Розвиток культури в україні у другій половині хіх ст

Вивчаючи питання розвитку української культури в другій по­ловині XIX ст., з'ясуємо, які фактори сприяли на той час піднесенню культури:

по-перше, реформи 60-70-х років (скасування кріпосного пра­ва, судова, земська, міська, освітня реформи);

по-друге, бурхливий розвиток капіталістичних відносин. В га­лузі освіти зміни стали відчутними вже на рубежі 60-х років. Молода інтелігенція, студенти, що об'єдналися в громади, активно займалися справою недільних шкіл, про які ми вже згадували в попередній темі. У 1862 р. в Україні їх було понад 110. Викладання в багатьох із них велося українською мовою, видані були букварі та підручники, в тому числі "Букварь южнорусскій" Т. Шевченка. Але того ж таки 1862 р. царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багато їх організаторів та викладачів були заарештовані.

Політика реформ проводилась царизмом одночасно з політикою репресій проти української культури. Про це свідчив і відомий Валуєвський циркуляр 1863 р. Аж з початку 70-х років в Україні по­жвавлюється культурно-освітня діяльність. У цей час значну під­тримку шкільній освіті стали надавати земства. Вони збільшують асигнування на утримання і будівництво шкіл. Станом на 1895 р. асигнування зростають у 6 разів порівняно з початком століття.

Нового удару по розвиткові української культури завдав Емський указ Олександра II у 1876 р. Але й після цього не зникають прогресивні тенденції в культурі та освіті. У 1865р. з ініціативи М. І. Пирогова в Одесі засновано Новоросійський університет. Було відкрито також Ніжинський історико-філологічний інсти­тут, Харківський технологічний, Київський політехнічний та Катеринославський гірничий інститути.

Певних здобутків у галузі освіти було досягнуто на Західній Україні: відкрито ряд вузів, у тому числі Чернівецький універси­тет (1875), Львівський політехнічний інститут та Академію вете­ринарної медицини, з 1869 р. запроваджувалось обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років.

Новим явищем було виникнення громадських наукових орга­нізацій. При Київському університеті створюються наукові товариства: фізико-математичне, фізико-медичне, психіатричне, акушерсько-гінекологічне товариство дослідників природи, істо­ричне товариство Нестора-літописця. При Новоросійському уні­верситеті організоване товариство природодослідників, історико-філологічне та інші.

На Західній Україні в 1873 р. було створене Літературне то­вариство ім. Т. Г. Шевченка, яке у 1892 р. перетворене у наукове товариство. В товаристві існувало три провідні наукові секції -історико-філософська, філологічна і математично-природничо-лікарська, а також цілий ряд комісій, у тому числі археографічна, бібліографічна, етнографічна, правова, статистична та ін. Визначний вклад у зміцнення наукового потенціалу товариства вніс М. Грушевський, який очолював його роботу з 1897-го по 1913 р. Науковці товариства започаткували кілька серійних ви­дань, таких, як "Записки НТШ", "Пам'ятки українсько-русь­кої мови", "Етнографічний збірник", "Матеріали до української етнології".

Наукові дослідження проводяться в основному в універси­тетах. Визначний вклад у розвиток магнетизму електротехніки вніс М. Д. Пильчиков, що довгий час працював у Харківському університеті. Абітурієнтові слід відзначити також багатогран­ну діяльність М. Бекетова, зав. кафедрою хімії Харківського уні­верситету, який вперше у світі став викладати курс фізичної хімії. Праці видатного вченого відкрили нову галузь наукових досліджень - металотермію. Талановитий біолог І. Мечников, працюючи в Одеському університеті, створив вчення про фаго­цитоз та захисні властивості організму. В 1886 р. І. Мечников та М. Гамалія заснували в Одесі першу в Росії і другу в світі бак­теріологічну станцію. В Київському університеті значний вклад у розробку нового навчального курсу неевклідової гео­метрії вніс М. Є. Ващенко-Захарченко. Основоположником на­укової школи з молекулярної фізики був зав. кафедрою фізики університету М. П. Авенаріус, якого ще зовсім недавно вивчали як автора нібито антинаукової філософської теорії через кри­тику його Леніним.

У другій половині XIX ст., помітне піднесення відбувалося в гу­манітарних науках, особливо в історичній. Широким визнанням користувались праці М. Костомарова, який присвятив ряд глибо­ких досліджень історії України періоду "Руїни" та Гетьманщини. Узагальненням багаторічної плідної праці історика стала фундамен­тальна "Русская история и жизнеописания ее главнейших деятелей". Копітку роботу над дослідженням історичних документів проводив В. Антонович, який саме тоді вивчав історію українського козацтва, гайдамацького руху та ін. У 80—90-і роки почалась активна дослід­ницька діяльність молодого покоління істориків - О. Я. Єфименко, Д. І. Баталія, Д. І. Яворницького, М. С. Грушевського та ін.

Слід також відзначити вагомі здобутки у філологічних науках, де в галузі дослідження історії української мови, літератури, фоль­клору плідно працював П. Г. Житецький. Ряд важливих праць з проблем мовознавства належить О. О. Потебні ("Заметки о мало­русском наречи", "Мысль и речь" та ін,). В етнографії відомі були роботи П. П. Чубинського, Б. Д. Грінченка, М. П. Драгоманова.

Питання розвитку української літератури, драматургії достат­ньо висвітлені в шкільному підручнику з літератури, тому автори не вважають за доцільне на них зупинятися.

Переходячи після розгляду цих проблем до характеристики українського театрального мистецтва, абітурієнтові треба відзначити, що кращі драматурги були також провідними режисерами і керівниками театральних труп. Професіональний український те­атр виник на базі аматорських колективів, що діяли в 60—70-і роки; серед них слід відзначити аматорський театр у Єлисаветграді, "Перший музично-драматичний гурток м. Києва" та ін.

У 1882 р. під керівництвом М. Кропивницького в Єлисаветграді створено першу українську професійну трупу, до якої були запро­шені М. Садовський, М. Заньковецька, О. Маркова, І. Бурлака та ін. У 1883 р. трупу очолив М. Старицький, а режисером залишив­ся М. Кропивницький. На підвалинах першої театральної трупи в кінці XIX ст. виникло ціле сузір'я чудових і професійних колек­тивів: М. Садовського, М. Кропивницького, П. Саксаганського та І. Карпенка-Карого. Найпопулярнішими були вистави "Наталка Полтавка", "Назар Стодоля", "Сватання на Гончарівці", "За двома зайцями", "Утоплена" та ін.

На Західній Україні український професіональний театр був заснований у 1864 р. О. Бачинським під назвою "Руська бесіда". Львів'я­ни встановили тісні творчі контакти з Наддніпрянщиною, у 70-х роках тут певний час працював М. Кропивницький. Таким чином, незважаючи на дискримінацію з боку царських властей на сході і полонізацію на заході, український театр у другій половині XIX ст. зміцнів і прославився високим рівнем художньої майстерності.

Характеризуючи розвиток музичного мистецтва, слід відзначи­ти творчість С. С Гулака-Артемовського. У 1862 р. він створює пер­шу українську оперу "Запорожець за Дунаєм", що увібрала в себе кращі традиції української народної творчості. Великою популяр­ністю користувалися також написані композитором пісні "Спать мені не хочеться", "Стоїть явір над водою". Іншим визначним ком­позитором на той час був П. П. Сокальський, який створив опери "Майська ніч", "Мазепа", "Облога Дубна". Відомий у майбутньо­му історик М. Аркас написав оперу "Катерина" на текст одноймен­ної поеми Т. Г. Шевченка. Основоположником української класич­ної музики був М. В. Лисенко, який у цей період написав чудові опери "Різдвяна ніч", "Утоплена", "Наталка Полтавка", "Тарас Бульба", оперету "Чорноморці", опери для дітей "Пан Коцький", "Коза-дереза", "Зима і Весна". Композитор зібрав і видав 7 збірок українських пісень для голосу з фортепіано, 12 збірок для хору з фортепіано і 6 збірок обрядових пісень. Він записав музичний ре­пертуар кобзаря Остапа Вересая і видав обрядові пісні та думи, які виконував великий кобзар.

Широке визнання отримали написані композитором П. І. Ніщинським "Вечорниці", зокрема знаменитий хор "Закувала та сива зозуля".

На Західній Україні слід відзначити творчість М. М. Вербицького, який написав хорові твори "Заповіт" (на вірші Т. Шевченка), "Поклін" (на вірші Ю. Федьковича), симфонії-увертюри та музи­ку до театральних вистав.

В образотворчому мистецтві зростає роль об'єднань художників, таких як Товариство художніх виставок у Києві, Товариство півден­норосійських художників в Одесі, Товариство для розвою руської штуки у Львові та ін. Мистецтво побутового жанру представлене було творчістю К. О. Трутовського ("Сорочинський ярмарок", "Колядки на Україні" та ін.), І. І. Соколова ("Проводи рекрутів", "Ніч напередодні Івана Купала", "Ранок після весілля в Мало­росії"). Видатним майстром пейзажу, а також історичного жанру, був С. І. Васильківський. Найбільш відомі його пейзажні полотна "Степ на Україні", "Ранок", "Ромоданський шлях", "Козача лева­да". Історична тематика представлена такими роботами як "Коза­чий пікет", "Сторожа запорозький вольностей" та ін.

Серед західноукраїнських майстрів пензля слід відзначити творчість Т. Д. Копистинського ("В селянській хаті", "Погорільці", "Гуцул з Липовиці").

В українській архітектурі другої половини XIX ст. поширюєть­ся еклектизм з різноманітних стилів. Найзначнішими здобутками в цей період відзначались архітектори О. В. Беретті (Володимирсь-кий собор, будинок Першої гімназії у Києві), В. О. Шреттер (буди­нок оперного театру і театру Соловцова у Києві), Й. Главка (буди­нок резиденції митрополита Буковини у Чернівцях) та ін.

Таким чином, друга половина XIX ст. була складним і супереч­ливим періодом у розвитку української культури. Незважаючи на труднощі, культура збагатилася визначними здобутками майже в усіх провідних галузях.