Освіти педагогічних працівників
УПРАВЛІННЯ ОСВІТИ І НАУКИ ВІННИЦЬКОЇ
ОБЛДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЇ
ВІННИЦЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ
ОСВІТИ ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ
 | |||
|
2008 р.
План
І. Вступ.
ІІ. Основна частина
1. Дослідження суспільно-політичних відносин , які формувалися після жовтневих подій у селах Михайлівка – Гуменне та стали перед днем страшних 32-33 років.
- Проголошення радянської влади .
- Активний розвиток кооперативного руху .
- Коротка характеристика роботи сільськогосподарського товариства «Господар» та Гуменського ощадно-позичкового товариства.
- Переділ землі на селі .
- Перехід селянських господарств до колективної форми власності.
- Наступ на релігійні почуття селян.
- Планові та позапланові хлібозаготівлі.
2. Два погляди на події 32-33 років – тогочасної влади та очевидців , жертв Голодомору.
ІІІ. Висновок.Список жертв Голодомору – результат дослідження.
Вступ
Події 32-33 років по цей день залишаються білою плямою в історії сіл Гуменного – Михайлівки. Повністю відсутні архівні документи, які могли б засвідчити про смертність населення на ґрунті голоду. На відміну від сусідніх сіл, не збереглися так звані «первички» – щоденні, щотижневі звіти про смертність від голоду, які подавалися до району сільськими радами в кінці 1932 року та протягом 1933 року.
Виходячи з цього, ставлю за мету дослідити маловідомі та суперечливі сторінки історії сіл Гуменне – Михайлівка, а саме – період від становлення радянської влади до кінця 1933 року.
Завдання:
- опитати свідків, очевидців тих страшних подій.
- зафіксувати свідчення, оформити документально.
- зібрати фотографії, копії документів, які підтверджують події того часу.
- звірити прізвища, імена, встановити вік людей, які померли в 32-33 р., по метричних книгах.
- опрацювати статті районної газети «Соціалістичний наступ» для зіставлення двох поглядів на події 1932-33 років – влади та очевидців.
Після жовтневих подій селяни з нетерпінням чекали змін. У 1918 році було проголошено радянську владу в с. Михайлівка та Гуменне. Першим головою ревкому призначений Стасюк Яків.
Переважна більшість сільського населення була малоземельною. Біднота, об`єднана в комітети незаможних селян, користувалася у влади рядом політичних привілеїв, займала керівні посади на селі. Так першим головою комнезаму в Михайлівці став Сірко Купріян, а головою управи – Бондар Філімон.
Початок 20-х років ХХ ст. характеризувався активним розвитком кооперативного руху в селах. Із приїздом у Михайлівку бухгалтера губсоюзу Остроградського( 27. 01. 1922р.) виникло сільськогосподарське товариство «Господар», яке розпочало свою роботу навесні цього ж року.
На час реєстрації статуту товариства в Подільськім губземвідділі (18.02.1922) в с. Михайлівка нараховувалось 329 дворів, 1400 душ населення. Земельна площа по угіддях становила:
- польові землі – 1102 десятини;
- луги – 70 десятин;
- садиби, городи – 100 десятин;
- нездібна – 28 десятин.
Товариство нараховувало 22 фізичних особи. З них незаможних – 10 чоловік, середняків – 12.
До складу правління товариства входили такі члени:
- голова – Басюра Леонтій, 28 років, освіта нижча, незаможний (обрано 27.01 1922р.)
- Нечипорук Євген, 33 роки, освіта нижча, незаможний (обрано 27.01.1922р.)
- Нечипорук Яків, 26 років, освіта нижча, незаможний (обрано 11.09.1923р.)
Члени ревізійної комісії:
- Палазюк Т.
- Паляниця Д.
- Щур Р.
Інші члени товариства:
- Павловський Йосип
- Демчик Єфрем
- Махнюк Степан
- Пукало Василь
- Гедз Гордій
- Махнюк Леонтій
- Яворський Степан
- Паляниця Ананій
- Щур Тихін
- Собко Роман
- Чирка Михайло
- Валько Захар
- Щур Григір
- Паляниця Калень
- Нечипорук Федір
Товариство вело посередницькі (торгові) операції з посіву цукрового буряка. В 1922 році засіяно при посередництві товариства 30 ½ десятин землі. Отриману продукцію збували на Вороновицьку та Степанівську цукроварні. Після ревізії товариства інструктором Вінницького господарсоюзу було зроблено такі висновки: «Товариство організувалось після кількох катастроф споживчих та ощадно - позичкового товариства і це підірвало довір`я населення до кооперативної праці. … Зараз товариство ледве животіє і мала надія на його розвиток.» 19.09 1923р.
Але перегляд роботи товариства, виконання ним не лише посередницьких операцій, а й перехід до сільськогосподарських робіт дещо підняли результати спільної праці. На 01.01.1924 року в ньому нараховується вже 35 чоловік, а на кінець червня цього ж року – 72. Майже всі з них є членами Гуменського ощадно-позичкового товариства, що теж дає змогу за рахунок кредитів добитися кращих результатів при обробітку землі.
Статут цього товариства був зареєстрований 31.07 1923 року. Із 242 господарств, які на той час нараховувалися в селі, до товариства вступило 66 (Додаток №1). Їм державою надавались кредити для власних потреб, а це, в основному, для обробітку землі.
Серед селян Михайлівки та Гуменного виділялися заможніші, які згодом отримали статус куркулів. Так житель с. Гуменне Посвятенко Оксентій ( за спогадами старожилів) мав 18 га землі, молотарку, сівалку, косарку. Огороднік Бенедикт мав 16 га землі та паровий млин.
Оскільки згідно постанови губземвідділу від 28 квітня 1921 р. селянин не мав права мати більше 1,2 десятин землі на душу, то Вороновицьким районним комітетом незаможних селян був складений список «кулаков, у коих подлежит изъятию излишки земель на основании закона от 11 сентября 1923 г. с. Гуменного - Михайловки Вороновицкого района Винницкого округа.» (Додаток №2). Складений цей список 24 грудня 1923 року. А 7 січня 1924 року усім селянам за списком( їх нараховувалось більше двадцяти) потрібно було розписатись у відношенні Вінокрземсудкомісії про їхню явку на засідання цієї комісії. Люди відмовились ставити підписи, чим виявили незгоду з даним рішенням. Головою управи та секретарем був складений акт, в якому писалось:» Кулаки с. Гуменного - Михайловки Вороновицкого района відказались від розпису на відношенні» (Додаток №3). 10 січня 1924р. було скликано» загальне зібрання членів комітету незаможних селян с. Гуменного - Михайлівки в кількості 144 чоловіки під предсідательством Д. Кульчицького.» Повістка денна зборів: «провірка і затвердження разкулачиваемих земель.» Збори постановили: «список, посланий Вороновицьким районним КНС, вважати недійсним т. к. туди вписані сім`ї червоноармійців і тих громадян, котрі поповнились або прибавились народившіся діти» (Додаток №4).
15 січня 1924 року Вінокрземсудкомісія постановила зі всього списку «кулаків», які начебто мали лишки, залишити вилучення цих лишків у п`яти осіб: Посвятенка Оксентія – 1.60 десятин, Посвятенка Павла – 1.30 десятин, Кутика Мирона - 1.30 десятин, Нечипорука Арсентія - 0.83 десятини, Туровського Назара - 0.95десятин.
На це рішення Посвятенком Оксентієм подається касаційна скарга. Вона стала приводом для відкриття «Справи Вінницької Окружної Земельної Судової Комісії» (7 червня 1924 р.) (Додаток №5).
У скарзі писалося: «…земля моя находится на хуторе в одном куске, что землю я обрабатываю по 8 польной системе, сею клевер, свеклу и сортовые высшего качества семена, что в моем столь незначительном хозяйстве имеется образцовая пасека и племенной скот, а потому такое хозяйство не подлежит дроблению…, ибо я культурное хозяйство,, показательное поле» веду с 1910г. и на плечах своих вынес всю тяжесть революции.»
Через деякий час справу було закрито: суд прийняв рішення на користь позивача.
Як бачимо, дані документи свідчать про те, що переділ землі відбувся, кожне заможне чи середняцьке господарство мало не більше 1.2 десятин землі на душу. Але поряд з цим за добрим господарем міг числитись надлишок, якщо його поля були «показовими». Звичайно, таких було мало. Поля ж селян, котрі входили до КНС, якісного обробітку не мали, оскільки в господарів майже не було свого реманенту, тяглової сили. Іноді сусіди «спрягались», тобто для обробітку землі в пару до свого коня позичали худобу в іншого господаря. Те ж саме робили і з сільськогосподарським знаряддям.
1926 рік був особливо важким для сильніших господарств. Справа в тому, що в зв`язку з рішенням квітневого Пленуму ЦК ВКП(б) незаможним селянам зменшили суму податку або звільнили від нього зовсім ( все одно не мали чим платити). Отже, основний тягар податків ліг на плечі середняків та заможних селян. Щоб звільнити себе від кайданів такого оподаткування , маломіцні середняцькі господарства почали масово збувати худобу, птицю, реманент. Таким чином влада підвела селянина, котрий міг би за інших умов твердо триматися на ногах, до вибору: поступове зубожіння або господарювання при колективній формі власності.
Зі всіх представлених на той час форм колективної власності практичний господар обирав ту, де хоча б частково залишалось індивідуальне господарювання. Таким було товариство по спільному обробітку землі (ТСОЗ).
ТСОЗ у Михайлівці - Гуменному утворився в 1927році. Товариство нараховувало 12 господарств. Його першим головою був Демчик Улас, секретарем – Чирка Петро, заступником – Первачук Пилип.
Осінь 1927 року ще більше ускладнила становище селян. Почалася чергова хлібозаготівля. Оскільки ціни на зерно були занадто низькими, люди відмовлялися його продавати. Це питання влада починає розв`язувати силою. Подвірний обхід, обшуки, труси – звична картина того часу. «У мого батька Парфена було 3 гектари землі. Коли хлібозаготівельні бригади почали ходити по селі, тато вивезли мішки з пашнею в цегельню (місце під Крушлинцями, де копали торф). Зразу поклали в будку, в якій вночі сторожували торф, але хтось викрав кілька мішків. Тоді перевезли в безодню (там була велика трясовина), але і там відікрали.» – згадувала жителька с. Михайлівки Гаврова Фросина 1912 року народження. Люди тихцем збували, спродували надбане. Свиню кололи вночі, не смалили, щоб не почули запаху, а здирали шкіру. Приховане (частіше прикопане) сало теж могли вкрасти. «Задушили тато свиню, сало закопали в кутку комори, яка була через сіни з хатою. Перед світанком чули якийсь шурхіт на причілку, але не придали тому значення. Коли ж на ранок до комори, а там – схованка порожня і яма аж за хату. У селі орудувала ціла злодійська сім`я. Вони викрадали коні, кури, інші заховані припаси.» – розповідала та ж Фросина Парфентіївна (Додаток №6).
У 1928 році відбувся перерозподіл влади на селі. До цього року сільська рада була лише у Михайлівці, а с. Гуменне представляли депутати: Д. Кульчицький, М. Посвятенко, А. Сулима, Семененко. Тепер за кількістю виборців було створено Гуменську сільську раду, першим головою якої обрали Кульчицького Д.І., секретарем – Басалигу П.М..
У 1929 році у с. Михайлівка створений колгосп, до якого ввійшли комнезамівці та тсозівці. Першим головою колгоспу на загальних зборах було обрано Яворського Степана.
Одноосібники не мали ніякого бажання йти до колгоспу, тому що не хотіли усуспільнювати свою худобу, реманент. Знову має місце примус влади, яка зацікавлена заможнішим господарем, бо саме він має стати гарантом, якщо не високих, то належних результатів колективної праці. «У Килинчиній хаті щовечора робили збори і визивали батька Парфена, заставляли йти в колгосп. Мусив піти, бо взяли розписку, що піде. Корову продали перед цим, щоб не віддати в колгосп, а коня і землю забрали.»
Усуспільнену землю обробляли кіньми, а при необхідності – і коровами. Яким же дивом стала у селі Михайлівці в1930 році поява першого трактора «Фордзона». Першими трактористами були Собко Лукаш та Фурик Захар. Богомільні бабусі хрестилися вслід «залізяці», від якої несло мастилом.
Права селян порушувалися не лише в тому, що у них силою забирали успадковане чи багаторічною працею нажите добро, розпочався масовий наступ на релігійні почуття людей. «Протокол №38/431 Засідання Секретаріяту Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету. М. Харків, 21 грудня 1929 року, п. 13
Обговорювали:
- Про закриття монастирів, церков, синагог і молитовень.
Постановили:
- По Вінницькій окрузі:
закрити Космодем`янівську церкву в селі Гуменное, Вороновицького району і використати це приміщення під сельбуд.»
«Балай Яким – один з тих, хто скидав церковні дзвони. Дуже скоро його розбив параліч і він помер.» – згадують свідки.
Страшну картину спостерігали і в Михайлівці. Струснулася земля від скинутих дзвонів, мінилися лики святих від гарячих язиків полум`я, вітер виривав із вогню пожовклі листки церковних книг. Слезь Тетяна, яка стояла близько коло цього пекла, вихопила ікону Божої Матері і заховала вдома. Пізніше занесла в церкву с. Жабелівки.
Деякий час приміщення колишнього храму використовували для зберігання зерна. Люди, особливо жінки, боялися туди заходити. Згодом будівлю для власних потреб розібрали селяни, святість для яких вже була втрачена.
До 1931 року колективізація в Михайлівці та Гуменному, в основному, закінчилась, але залишались і одноосібні господарства, серед яких було багато середняцьких. Саме на них поширилася нова хвиля розкуркулення. «На той час нас у батька було четверо. Мав тато 7 га землі, двоє коней, весь реманент. Тримали ще свині, вівці, корову, гуси. Почувши, що все забирають, корову ми продали. Одного дня прийшли на подвір`я комнезамівці. Винесли з хати стіл, поставили серед двору і продають все з обійстя. Чоловік батькової рідної сестри (один з комнезамівців) купив хлів. Прийшли з тіткою, до останнього снопа все забрали. Мама просили, щоб залишили хоча б одну стіну, до якої можна було б притулити якесь накриття – не послухали. Засіяне поле теж забрали, то в нас навіть бур`яну для харчу свого не було. Тато все ще не хотіли йти до колгоспу, втекли після того в Маріуполь на заробітки, залишивши купу дітей. Тоді вже до нас не чіплялися», - розповідає Сірко Олена, 1921 року народження. (Додаток №7)
Планові та позапланові хлібозаготівлі на стільки розорили селянські господарства, що деякі з них ледве животіли. Люди втрачали силу, втрачали надію і віру на краще життя. Колгоспники не мали бажання обробляти усуспільнені поля. Навіть споконвічна селянська відданість землі не могла цьому зарадити. Все більше прослідковувався масовий невихід селян на роботу. В одному з номерів газети «Соціалістичний наступ» писалося: «Колгоспники с. Михайлівки, обговоривши підсумки господарювання колгоспу за 1931 рік, виявили нечувану безгосподарність та злочинства, що панували в колгоспі.
1. Через недоброякісний обробіток цукрового буряка колгосп не добрав 17000 крб.
2. Через несвоєчасну уборку врожаю в полі залишилась пара сот центнерів гороху і проса.»
У цій же газеті за 1 березня1932 року в статті під заголовком «Михайлівчани! Негайно виправити хиби в колгоспі, мобілізувати людей на більшовицьку сівбу» писалося: «Управа колгоспу дбала не за колгоспне будівництво, а за себе, тому що лави колгоспників засмічені ворожим куркульським елементом.
1. Махнюк Іван, що стояв на чолі колгоспу, байдуже ставився до роботи в колгоспі….
2. Завідуючий господарством Яворський Степан, колишній крамар, тільки й цікавився тим, як «приберегти» своє майно, сховати молотарку, сани.
3. Завідуючий скотоводством Присяжнюк озимини не хотів усуспільнити й агітував проти усуспільнення, а хлібозаготівлі досі не виконав.
Управу колгоспу розпущено, голову, завгосподарством передано до суду. Обрано нову управу. Але це лише половина роботи.»
Зневірених, знесилених людей не могла організувати до сівби і нова управа. Коли робсількорівська бригада відвідала михайлівчан у першій декаді квітня, то на сторінках районної газети появилися рядки: «…реманент закидано снігом. Борони й плуги поламані й не ремонтувалися.
На конюшні бригада застала одну мертву коняку. Коли спитали коняра, чому вона загинула – він відповів, що нема чого давати їсти.
Управа колгоспу повинна негайно… переглянути склад конярів, чи не проліз між них класовий ворог – куркуль, що нищить коней.»
Дивлячись на те, що влада вигрібала з селянських дворів весь хліб до зернини, не поспішали сіяти одноосібники: хто не мав чим, хто свідомо не хотів, бо все одно заберуть.
З великими труднощами, з деяким запізненням поля були засіяні. Колгоспники очікували, що за трудодні, вироблені під час весняної сівби, отримають в рахунок майбутнього урожаю хоча б по кілька кілограмів зерна. Але влада продовжувала свою насильницьку політику: замість того, щоб дати зголоднілим людям ними ж зароблене, у них вже вкотре виміталось останнє. Протестом проти такого свавілля став масовий вихід селян з колгоспу.
«В с. Гуменное в тот же период подано до 40 заявлений о выходе из колхоза. Здесь была выявлена агитация учителя Руцкого. Он организовал 42 ученика школы и направил их в колхоз требовать хлеба. … Учитель Руцкой будет привлечен к ответственности….
Заместитель начальника облотдела ГПУ Рахлис.»
27 червня 1932р. (із спецповідомлення Вінницького облвідділу ДПУ).
Урожай 1932 року виявився дещо нижчим за попередні роки, але плани хлібозаготівлі не зменшились, а вилучення «лишків» набуло характеру небачених репресій, котрі привели селян до страшного голоду.
За даними свідків, голод у с. Михайлівка та с. Гуменне набув масового характеру в грудні-лютому 1932-1933рр. Колгоспники, маючи вироблені трудодні, не отримали обіцяного зерна, і вже у жовтні - листопаді деякі сім`ї відчули кістляві пальці голодної смерті на власних плечах. До перших морозів багатьох виручала зелень: лобода, щирій, лопухи, кропива. Ось як про це згадує жителька Михайлівки Євгена Собко, якій на той час було 6 років: «По сусідству жила жінка з хлопчиком. Ще з літа дуже бідували. Свого не було нічого, то ходили попід хати, просили. Одного разу пішли кудись і більше не повернулися. Хата була старенька. Дощі зробили свою справу: верх прогнувся і будівля завалилася. Розвалини поросли бур`янами. У нашому обійсті все вже було обірвано, з`їдено. Сестра Ксенька ( старша від мене на рік) взяла мішок, мене за руку і пішли ми по той бур`ян. Ледве приволокли його додому. У хаті стояв довгий стіл. Ксенька крише на ньому ту зелень, а я, спинаючись біля столу, долоньками відсуваю накришене на інший край, складаю. Приходять з колгоспу мама (їх гонили туди на роботу), запалять у печі, закип`ятять у двох величезних горщиках воду. Тоді кидають в окріп придбаний нами бур`ян. І так аж по вінця. Коли добре запариться, сідаємо їсти той харч. Дітей багато, і кожному здається, що той у ложку більше набрав чи інший. Починаємо штовхатись, відбирати одне в одного. Мама стоять біля печі, дивляться. «Дітоньки, не сваріться» - плаче. У старшого брата Льоньки ноги від голоду попухли, не міг вже ходити. Мама волочили його на своїй спині» (Додаток №8).
У селі було створено бригаду з п`яти жінок і шести чоловіків, яка вишукувала приховані рештки зерна, квасолі, інших нехитрих припасів. З собою носили металеві прути, штрикали ними солому, стріху, землю. Знайдене забирали, виносили на підводу, яка їздила слідом. У багатьох випадках забирали останнє. Ось що розповідав О.Денисюк 1926 року народження: «Прийшов одного разу до хати голова сільської ради Н.Пасічник. Вишукував щось по закутках. Вгледів на печі купку дітей, котрі тихесенько тулились за комином. Скинув хлопців з черені, загріб п`ять - шість кілограмів пшона, яке приховали на чорний день, зсипав у торбу і пішов із хати. Батьків тоді не було вдома.»
Марта Єфремівна Верба,1908 року народження, згадує : «Мала я тоді вже доньку. Лежить дитя в колисці, а тут бригада комнезамівців до хати. Нишпорять скрізь. Не знайшовши нічого, прямують до дверей. І тут одна з них, Голька, сестра моя двоюрідна, вертає до колиски, викидає звідти все ( ледве я дитину вихопила), шукає і там.» (Додаток №9).
Не може бути сумнівів, що такі методи дали свої результати і висвітлені вони були в тій же газеті «Соціалістичний наступ» за 9 грудня 1932 року. «Михайлівська сільська рада вкупі з колгоспним активом, свідомими трудящими одноосібниками, що виконали свої хлібозаготівельні плани, зобов`язуються хлібозаготівлю по одноосібному сектору села Михайлівки закінчити до 15 грудня. Станом на 9 грудня ми виконали хлібозаготівлю по колгоспу на 100%, одноосібному сектору - на 74,8%, а всього по селі – 92,2%». Під заміткою підпис: Н.Пасічник, Т. Верба, Хлєбов (уповноважений).
Оскільки план по хлібозаготівлі був виконаний колгоспом на 100%, голова колгоспу Т. Верба на свій розсуд розпорядився видати членам господарства по кілька кілограмів зерна на святки. Це стало приводом для винесення Постановою бюро Вороновицького РПК від 5 січня 1933року рішення:
«…пункт3. Голові Михайлівського колгоспу Вербі Т. за невиконання директив РПК, припущення розбазарення хліба в той час, як по колгоспу ще не закінчено засипання насінного фонду, оголосити сувору догану з попередженням. Справу про незаконне витрачання хліба передати слідчим органам для притягнення винних до судової відповідальності.»
Наближалися свята, але люди не мали ніякої радості. Не звучали колядки і щедрівки, діти не носили вечерю до хрещених – пухли з голоду на печах, конали в холодних хатах. Не ховався тато за горою млинців – тата ховали до промерзлої цвинтарної ями. Замість куті – коржик з полови, гнила картоплина, насіння бур`янів.
Коли голодна зима підмела все начисто, люди почали вимирати цілими сім`ями. За свідченням Демчик Ганни, помер її батько Артем, якому було 43 роки, її мати Мотря – 45 років, брати: Федось – 19 років та Павло – 17 років, бабуся – 99 років. Четверо членів родини їхнього родича Рудика Данила знайшли спухлими на печі ( він, дружина Килина та двоє дівчаток: Ганя і Текля). Померли малолітні діти Яворської Явдокії ( двохрічного і шестимісячного віку). Сама ж вона, будучи на межі божевілля, повісилась.
Одну хату місцева влада виділила під притулок для сиріт і немічних. Там можна було отримати хоч якусь гарячу їжу (бовтанку). Олександр Денисюк згадував, що вони зі старшим братом ходили до того притулку, але дорогою (метрів 300 до їхньої хати) дуже остерігалися, бо по селі пішли чутки, що зголоднілі і вже, мабуть психічно хворі люди виловлювали дітей і їли.
Страшну картину спостерігали, коли навесні почав танути сніг. На узбіччях доріг, за межами села, знаходили спотворені трупи людей. Рештки підбирали, звозили до ями і прикопували.
Тих, хто дотягнув до весни 33 знову рятувала зелень. Але іноді й така нехитра їжа таїла в собі смерть. Так у Гуменному померло голодною смертю четверо дітей Якима Балая. Одна з трьох сестричок, Олена, доповзла до розсадника з капустою, з`їла всю розсаду і тут же й сконала в страшних муках.
Ледь-ледь обсіяли поля. «Під городами на колгоспному полі посіяли горох. Нишком вкралася і наколупала жменьку горошин. На мою біду, Терен Верба робив об`їзд посівів на вороному коні. Заставив назад у землю позапихати.» – згадує Сірко Олена.
«Жодного прогула в дні куркульської «Паски».» Під таким заголовком друкується в районній газеті стаття, в якій висвітлюються починання михайлівчан, що мали б стати, на думку влади, зразком для наслідування. «…ІІІ бригада ( бригадир Нечипорук, помічник бригадира Поляков) ухвалила не зробити жодного прогула і зобов`язалась на куркульсько - попівське свято «великдень» домогтися 100% виходу всіх колгоспників на роботу і висунула зустрічний план: збільшити норми виробки на 10%.
Жінки - ударниці Правдюк Явдоха, Запрелюк Тетяна зобов`язались провести масову роботу серед жінок за 100% вихід на роботу в «куркульське» свято «великдень».
За цими оптимістичними закликами не вбачалося ніяких поневірянь. Ніби й не було в Михайлівці - Гуменному смертей, самогубств, божевілля на ґрунті голоду. Хоча очевидці є свідками іншого.
«Голод погнав у пошуки їжі мою маму Залізняк Ликеру. Перед самою Паскою пішла в Гуменне до племінника Петра з надією, що випросить щось із харчів (був одноосібником і тримав корову). Його жінка, Варка, випхала прохачку за двері і та, бідна, плачучи, пішла в сторону Телепеньок. Там була заскиртована солома, і люди, перебираючи її, знаходили бодай зернинку. Згодом прийшла до мене чутка, що знайшли в ожереді під Телепеньками тіла двох жінок і чоловіка. Одна з тих жінок – моя мама. «Не плач, Фросино, твою маму вже поховали» - заспокоювала мене Криса Фросина, сусідка Петрова, яка все це бачила і чула.
Меншу мою сестру Наталку забрали в патронат. Вдома лишилася Ганя, яка вже ледь дихала. Мене Югина Гарійонова, котра куховарила в колгоспній столові, просила, щоб воду їй на кухню носила. За це надає мені харчів якихось, я за пазуху сховаю і додому сестрі несу.
…Не вдалося врятувати Гані… Повезли на цвинтар, поховали. Веду додому того чоловіка, що яму копав, маю дати пообідати. Дав хтось жменьку пшона, зварила я кашу і горщик в жар загорнула. Вдома – до печі, приймаю затулу, а там порожньо. Сусідка, Ганя Тимкова, каже, що бачила мою рідну тітку Стеблецьку Маріку, що сусідствує з другого боку, коло моєї хати. Йду до неї. Переступаю поріг оселі, а вона кашею тією заїлася, коси з-під хустки вибились, очі божевільно поблискують… Страшнюча така. «Тітко, віддайте кашу.» А вона : «Я тобі зараз як дам!» – і двері на клямку зсередини накинула. Кинулась до мене. Я з переляку присіла, а потім раптово підвелась і головою ту клямку вибила. Так і вивалилася через поріг. А тоді навтьоки.
Тітчин зять, Павло, відробляв примусове: цілими днями звозив до могили задубілі тіла. Одного дня поклав на підводу і свою тещу, яка вже ледь дихала. Люди бачили, як вона кволим порухом руки намагалася зупинити його. «Павло, я ще жива» – шепотіли пересохлі уста. Скам`янілого, напівбезумного чоловіка це не зупинило: не сьогодні, то завтра.
«Була б і я вже на тому світі. Лежу, відчуваю, як холонуть руки, ноги. Раптом із сіней голос: «Храсино, ти ще там не здохла?» Це голова колгоспу Терен Верба прийшов, щоб на свинарню йшла.
Харчувалася буряками, які затикала за пояс. Піду до колгоспного льоху свиням буряки терти, а через отвір вгорі тягнуться до мене кістляві руки: «Дай бурячка, дай.» Давала, поки не примітили. Почали за мною тоді слідкувати.» – зі слізьми згадувала ті роки Гаврова Фросина.
А газети захлинались гаслами, намагалися переконати світ в перевагах колективного способу господарювання. Як тільки де траплялося непорозуміння, зразу ж знаходились винуватці,» вороги «колгоспної справи. Так «виїздна сесія нарсуду показовим порядком судила
– Кінничного михайлівського колгоспу Журавля Микиту, що навмисно знищив коня: використовував його на важких роботах, перевантажував, - засуджено на 4 роки позбавлення волі.
– Щура Петра та Попіля Івана, що навмисно знищили двоє коней, пасши їх на полі: один кінь упав у яму, де вирубували торф, і загинув, другого покалічено, - засуджено на 6 років з відбуттям кари в далеких таборах.»
Почалася кампанія з обробітку цукрових буряків. Людей зганяли на роботу. Немічні, знесилені від голоду, вони ледве ноги волочили, спотикаючись, плелись на колгоспне поле.
Свідки згадують, що багато з тих, хто йшов на буряки, так і падали замертво з сапками в руках. Кілька днів лежали їхні тіла обабіч дороги, чекали своєї черги на цвинтар. «Злочинне відставання в обробітку буряків пояснюється лише явним саботажем, ігноруванням постанов партії.» – так ситуацію пояснювала газета «Соціалістичний наступ» за 22 червня1933року.
Навіть після смерті люди не мали спокою, своєї «хати». В одну яму ховали кілька тіл. Так, у могилі поряд із Химкою Сологуб лежать тіла жінки ( Олекси Сороки сестра) і 5-6 річного хлопчика.
«Померли мої баба Сологуб Химка і не досапали норми буряків. Моя мама кажуть: «Пішли, досапаємо, то дадуть миску борошна».
Вертаємося назад, обидві попухли, я аж на очі не бачу. Які там очі? Щілинки лише. Не маю сили йти попід городи – йду навпростець. У далеких родичів такі гарні буряки вродили. Надибала я їх і давай рвати. Побачила родичка, так мене побила тими буряками по голові.
Була б я померла з голоду. Тільки, на моє щастя, побачила мене напівживу під тином тітка Килинка. Впросила вона свого чоловіка Олександра забрати до себе. А в них була корова. Так я врятувалась», - вертається спогадами в ті страшні роки Сірко Олена Вікторівна.
Коли зернові культури почали викидати колос, на полях ставили сторожові вишки, оберігаючи тим самим урожай від голодних людей.
Селяни доходили свого кінця на печах, по закутках, у ровах, на посівах, а газета «Соціалістичний наступ» рясніла заголовками: «Ядвіжин і Гуменюк готують провал збиральної» (№58, 9 липня 1933р.), «Паляниця саботує сівбу» (№80, 4 вересня 1933р.), «Чумак та Паляниця зривають сівбу.» (№89, 26 вересня 1933р.). Насправді ж селян важко було організувати для праці: більшість – не мали сили, інші, переймаючись турботами про забезпечення сімей продуктами на наступний рік, шукали заробітків по інших селах, містах.
Робота селян під час обробітку цукрового буряка, збирання врожаю та під час посівної восени 33 року стимулювалась харчовими пайками. Таким чином влада намагалася зберегти хоч якусь робочу силу та залучити людей до колективної праці. Пережитий голод багатьох робив покірною робочою силою, чого й домагалися організатори голодомору.
Сьогодні для нас шокуючим є слово «здихали» замість «помирали». Старі люди, очевидці тих страшних подій, вживають саме його. Це ще раз підтверджує, якою масовою була смертність від голоду. При цьому людські відчуття настільки притуплювалися, що розпачу, сліз, болю втрат уже, напевно, не було, а була страшна порожнеча і безодня завтрашнього дня.
Говорячи про голодомор, я не можу не обминути горезвісної сторінки із життя моєї родини. Демчика Артема.
Події 1932-33 років по цей день залишаються білою плямою в історії села Михайлівки. Жодного архівного документа про смерть жителів нашого села у роки Голодомору не збереглося. Опитавши очевидців тих часів, в тому числі і прабабусю Ганну Демчик, я сьогодні змогла розкрити історію родини Демчика Артема Артемовича, мого прапрадіда.
 |
Демчик
Артем Артемович
 |
( 1908 рік )
Якщо уважно подивитися на нижчеподану схему, то можна побачити, як в роки Голодомору помирали не просто окремі члени сім’і, а – цілі родини.
Діти
Більше 100 осіб, жителів сіл Михайлівки та Гуменного відкривають список жертв голодомору. Багато з них на сьогоднішній день втратили ім`я: час забрав. Тому в списку пишемо «хлопчик», «дівчинка», «жінка» – лише стать.
Список жертв Голодомору
Михайлівка
1.Артезюк Григорій Микитович -9 років
2.Артезюк Іван Микитович -1 рік
3.Демчик Артем Варфоломійович -45-46 років
4. Демчик Мотря Галактіонівна -47 років
5. Демчик Федось Артемович – 19 років
6. Демчик Павло Артемович—17 років
7. Демчик Тетяна – 99 років
8. Денисюк Андрій Іванович
9. Денисюк Марія
10. Денисюк Федір
11. Залізняк Степан Григорович—20 років
12. Залізняк Іван Григорович—молодший брат
13. Залізняк Ликера Галактіонівна—39 років
14. Залізняк Ганна Парфентіївна
15. Іванчик Костянтин Семенович -45 років
16. Іванчик Іван Костянтинович-7 років
17. Іванчик Горпина Миронівна-49 років
18. Кондратюк Зіновій Климович-51 рік
19. Кондратюк Никодим Зіновійович-8 років
20. Кондратюк Харитон Зіновійович- років 12
21. Кондратюк Сергій Зіновійович –років 10
22.Ковальчук Йосип Фндрійович -53 роки
23.Нечипорук Василь Фризонович
24. Нечипорук Конон Фризонович -55років
25.Нечипорук Марія Спиридонівна
26. Нечипорук Василіта Кононівна
27. Нечипорук Ксеня Кононівна-9 років
28. Нечипорук Єлизавета
29 Нечипорук Юстя
30. Нечипорук Андрій
31. Нечипорук Арсень(?)
32. Паляниця Данило
33.Покорук Степан Павлович - 44роки
34. Рудик Данило Галактіонович
35. Рудик Килина
36. Рудик Ганна Данилівна
37. Рудик Текля Данилівна
38.Стеблецький Микола
39. Стеблецька Текля
40. Стеблецька Марія.
41. Слезь Явдоха Степанівна - 50 років
42. Слезь Ганна Юхтимівна
43. Ясінська Марія Войцехівна - 29 років
44. Ясінський Антон Францович
45. Ясінська Маня Людвігівна
46. Чирка Ганя
47. Чирка Катя
48. Чирка Ваня
49. Сологуб Химка
50. Іванчик Сергій Костянтинович - років 2
51. Присяжнюк Іван Васильович
52. Присяжнюк Фома
53. Зять Стеблецької Марії Павло
54. Дівчинка Зоська
55. Хлопчик Володя
56. Його мама
57. Чоловік Семен
58. Його дружина Ярина
59. Їхня донька Тетяна –років 12
60. Хлопчик -5-6-річний
61. Жінка Марина
61. Жінка
62. Ясінський
63. Ясінська - брат і сестра, малолітні діти
Гуменне
1. Балай Олена
2.Балай Настя
3. Балай Ольга
4. Балай Іван
5.Глуха Ганна Степанівна
6. Глуха Ніна Степанівна
7. Глуха Олена Степанівна
8. Глухий Степан
9. Гуменюк Яким
10.Криса Григорій
11. Криса Семен
12. Кутик
13. Кутик
14. Кутик
15. Кутик
16. Криса Василь
17. Криса Петро
18. Марчук Марія
19. Марценюк Іван
20. Марценюк Кость
21. Марценюк Настя
22. Нараєвська Олена ( Ірина) ?
23.Нараєвська Віра
24. Нараєвька Одарка
25. Недобий Іван
26. Таранюк Микола
27. Таранюк Гафія
28. Хоменко Трохим
29. Хлопчик Карпо
30. Семен
31. Антон – брати
32. Дівчинка - донька Таранюків
33. Дівчинка - теж донька Таранюків
34. Тітка Тетяна
35. Донька Гуменюка Якима
36. Ільніцький
37. Ільніцька
Список використаної літератури
1. Газета Вороновицького району «Соціалістичний наступ» за 1932-1933 роки.
2. Метричні книги про народження, одруження, смерть за 1923, 1924, 1925, 1931, 1932 роки.