоз. секції Наук. Т-ва ім. Шевченка», т. V, Львів 1902.

A. Андрохович, Львівське „Studium Ruthenum", «Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка», тт. 132. 146 і 150, Львів 1922—1929; його ж: їв. Лаврівський, один із піонерів українського відродження в Галичині, там же, т. 128, Львів 1919. ІО. Ж є л є х і в с ь к и й 1оанъ Снгіігурскій, его жизнь и деятельность, Львів 1894. Ом. Огоновський, Исторія літературьі рускои, т. II. ч. 1, Львів Г889. М. Тершаковець, Гэлицько-руське літературне відродження, Львів 1908. М. Возник, Епізоди культурних зносин галицької й російської України в Ігій половині XIX в., «Записки Укр, Наук. Тов. в Киші», т. XIII, Київ 1914. Е. Т и шинська, Поґодін і Зубрицький, «Записки Наук. Тов. ім. Шевченка», т. 110, Львів 1913. К. Студинський, Вступні розвідки до публікацій: 1) Кореспон­денція Я. Головацького, «Збірник Філ. Секції Наук. Тов. ім. Шевченка», т. VIII— IX. Львів 1905; 2) Польські конспірації серед руських питомців і духовенства в pp. 1831—1845', «Записки Наук. Т-ва ім. Ш.», тт. 80 і 82, Львів 1907—1908; 3) Львівська духов, семінарія в часах М. Шашкевича, «Збірн. Фільол. Секції Н. Т. ім Ш.», тт. XVII—XVIII, Львів 1916; 4) Матеріали до історії культурного життя в Галичині в 1797—1857 pp., «Укр.-русыс. Архів», т. XIII—XIV, Львів 1920. їв. Франко, Панщина та її скасування р. 1848 в Галичині, Львів 1913.

B. Щурат, На досвітку нової доби, Львів 1919. Ю. Левицький, 1І2 па­долиста 1848 року у Львові, «Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка», т. 25, Львіа 1898. їв. Франко, Причинки до історії 1848 р., там жЦ т. 88, Львів 1909. М. Возник, До історії української наукової й просвітної організації в Гали­чині 1848 р., там же, т. 110, Львів 1912. їв. Брик, Славянський зїзд у Празі 1848 р. і українська справа, там же, т. 129. їв. Кревецький, Спроби орга­нізований руських національних гвардій у Галичині 1848—49, там же, т. 113, Львів 1913; його ж: Оборонна організація руських селян на галицько-угорськім пограниччі 1848—49 р., там же, т. 53, Львів 1904; його ж: Руська самооборона на галицько-угорськім пограниччі 1848—49 р., там же, т. 107, Львів 1912; його ж: Справа поділу Галичини в pp. 1846—50, там же, тт. 93, S4, 95, 97, Львів 1910. їв. Франко, Азбучна війна в Галичині 1859 р., «Укр.-руськ. Архіа<>, т. VIII, Львів 1912. Ост. Терлецький, Галицько-руське письменство 1848—65 pp. на тлі тогочасних суспільно-політичних змагань галицькоруської інтелігенції, Львів 1903; його ж; Москвофіли й народовці в "0-х роках, Львів 1902. М. Дра­гоманов, Літературно-суспільні партії в Галичині (до р, 1880), Львів 1904.

XV

УКРАЇНСЬКИЙ РУХ 70-Х РОКІВ. УКАЗ 18 ТРАВНЯ 1876 РОКУ. 80-ТІ РОКИ. РАДИКАЛІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО РУХУ. РЕВОЛЮ­ЦІЯ 1905—6 РОКІВ І УКРАЇНСТВО. УСПІХИ УКРАЇНСЬКОГО НА­ЦІОНАЛЬНОГО РУХУ В АВСТРО-УГОРЩИНІ. УКРАЇНСТВО НА ПОРОЗІ СВІТОВИХ ПОДІЙ.

Український національний рух у Росії, що здавався таким силь­ним і многонадійним на початку 60-х років XIX ст., не пустив одначе глибшого коріння серед українського громадянства, а тим більше серед народніх мас. Українське панство, яке ще в 20—30-х роках у значній мірі зберігало національно-історичні традиції й будувало на них свої претензії до упривілейованого й провідного значіння в краю — під впливом із одного боку задоволення своїх станових домагань (після закону 1835 року), а з другого під впливом загальної політичної реакції в Росії, позбулося потроху свого українофільства й тільки окремі одиниці зпоміж українських панів піддержували національний рух 60—70-х років (Гр. Галаган, В. Тарновський, Є. Милорадовичка). Радикально-народницькі гасла, під якими розвивався український рух із кінця 50-х років, залякували й відштовхували від нього українське дворянство. Правда, й далі зпосеред української дворянсько-поміщиць­кої верстви виходили гарячі прихильники національного руху, які грали в ньому провідну ролю, але зони майже всі поривали з своєю верствою, стаючи в ряди деклясованої інтелігенції; дворянство ж, яко кляса, не тільки ставало осторонь від українства, але дедалі, щораз більше займало до нього неприхильне становище. Українське право­славне духовенство, зберігаючи більше звязку з народом особливо на Правобережжі, й даючи зпоміж себе значні кадри української, свідомої національної інтелігенції, було занадто звязане повною залежністю від свого духовного начальства й матеріяльною незабезпеченістю, щоб грати якусь самостійну ролю в громадському житті. Позбавлене, за малими виїмками, піддержки з боку найвпливовішої й заможньої по­міщицької верстви, українство мусіло триматися далі зусиллями са­мої деклясованої інтелігенції, яка виходила зпоміж збіднілого дво­рянства, духовенства, навіть селянства й міщанства й яка через від­сутність у Росії політичної свободи й вільного громадського життя не могла мати великого впливу й значіння. Ця інтелігенція складалася з учителів, урядовців, представників вільних професій, і людей хоч трохи незалежних службово або матеріяльно серед неї було дуже мало. Цим пояснюється певна слаба відпорність українського руху су­проти урядових утисків і репресій, які стали падати на нього вже з 1862 року.

Коли на лівобережній і степовій Україні (Полтавщині, Чернігів­щині, Харьківщині, Катеринославщині й Херсонщині) заведено після 1864 року земське самоврядування, то завдяки цензовій системі вибо­рів до земських орґанів перейшли представники дворянства, що вже прохололо, як ми бачили, до українства, й темного, несвідомого селян­ства. А до муніципій, після заведення в 1870 році міського самовряду­вання, перейшли представники, зросійіценої міської буржуазії й несві­домого дрібного міщанства. Заступатися за українські національні інте­реси не було властиво кому, а тимчасом і земства, й міські управи діста­ли великий вплив на таку важну галузь культурного життя, як шкіль­ництво й бібліотечна справа. Тільки трохи згодом і то з великими зу­силлями почала пробиватись українська течія в земствах, та муніципіях.

З поширенням у цілій Росії в 60-х роках космополітичних і соціял-революційних ідей українська молодь також попадала під їх вплив і відривалася від свого ґрунту. Тимчасом як ці ідеї в більш-менш прихованій (з огляду на цензуру) формі устами талановитих і впливо­вих письменників проповідувалися з сторінок численних російських журналів, українці не мали орґанів друку, які б обороняли українські позиції й пропагували українську національну ідею. Коли повстали в Росії нелегальні революційні партії («Земля і Воля», «Народня Во­ля», та інші), то багато активних і ідейних українців, особливо зпосеред молоді, ставали в ряди цих партій і гинули в боротьбі з російсь­ким урядом, вірячи, що загальна політична свобода в Росії, сама собою принесе визволення й для українського народу (Д. Лизогуб, Дебагорій-Мокрієвич, Стефанович, Кибальчич, Кравчинський, Осинський, Желябов та інші). В порівнаяні з широкими політичними й соціяльними гаслами, які розгортали російські революціонери, українські культурно-просвітні постуляти здавалися занадто скромними й вузь­кими й не могли імпонувати молоді: вона дедалі, все більше захоплю­валася космополітичними, але по суті лише всеросійськими, а не вселюдськими змаганнями, і в її очах українська мова та література ста­вали не більше, як засобом для легшої пропаганди революційних та со­ціалістичних ідей (у чисто великоруському трактованні) серед укра­їнського народу.

Знов же таки й поширення освіти, яка хоч і ставала зчасом що­раз пристулнішою, але мала чисто російський характер; далі — за­гальна військова служба (заведена в 1874 p.), яка всю мужєську мо­лодь послідовно рік за роком переводила через московську казарму (до того ж рекрутів-українців висилали відбувати службу поза межа­ми України, а стаціоновані на Україні війська комплетувалися виключно з москалів); поширення російської преси й літератури, при повній відсутності, через заборону, друкованого слова українського, — все це допомагало обрусінню. Російська школа, абсолютно чужа не тільки мовою, але й духом для української дитини; офіціяльна церква, зроблена знаряддям русифікації; касарня, фабрика, залізниці, — всі ці установи, які тісно спліталися з народнім життям і вплива­ли на нього, були могутніми засобами масової русифікації, супроти якої зусилля української інтелігенції, позбавленої такої могутньої зброї, як друковане слово, й на кожному кроці пильно стереженої по­ліцією, булл занадто слабкі. Український рух не міг угнатися за жит­тям, з його широкими інтересами й потребами, й тратив із ним звязок. Українство вже в половині 60-х років обернулося в літературно-інтеліґентську течію, позбавлену впливів у земстві, в міському самовряду­ванні, в пресі — одиноких чинниках, де в умовах російської дійсності виявлялося легально громадське життя. Аполітичність і культурниц­тво, якими свідомо обмежували себе українські діячі часів «Основи» (Костомарів, Куліш, Антонович, Житецький), тепер мстилися на укра­їнському руху, відтятаючи від нього активніші елементи й ставлячи його поза реальними громадським та політичним життям.

Одначе й зведений до характеру літературної, культурницької течії, український рух таїв у собі величезну потенціяльну силу, про що свідчив той успіх, який мало українське слово, українська книжка, як тільки вони досягли української маси, й те вражіння, яке робила українська пропаганда, навіть коли вона служила зовсім іншим ці­лям (наприклад відома Чигиринська справа, де революціонер Я. Сте­фанович підбурив цілі села, користуючися українським словом і спо­минами про козацькі часи). «Кобзар» Шевченка, поскільки він дохо­див до читачів із народу, робив величезне вражіння і в багатьох роз­буджував національну свідомість та навертав на шлях активної діяльности в українському дусі. Трохи згодом таке саме вражіння справляв український театр. Не менше вражіння справляло вільне українське слово закордонних видань, поскільки воно долітало на Україну. Навіть у няйтяжчі роки реакції, коли замовкали майже всі прояви українсь­кого життя, й воно ледве жевріло під гнітом утисків і заборон, не при­пинявся постійний приплив свіжих сил у ряди борців за національне визволення, й кадри цих борців постачали всі верстви українського суспільства: від українського панства, нащадків старих українських родів, до простих селян і робітників. І що було особливо знаменним — ці останні чим далі, то вое більше давали відданих борців за укра­їнську справу. Як тільки хоч трохи слабнули зовнішні утиски, укра­їнський рух прокидався з нозою силою: на дні душі українського на­роду дрімали якісь укриті сили, приспані віковим лихоліттям, і до­сить було першої можливости, щоб вони прокинулись. Костомарів мав рацію, коли писав до московського славянофіла Аксакова, автора гарної на свій час розвідки про українські ярмарки, що «росіяни поми­ляються, коли думають, що знають український народ: вони не підо­зрівають, що на дні душі кожного думаючого й недурного українця спить Виговський Дорошенко й Мазепа — й прокинеться, коли на­стане слушний час». Що це було дійсно так, показує нам історія укра­їнського руху, котрий після кожного вимушеного «антракту» оживав з новою й усе більшою силою, аж поки не спалахнув широким полумям загального національного відродження в 1917 році.

На початку 70-х років зосередилися й зміцніли в Київі значні українські інтелектуальні сили, й він зробився з цього часу головним осередком українського руху. Київська Громада обеднала в собі ряд блискучих талантів на всіх полях культурного й громадського життя, які зуміли не тільки в широких розмірах організувати працю з обсягу науки, письменства й мистецтва, але й вкласти новий зміст у цю пра­цю, сформулувати наново українську національну програму, нарівні з вимогами свого часу. Доволі назвати імена Антоновича, Драгоманова, Житецького, Чубинського, Михальчука, Лисенка, Вовка, Русова, Старицького, Нечуя-Лєвицького, щоб побачити, що це було виїмково щасливе сполучення видатних культурних і громадських діячів, біля яких стояв цілий ряд молодших талановитих сил. З кругів Громади вийшла ініціятива до створення українського наукового товариства під офіціяльною фірмою «Піденно-Захіцньої Філії Російського Геогра­фічного Товариства» (засноване в 1873 p.). Товариство зорганізувало наукові сели з усіх частин української землі й повело енергійну робо­ту наукового дослідження української етноґрафії, словесности, історії, мови й економічного життя. З кругів цього товариства вийшли такі епохальні видання, як збірка історичних пісень українського народу Антоновича й Драгоманова (1874—75), збірки казок Драгоманова, чу­мацьких пісень Рудченка, монументальна праця Чубинського з етно­ґрафії Правобережжя і ціла низка інших. Коли результати українсь­кої наукової праці були задемонстровані на археольоґічному конгресі в Київі 1874 року, вони здивували ввесь учений європейський світ і заімпонували йому своєю солідністю й своїм розмахом. У Київі за ко­роткий час, завдяки деякому послабленню цензури, розвинулося видання українських книжок; поруч наукових праць, белетристики, поезій виходили цілі серії прекрасних популярних брошур для наро­ду. Талановитий композитор М. Лисенко почав розробляти українську музику й створив українську національну оперу. Громада придбала собі газету «Кіевскій Телеграфъ», яка зробилася орґаном української думки. Були навязані живі зносини з іншими громадами, із яких най­активнішою була Одеська, з Галичиною та Буковиною. Політична думка київської Громади йшла по лінії федеративного устрою Росії з широкою автономією для України, навязуючи таким способом до традиції Кирило-Методіївського братства. В своїх суспільних погля­дах Громада стояла на досить радикальному становищі, а деякі її чле­ни схилялися до соціялізму. Ще радикальнішою з цього погляду була громада в Одесі. Як київські, так і одеські громадяни мали зносини з російськими революційними партіями.

Розвиток українського руху стривожив уряд, котрий добачав у ньому новий прояв політичного сепаратизму України, й місцеві реакційні круги, котрі боялися соціяльно-революційної пропаґанди, в якій вони підозрівали українських діячів. Уже в кінці 1874 року до уряду було надіслано з Київа цілий меморандум, де українців обви­нувачувано в тому, що вони хочуть «вільної України в формі респу­бліки з гетьманом на чолі». Помішник куратора київської шкільної округи Михайло Юзефович, полтавський поміщик, імовірний автор цього меморандуму, почав домагатися закриття київської філії «Ґеографічного Товариства» й засипав петербурзький уряд новими доно­сами на український рух. Нарешті цар Олександер II наказав у серпні 1875 року створити спеціяльну комісію з міністрів внутрішніх справ і народньої освіти, обер-прокурора Синоду, начальника жандармерії й Юзефовича «для вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю». Комісія прийшла до висновку, що «допустити окрему літературу на простонароднім українськім наріччі значило б покласти тривку основу для переконання в можливості відділення, хоча б і в далекій буду чині, України від Росії». Через те комісія вирішила за­крити «Пізденно-західній відділ Ґеоґрафічного Товариства» в Київі, припинити видання «Кіевскаго Телеграфа» і вжити персональних ре­пресій проти окремих українських діячів. Увінчував ці заходи таєм­ний наказ, підписаний Олександром II за кордоном, у Емсі, 18 травня

1876 року про абсолютну заборону українського письменства. Забо­ронялося друкувати українською мовою книжки й навіть тексти до нот, виставляти українські театральні песи й виконувати прилюдно українські пісні. Рівночасно комісія вирішила піддержувати матеріяльно москвофільський рух у Галичині, видаючи таємні субсидії мос­квофільським виданням, які особливо завзято боролися з українсь­ким рухом.

М. Драгоманову, якого зараз же звільнено з київського універ­ситету, й кільком іншим українським діячам (Вовкові, Зіберові, Подолинському) довелося еміґрувати за кордон. Київська Громада дала Драгоманову доручення заснувати за кордоном журнал, який би слу­жив вільною українською трибуною й відстоював інтереси українсь­кого народу перед міжнароднім форумом. Заразом значна частина українських, письменників перенесла друк своїх творів до Галичини. Наказ 1876 року не вбив ані української національної думки, ані укра­їнської літератури, але він, у звязку з загальною реакцією, якою уряд відповідав на терористичну діяльність російських революціонерів, своє діло зробив. Політична активність українських громад дуже впала. В той час, як Драгоманів розвинув у Женеві дуже енергійну діяль­ність, випускаючи журнал «Громада» й низку українських книг та брошур в соціялістичному й революційному дусі, українці в Росії, зне­вірившися в успіху політичної боротьби, почали знову схилятися до аполітизму й до чисто культурної роботи в національному дусі. Дра­гоманів залишився на якийсь час відірваний від українського життя в Росії й звернув головну увагу на українську справу в Галичині, завязуючи звязки з тамошньою молоддю. Патріярх українського руху Костомарів виступив із низкою статтей у російських журналах із думкою «примирити з українством уряд», доводячи йому нешкідливість українського руху, який, мовляв, має виключно народо-просвітні цілі а самих українців переконуючи в тому, що вони повинні обмежитися «літературою для хатнього вжитку» та, замісць писати повісті й драми з життя інтелігенції, або перекладати клясиків на українську мову, складати лише підручники та популярні книжки для народу. Певна річ, що Костомарів не переконав ані уряд, який по старому дивився в корінь справи й не вірив, що українці не сепаратисти, ані українсь­кого громадянства, яке, використовуючи тимчасове полегшення цен­зури з 1880 року, знову розвинуло було літературно-видавничий рух. Одначе глуха реакція, що почалася після вбивства Олександра II, привела до запанування думки про потребу покищо звернути всі сили на культурну працю, на створення наукових підстав українознавства в обсягу історії, археольоґії, етнографії, мови, історії письменства й мистецтва; осередком цієї наукової праці став місячник «Кіевская Старина», заснований у 1882 році. Крім того наукова праця, звичайно російською мовою, велася в низці офіційних наукових товариств у Київі, Харькові й Одесі, що були в українських руках і свою діяль­ність присвятили головно українознавству.

Доба 80-х років і першої половини 90-х була мабуть найглухішою в історії українського руху в другій половині XIX віку. Але й вона не була безплідною: за цей час виконано велику наукову працю, що стала підставою для пізнішого розвитку української науки вже в національній формі. Саме в цей час виступає на літературну арену ряд молодих сил, яким незабаром судилося стати окрасою українсь­кого письменства: Б. Грінченко, В. Самійленко, В. Леонтович, М. Ко­цюбинський, Леся Українка, А. Кримський та інші. В найбільш, зда­валось, безпросвітні часи яскравим світлом блищить енергійна діяль­ність на громадському й літературному полі Ол. Кониського, Т. Зіньківського й Б. Грінченка. В умовах строгої конспірації, непомітно для чужого ока, кермує українським рухом досвідчена рука В. Антонови­ча. Відновляються звязки з Драгомановим, і його різка критика аполітичносте російських українців та їх ухилів у бік формального на­ціоналізму вносить корисний фермент у розвиток української полі­тичної думки, будить її, не дає застоюватись. В особі власника цукро­варень Василя Симиренка, сина селянина з Київщини, українська культурна праця знайшла собі щедрого мецената. Таким же мецена­том явився трохи пізніше поміщик із Херсонщини Євген Чикаленко. Обидва вони піддержували щедрою допомогою українські видання й товариства як у Росії, так і в Галичині. Найзнаменнішим, може, яви­щем українського життя 80-х років був несподівано блискучий розви­ток українського театру, створеного на початку 80-х років М. Кропивницьким. Маючи в собі першорядні артистичні сили, такі, як сам Кропивницький, М. Заньковецька, М. Садовський, Оп. Саксаганський, їв. Карпенко-Карий, Г. Затиркевич-Карпинська та інші, трупа Кропивницького здобула українському театрові всеросійську славу, а, розпавшися опісля на десятки труп, стала важним чинником для пробудження національного почуття в широких кругах громадянства. Обмежувана й переслідувана в Росії, українська політична думка розвивається в Галичині, де її органами являються видавані коштом українців із Росії та при їх найближчій участі журнали «Зоря», «Прав­да», «Життя і Слово», «Народ», та інші. Тут обмірковується важніші питання українського життя й викристалізовується національна ідеольоґія. Українці російські беруть участь у галицькому житті і впливають на його розвиток: із одного боку В. Антонович і Ол. Кониський, з другого М. Драгоманів кермують цілими течіями духового й полі­тичного життя галицьких українців. Від 1894 року новозасновану ка­тедру української історії у Львові займає молодий київський учений М. Грушевський, і його приїзд до Галичини становить еру в її куль­турно-національному житті. Завязуються взагалі ближчі й частіші зносини між Україною й Галичиною й це має свій вплив на розвиток національного життя серед українців російських.

Наприкінці XIX століття виступає на громадську арену нове покоління українців, вихованих у поняттях і поглядах безкомпромісового українського націоналізму на широкій європейській основі, людей, що вже не задовольнялись самою-но культурницькою діяль­ністю, а хотіли добути для українського народу всю повноту націо­нальних і політичних прав, ідучи поруч із всеросійським визвольним рухом, але своїм окремим шляхом, у рямах власних організацій. У 1897 р. відбувається в Київі всеукраїнський зїзд представників Гро­мад і засновується «Загальна українська безпартійна демократична організація», яка вибрала свій виконуючий центральний орган, уста­новила регулярні зносини між громадами й періодичні загальні зїзди. Протягом, короткого часу по всіх важніших містах України, не тільки ґуберніяльних, але й деяких повітових повстають свої громади, так само і в Петербурзі, звідки заводяться зносини з російськими полі­тичними організаціями. В 1899 році у Харькові гурток українських сту­дентів під проводом Д. Антоновича засновує «Революційну Україн­ську Партію», яка зразу виставляє гасло самостійної України. Ця партія обєднує в своїх рядах найактивніші елементи зпосєред укра­їнського студентства і взагалі молодшої інтелігенції, засновує дуже жваве видавництво революційної літератури в Чернівцях і у Льво­ві й, перевозячи цю літературу нелегально до Росії, масово ширить її по селах. Революційна Укр. Партія дуже скоро перетворюється в партію соціял-демократичну; вона звертає всю увагу на ширення суспільно-революційних ідей і обмежується в своїй програмі домаганням для України лиш автономії. Прапор самостійної України перей­має друга течія, що виділилася з Рев. Укр. Партії, т. зв. Народня Українська Партія, й гасло української державної самостійности вже не сходить із політичного овиду. Оперте одначе не стільки на націо­нально-історичній традиції, скільки на теоретичних міркуваннях соціялістичної доктрини, воно ще мало приваблює до себе уваги, ви­даючися багатьом лише далеким ідеалом, майже нереальним та утопійним.

Початок XX століття в діях Росії позначився дуже скорим зро­стом політичного визвольного руху. Російський абсолютизм під на­тиском громадської думки й під впливом свого внутрішнього розкладу здавав помалу свої позиції, і навіть українство, яке завжди в очах російського уряду було предметом особливо пильного догляду, фактич­но діставало деякі полегші. Росте число українських видань, особ­ливо популярних, починають виходити підручники для початкового навчання, засновуються українські товариства (правда, лише в Петер­бурзі й під офіційною російською назвою), відбуваються прилюдні українські культурні маніфестації, як наприклад, свято відкриття па­мятника Котляревському в Полтаві ЗО серпня 1903 року, коли до Полтави зїхалися тисячі представників української інтелігенції, в тому й делеґати з Галичини та Буковини, і у відповідь на заборону читати українські привіти улаштували дуже імпозантну культурну демонстра­цію. Такими ж загальнонаціональними святами всеукраїнського ха­рактеру були й ювілеї Івана Нечуя-Левицького та М. Лисенка в Київі. Українське слово починає прилюдно лунати на громадських зборах. Цілий ряд земств і міських дум виносить постанови про потребу за­вести в школах навчання українською мовою. Анальоґічні постанови виносять ріжні з'їзди — агрономічні, технічні та інші. Театральні з'їзди ухвалюють резолюції про скасування обмежень для українського театру. Складаються петиції, вкриті тисячами підписів, про потребу скасування спеціяльних утисків над українським словом.

Російський уряд починає помічати, що українство перестало вже бути вузькою літературною або політичною течією й виходить уже на ширшу арену громадського життя. Перший вилім робиться в справі допущення українського перекладу св. Письма: Синод, який півстоліття не дозволяв українського слова в церковнім ужитку, тепер дає благословення українському перекладові Євангелія і ви­дає його своїм коштом. У кінці 1904 року рада міністрів обмірковує спеціяльно справу скасування цензурних заборон над українським словом і констатує <<низький культурний рівень українських губер­ній» через відсутність доступної для них мовою літератури. Рада за­питує думки про цю справу в Академії Наук, київського й харків­ського університетів і в київського ґенерал-губернагора. Всі висло­вилися рішуче за скасуванням обмежень над українським словом. Ака­демія Наук відповіла цілою, ґрунтовно умотивованою доповіддю, скла­деною найбільшими знавцями справи, а відповідь київського університету склав сам В. Антонович. Та доки уряд думав і міркував, вибухла восени 1905 року революція й українське слово здобуло собі свободу фактично, на основі маніфесту 17 жовтня 1905 р. про кон­ституцію. Першою ластівкою був часопис «Хлібороб», видаваний брата­ми Шеметами в Лубнях на Полтавщині. Потому пішли інші україн­ські часописи з Київі, Полтаві, Харькові, Одесі, Катеринославі, Пе­тербурзі, Москві та по інших містах. Українські партії: Радикально-Демократична, Селянська Спілка, Соціял-Демократична, Народня ви­ступили тепер отверто. Почали засновуватись українські клюби, товариства «Просвіта», розвинулося видання українських книжок, особ­ливо підручників і популярних творів для народу. Трохи згодом — в 1907 році видано в Петербурзі під редакцією Василя Доманицького перше повне видання «Кобзаря» Шевченка, й широке громадянство вперше дістало змогу познайомитися з усіма творами свого великого національного поета.

Українські партії повели енергійну агітацію за автономію Укра­їни. Всі вони прийняли в свої програми соціялістичні гасла. Взагалі, визволившися з ярма заборон та утисків завдяки революції, українське громадянство було настроєне дуже радикально, й тон усіх його ви­ступів так само, як і тон української преси, був дуже гострий. Не­численні консервативні елементи серед українського громадянства не виявили жадних спроб якоїсь організації, й їх голосу не було чути. Взагалі українське панство, до якого ці елементи здебільшого нале­жали, не винесло собі ніякої науки з грізних подій, які наростали перед його очима й глибоко захитували його політичне й економічне становище. Замісць прилучитися до українського національно-автоно­мічного руху, й занявши в ньому певне місце, зрівноважувати крайні соціяльні змагання лівіших елементів, українське панство остаточно звязало свою долю з всеросійською реакцією та централізмом і тим підкопувало свою власну будучність як суспільної верстви. Російський уряд, хоча був примушений піти на уступки загальному визвольному рухові, не припиняв із ним як найгострішої боротьби й мобілізував усі реакційні та консервативні сили в державі для цієї боротьби. В його очах увесь український рух був частиною, і то одною з найнебезпечніших, загального революційного руху, й тому він невпинно боровся з ним, закриваючи українські видання, забороняючи українські то­вариства й арештовуючи українських діячів. Український рух, за­хоплюючи все ширші круги громадянства і вже знаходячи активний відгук: серед селян і робітників, мусів розвиватися в атмосфері непри­миренної боротьби з урядом і все гостріших проявів соціяльної ре­волюції, до якої змагали революційно-соціялістичні партії.