Основні риси права у другій половині xvii ст. 3 страница

У XVIII ст. організовуються полкові канцелярії, в сотнях — свої. Отже, полково-сотенна адміністрація ставала дедалі бюрократичнішою.

У другій половині XVIII ст, російський абсолютизм розпочав масовий наступ на полковий устрій у цілому. У 1765 р. за маніфес­том Катерини II його було скасовано на Слобідській Україні під приводом того, що цю територію включено до Слобідсько-Українсь-кої губернії. Цю акцію було підготовлено канцелярією з управління слобідськими полками. Хоча її було ліквідовано у 1743 p., вона встигла прирівняти полкові канцелярії до канцелярії російських губерній, підпорядкувавши судочинство і діловодство загальноро-сійському законодавству. Полковий устрій зберігся лише на Лівобе­режній Україні — 10 полків і 174 сотні. (Нагадаємо, що в 1649 р. тільки на території Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств налічувалося 16 полків і 272 сотні.)

У 1781 р. полково-сотенний адміністративно-територіальний устрій було скасовано і в наступні роки (1782—1783 pp.) введено гу­бернський поділ відповідно до російського «Уложения о губерниях» (1775 p.). Пізніше на основі губерній було створено п'ять намісництв (Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, потім Харківське та Катеринославське) з повітами замість сотень. Нарешті, у 1796 р. за­мість намісництв було засновано губернії: Чернігівську, Полтавську (раніше вони складали Малоросійське генерал-губернаторство), Слобідсько-Українську (на території п'яти полків колишньої Сло­божанщини).

У Запорізькій Січі після її приєднання до Росії зберігається організація управління. Вища влада належала усім формально рівноправним членам запорізького товариства. Від їхнього імені цю владу здійснювала військова рада. Щороку 1 січня вона обирала кошового отамана. Популярні лідери запорізького козацтва обира­лися в кошові багаторазово. Іван Сірко, якого Д. Яворницький хара­ктеризував як найсильнішу особистість серед українців свого часу, обирався кошовим 8 разів, Петро Калнишевський — 10 разів.

Військова рада обирала також кошових старшин — помічників кошового отамана. Але поступово значення ради зменшувалося.

Чимало її повноважень привласнив кошовий, зокрема, у призна­ченні старшин, інші перейшли до старшинської ради.

Владу кошового отамана можна порівняти із владою гетьмана. Не випадково Брюховецький, будучи кошовим, називав себе геть­маном. В окремі періоди, особливо під час воєнних дій, кошовий мав влади більше, ніж гетьман. У поході він мав право засудити до смертної кари. Кошові прагнули зберегти повноту влади навіть то­ді, коли їх обрання, особливо під час управління Катерини II, су­проводжувалося обов'язковими згодою і затвердженням царського уряду.

Помічники кошового — старшини виконували різні доручен­ня. Заступником кошового був військовий суддя, він же виконував обов'язки скарбника. Серед запорізьких старшин було кілька пол­ковників. Вони очолювали паланки або управляли великими війсь­ковими з'єднаннями запорожців.

Основною соціально-військовою одиницею Січі був курінь, який утворювався за принципом земляцтва. Налічувалося 38 куре­нів, очолюваних курінними отаманами, які були опорою кошового.

Запорізька Січ суперничала з гетьманщиною, часом прагнучи взяти над нею зверхність.

Збройні сили.

А. Реєстрове військо. У XVIII ст. Україна зберігала власні збройні формування. Реєстрове військо добре послужило бранній славі Росії та й само здобуло лаври воєнних перемог. Воно брало участь у Північній війні. У 1733 р. 20 тис. козаків допомагали Росії здобути перемогу у війні із Польщею. Реєстровці — неодмінні учас­ники російсько-турецьких воєн XVIII ст. Але царський уряд почав використовувати збройні сили України і для інших потреб, зокрема для охорони державних кордонів Росії. Наприклад, в 1716 р. 10 тис. реєстровців було відправлено на охорону Російського кордону на південному сході країни.

У воєнних походах козаки підпорядковувалися російському командуванню. При цьому їхня чисельність продовжувала зменшу­ватися. За указом Анни Іоанівни їх було скорочено до 20 тис. осіб.

За військовим фахом козаки були переважно піхотинцями, а також артилеристами. А от добірної кінноти, як не дивно, у них не було. Це одна з причин, яка штовхала Україну на військове співро­бітництво з кримським ханом.

Одночасно відбуваються зміни в організаційній структурі українського війська, що негативно позначилося на його самобутно­сті й врешті-решт призвело до влиття у російську армію. Початок цього процесу було покладено у 1723 p., коли козацькі полки як вій­ськові одиниці було передано в підпорядкування Голіцина — голов­нокомандувача нерегулярними силами Росії, а полковники слобід­ських полків ще у 1718 р. були підпорядковані російському воєводі, призначеному командувати слобідсько-українською дивізією. Тоді ж їм присвоїли звання прем'єр-майорів російської армії. У 1733 р. ко­зацький полковник зрівнювався у правах із генерал-майором за Табелем про ранги.

Згодом царські чиновники почали використовувати козацьке військо не за призначенням, а саме на важких фізичних роботах (прокладанні доріг, будівництві мостів, фортець, ритті каналів). Це виснажувало козаків, викликало епідемії, призводило до масової загибелі людей. Один з таких походів (на Ладогу) відбувся у 1721 р. У ньому брали участь 12 тис. козаків (за іншими відомостями — 15 тис.)- І хоча це був не військовий захід, його очолювали наказа­ний гетьман Полуботок і генерал-хорунжий Кулик. У цьому поході від знесиленої праці, голоду, холоду загинуло від третини до поло­вини його учасників.

Коли в Україні розпочалося дислокування частин російської армії (драгун та гренадерів), до них стали зараховувати козаків-ре-єстровців, що створило реальну загрозу існуванню полків. Серед козаків спалахнуло незадоволення, внаслідок чого полки було від­новлено, але не надовго.

У 1765 р. Катерина II оголосила, що козацьке військо як особ­ливий вид збройних сил непотрібне. Пропонувалося усі полки роз­формувати, а козакам вступати до гусарів. Після цього усі слобідсь­кі полки було перетворено на регулярні гусарські полки, а тих, хто в них служив, стали називати пікінерами. До пікінерів перевели ко­заків Миргородського та Полтавського полків. У 1783 р. пікінерські частини було теж розформовано.

У тому самому році за указом воєнної колегії 10 полків, які ще стояли на Лівобережжі, було перетворено у регулярні полки кава­лерії. Вони стали називатися карабінерськими. Полковники цих ре­формованих частин одержали табельні чини. Рядових козаків було зрівняно з державними селянами й зобов'язано виконувати їх по­винності. Перший рекрутський набір серед лівобережних козаків було здійснено у 1797 р. Так Україна залишилася без власних збройних сил — найважливішої частини її державної структури.

Б. Запорізьке військо. Військове формування запорожців ста­новило автономний підрозділ у збройних силах Росії. На відміну від реєстрових козаків це військо називалося «войско низове запорожське», а пізніше «войско ее императорського величества за­порожское низовое». Царський уряд перешкоджав установленню будь-яких зв'язків між реєстровими козаками та запорожцями. У мирний час запорожці несли службу з охорони кордонів.

Внесок запорізького війська у військову славу Росії був до­сить значним. Цього не могла не визнати Катерина II. У 1770 р. вона подякувала усім запорожцям за доблесть у російсько-турецькій війні, а кошового Калнишевського нагородила орденом Андрія Пер­возванного. У 1773 р. йому було надано чин генерал-майора росій­ської служби.

Церква. У XVIII ст. в Україні посилюється вплив російської православної церкви. Збільшується кількість церковних установ, які вилучалися з підпорядкування Київському митрополиту і пере­водилися в пряме підпорядкування московському патріархату.

З 1721 р. Синод як вищий орган церковного управління, засно­ваний замість скасованого патріаршества, почав призначати усіх вищих ієрархів України. Щоправда, слід мати на увазі, що багато хто з українських ієрархів, будучи переведеними до Росії, обіймали високі посади в її церковній організації. Стефан Яворський був ми­трополитом Рязанським і «адміністратором патріаршого престолу». А ще він був духівником Петра І. У складі Синоду було багато українців.

З 1728 р. в Україні, як і в Росії, проводиться політика обме­ження прав церкви. Так, гетьман заборонив передавати церквам землі світських феодалів (у зв'язку з обмеженням церковної земе­льної власності). У 1786 р. в Україні було здійснено секуляризацію земель, що належали церкві.

Органи Росії для управління Україною.

А. В центрі. Із скасуванням системи приказів повноваження Малоросійського приказу було передано до колегії іноземних справ. У 1722 р. управління Малоросією було передано сенату, що означа­ло відмову Петра І визнати Україну самостійним державним суб'єктом. Згодом Україна двічі поверталася під владу колегії іно­земних справ — у 1727—1734 pp. та 1750—1764 pp., але це вже не впливало на позицію Росії, на її ставлення до України.

Положення договору 1654 р. про невтручання Росії у внутріш­нє управління України було відкинуто. Україна невпинно перетво­рюється у невід'ємну частину Російської держави.

Б. На місцях. Перша Малоросійська колегія (1722—1727 pp.)* 29 травня 1722 р. в Україну надійшов царський Указ про утворення Малоросійської колегії з розташуванням у Глухові — резиденції гетьмана. Колегія складалася з шести штаб-офіцерів — представ­ників полків царської армії, які дислокувалися в Україні. її прези­дентом став бригадир (генерал) Вільямінов, вірний царський слу­жака.

Створення колегії офіційно мотивувалося необхідністю навес­ти порядок у судах та адміністрації України. Насправді ж колегія, як відверто заявив її президент, мала наказ Петра І знищити усі «давнини» України «и поступать по-новому», тобто включити Украї­ну до російської системи управління. Тому, хоча колегія мала ста­тус вищої апеляційної інстанції, в яку оскаржувалися всі без виня­тку рішення судів та адміністративних установ України, вона була наділена усією повнотою влади. Гетьману залишили лише примар­не право давати колегії поради. Гетьман і генеральна старшина ма­ли діяти лише через Вільямінова, їм, зокрема, було заборонено роз­силати універсали. До речі, Полуботка було звинувачено насампе­ред у тому, що він не погоджував свої дії з колегією. Його прохання про встановлення в Україні гетьманського правління та скасування Малоросійської колегії було розцінено як сепаратизм. У 1723 р. ко­легія дістала право видавати накази, адресовані полковникам, без згоди гетьмана.

Колегія пильно доглядала за усіма грошовими та натуральни­ми зборами, що надходили в її розпорядження (раніше Україна прямо не вносила прибутків у російську державну скарбницю, за винятком «консистентских дачек»). Унаслідок цього за часів діяль­ності Малоросійської колегії грошові та хлібні збори в Україні зрос­ли в чотири рази.

Колегія проводила підступну, демагогічну політику, прагнучи розколоти українське суспільство. Вона переконувала населення, що бажає лише підготувати вибори нового гетьмана, охороняти на­род від утисків з боку шляхти та старшини і закликала маси пода­вати їй скарги на старшину та інших кривдників. Народ спочатку вірив у «добрі» наміри колегії. Вона ж, користуючись цим, посилю­вала гноблення населення.

У 1727 р. Верховна таємна рада, побоюючись антиросійського вибуху в Україні, скасувала нові податки, які були введені коле­гією, та обмежила її владні повноваження. За нею був збережений лише статус апеляційної інстанції, тобто колегія як орган управлін­ня Україною припинила своє існування, і Україну знову було під­порядковано колегії іноземних справ.

Правління гетьманського уряду (1734—1750 pp.). В 1734 р. помер гетьман Д. Апостол. Царський уряд скористався цією сумною для українців подією, щоб остаточно відібрати владу в Україні. Для цього він замість посади гетьмана створив Правління гетьманського уряду. Воно складалося з шести осіб. Троє з них росіяни, троє — українці. Формально всі вони були рівноправними. Правління являло собою поновлену Малоросійську колегію, проте царський уряд не користувався цією назвою, пам'ятаючи сумну спадщину, яку зали­шила про себе перша Малоросійська колегія. Колегію очолив князь Шаховськой — росіянин, який хотів зосередити у своїх руках всю владу в Україні.

Спеціальним завданням Правління було скомпрометувати ге­тьманську владу, звинуватити її у надмірних податках та інших тягарях (які насправді поклав на українців царат). Правління мало також запобігати різноманітним зв'язкам населення Гетьманщини з правобережними українцями, а також з поляками та білорусами. Воно виступило й проти самоврядування українських міст. У 1737 р. за його наказом були конфісковані документи, які засвідчували права Київської магістратури, щоб у подальшому відібрати ці пра­ва назавжди.

Правління діяло жорстокими, брутальними засобами і, приро­дно, викликало ненависть до себе з боку українців. Воно існувало до 1750 p., коли імператриця Єлісавета погодилася з поновленням посади гетьмана. Новим гетьманом став К. Розумовський.

Друга Малоросійська колегія (1764—1786 pp.). У 1764 p., коли було ліквідовано гетьманство, управління Україною знов було до­ручено колегії, яка дістала назву — Друга Малоросійська колегія. її очолив президент — граф Петро Румянцев, його ж було призна­чено генерал-губернатором Малої Росії, По суті, Румянцев управ­ляв Україною одноособово. Зовсім не випадково Катерина називала його головним малоросійським командиром.

Серед восьми членів Колегії четверо були українцями, один з них — граф Олексій Безбородько обіймав посаду писаря, тобто ка­нцлера при Румянцеві. Він же був головним комендантом усіх коза­цьких частин в Україні.

В інструкції Румянцеву Катерина II наказала скасувати усі відмінності в державному устрої України та зрівняти її з іншими імперськими провінціями, витравити в українців погляд на себе як на самостійну народність. Рекомендувалося додержувати такого методу управління Україною — розсварити старшину з народом і згодом усунути її від влади. Катерина II цинічно заявляла, що для ведення малоросійських справ треба мати «лисячий хвіст і вовчу пащу». Друга колегія розраховувала шляхом проведення такої по­літики на ліквідацію автономії України. Почала вона з перепису на­селення України (Генерального опису України) з метою вивчення її економічного становища і збільшення надходжень до царської каз­ни. Колегії належить також сумнівна честь здійснення указу 1783 р. Саме колегія керувала ліквідацією Запорізької Січі.

За правління колегії прапори України, гармати, військові пе­чатки, гетьманські клейноди було відіслано до Москви. Ця акція стала символом позбавлення автономного статусу України у складі Росії.

Після введення в Україні російської системи органів влади та управління необхідність у колегії відпала. У 1786 р. вона припинила свою діяльність. Румянцев за двадцять років свого правління Укра­їною виконав волю цариці.

Збройні сили Росії в Україні. Після втечі Мазепи уряд Росії знову вводить свої війська в Україну, незважаючи на умови попе­редніх договорів. В Україну було введено 10 драгунських та б гре­надерських полків. Вони утримувалися за рахунок місцевого насе­лення. Для цього встановлювався спеціальний збір — «консистент-ские дачки» (солдати російських полків називалися консистентами).

За часів війни з Туреччиною (1730—1739) майже вся російсь­ка армія (75 полків) перебувала в Україні, що завдало українсько­му народові величезної матеріальної шкоди. До того ж перебування російських військ було важким політичним пресом, превентивним заходом придушення прагнення України до волі.

Розгром Старої Січі. Царський уряд ставився до Запорізької Січі з упередженням і жахом. Проте військовий потенціал запоро­жців, їхня роль в охороні кордонів змушувала Росію деякий час миритися з існуванням Січі Крім того, Росія використовувала її як противагу гетьманщині. Хоча Запорізька Січ була підпорядкована безпосередньо російській адміністрації, вона залишалася центром притягання усіх пригноблених і волелюбців. Січ підтримувала міцні зв'язки з іншими регіонами України — Гетьманщиною, Слобожан­щиною.

Перший нищівний удар завдав Січі Петро І, коли кошовий отаман Кость Гордієнко зі своїми прибічниками перейшов до Мазе­пи. У 1709 р. Січ було зруйнована Запорожці, які втекли від помсти царя, прийняли зверхність кримського хана і заснували поблизу Херсона, біля гирла Дніпра, так звану Олешківську Січ (нині місто Цюрупинськ). Тут вони і жили у тяжких умовах, у повній ізоляції від України.

Нова Січ. У 1734 р. імператриця Анна Іоанівна на прохання гетьмана Апостола дозволила запорожцям, які втекли від пере­слідувань Петра І, повернутися і заснувати Нову Січ на річці База-влук (Підпільна) поблизу Нікополя. Вона розташовувалася за кіль­ка кілометрів від Старої Січі. Повернення було скріплене договором між запорожцями й царським урядом. Його було укладено в 1734 р. у Лубнах за зразком гетьманських статей. Усіх запорожців було амністовано. Січі поверталися землі, якими вона володіла до 1709 p., підтверджувалося її автономне становище, право козаків жити за своїми традиціями. Росія зобов'язувалася щороку виплачувати за­порожцям 20 тис. крб. за несення ними військової та сторожової служби.

Спочатку Нова Січ перебувала у підпорядкуванні Київського генерал-губернатора (він же — головнокомандувач російськими військами, розташованими в Україні). У 1750 р. Січ було передано у безпосереднє підпорядкування гетьману. Це було зроблено з досить прозорої причини: Єлисавета прихильно ставилася до свого свояка молодого гетьмана К. Розумовського і прагнула піднести престиж його посадового та суспільного становища. Проте Січ не вийшла з підпорядкування київського генерал-губернатора.

Росія зробила спробу використати запорожців у боротьбі про­ти гайдамаків, але це викликало болючу реакцію запорожців, котрі співчували і допомагали їм. Чимало запорожців, а іноді цілі загони (наприклад, загін Семена Гаркуші) брали участь у гайдамацькому русі. Керівник коліївщини Максим Залізняк був запорожцем. Хова­ючись від переслідувань, гайдамаки тікали на Січ. Відомими є наміри О. Пугачова перетягти запорожців на свій бік. Отже, воле­любний дух Запорізької Січі не був зламаний. До того ж Січ енер­гійно протидіяла імперській колонізації, захопленню урядом її зе­мель.

Нарешті, жах перед запорожцями, відраза до їхніх демокра­тичних порядків, які не вписувалися в систему самодержавства, досягли критичної позначки. З серпня 1775 р. Катерина II видала маніфест. У ньому з цинічною відвертістю цариця пояснювала мо­тиви ліквідації Запорізької Січі, котра «не имеет права на сущест­вование из-за несамовитого управления злодейских умыслов. Она есть политическою потворою». На Запоріжжя вдерлися численні частини російської армії на чолі з генералом — угорцем Текелі. Вони трощили все навкруги, щоб знищити будь-яку можливість для нормального існування людей. Одним з найенергійніших лік­відаторів Січі був Г. Потьомкін (у 1772 р. прийнятий до запорізького товариства, де він одержав ім'я Грицька Нечеси).

Каратель Текелі оманою захопив у полон усіх запорізьких старшин, частину з яких було відправлено на заслання. Особливо постраждав кошовий Петро Калнишевський (Калниш). Багато років він провів у кам'яному мішку на Соловках, а потім постригся у ченці. Калнишевський помер у 1803 p., коли йому виповнилося 112 років.

Рядовим запорожцям було дозволено служити в козацьких полках чи записатися до селянства. За маніфестом від 3 серпня 1775 р. назва «запорожський казак» заборонялася. Територію Січі було приєднано до Новоросійської губернії.

Дехто з істориків пояснює розправу з Січчю тим, що начебто в Запоріжжі розвивалися буржуазні відносини, і тому вона заважала зміцненню Росії — феодальної держави. Таке тлумачення уявля­ється хибним. І ось чому: по-перше, немає підстав говорити про розвиток в Січі буржуазних відносин, оскільки виробництво у самій Січі було вельми обмежене. У паланках же розвивалося феодальне землеволодіння — зимовники. При цьому економіка Запорізької Січі становила невід'ємну частину економіки України і Російської імперії в цілому. По-друге, існування і зміцнення Росії як феодаль­ної держави впродовж XVIII ст. було можливим унаслідок того, що уряд об'єктивно заохочував розвиток буржуазного укладу, в тому числі й в Україні. І якщо погодитися з тим, що в Січі бурхливо роз­вивалися буржуазні відносини, то це не суперечило намірам Росії. По-третє, ліквідація економічного конкурента не вимагала тих жорс­токих заходів, які були вжиті урядом, тим більше, що мудрий ко­шовий Калнишевський, розуміючи марність опору, закликав запо­рожців до покори.

Задунайська Січ. У 1775 р. п'ять тисяч запорізьких козаків втекли за Дунай. Вони прийняли турецьке підданство та поблизу Добруджі заснували Задунайську Січ за зразком Запорізької. її до­ля була тяжкою. Туреччина не визнавала її автономії й примушу­вала разом з нею воювати проти єдиновірців — їхніх братів — за­порожців, усіх українців, росіян.

Руйнуванням Запорізької Січі було завдано чималих втрат збройним силам Росії. Уряд Росії особливо відчув це, коли готував­ся до чергової війни з Туреччиною. Тому у 1784 р. він утворив із за­порожців, які вціліли після каральної експедиції Текелі, Бузьке ко­зацьке військо. Воно було розселене між Бугом і Дністром. У 1791 р. його перейменували на «войско верных черноморских казаков». Його чисельність досягла 7 тис. осіб. Очолив його Потьомкін — «ве­ликий гетман». Після його смерті у 1792 р. військо було переведено на Кубань, на землі між Азовським і Чорним морями. Тут склалася нова форма організації чорноморських козаків. Вони жили родина­ми по селах-станицях, вели індивідуальне господарство.

Суд. Значна частина справ розглядалася генеральним суддею і судовим писарем. У 1727 р. до складу суду було введено три росій­ські і три українські чиновники. Гетьман став президентом суду. Кандидатури членів суду затверджувалися царем.

Гетьманським універсалом від 17 листопада 1760 р. Генераль­ний військовий суд було реформовано. До його складу увійшли 12 осіб: два генеральні судді та десять депутатів від полків. Усі во­ни обиралися козацькою старшиною. У 1767 р. депутатів змінили постійні члени суду.

Спочатку Генеральний військовий суд діяв як суд першої ін­станції у справах особливої важливості. З часом він перетворився на вищу апеляційну інстанцію, що було закріплено універсалом ге­тьмана К. Розумовського 17 листопада 1760 р. Як вища інстанція суд видавав інструкції нижчим судам, направляв до них своїх представників для участі в судовому розгляді. Генеральний війсь­ковий суд діяв і після ліквідації Гетьманщини. Він припинив своє існування лише в 1786 р.

Основною ланкою судової системи були полкові суди. Вони діяли аж до 1763 р. і за своїм складом не відрізнялися від складу відповідних полкових канцелярій. Головував у суді полковник, у засіданні брав участь полковий суддя. Полкові суди розглядали кримінальні (передусім про вбивства) та цивільні справи. Вони були судами другої інстанції для нижчих судів, а під час військових по­ходів функціонували як військово-польові суди.

На території сотні діяли сотенні суди. За своїм складом і дія­льністю вони були схожими з сотенним правлінням. Спочатку со­тенні суди діяли разом з ратушними судами і називалися «судом нашим и всей громады посполитой», «уряд сотенный». З середини XVIII ст. до складу сотенного суду входили: сотник, отаман, місь­кий писар, а також сотенний осавул та хорунжий. У 1730 р. за інст­рукцією гетьмана Д. Апостола сотенний суд відокремлювався від міського (магістратського) суду. Поступово компетенція сотенних судів звужувалася і була зведена до мінімуму. За ними залишилося право «между рядовыми казаками, в самых маловажных жалобах и спорах словесную расправу чинить». Сотенні суди було скасовано у 1763 р.

Існували також сільські суди, загальні для козаків і селян. До їхнього складу входили війт та кілька козаків і селян, але справи останніх розглядалися окремо. Інструкція Д. Апостола від 1 червня 1730 р. приписувала, що в селах, підлеглих сотенній адміністрації, судить атаман чи війт з двома-трьома товаришами. У державних маєтках, якщо скарга подавалася на козака селянином, суд здійс­нювався отаманом зі «знатним товариством». Якщо ж козак поскар­жився на селянина, то їх судив староста чи війт.

Гетьман Апостол здійснив деяке розмежування міських судів, полкових та сотенних. У 1763 р. суди магістратів вилучалися з під­порядкованості полковим канцеляріям. Водночас земські суди, вве­дені наприкінці 1763 p., могли розглядати справи міщан. До складу міських судів входили війти, бурмістри.

Крім названих судових органів, у зазначений період судові функції в Україні здійснювали: цехові, мирові, третейські, а також ярмаркові суди.

У середині XVIII ст. в Україні назріла необхідність у судовій реформі, мета якої полягала у забезпеченні соціально-економічних вимог старшини та шляхти, що прагнули зрівнятися у правах з ро­сійським дворянством. Судова реформа за їхнім задумом мала зрів­няти у підсудності усі прошарки панівного класу, обмежити компе­тенцію Генерального військового суду як першої інстанції для ви­щої старшини, відокремити розгляд цивільних та кримінальних справ і, нарешті, спростити судову систему. З'їзд козацької стар­шини у Глухові постановив підтримати цю реформу.

Після її проведення склалася нова система загальних судів — земські, міські, підкоморські. Генеральний військовий суд став апе- ляційною інстанцією для новоутворених судів.

Земські суди було створено в усіх повітах Лівобережної Укра­їни. До їх складу входили земський суддя, підсудок, писар. Усі вони були з числа козацької старшини. З 1768 р. заборонялося обирати до складу земського суду рядових козаків. Члени земського суду, вступаючи на посаду, присягали (давали «клятвенное обещание»). Земські суди розглядали спори про право на власність, на спадщи­ну. У 1831 р. їх було ліквідовано.

Міські суди — фактично були тими самими полковими суда­ми, які діяли в усіх полкових містах. Міський суд складався з пол­ковника, міського судді, кількох полкових старшин (не більше трьох), судового писаря. Суди розглядали виключно кримінальні справи про вбивство, зґвалтування, крадіжку, хабарництво, розбій та ін. Важливі кримінальні справи, що стосувалися інтересів імпе­рії, передавалися на розгляд у Преображенський приказ, таємну канцелярію, пізніше у Вищу таємну раду і Таємну експедицію. Міські суди діяли до 1782 р.

Підкоморські суди створювалися по всіх повітах. Склад суду — підкоморій та комірник. Підкоморій обирався. Його кандидатуру визначав гетьман. За своїм становищем підкоморій вважався пер­шим після полковника. Він добирав собі помічника — комірника. Обидві посади були довічними. Підкоморій розглядав земельні спо­ри. Апеляційною інстанцією для підкоморського суду був Генераль­ний військовий суд. Підкоморський суд діяв до 1840 р.

На Запорізькій Січі суд традиційно не був відділеним від ко-шової і паланкової адміністрації. Функції судових органів здійсню­вала козацька старшина під головуванням кошового отамана з уча­стю військового судді як особи, компетентної у праві. Суддя був другою особою після отамана у Коші. Щодо організації і діяльності суд керувався виключно нормами звичаєвого права. Запорізькі ко­заки підлягали юрисдикції тільки козацького суду («где трое коза-ков, там судят одного»).

У Правобережній Україні існувала судова система Речі По­сполитої. Вищим становим (апеляційним) судом був коронний три­бунал. З 1764 р. судовими справами України займався Люблінський трибунал. Шляхетськими судами першої інстанції були: земський суд, міський суд, підкоморський суд (по земельних спорах). У міс­тах діяв міський (головний) суд, у селах — сільські та доменіальні (замкові, вотчинні) суди.

З 1775 р. в Слобідсько-Українській, Херсонській, Катерино­славській, Таврійській губерніях з кінця XVIII ст. діяла судова сис­тема Росії.

Право

Для України XVIII ст. характерним є завершення станов­лення української національної правової системи і перші спроби кодифікації права. Однак через втрату Україною державності цей процес не дістав офіційного визнання і законодавчого закріплення.

Джерела права. Як і в попередні часи, важливим джерелом права залишалося звичаєве право. Але воно зазнало сут­тєвих змін як за формою і змістом, так і за широтою та порядком застосування. Норми звичаєвого права, що не суперечили російсь­кому законодавству, підтверджувалися санкціонуванням держав­ної влади. Про це свідчать укази Петра І, інші документи та мате­ріали, зокрема прохання генерального обозного Я. Лизогуба (1729 p.), «доношение» генерального судді І. Борозни (1735 р.) та ін. Водночас під традиційними юридичними нормами розуміли далеко не всі норми звичаєвого права, а передусім ті, що служили інтересам пра­влячої еліти (раніше встановлені і закріплені в різних нормативних актах). Це випливає з указів імператора і Сенату від ЗО листопада і 4 грудня 1796 р. про «восстановления» в Малій Росії «правления и судопроизводства сообразно тому как оное там сходственно правам и прежним обрядам существовало».

Найповніше звичаєве право діяло в козацькому середовищі, особливо на території Нової Січі, хоча й там виявилася тенденція до дедалі більшої регламентації внутрішнього устрою правового життя різноманітними письмовими приписами офіційних властей.

Упродовж усього періоду пізнього феодалізму звичаєве право продовжувало функціонувати в усіх сферах життя українського суспільства і держави, навіть у тих випадках, коли окремі його норми суперечили основним напрямам політики як гетьмана, так і царського уряду. Пояснюється це тим, що норми звичаєвого права мали переважно об'єктивний характер, вони глибоко проникли в усі сфери суспільства. І хоча наприкінці XVIII ст. у зв'язку з ево­люцією суспільних відносин, втратою державності сфера застосу­вання звичаєвого права обмежується у зв'язку з витісненням його російским законодавством, звичаєве право продовжувало жити, його норми обов'язково враховувались усіма без винятку коди­фікаторами, імперським законодавством.