Методичні рекомендації до семінарського заняття. Після смерті Б. Хмельницького 5 серпня 1557 р
Після смерті Б. Хмельницького 5 серпня 1557 р. становище українських земель було надзвичайно складним. У результаті визвольної війни Війську Запорізькому було підпорядковано більшість земель правого і лівого берегів нижньої течії Дніпра. Досить швидко на цих територіях була створена національна форма державного управління. У ході боротьби за владу ці землі швидко втратили свою єдність: частина території знову потрапила під залежність від Польщі, а Запорізька Січ з навколишніми землями стала автономним утворенням і згідно з Андрусівським договором 1667 р. опинилась під подвійним польсько-російським контролем, а з 1686 р. повністю перейшла під владу російського царя.
Необхідно зупинитися на територіальному питанні: якщо до поч. визвольної війни український народ жив в єдиній політичній системі, то після неї Україна територіально опинилася розділеною. Це призвело до загострення взаємовідносин не тільки між українським населенням різних регіонів, що входили до складу різних держав, але й між різними соціальними групами одного регіону. В основі непорозумінь і конфліктів лежала боротьба за владу, специфіка соціального, політичного, економічного розвитку, адміністративного устрою. Результат цієї боротьби був трагічним, із відродженої незалежної держави, якою стала Україна за часів Б. Хмельницького, вона вже через 20 років після його смерті перетворилася в жертву внутрішнього розбрату, братовбивчих сутичок, іноземних вторгнень.
Потрібно проаналізувати особливості правління Ю. Хмельницького, І. Виговського, П. Тетері, І. Брюховецького, П. Дорошенка, Д. Многогрішного, І. Самойловича, їх зовнішню та внутрішню політику, відносини з сусідніми державами. Показати руйнування земель та влади на українських землях.
В 1687 р. Новим гетьманом України став І. Мазепа. Своїм політичним талантом, дипломатичністю, освіченістю, культурою Мазепа значно підвищив авторитет гетьманської влади на Україні. У внутрішній політиці він спирався на козацьку старшину. Разом з тим в 1691 р. І. Мазепа видав матеріал, яким заборонив обкладати селян непосильними податками, дозволив їм подавати до суду скарги до своїх панів. Він розпочав реформу податкової системи.
Зовнішню політику І. Мазепа будував на дружніх відносинах з російським царем, намагаючись їх використати для захисту особистих та загальнодержавних інтересів. Необхідно дати детальний аналіз діяльності І. Мазепи. Як підсумок необхідно підкреслити що, не дивлячись на жорстку боротьбу за владу, яка розгорнулась після смерті Б. Хмельницького, на розчленованість українських земель, які належали різним державам, все ж зусиллям народу, козацької старшини була відроджена українська державність.
Розгляд четвертого питання необхідно розпочати з характеристики запорізького козацтва, яке в цей період в офіційних документах називалося „Славне військо запорізьке низове”. на середину ХVII ст. Військо Запорізьке займало території сучасних Дніпропетровської, Запорізької і частково Кіровоградської областей. За Андрусівським договором воно мусило підпорядковуватися і російському царю і польському королю, але фактично воно не визнавало нічиєї влади і діяло цілком самостійно.
Після смерті Б. Хмельницького найбільшу повагу і славу серед козаків мав отаман І. Сірко, який обирався на цю посаду 20 разів з 1659 по 1680 рр.
Запорожці під час „Руїни” стали грізною силою у боротьбі проти турецької і татарської агресії, польської експансії, в ізоляції пропольськи і протурецьки настроєних гетьманів, які намагалися утриматися при владі за рахунок іноземних військ.
Розглядаючи п’яте питання, необхідно звернути увагу на те, що Гетьманщина, утворена на Лівобережжі, майже в незмінному вигляді успадкувала ті атрибути української держави, які з’явилися в ході національно-визвольної війни. Вищу владу очолював гетьман. Він обирався козацькою радою з числа осіб, яких на цю посаду рекомендувала козацька старшина. Дорадчим органом при гетьмані виступала рада генеральної старшини, до якої входили писар, суддя, обозний, осавул, підскарбій, бунчужний, хорунжий.
У військово-адміністративному плані територія Гетьманщини поділялася на 10 полків. Полковник або обирався козаками, або призначався гетьманом, він виконував роль керівника адміністративної території так і військового командира. Полки ділились на сотні, кількість яких була різною, інколи вона дорівнювала 20. На їх чолі стояв сотник і сотенний старшина. сотні складалися з куренів, до складу яких входило населення кількох сіл. Курені очолювали старости. Судова система гетьманщини відповідала особливостям внутрішнього устрою. Вищою судовою установою був генеральний військовий суд, який розглядав апеляції на рішення нижчих судів та кримінальні справи генеральної старшини. Для селян і міщан існували ратушні і магістратні суди. Гетьманщина мала власні збройні сили, які спочатку нараховували 60 тис. реєстрових козаків. а потім були скорочені до 30 тис. У 70-х з’явилося охотницьке військо, що утворилося з добровольців, об’єднаних у компанійські (кінні0 та сердюцькі (піші) полки.
При вивченні характеру і змісту великодержавної політики Росії щодо України в період після Переяславської ради до кінця ХVІІІ ст. (друге питання плану семінару) слід постійно мати на увазі той незаперечний факт, що основи її були закладені в недосконалості, розпливчастості та недостатній обґрунтованості цілої низки українсько-російських документів, прийнятих ще за життя Б.Хмельницького та в період “Руїни”, що дозволяло сторонам, в першу чергу і в основному Росії, довільно маніпулювати ними в своїх інтересах. До того ж, в процесі їх переписування і переоформлення допускається, як свідчать джерела, свідомі фальсифікації і перекривлення змісту тих чи інших їх положень. Студентам слід уважно і вдумливо прослідити й осмислити процес обмеження автономії України в його динаміці, звертаючи особливу увагу на поступове, але неухильне дотримування стратегічної цілеспрямованості в політиці Російського імперського керівництва, починаючи від Петра І і закінчуючи Катериною ІІ.
Знищення Запорозької Січі і ліквідація залишків автономії України було головним в політиці російського царизму відносно українського народу та його державності.
Що стосується змісту шосте питання, то слід мати на увазі той факт, що на протязі ХVІІІ ст. Польща знаходилася в стані глибокої політичної та соціально-економічної кризи, що не могло не позначитися на становищі населення Правобережної та Західної України.
На відміну від Лівобережної України та інших українських земель правобережні землі, які в минулому перейшли під владу Польщі в результаті Люблінської унії (1569 р.), в другій половині вісімнадцятого століття відчули новий тиск зі сторони польської шляхти. На Правобережжі продовжувалась політика покатоличення, відчутно в усіх сферах життя переважали польські впливи: в адміністративних органах, контроль зі сторони польського війська, безмежні права мали польські землевласники, в містах значно відчувалась перевага польського елементу. Істотно відчувалась залежність від Польщі і в культурному житті. Тривалий час польська мова залишалась мовою спілкування, навчання в освітніх закладах. Українське населення переважало в основному серед селянства, складалось з місцевого населення, переселенців та закріпаченого козацтва, яке в тяжких умовах змогло зберегти українську мову, традиції, звичаї, обряди. Навіть місцева козацька еліта змушена була чи то прийняти католицизм і ополячитись, чи то змінити місце постійного проживання. В економічному житті правобережжя, хоча і повільно, в результаті існування фільваркового господарства, починають відчуватись прогресивні зміни. Активно виникають мануфактурні підприємства, особливо в галузі сукупного, мідноливарного виробництва, виготовлення зброї, шкіряних виробів. Розвиток буржуазних відносин змушує польських магнатів переходити до ринкових відносин в землеробстві, тваринництві. Становлення ринкових відносин вимагало широкого використання найманої праці малоземельних і безземельних категорій селян, запровадження грошової ренти, організації внутрішньої та транзитної торгівлі. Проте господарський розвиток Польщі затримувала фільваркова система ведення господарства. В цілому економічне життя Польщі в другій половині вісімнадцятого століття характеризується занепадом так як практикувалось обмеження і навіть заборона селянської торгівлі зі сторони польських магнатів; нерівномірно запроваджувалась грошова рента, широко використовувалась відробіткова рента, панщина, продуктовий податок. Все це не могло сприяти швидкому розвитку нових економічних відносин регіону. Ще більш скрутним стало становище після першого поділу Речі Посполитої в 1772 р., який здійснили Австрія, Прусія, Росія. Польські землі були розчленовані, жорстока політика польської влади, покатоличення українського населення викликали обурення її православної частини і вони шукали захисту в Росії, як гаранта забезпечення православної віри. В 1792 р. на територію Правобережної України направлено російські війська, які швидко захопили ці землі. За цим настали другий (1793 р.), і третій (1795 р.), поділи Польщі, які спричинили зміни політичного характеру в суспільстві на відібраних українських землях. За другим поділом до Росії відійшла Правобережна Україна, а за третім – Західна Волинь, Західна Білорусія, Литва, Курляндія. В результаті третього поділу на політичній карті світу припинила своє існування Річ Посполита.
Отже, друга половина вісімнадцятого століття на Правобережних землях принесла істотні зміни в соціальному, економічному, політичному житті.
Також, студентам слід уяснити, що приєднання до Росії великих територій Правобережної і Західної України мало, незважаючи на його загарбницький характер, і глибоко справедливий та прогресивний характер: возз’єднання українських земель в єдиній, хоча й чужій та ворожій їх населенню державі, сприяло подальшому всебічному розвитку українського етносу, піднесенню економічного і суспільно-політичного розвитку земель Слобожанщини, Гетьманщини, Лівобережжя, Криму та інших територій, зародженню більш прогресивних капіталістичних відносин, формування української нації. Воно поклало, таким чином, початок новій фазі в історії України.
Головною особливістю, що накладала свій відбиток на весь процес історичного розвитку України у XIX столітті, була роздробленість колись єдиних українських земель, їх приналежність до чужих держав. Так, переважна частина територій, на яких розселялись етнічні українці, знаходилася в складі євразійської держави того часу – Російської імперії Романових. Адміністративно ці території поділялися на Лівобережну Україну, Південно-Західний край та Новоросію. Ті українські території, що опинилися у складі Австрійської імперії Габсбургів, також адміністративно не об’єднувались.
Наприкінці XVIII ст. розпочався новий період у житті західноукраїнських земель. Характерною рисою розвитку західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії наприкінці XVIII - першій половині XIX ст. було чергування періодів реформ з періодами реакції. Суспільне життя у цей час функціонувало в режимі: “вперед-стоп-назад”. Реформи Марії-Терези та Йосифа II були спробою модернізувати імперію, осучаснити та гармонізувати у дусі освіченого абсолютизму соціальні та національні відносини. Смерть цісаря-реформатора, події Великої Французької революції, егоїстичні бажання феодалів підштовхнули до дії консервативні кола імперії. Тривалий період реакції, що надовго запанував у Австрійській державі, для західноукраїнських земель характеризується поступовим відновленням феодалами втрачених позицій у аграрному секторі, посиленням експлуатації селян, гальмуванням промислового розвитку, перетворенням краю на колоніальну провінцію, поглибленням суспільної кризи. Революційна хвиля, що прокотилася Європою 1848-1849 рр., започаткувала новий етап модернізації імперії - було скасовано кріпосне право, проголошено конституцію, створено парламент. Ці та інші модернізаційні зрушення позитивно відбилися на житті західноукраїнських земель, активізували суспільну діяльність населення, особливо у культурній сфері. Однак незабаром знову запанувала реакція, яка перекреслила більшість революційних завоювань.
Необхідно відмітити, що визначальним чинником соціально-економічного розвитку обох частин України був феномен кріпосного права. Зростання антикріпосницького руху в Російській імперії змусило царя Олександра II піти на звільнення селян „зверху”, поки вони самі не зробили цього „знизу”. Після певної підготовки, 19 лютого 1861 року з’явився царський маніфест про звільнення селян від кріпосної залежності. Втім, ця реформа враховувала інтереси поміщиків, була руйнівною для селянства. Після скасування кріпосного права почали також здійснювати інші реформи, найважливішою з яких була земська. Зростання податків, викликане реформою 1861р. в Росії, прискорило процес пауперизації селянських господарств. Аграрне питання взагалі було дуже гострим.
Слід пам’ятати, що суспільний рух у XIX ст. розгортався у руслі боротьби за соціальне та національне визволення. Перш за все, розглянемо причини виникнення перших громадських політичних організацій на українських у першій половині ХІХ ст. Після скасування кріпосного права почали також здійснювати інші реформи, найважливішою з яких була земська. Зростання податків, викликане реформою 1861р. в Росії, прискорило процес пауперизації селянських господарств. Аграрне питання взагалі було дуже гострим. Шовіністична політика влади призводила до того, що частина міського населення українських земель ставала російськомовним та німецькопольськомовним. Тому національна свідомість як буржуазних, так і пролетарських елементів українського суспільства проявлялася у послабленій формі. Цьому негативному явищу сприяв сам факт української бездержавності у XIX ст. Перші таємні товариства з’явилися в Петербурзі після війни 1812 р. Вони утворювались з використанням досвіду масонських лож, “занесених” в Росію з-за кордону у XVII ст. Зокрема в 1818 утворився “Союз благоденства”, що поширив свій вплив і на провінцію. В Україні найбільш активно діяла Тульчинська управа на чолі з П.Пестелем. Після самоліквідації “Союзу благоденства”, в 1821р. виникло Південне товариство, яке поставило мету створити в Росії республіку. Поряд з Тульчинською було зорганізовано Кам’янську і Васильківську управи на чолі з В.Давидовим, С.Волконським, С.Муравйовим-Апостолом, М.Бестужевим-Рюміним. Уряд імператора Миколи I жорстоко розправився з декабристами. Згодом виникають й перші таємні політичні організації на західноукраїнських землях. Необхідно запам’ятати, що найбільш значну роль відіграло Кирило-Мефодіївське товариство, що являло собою таємну антикріпосницьку організацію. Воно діяло з кінця 1845р. до березня 1847р. у Києві. Назване було на честь слов’янських просвітників, проповідників православної християнської релігії IX ст. Кирила і Мефодія. Засновниками цього товариства були М.Костомаров, М.Гулак і В.Бєлозерський. Вони виступали за об’єднання слов’янських народів у федерацію зі столицею в Києві. За винятком Гулака, кирило-мефодіївці робили наголос на культурно-просвітницькій діяльності, яка мала створити передумови для соціальних реформ. Незабаром до них приєднався і письменник П.Куліш, який також мав помірковані погляди. У квітні 1846р. членом товариства став Т.Г.Шевченко. За доносом одного з студентів (на початку 1847р.) всі учасники товариства були заарештовані та засуджені, і лише у 1885 р. цар Олександр II амністував їх.
Наприкінці XVIII ст. розпочався новий період у житті західноукраїнських земель. Характерною рисою розвитку західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії наприкінці XVIII - першій половині XIX ст. було чергування періодів реформ з періодами реакції. Суспільне життя у цей час функціонувало в режимі: “вперед-стоп-назад”. Реформи Марії-Терези та Йосифа II були спробою модернізувати імперію, осучаснити та гармонізувати у дусі освіченого абсолютизму соціальні та національні відносини. Смерть цісаря-реформатора, події Великої Французької революції, егоїстичні бажання феодалів підштовхнули до дії консервативні кола імперії. Тривалий період реакції, що надовго запанував у Австрійській державі, для західноукраїнських земель характеризується поступовим відновленням феодалами втрачених позицій у аграрному секторі, посиленням експлуатації селян, гальмуванням промислового розвитку, перетворенням краю на колоніальну провінцію, поглибленням суспільної кризи. Реакцією народу на ці процеси було посилення соціального та національного руху. Яскравим та самобутнім явищем була діяльність громадсько-культурного об’єднання “Руська трійця”. Члени цієї організації визначили та оприлюднили основне ядро ідей національного відродження, своєю різнобічною діяльністю здійснили перехід від фольклорно-етнографічного етапу національного руху до культурницького, робили перші спроби спрямувати вирішення національних проблем у політичну площину.
Революційна хвиля, що прокотилася Європою 1848-1849 рр., започаткувала новий етап модернізації імперії - було скасовано кріпосне право, проголошено конституцію, створено парламент. Ці та інші модернізаційні зрушення позитивно відбилися на житті західноукраїнських земель, активізували суспільну діяльність населення, особливо у культурній сфері. Однак незабаром знову запанувала реакція, яка перекреслила більшість революційних завоювань.
Слід розуміти, що динаміку суспільного руху визначали українсько-польське протистояння та невщухаюча боротьба між москвофілами, народовцями та радикалами. Наприкінці XIX ст. суспільний рух у західноукраїнських землях вступає у політичний етап свого розвитку, який характеризується утворенням політичних партій, кристалізацією їхніх програм та активною боротьбою за вплив на маси.
Розкриваючи восьме питання слід пам’ятати, що Українська Народна Республіка (УНР) була проголошена 20 листопада 1917 року в ІІІ Універсалі Української Центральної Ради (УЦР).
В Універсалі визначалися межі України, оголошувалося про скасування приватної власності на землю, амністію і відміну смертної кари, реформу судову, про 8-ми-годинний робочий день і контроль над виробництвом, про необхідність переговорів щодо миру. Підтверджувалися свободи: совісті, слова, друку, зборів, мови, професійних спілок, недоторканості особи, житла. Визнавалася національно-персональна автономія, призначено дату скликання Всеукраїнських Установчих Зборів: початок січня 1918 р. В руках Генерального секретаріату був весь державний апарат, у тому числі частина фронтових військ, що знаходилися на території УНР. III Універсал встановлював межі Української республіки. Українська влада перейшла з національно-моральної сфери в державно-правову. Ідею української державності затверджено, реалізовано, введено в життя. 11 січня 1918 р. було ухвалено IV Універсал, яким проголошувалася самостійність УНР. Універсал став поворотним пунктом української революції, бо ним Україна рішуче заявила, що метою визвольних змагань українців є суверенна держава, яка заступає інтереси українського народу. Проголошення самостійності республіки започаткувало новий етап державно-політичного життя. В IV Універсалі говорилося про незалежність Української Республіки, але знову зазначалося, що Українські Установчі Збори, які мають бути скликані якнайскоріше, повинні вирішити питання про федеративний зв’язок з колишньою Російською державою.
Перший період існування УНР закінчується з падінням УЦР 29 квітня 1918 року. Відновлення УНР відбулося у грудні 1918 року, коли до влади прийшла Директорія. Сильною стороною Директорії було й те, що вона об’єднала хоч і різних за поглядами, але досить впливових та авторитетних лідерів: В.Винниченка, С.Петлюру, М.Шаповала, М.Порша та ін. Наприкінці 1920 р. Директорія остаточно втрачає контроль над територією України і С.Петлюра емігрує за кордон. Як відомо, структури УНР проіснували на українських теренах до 20 листопада 1920 року.
При розгляді наступного питання рекомендується осмислити історичне значення нового державного утворення – гетьманату «Українська держава». Історики констатують факт певного економічного піднесення України періоду гетьманату Скоропадського, вказують на успіхи у сфері зовнішньої політики, а також на помітні зрушення в галузі культурного життя і духовній сфері. У цей час було налагоджено грошовий обіг, вдосконалено грошову систему, створено державний бюджет, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії, відроджено промислові підприємства та біржі. Поступово було відновлено залізничний рух, реорганізовано і зміцнено державний флот. Влітку 1918 р. Німеччина, Болгарія й Туреччина ратифікували Брестську угоду та обмінялися з українською стороною ратифікаційними грамотами. Переговори про встановлення дипломатичних відносин з Україною вели нейтральні країни: Голландія, Данія, Іспанія, Іран, Норвегія, Швейцарія, Швеція, але з юридичними визнаннями «Української держави» вони не поспішали. На той час українці вже намагалися встановити контакти з представниками Америки, Франції, Англії. Значними були досягнення в галузі культури і освіти. Створено понад 150 українських гімназій; вийшло з друку кілька мільйонів примірників українських підручників; відкрито державні університети у Києві та Кам’янці-Подільському; засновано широку мережу загальнокультурних закладів та установ. У листопаді 1918 р. відкрито Українську Академію Наук. Важливим зрушенням у духовній сфері стало утворення Української автокефальної православної церкви. Та все ж, незважаючи на це П.Скоропадському не вдалося на довго втримати владу.
Поразка Німеччини у війні позбавила Українську державу опори, 14 грудня 1918 р. П.Скоропадський був змушений зректися влади.
Період діяльності УЦР з 20 березня по 20 листопада 1917 року, який передував створенню УНР, можна вважати підготовчим.
Нступне питання необхідно розпочати з визначення партій, які створили директорію, її складу. Слід розкрити, як розгорнулося повстання проти гетьманату, які обіцянки декларувала Директорія. Приділити треба значення пошуку союзників Директорією, я в рядах якої були прибічники угоди з Радянським урядом (В.Винниченко), та Антанти (С. Петлюра). Останній поступово зосереджує в своїх руках всю політичну і військову владу. Він знайшов підтримку з боку Української Галицької армії, яка зазнала поразки в боротьбі з польськими військами і перейшла Збруч. Уряд С. Петлюри повів боротьбу з радянською владою, відновленою практично на всій території України. Завершити розгляд цього питання необхідно аналізом причин поразки Директорії.
Висвітлюючи наступне питання треба звернути увагу на те, що 13 листопада 1918 р. було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Президентом її став голова Національної Ради Є. Петрушевич, головою Державного секретаріату (уряду) - лідер національно-демократичної партії К. Левицький. У Станіславі 3 січня 1919 р. Національна Рада проголосила акт злуки (державного об’єднання) ЗУНР і УНР. Західноукраїнську Народну Республіку було перейменовано на Західну область Української Народної Республіки.
На жаль, ця історична подія мала чисто символічний характер і до справжнього об’єднання справа не дійшла, оскільки і ЗУНР і УНР втрачали у цей час власні повноваження на своїми територіями. На початку червня 1919 р. польські війська контролювали майже всю Галичину. Це призвело до реорганізації владних структур ЗОУНР. Уряд С.Голубовича склав свої повноваження, вся повнота військової та цивільної влади, за рішенням Української Національної Ради, перейшла до диктатора ЗОУНР Є.Петрушевича. До речі, за його ініціативою, в кінці 1919 р. Акт возз’єднання зі Східною Україною західноукраїнських земель було денонсовано.
В умовах воєнної розрухи уряд і президент Є.Петрушевич приділяли особливу увагу організації економіки, виведенню її із глибокої кризи. 4 квітня 1919 р. упроваджено в обіг валюту ЗУНР – гривні і карбованці. 14 квітня 1919 р. був ухвалений закон, який визначив основи аграрних реформ. Ліквідувалося велике землеволодіння, заборонялося самовільне захоплення і розподіл привласнених земель. Затверджено державність української мови, обов’язковість її вживання у державних установах, організаціях, громадських інституціях. Водночас національним меншинам залишено свободу усного і письмового діалогу із державними і громадськими структурами на їх рідній мові. Закон про вибори до сейму Західної області УНР передбачав загальні, таємні, прямі вибори по національних куренях. Право висунення кандидатів в депутати надавалося партіям і групам виборців за спеціальними виборчими списками. Проведенню парламентських виборів у червні зашкодили зовнішньополітичні обставини.
Рекомендована література:
Основна література :1,2,: 3, 4, 5, 6, 7, 8, 11,12, 17,18, 19
Додаткова література:9, 10, 11,12, 15,17, 18, 19, 20, 21,22, 23, 24, 28, 30,45,62, 49,80,83, 98.
Семінарське заняття № 3
Тема 7. Розвиток України в умовах утвердження тоталітарного режиму (1920-1939 рр.)