Національна політика радянської влади в усрр.
Історія України. 10 клас
Тема. Політика коренізації. Національна політика радянської влади в УСРР. Релігійне життя в УСРР
Запитаннями
1. Схарактеруйте міжнародне становище України в 1921—1922 рр.
2. Схарактеризуйте внутрішнє становище республіки на початок 1921 р.
3. Визначте причини голоду 1921—1923 рр.
4. До чого призвели факти замовчування українським радянським керівництвом голоду в Україні в 1921—1923 рр.?
5. Чи була можливість уникнути голоду 1921—1923 рр.? Чому цьо- го не зробило партійне керівництво України?
6. Як і коли було здійснено перехід до непу?
7. Дайте характеристику непу. Чим він відрізнявся від політики воєнного комунізму?
8. Якими були особливості впровадження непу в Україні?
9. Запровадження непу — вимушений крок більшовицького керівництва радянської Росії чи частина плану побудови комунізму?
10. Голод 1921—1923 рр. в Україні: невідворотне лихо чи свідома політика радянського центру?
План
1. Політика коренізаціі
2. Національна політика радянської влади в УСРР.
3. Кримська та Молдавська АСРР.
4. Релігійне життя УСРР
Політика коренізаціі
3 1923 р. в Україні розпочалася політика коренізації, спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних чинників при формуванні державного апарату, організації мережі шкіл, закладів культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних національностей.
Коренізація була зумовлена прагненням більшовиків заручитися підтримкою місцевого (корінного) населення для розширення та зміцнення своєї соціальної бази, намаганням спрямувати національне відродження в соціалістичне русло. Нова національна політика мала на меті продемонструвати переваги соціалізму українцям у Польщі та в інших країнах, подати приклад вирішення національного питання колоніальним народам.
У середині 20-х років 80% населення республіки становили українці, решту — представники інших національностей. Політика коренізації передбачала одночасно активізацію урбанізаційних процесів та створення необхідних політичних, соціальних, економічних умов для культурного розвитку національних меншин. На той час із 3702 відповідальних працівників губернського, окружного та районного масштабів українською мовою володіли лише 797 осіб. Ще менше було українців серед відповідальних працівників республіканського рівня. Практичними кроками щодо українізації стали директиви ВУЦВК від 27 липня і 1 серпня 1923 p., які проголошували рівність мов й у зв'язку з цим необхідність надання допомоги для розвитку української мови, піднесення її до рівня російської.
Значна увага приділялась вивченню української мови студентами. Одними з перших перейшли на викладання українською мовою Київський медичний інститут, хімічний, механічний та інженерно-будівельний факультети Київського політехнічного інституту. Українізація вищої школи ускладнювалася нестачею підручників, нерозвиненістю української наукової термінології, особливо з природничих дисциплін.
Найбільші зрушення відбулися у видавничій справі. Якщо 1 лютого 1923 р. в Україні з 65 газет українською мовою виходило 13, то на 1 жовтня 1924 р. — 23; 70% загального тиражу книг були україномовними. У 1924 р. 5 млн підручників українською мовою було видано 4 млн, що дало змогу перевести 12 тис. шкіл на навчання українською мовою. У 1927 р. україномовних шкіл було 78%, технікумів — 39%. Майже 75% місцевих державних установ і організацій, в тому числі від ЗО до 60% республіканських наркоматів і відомств, розпочали діловодство українською мовою. Однак українізація партійного, профспілкового й комсомольського апаратів відбувалася повільно.
Для практичного керівництва політикою українізації була створена спеціальна комісія на чолі з В. Затонським, до якої ввійшли також Влас Чубар, Микола Скрипник, Олександр Шумський та ін.
Історичні постаті
Мико́ла Олексі́йович Скри́пник (25 січня 1872, Ясинувата, Бахмутський повіт, Катеринославська губернія, Російська імперія — 7 липня 1933, Харків, Українська РСР, СРСР) — український радянський партійний і державний діяч.
Після лютневої революції працював у більшовицьких організаціях Петрограда. З грудня 1917 р. — в Україні, спочатку народний секретар у справах праці, з березня 1918 р. — голова Народного секретаріату (першого українського радянського уряду). Один з організаторів КП(б)У. Боровся за встановлення радянської влади в Україні. З 1921 р. — на відповідальних посадах в Україні, в тому числі у 1927–1933 рр. — нарком освіти УСРР. Так, 14 липня 1921 члена колегії ВУЧК, заступника начвідділу по боротьбі з контрреволюцією М. Скрипника призначено наркомом внутрішніх справ УСРР. Був активним провідником українізації України. Покінчив життя самогубством.
Українізація не означала примусової денаціоналізації меншин. Для забезпечення потреб представників інших національностей, які проживали компактно, під керівництвом Комісії у справах меншостей ВУЦВК (1924— 1930) відбулося національне районування території республіки. Було організовано 12 національних районів (німецьких, болгарських, російських і польських), 167 російських, 153 німецьких, 115 польських, 86 єврейських,
27 грецьких, 24 болгарських національних сільрад. У 1924 р. утворилась Молдавська Автономна СРР у складі УСРР. На той час у республіці працювало 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 — єврейською, 31 — татарською та ін. Усе це створювало умови для національно-культурного відродження народів України.
Наприкінці 20-х років політика українізації почала гальмуватися, що, згідно з поясненнями офіційної влади, було зумовлено загрозою "націонал-ухильництва" і націоналізму.
Національна політика радянської влади в УСРР.
Новий напрям і зміст національної політики випливали із проголошеного керівництвом СРСР курсу на коренізацію партійного і радянського апаратів. Цей курс був зумовлений такими факторами: падінням престижу інтернаціональних гасел і цінностей в умовах, пов'язаних з переходом до НЕПу, лібералізацією суспільства; зростанням опозиційних настроїв у республіках і регіонах і суто практичної складності управління територіями з іншими мовними та культурними орієнтаціями населення; погіршенням міжнародної обстановки і намаганням розіграти національну карту для виправдання геополітичних домагань. Москва також сподівалась політикою коренізаціі продемонструвати відмінність своєї національної політики від імперської політики Росії і у разі ймовірних невдач перекласти відповідальність на республіканське керівництво. Суть офіційно проголошеної XII з'їздом РКЩб) (17-25 квітня 1923 р.) політики коренізаціі полягала в тому, щоб залучити до поширення комуністичної ідеології у національних районах СРСР місцеві кадри, врахувати національні фактори при комплектуванні партійного і державного апаратів. З цією метою було збільшено прийом до партії представників місцевого населення, розширювалися суспільні функції національних мов, створювалась розгалужена мережа шкіл, середніх спеціальних і вищих навчальних закладів, газет та журналів, культосвітніх закладів тощо.
Поряд з українізацією у 20-х роках державна політика у галузі національних відносин передбачала реалізацію спеціальних заходів сприяння політичному і культурному розвитку національних меншин, аж до врахування етнічних факторів у адміністративно-територіальному поділі. Створенню національних адміністративно-територіальних одиниць сприяло і надання пільгових умов. Так, норма кількості жителів, необхідна для виокремлення звичайних районів (25- 45 тис. чол.), знижувалася до 10 тис. чол. — для національних районів і з 1000 до 500 чол. — при утворенні національних рад. Державна політика у міжетнічній сфері 20-х років загалом позитивно вплинула на процес національного відродження українського народу, інонаціональних груп населення. У складі Української СРР до 1930 р. було утворено 25 національних районів, 1087 національних рад: 450 російських (з них 41 — селищна), 254 німецькі, 156 єврейських (68 селищні), 12 чеські, 4 білоруські і 3 албанські. Особливим напрямом роботи з іноетнічною частиною населення були такі: подолання його економічної відсталості, залучення до сфери матеріального виробництва, зміна соціальної структури національних груп.
Однак з кінця 20-х — початку 30-х років у національній політиці відбуваються кардинальні зміни, пов'язані з остаточним оформленням у СРСР командно-адміністративної системи. Фактично почала здійснюватись сталінська національна політика, яка, ґрунтуючись на соціально-політичних засадах "казарменого соціалізму," призвела до практичного відновлення імперського великодержавництва у сфері міжнаціональних відносин у СРСР, що було завуальовано ідеологічною доктриною "дружби народів". Новий курс у національній політиці в Україні полягав, з одного боку, в згортанні політики українізації, а з іншого — в докорінній зміні роботи з нацменшинами. Показовими у цьому плані є зміст роботи та рішення листопадового (1933 р.) об'єднаного пленуму ЦК і ЦКК КП(б)У. На цьому пленумі гострій критиці був підданий народний комісар освіти М. Скрипник. Якщо на червневому (1933 р.) пленумі ЦК КП(б)У М. Скрипника розвінчували за його "помилки" у проведенні українізації, то на об'єднаному листопадовому (1933 р.) мова вже йшла про його "націоналістичний" ухил. Зокрема, на пленумі говорилось, що в Україні "виняткову вагу мало викриття та розгром націоналістичного ухилу Скрипника, ухилу, що змикався з імперіалістичними інтервентами фашистської Німеччини й панської Польщі, які намагалися відірвати Україну від Радянського Союзу". Поряд із звинуваченнями в українському "націоналізмі" на пленумі пролунали заяви й про "фашистів" із середовища національних меншин.
В Україні під тиском з Москви партійні органи ухвалили цілу низку рішень, на підставі яких здійснювалась спочатку "чистка", а потім ліквідація навчальних закладів, у яких викладання велося мовами національних меншин (як осередків "буржуазно-націоналістичного впливу").
Приймалися і реалізовувалися рішення щодо закриття й реорганізації національних культурно-освітніх закладів, редакцій газет та журналів. У контексті суспільної командно-адміністративної політики здійснювалася реорганізація і ліквідація національних адміністративно-територіальних одиниць як таких, що не виправдали себе. Наприкінці 1930-х років з ліквідацією національних районів та сільрад було припинено функціонування системи національного районування в Україні.
Партійно-державне керівництво України, виконуючи настанови Москви, нав'язувало масовій свідомості думку про те, що представники німців, поляків, інших національностей — потенційні зрадники, шпигуни, диверсанти, шкідницьку діяльність яких слід викорінювати у будь-який спосіб. Наслідком такої політики стали репресивні акції щодо іноетнічного населення: звільнення з роботи людей у зв'язку з їхньою національною належністю, депортації з місць компактного проживання представників національних меншин, фабрикація шпигунських, диверсійних, повстанських організацій, які складалися з українських, німецьких, польських, грецьких та інших "націоналістів". Так, у листопаді 1936 р. Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову "Про переселення польських та інших господарств з прикордонної смуги", в якій ставилося завдання переселити навесні 1939 р. 6-7 тис. таких господарств, "головним чином за кордони України". Місцями депортації представників етнічних груп України (німців, поляків тощо) були "спец — поселення" у Казахстані, Росії, інших регіонах СРСР. У 1933 — 1934 рр. репресивними органами в Україні було "викрито" контрреволюційні організації "Союз визволення України", "Польська організація військова", "Національний Союз німців на Україні". На стані національної сфери цього періоду позначилась передусім політика офіційної влади, яка здійснювалась в атмосфері підозрілості та упередженості стосовно всіх, хто належав у минулому до "дрібнобуржуазних", "націоналістичних", "не більшовицьких" партій, які діяли в Україні. Намагання відшукати "націоналістів", "фашистів" у середовищі національних меншин, як і масові репресивні акції стосовно "ворогів народу" у суспільстві, були спричинені адміністративно-примусовими методами проведення внутрішньої політики. Репресії щодо "націоналістів" серед населення, в тому числі і представників національних меншин, пов'язувались із "міжнародним фактором". Посилення антинімецької та антипольської пропагандистських кампаній у зв'язку з погіршенням політичних відносин з Німеччиною та Польщею викликало особливу упередженість владних структур стосовно німецької та польської меншин.