Національне законодавство і міжнародна судова практика

Я

кщо в цілому проблемі співвідношення міжнарод­ного і національного права, зокрема питанню про вплив національного законодавства на міжнародне право, в між­народній правовій науці приділяється значна увага, то пи­тання відношення міжнародної юриспруденції до націо­нального права, ролі внутрішньодержавних правових актів

___________ Національне законодавство і міжнародна судова практика_____________

у рішеннях універсальних міжнародних судових установ недостатньо висвітлено. Значний внесок у вивчення да­ного питання зробили Я. Броунлі, У. Дженкс, К. Марек, Ж. Столль, X. Штребель.

У процесі розгляду цієї проблеми постає багато склад­них питань, таких як: аналіз норм внутрішньодержавного права з погляду їхньої відповідності міжнародному праву, можливість дослідження національного права як основ­ного, попереднього або допоміжного питання для міжна­родного судового рішення, юридичне значення національ­ного права в міжнародному судовому процесі і, власне, принципове питання про компетенцію міжнародних су­дових установ вирішувати справи з застосуванням або ви­користанням з цією метою норм національного права.

Міжнародний Суд ООН, як і його попередник (По­стійна палата міжнародного правосуддя Ліги Націй) у своїй діяльності неодноразово натрапляли на питання на­ціонального права як права, що визначало наявність прав та обов'язків або значення певних дій, за яких у процесі міжнародного розгляду Міжнародний Суд повинен був винести судове рішення або висловити консультативну думку з питань юрисдикції.

У ході розгляду справ, пов'язаних із питаннями про правонаступництво держав щодо певних прав та зобов'я­зань, державної території, територіальних вод, рибаль­ських зон, громадянства, експропріації, тлумачення кон­ституційних угод, гарантованих Лігою Націй, наявності внутрішніх засобів правового захисту, визначення вну­трішніх засобів відшкодування збитку, здійснення права дипломатичного захисту (за спеціальною угодою), міжна­родно-правової відповідальності держав, концесійних пре­тензій, для вирішення питання про те, чи порушують конкретні дії держави узяті ними на себе зобов'язання, що випливають із міжнародних договорів і звичаєвого міжнародного права, міжнародні суди зверталися до ана­лізу певних національних законодавчих актів, адміністра­тивних постанов і національного права.

Подібні питання поставали перед Палатою в процесі вирішення різноманітних суперечок у низці справ, таких як: справа «Про німецьких поселенців у Польщі» («The German Settlers in Poland Case»)¹, справа «Про деякі ні-

¹ Рішення Верховного Суду України. Щорічник. К., 1999. С. 53, 54.

¹ Permanent Court of International Justice. 1923. Ser. B. № 6.

Глава VII Міжнародне і внутрішньодержавне право

мецькі інтереси в польській Верхній Силезії» («The Certain German Interests in Polish Upper Silesia Case») ', справа «Про сербські і бразильські позики» («The Serbian and Brazilian Loans Cases»)², «Справа університету Петер Паз-мані» («The Peter Pazmany University Case») \ справа «Про маяки» («The Lighthouses Case») \ справа «Про за­вод м. Хорзжув» («Chorzow Factory Case») та ін.

За нових, складніших ситуацій схожі питання розгля­далися також Міжнародним Судом ООН. Це такі справи, як: справа «Англо-іранської нафтової компанії» («The An­gle-Iranian Oil Co. Case»)⁵, справа «Ноттебома» («The Not-tebohm Case») ⁶, справа «Про норвезькі позики» («The Norwegian Loans Case») ⁷, справа «Про опіку над неповно­літніми» («The Guardianship»), консультативному виснов­ку з питання про Західну Сахару («The Western Sahara Advisori Opinion») та ін.

У науці міжнародного права щодо розв'язання даного питання про застосування внутрішньодержавного законо­давства в рішеннях міжнародних судових установ існують дві протилежні точки зору. Прихильники дуалістичної те­орії співвідношення внутрішньодержавного і міжнародно­го права вважають, що міжнародні судові інституції не мають права застосовувати внутрішньодержавне право у своїх рішеннях, тому що національні правові акти, з по­гляду міжнародного права, є простими фактами, які не мають ніякого юридичного значення в міжнародному юридичному процесі. Представники моністичної теорії співвідношення цих систем права, навпаки, грунтуючись на системній єдності, дійшли висновку про те, що міжна­родні суди не тільки мають право, а й у певних випадках зобов'язані вирішувати питання як міжнародного, так і внутрішньодержавного характеру із застосуванням внут­рішньодержавного права.

Дослідження теорії і практики універсальних судових установ з цього питання дає підставу зробити висновок

¹ Permanent Court of International Justice. 1926. Ser. A. № 7.

² P.C.l.J. 1929. Ser. A. № 20/21.

³ P.C.l.J. 1933. Ser. A/B. № 61.

⁴ P.C.l.J. 1934. Ser. A/B. № 62; 1937. Ser. A/B. № 71.

⁵ International Court of Justice. Reports of Judgments, Advisory Opinions
and Orders. 1952. P. 93-171.

⁶ l.C.J. Reports... 1955. P. 4-56.

⁷ l.C.J. Reports... 1957. P. 9-100.

___________ Національне законодавство і міжнародна судова практика

про те, що такі міжнародні судові органи не компетентні застосовувати національні правові норми як юридичні норми в міжнародному юридичному процесі. Внутріш­ньодержавне законодавство не може бути джерелом між­народно-правових норм, тому що в сфері дії міжнарод­ного права внутрішньодержавне право не має суб'єкта права, на який могло б бути спрямовано його дію. В міжнародних відносинах відсутня також предметна сфера дії для національного права, позаяк вони регулюються прийнятими або визнаними міжнародно-правовими нор­мами. Проте такі норми можуть відсилати до елементів національного законодавства. Проте національно-право­ва норма не може розглядатися в міжнародному судовому процесі як «простий факт» на тій підставі, що внутрішньо­державна правова норма не має ніякого юридичного зна­чення, тому що належить до іншого нормативного поряд­ку. У межах міжнародної юрисдикції не можна розгляда­ти національну норму як простий факт, бо в такому разі міжнародний суддя за своїм розсудом може відкинути її як неістотну з погляду міжнародного права.

Аналіз статутних настанов універсальних міжнародних судових установ, наприклад ст. 36 і 38 Постійної палати міжнародного правосудця і Міжнародного Суду ООН та інших міжнародно-правових актів, які регулюють їхню діяльність і визначають їхню компетенцію, стан теорії досліджуваного питання і вивчення практики дають під­ставу зробити висновок про те, що вони компетентні ви­користовувати у своїх рішеннях положення конституцій­них та інших правових актів державної влади, як юри­дичні факти, за якими ці інституції мусять визнавати те саме юридичне значення, котре визнають за ними компе­тентні органи держав, які надали їх на розгляд. Практика таких міжнародних судів свідчить також про те, що між­народним судам, які розглядають питання міжнародного права, часто доводиться вивчати національно-правові ак­ти з метою визначення справжніх намірів сторін, або ж із метою дослідження внутрішньодержавного права для ви­значення його відповідності до міжнародного права. У зв'язку з цим національне законодавство може служити доказом поведінки держави, що діє відповідно до норм договірного або звичаєвого міжнародного права, або по­рушує його.

Глава VII Міжнародне і внутрішньодержавне право

Основний принцип, яким керуються такі міжнародні судові установи у вирішенні подібних суперечних питань, полягає в тому, що держава не може ухилятися від вико­нання добровільно узятих на себе міжнародних зобов'я­зань, посилаючись на настанови свого національного пра­ва. Обов'язок держав погоджувати своє національне зако­нодавство з міжнародним правом випливає з основних принципів сучасного міжнародного права і закріплений у численних спеціальних двосторонніх та багатосторонніх міжнародно-правових актах, розглянутих раніше.

Є узвичаєним, що міжнародні суди можуть розгляда­ти питання, пов'язані з визначенням того, чи відповіда­ють національні закони міжнародному праву і міжнарод­ним зобов'язанням, які випливають із міжнародних дого­ворів. Проте таке дослідження можливе лише в тому разі, коли сторони — учасниці спору звертаються з безпосеред­нім запитом або вимогою про подібне дослідження, або коли Міжнародний Суд дійде висновку, що причина по­рушення міжнародного права полягає в реалізації держа­вою певних національних правових актів.

У розгляді проблеми аналізу норм внутрішньодер­жавного права з погляду їхньої відповідності міжнарод­ному праву одним із найважливіших як у теоретично­му, так і в практичному плані є питання про результат заяви Міжнародним Судом про невідповідність націо­нального закону держави міжнародному праву, його між­народно-правовим зобов'язанням. Так, прихильники мо­ністичної теорії примату міжнародного права (П. Гуген-хейм, К. Марек) впевнені, що міжнародне право і між­народний суддя правочинні за наявності невідповідності оголосити національний закон неефективним або не­дійсним у міжнародному плані і як результат цього санк­ціонувати його анулювання у внутрішньодержавному праві.

Проте міжнародні суди компетентні виносити рішен­ня лише в тій сфері і в тих межах, які для них чітко виз­начені їхніми статутами. На підставі цього можна ствер­джувати, що міжнародні суди не мають компетенції для заяви про недійсність або неефективність, а тим більше про анулювання національно-правових актів. Міжнарод­ні суди не володіють також компетенцією проголошува­ти про неефективність внутрішньодержавних правових

_________ Національне законодавство і міжнародна судова практика

актів у міжнародному плані, тому що вони не компе­тентні застосовувати і тлумачити національне право як таке.

Для визначення міжнародно-правових норм у вирі­шенні міжнародних спорів вони досліджують і тлумачать юридичні факти, як докази настанов національних зако­нодавчих актів. Єдиним правомірним результатом заяви про невідповідність настанов внутрішньодержавних пра­вових актів міжнародним правовим настановам може бу­ти міжнародно-правова відповідальність держави за не­виконання нею добровільно взятих на себе міжнародних зобов'язань, причиною чого було внутрішньодержавне законодавство.

Одним із найважливіших є також питання про те, в якому статусі досліджується внутрішньодержавне зако­нодавство в міжнародному судовому процесі. Міжна­родні судові органи компетентні досліджувати націо­нальні правові настанови під час розгляду конкретних справ з урахуванням певних обставин лише як попе­реднє та/або допоміжне питання і ніколи — як основне питання міжнародного спору. Таке положення знахо­дить своє підтвердження в тлумаченні ст. 2 п. 7 Стату­ту ООН, настанов статей II розділу Статуту Міжнарод­ного Суду ООН і настанов статей 48—51, які регламен­тують питання судочинства Суду.

У розгляді такого питання необхідно звернути увагу на принцип, закріплений у міжнародній судовій прак­тиці, відповідно до якого в тому разі, коли міжнародне право дозволяє дати задовільну відповідь на спірне пи­тання, що постало перед Міжнародним Судом без дос­лідження національного права як попереднього або до­поміжного, Міжнародний Суд мусить утриматися від подібного дослідження. Такий процесуальний принцип неодноразово застосовувався універсальними міжнарод­ними судами, наприклад у справі «Про завод м. Хорз-жув», справі «Про власність університету Петер Пазма-ни», справі судна «Лотос», справі «Про юрисдикцію су­дів м. Данцига» та ін.

Поширеним у міжнародній правовій науці є поло­ження про те, що національне право в міжнародному юридичному процесі розглядається міжнародними судо­вими інституціями як простий факт, тобто простий до-

Глава VII Міжнародне і внутрішньодержавне право

каз. Така концепція про неюридичне значення націо­нального права в міжнародному судовому процесі відоб­ражає позицію дуалістичної доктрини, відповідно до якої Міжнародний Суд, з погляду міжнародного права, у своїй діяльності не визнає юридичного характеру націо­нальних нормативних актів. Ця концепція «внутрішньо­державного права як простого факту» в міжнародному судовому процесі з моменту її проголошення Палатою в 1926 р. у справі «Про деякі німецькі інтереси в поль­ській Верхній Силезії» є об'єктом постійної критики з боку представників моністичної доктрини примату між­народного права над внутрішньодержавним, що розгля­дають норми національного права в межах міжнародної юрисдикції як елементи простого доказу та як чинні юридичні норми.

Проте, наприклад, на підставі аналізу статей 36 п. 2с, 48, 49, 50 Статуту Міжнародного Суду ООН можна зроби­ти висновок про те, що міжнародні судові установи ви­користовують у міжнародному судочинстві національні правові акти, котрі безпосередньо стосуються виконан­ня міжнародних зобов'язань держави як юридичні фак­ти, що є допоміжними засобами доказів у вирішенні пев­ної справи.

Міжнародні суди мають визнавати за внутрішньодер­жавним законодавством, тобто конституційними та ін­шими правовими актами державної влади, наведеними в міжнародному судовому процесі як юридичні факти, юридичне значення, спроможне спричинити встановлен­ня, зміну і припинення певних міжнародних правовідно­син, засноване, проте, виключно на застосуванні ними норм міжнародного права. Необхідно також зазначити, що судді Міжнародного Суду не тлумачать національні законодавчі акти як такі, тому що вони не мають на те компетенції. Але при розгляді певних настанов націо­нального законодавства як юридичних фактів вони мо­жуть у разі необхідності досліджувати їхній реальний зміст з метою з'ясування фактичних обставин справи і винесення щодо неї правильного рішення на підставі міжнародного права.

Особливу специфіку має процес застосування націо­нального законодавства в регіональних міжнародних су­дових установах, таких, наприклад, як Європейський Суд

_________ Національне законодавство і міжнародна судова практика___________

з прав людини, що володіє, по суті, наднаціональним ме­ханізмом дії. Це питання буде розглянуте далі.

РЕКОМЕНДОВАНА ,,„» ЛІТЕРАТУРА _та

Бміщенко И. П.

Соотношение международного и национального права.

М., 1960.

Броунли Я.

Соотношение внутригосударственного и международного права //

Международное право: В 2 т. М., 1977. Т. 1. Гл. II.

Буткевич В. Г. Советское право и международный договор. К., 1977.

Гавердовский А. С. Имплементация норм международного права. К., 1980.

Денисов В. Н.

Проблеми створення публічного порядку в зовнішньополітичній

діяльності України // Суверенітет України і міжнародне право

/ За ред. В. Н. Денисова, В. І. Євінтова. К., 1995.

Игнатенко Г. В.

Взаимодействие внутригосударственного и международного права.

Свердловск, 1981.

Конституции буржуазных государств. М., 1982. С. 354.

Конституції нових держав Європи та Азії. К., 1996. С. 179; 189.

Лукашук И. И.

Международное и национальное право // Международное право.

Общая часть. М., 1999. Гл. IX.

Мережко О. О., Неліп М. I.

Становлення правової системи України в контексті сучасного

міжнародного права. К., 1998.

Миронов Н. В.

Соотношение международного договора и внутригосударственного

закона// Сов. ежегодник междунар. права. 1963. М., 1965.

Мюмерсон Р. А. Соотношение международного и национального права. М., 1982.

Тихомиров Ю. А.

Международное и внутреннее право: динамика соотношения //

Правоведение. 1995. № 3.

Україна в міжнародно-правових відносинах. К., 1996. 291

Глава VII Міжнародне і внутрішньодержавне право

Усенко Е. Т. Теоретические проблемы соотношения международного и внутриго­сударственного права// Сов. ежегодник междунар. права. 1977.

М., 1979.

Черниченко С. В.

Соотношение международного и внутригосударственного права //

Теория международного права: В 2 т. М., 1999. Т. 1. Гл. 2.

Green M. International Law. London, 1987. P. 1 — 12.

Malcolm N. Shaw International Law. Cambridge, 1997. P. 99-136.