Джерела та характеристика права. 1 страница
Джерела права. Після завоювання Галлії германськими племенами і підкорення ними галло-римського населення завойовниками був встановлений дещо оригінальний, так званий особистий принцип застосування права. Його сутність досить проста: германці продовжували жити за звичаями і правилами свого племені, а підкорене населення – за нормами римського права. Останні були для германців чужими, малозрозумілими і навіть ворожими. Однак вони не вдалися до ігнорування чи заборони користуватися римським правом. Навпаки, в перші десятиліття існування варварських королівств для галло-римського населення було видано декілька збірників римського права, які мали вигляд більш-менш широких компіляцій, що базувалися на текстах римських юристів та імператорських конституціях. Норми римського права застосовувались і у церковних справах. Але випадку виникнення спору між галло-римлянами і германцями діяли норми права франків.
Згодом на основі застосування норм звичаєвого права і судової практики відбувалися записи звичаїв франків. До цього спонукали певні обставини: по-перше, судам необхідно було надати надійне керівництво для розгляду справ; по-друге, цим самим виявлялася турбота про збереження та охорону звичаїв франків, які піддавалися впливу з боку римського права: по-третє, письмовий запис дещо послаблював зловживання правом, прояви свавілля з боку судових чи адміністративних органів держави. Так із письмових записів давньофранкських звичаїв і виникли ″варварські правди″*, написані латинською мовою. Серед них найвагомішою і найповнішою вважається ″Салічна правда″, первісна редакція якої відноситься до У століття. Пізніше цей документ доповнювався новими положеннями. Головний зміст ″Салічної правди″ складають форми судового процесу і штрафи, які накладались за правопорушення. Вплив римського права тут майже не спостерігається.
Дещо пізніше складається ″Рипуарська правда″ (збірник звичаєвого права рипуарських франків). Вона була настільки близькою за своїм змістои до ″Салічної правди″, що деякі дослідники назвали її ″молодшою сестрою″ ″Салічної правди″. В цьому документі відчувається більш відчутний вплив римського права. На початку УІ ст.. з’являється ″Бургундська правда″, у якій, на відміну від попередніх ″правд″, норми цивільного права займають більшу частину змісту, а вплив римського права ще відчутніший. В першій половині УІ ст.. побачила світ ″Баварська правда″, в кінці УІ – на початку УП ст.. - ″Алеманська правда″, ближче до середини УП ст.. - ″Лонгобардська правда″.
«Варварські правди» становлять особливу цінність для історико-правової науки. Їх зміст відображає соціально-економічні і політичні процеси ранніх етапів розвитку феодального суспільства, держави і права. Вони
______________
*Очевидно, назву цим правовим документам дало галло-римське населення, оскільки здавна варварами римляни презирливо називали племена і народи, котрі проживали за межами Римської імперії і перебували на нижчому ступені свого розвитку.
віддзеркалюють архаїчні відносини в середовищі франків, свідчать про видиму майнову диференціацію племен, початок розпаду родових і общинних зв’язків. Головний текст «варварських правд» являє собою розрізнений і безсистемний запис звичаїв, які регулювали відносини у додержавному суспільстві, і тих норм звичаєвого права, котрі виникли в період формування класового суспільства й утворення держави. Своїм чи не головним завданням вони ставили захист приватної власності, життя, честі і гідності франка. З числа покарань за злочини у всіх «правдах» найпоширенішим є матеріально непосильний штраф.
«Варварські правди» обмежують, але не забороняють кровну помсту. Викоренити із життя такий вид «справедливої» кари було непросто. Адже у багатьох племен, а особливо у стародавніх норвежців, вважалося особливим достоїнством убити кращого з роду кривдника, що нерідко породжувало криваву довготривалу війні між родами аж до повного винищення ворожого роду.
Згодом кровна помста все ж поступилася місцем штрафам. Але і в цьому випадку вбивця позбавлявся життя, коли був бідним і безрідним, а відтак не міг зібрати суму викупу. Правда, коли не існувало прямого умислу у вбивстві і причин для ворожнечі між сторонами, кровна помста заборонялася, а лише відшкодовувалися матеріальні збитки*
Предметно-наочна форма правових норм у «варварських правдах» відповідала конкретно-образній правосвідомості германців, для яких мова юридичних абстракцій була незрозумілою і чужою. Роль правового ритуалу була пов’язана із самим характером ранньофеодального судочинства, яке ще не знало усталеного порядку публічного, державного захисту життя та інтересів окремої особи. У цих пам’ятках права особистість ще не відокремлюється від
_____________
*Заміна кровної помсти штрафом проходила непросто. Спочатку приймати гроші як викуп за кров вважалося ганебним. У давніх германців руку вбитого відрізали від тіла і зберігали в родині до того часу, коли вбивця не надасть викуп. Могилу при цьому залишали відкритою. Лише після сплати викупної суми зловмисник мав покласти руку вбитого у розкриту могилу і закопати тіло, що символізувало своєрідне вибачення перед убитою дюдиною і її родиною.
колективу, а правоздатність людини визначається її належністю до роду, общини, великої сімї. Поза цими колективами особа не мала ніяких прав. Вигнання з общини, роду, сімї залишалося одним з найтяжчих покарань, передбачених законодавством і давніми звичаями.
Здійснюючи запис своїх звичаїв, германські племена прагнули зберегти свою спільність і єдність перед зовнішньою загрозою. Звідси і особливості судових процедур з їхніми публічними ритуальними діями, котрі повинні були демонструвати вірність варварів своїм споконвічним традиціям.
Поряд з ″правдами″ франкські королі видавали постанови законодавчого характеру, які стосувалися як германського, так і галло-римського населення держави. Вони були різними за назвою (едикти, конституції, декрети тощо), але згодом отримали узагальнююче найменування – капітуляції, оскільки за своєю структурою були поділені на параграфи (капітули). Ці нормативні акти були присвячені різноманітним сферам життя країни, містили норми законодавчого характеру. Водночас деякі з них являли собою інструкції (накази) королівським чиновникам*.
Вагомим джерелом права, яке свідчить про розгалужений торговельний обіг в державі франків, є збірники формул (зразки цивільно-правових угод), які зберігалися в канцеляріях світських і духовних установ.
Певне місце серед правових джерел мали дипломи — документи, видані канцелярією меровінгських королів різним особам та закладам, здебільшого священикам та церковним інституціям. Їх тексти дійшли до нас у копіях та уривках і поділяються на дві групи: рішення королівського суду та дарчі грамоти, якими оформлялася передача земельних ділянок.
Домінуюче становище у системі правових стосунків належало «Салічній правді», оригінальний текст якої до наших часів не зберігся. Вона відома у більш пізній редакції, проте її основний зміст належить, безумовно, до
______________
*Як, наприклад, капітулярій про управління королівськими помістями, виданий на початку ІХ ст.. Карлом Великим.
початку франкської ранньофеодальної держави. Дослідники вважають, що складення першооснови «Салічної правди» належить до царювання Хлодвіга (V—початок VІ ст.), після переходу франків до Галлії. Особливістю «Салічної правди» як джерела права є, насамперед, величезна кількість її варіантів. Упродовж VI—ІХ ст. «Салічна правда» неодноразово переписувалася, до її тексту вносилися авторські правки, зміни та доповнення. У рукописній традиції збереглося понад 350 різноманітних списків та компіляцій. Але найближчим до оригінального тексту вважається Паризький рукопис, на який, зазвичай, посилаються автори. У рукописі увесь текст поділений на 65 титулів (глав), написаних латинською мовою, однак примітки викладені франкським діалектом.
«Салічна правда» — це збірник юридичних звичаїв салічних франків. Вона віддзеркалює здебільшого той стан первіснообщинних відносин, від яких почало віддалятися франкське суспільство. Передусім це виявляється у збереженні колективної власності общини (марки) на землю. Щоправда, обробіток наділів носить індивідуально-родинний характер. Земля не могла бути передана чи продана особі, котра не була членом сільської общини. Але в межах общини простежується диференціація населення за розмірами земельних наділів. Пізніші джерела повідомляють, що на початку VII ст. франки отримали право розпоряджатися не тільки присадибною, але й орною землею. Община вже могла приймати чужинця, але якщо хоч один житель був проти його перебування в поселенні, він підлягав виселенню за допомоги королівської адміністрації. Лише у тому разі, коли новоприбулому вдалося якимось чином обманути общину і без її згоди прожити в поселенні один рік, він набирав усіх прав члена колективу і його примусове виселення було неможливим.У випадку смерті кого-небудь з общинників при відсутності спадкоємців земля ставала виморочним майном і переходила до общини. А коли власник земельної ділянки хотів її продати, то члени общини мали першочергове право на її придбання.
Цивільне право. Давній поділ населення Франкського королівства на галло-римську і германську частини відобразився на цивільно-правових відносинах. У галло-римського населення ще з давньоримських часів існувала особиста (індивідуальна) власність на землю. Щодо германців, то, як вже зазначалося, в них спочатку була поширена колективна власність на землю. Орні землі належали общині (марці) і щорічно перерозподілялися між окремими сім″ями, а ліси, пасовиська, сіножаті, озера, ріки перебували у громадському користуванні.
З часом сімейне право власності на землю перейшло у особисте (індивідуальне), хоча архаїчні правила землекористування ще довго зберігалися. До них в першу чергу належав поділ земель на родові та набуті. Перші не могли відчужуватися без згоди родичів і членів сім″ї, другими власник міг розпоряджатися на свій розсуд. Під кінець франкського періоду право власності на землю чітко розмежувалося, утворивши дві форми поземельних відносин. Першу складав алод (вотчинні землі) – вільні землеволодіння щодо їхнього відчуження, другою формою було утримання (держання) землі – володіння за умови виконання певних зобов’язань чи повинностей. У випадку невиконання держателем землі покладених на нього обов’язків він позбавлявся землеволодіння.
Зобов″язально-правові відносини мали недостатній розвиток. При укладенні договору недостатньо було простої згоди сторін. Подібно до давньоримських ритуалів відчуження речей (манципації, поступки правом) тут теж було поширене виголошення певних обов’язкових формул чи фраз. Фактична передача речі іноді замінювалася передачею їхніх символів: деревини чи гілки при продажі лісу, грудки землі при відчуженні поля тощо).
Засобом забезпечення виконання зобов’язань була особа боржника. У випадку неповернення боргу він сам ставав рабом кредитора, а іноді разом з ним попадали в рабство його дружина і діти.
Сімейне право у франків багато в чому відрізнялося від римського шлюбно-сімейного права. Тут влада глави сім″ї не була такою всесильною, а базувалася, як зазначають деякі дослідники*, на відносинах ″співдружності″ членів сім″ї, яка виражалася в обв’язку бути співприсяжниками на суді, брати участь в отриманні частки вергельда тощо. Глава сім″ї здійснював опіку над дружиною, неповнолітніми дітьми та слугами. Піклування батька про дітей припинялося з досягненням синами віку 12-14 років або одруженням дочок.
Щодо становища жінки в сім″ї, то воно мало чим відрізнялося від давньоримського. Вона перебувала під опікою все своє життя: спочатку – батька, потім – чоловіка. У випадку смерті чоловіка опікунами вдови ставали її повнолітні сини, а при їх відсутності – інші родичі померлого.
Для вступу до шлюбу вимагалася згода обох сторін, а також батьків чи опікунів. На ранніх етапах державності франків мала місце купівля дружини, однак згодом ця процедура застосовувалася лише як данина традиції. Так, у ″Салічній правді″ вказується на розмір покупної суми (3 соліда і 1 денарій), яку повинен був сплатити наречений родичам вдови при вступі з нею у шлюб. Крадіжка чужої нареченої тягла за собою відшкодування збитку нареченому в сумі 15 солідів, а крадіжка чужої дружини – 200 солідів.
Заборонялися шлюби між родичами і свояками. Шлюби з рабами тягли за собою втрату свободи. Співжиття з рабинею каралося штрафом у 15 солідів, з вільною жінкою – 45 солідів. Жінка, котра вступила в позашлюбний зв'язок з радом, оголошувалася поза законом, її майно переходило до держави, а родичі могли її карати за власним розсудом аж дл позбавлення життя.
Ініціювати розлучення спочатку дозволялося лише чоловікові, а на дружину, котра осмілилася залишити чоловіка з власної ініціативи, очікувала смертна кара. Процедура розлучення була простою: чоловікові треба було лише відмовитися визнавати жінку своєю дружиною. Коли це було зроблено без поважної причини, дружина зберігала право на повернення посагу. Крім того, чоловік повинен був сплатити їй штраф за безпідставне розлучення.
______________
* Див., наприклад: Всеобщая история государства и права. Учебник для вузов в двух томах. Том 1 (под ред. В.А.Томсинова). – М.,2002. – С.386.
Незважаючи на рідкісні випадки розлучення, церква рішуче виступала за його повну заборону. Піл її впливом у 744 р. був виданий капітулярій (підтверджений у 789 р. Карлом Великим), який забороняв розлучення.
Детально регламентувалися майнові відносини між подружжям. Які до певної міри захищали майнове становище жінки. Зокрема, дружина мала право володіти власним майном, більшу частину якого був зобов’язаний надати їй чоловік. Дружина також отримувала від чоловіка шлюбний дарунок і так званий ″вранішній дарунок″ (на другий день після укладення шлюбу), які вона втрачала при вступі у новий шлюб. В той же час за чоловіком визнавалося все майно, нажите подружжям під час шлюбу.
Кримінальне право.Здебільшого статті «Салічної правди» присвячені злочину проти особи та майнових інтересів франків. В її нормах зафіксовані суворі штрафні санкції (вергельди) за вбивство, тілесні ушкодження тощо. Штрафи своєю більшістю сплачувалися потерпілому, проте значна частка їх надходила в розпорядження державних органів.
«Салічна правда» зберегла залишки кровної помсти. У разі невиплати штрафу за найбільш тяжкі злочини (вбивство, пограбування) злочинець видавався потерпілому, котрий мав право поквитатися з ним за заподіяне зло. В інших випадках у справу втручався суд, який і призначав покарання.
Розмір штрафів був інколи настільки значним, що його виплата ставала непосильною для однієї особи. Тоді вона здійснювалася спільними зусиллями всього роду, до якого належав злочинець. Втім, допускалася можливість членам роду звільнитися від сукупних обов’язків щодо своїх родичів. Для цього необхідно було з’явитися перед сотенними зборами, і у присутності тунгіна (посадової особи судового округу) здійснити обряд, за яким розривалися усі зв’язки особи з родовим колективом. Така церемонія мала яскраво виражений відбиток первіснообщинних відносин: на зборах вимагалося розламати чотири вільшані гілки і розкидати їх на всі боки.
Нормативно закріплювалася диференціація суспільства за ознаками походження та близькості до короля. Передусім вона виявлялася у розмірі штрафів, що накладалися на злочинців за здійснення ними протиправних дій. Наприклад, за вбивство вільного франка вергельд становив 200 солідів, а за вбивство вільного римлянина — 100 солідів. Водночас за вбивство графа слід було заплатити 600 солідів. Такий самий розмір штрафу встановлювався за вбивство вільної жінки чи дитини, які не могли чинити опору. Словесна образа жінки також передбачала штраф, який у п’ять разів перевищував такий за ідентичну образу чоловіка. Це явище пояснюється збереженням залишків матріархату у франкському суспільстві.
Насильницька смерть літа оцінювалася всього у 100 солідів. За вбивство раба штраф не платився зовсім, хоча 35 солідів сплачувалося господареві за понесені ним збитки. Якщо раб вбивав собі подібного, то власник вбивці повинен був поділити право власності на нього з господарем вбитого і тим самим компенсувати збитки. Становище раба у франкському суспільстві нічим не відрізнялося від становища тварини. В одному із титулів «Салічної правди» про це сказано так: «Хто вкраде раба, коня чи запряжну тварину, той сплачує вергельд у розмірі 30 солідів». Інша норма передбачає відповідальність вільного франка за вчинення злочину разом із рабом. У такому випадку раб не вважався суб’єктом протиправного діяння і вся відповідальність покладалася на вільну особу.
Франкам був відомий інститут співучасті. В одному із титулів «Салічної правди» виділяються підбурювач, посередник і виконавець злочину. Суд не вдавався до подробиць з’ясування ступеня вини кожного, а тому особи, викриті у скоєнні злочину, сплачували однаковий розмір вергельду.
Судебник оригінально тлумачить відповідальність за вбивство, здійснене групою осіб. Якщо людина була позбавлена життя групою осіб до семи чоловік, то ті або мають видати вбивцю, або ж разом нести відповідальність за заподіяну смерть. При вбивстві групою осіб понад сім чоловік вергельд сплачували лише ті, вина яких була доведена. У разі викрадення дівчини групою із трьох осіб кожен сплачував вергельд у розмірі 30 солідів, а якщо злочинне угруповання перевищувало цю кількість, то кожен із зловмисників сплачував по п’ять солідів. Таке саме викрадення, вчинене розбійним способом («із застосуванням стріл»), збільшувало штраф утричі.
«Салічна правда» містить і не характерні для раннього Середньовіччя правові норми. Йдеться про титул під назвою «Про образу словом», в якому передбачений захист честі та гідності особи за словесну образу. Титул містить вичерпний перелік образ, серед яких — порівняння, наприклад, із твариною: «Якщо хто назве іншого вовком або зайцем, той засуджується до виплати трьох солідів».
При підпалах винний міг бути засуджений до штрафу в розмірі від 62,5 до 200 солідів. Такий діапазон штрафу обумовлювався наслідками вчиненого діяння: чим більший збиток, тим вищий вергельд. Передбачалися також штрафні санкції за тілесні ушкодження в результаті бійки та при пораненнях. Найбільший штраф, що дорівнював 100 солідам, виплачувався за відрубану руку, ногу, ніс, виколоте око. 50 солідів сплачувалося за каліцтво, що спричинило втрату великого пальця на руці чи нозі, 35 солідів — за палець, яким пускають стрілу.
Значне місце відводиться майновим злочинам. У «Салічній правді» у казуїстичній формі дається перелік відповідальності за крадіжку різноманітних домашніх тварин. Крім того, тут вводяться положення, що в найбільш загальних рисах встановлюють відповідальність за крадіжки. Зокрема, розрізнялися три види крадіжок: а) на суму до двох динарів і вище; б) на суму від 40 динарів і вище; в) крадіжка із проникненням до житла чи господарського приміщення. У всіх трьох випадках передбачалися такі санкції: для вільних — штрафи, відповідно 13, 35 і 45 солідів; для рабів — фізичні тортури. А у третьому випадку, де для вільної особи передбачався штраф у 45 солідів, рабу загрожувала смертна кара.
Як бачимо, судебник франків віддавав перевагу вергельду у вигляді штрафів. І це зрозуміло: складення нового рівня відносин у суспільстві, в основі яких були передусім економічні інтереси короля та наближених до нього людей, диктувалися необхідністю запровадження саме такої системи покарань. Лише раб, котрий не мав з чого виплачувати штрафи, був приречений до тілесних покарань чи страти. Замах на злочин, втім, передбачав дещо інші наслідки: тілесні покарання, каліцтво, а також оголошення поза законом. В останньому випадку навіть дружина не мала права виявити прихильність до свого чоловіка.
Судовий процес.Складну, але цілком закономірну еволюцію пережила судова організація франків. До того, як франки завоювали Галлію, суд здійснювався всіма вільними особами на відкритому освяченому пагорбі. Суддями були члени сотенних зборів. За доби правління Хлодвіга судова система зазнала деяких змін. Присутні на засіданні вільні общинники ставали в основному глядачами. Судова влада зосереджувалася в руках тунгіна і обраних зборами суддів (рахінбургів). Згодом, коли судові рішення став затверджувати граф, потреба в такій кількості суддів відпала. Нарешті Карл Великий ліквідував сам інститут рахінбургів, змінивши їх призначеними державою скабінами. Вони стояли на сторожі інтересів короля і судили під головуванням графа.
За Карла Великого з’являються і церковні суди для духовенства, котрі у змішаному складі суддів проводили розгляд і мирських справ.
Ініціатива порушення судової справи належала позивачеві, який повинен був підтвердити свій позов клятвою певного числа співприсяжників (від 3 до 75, залежно від справи і становища сторін). Звинувачений міг також застосувати подібні заходи (у нинішньому судочинстві — зустрічний позов), щоб довести свою непричетність до вчиненого правопорушення. Збирання доказів, їх подання до суду також покладалися на обидві сторони. Таку форму розгляду називають змагальною. При ній суд займав позицію спостерігача і контролював дотримання процесуального ритуалу.
Потерпілий мав викликати відповідача до суду. У разі його неявки застосовували повторний виклик, а в разі потреби — і втретє. Особу, яка злісно ухилялася від явки в суд, виявляючи тим самим неповагу до нього, доставляли до королівського суду, де король оголошував її поза своїм захистом. Така форма впливу правителя на свого підданого ставила останнього у становище особи поза законом.
Доказами в суді служили сліди вчинених дій, речові докази, документи. Але особливого значення суд надавав свідченням очевидців, а за їх відсутності — виступам співприсяжників, тобто осіб, що могли поручитися за добру славу, чесність звинуваченого. Формалізм судочинства полягав у тому, що свій виступ у суді вони повинні були висловити певними фразами, від яких не допускалося ніякого відхилення. Якщо хоч хтось один з них збивався, свідчення не бралися до уваги і на них накладався штраф. Першим клявся в невинуватості сам звинувачений, потім — його співприсяжники. Ритуал зобов’язував давати клятву на вийнятій із піхов зброї.
Практикувалися також ордалії (випробування водою або розпеченим залізом). В тогочасних уявленнях це був своєрідний «божий суд»[18]. Але до цього цілком народного методу королівська влада включила положення про «викуп руки від казана», тобто заміну ордалії штрафом. За згодою сторін штраф стягувався диференційовано: залежно від складу злочину він коливався від 3 до 30 солідів. Щоправда у цьому випадку звинувачений мав представити співприсяжників.
Особливою формою ордалії було «випробування хрестом», під час якого суперники повинні були тривалий час стояти в позі хреста з витягнутими в боки руками. Програвав справу той, хто першим опускав руки.
Вдавалися також і до судового поєдинку як різновиду судового доказу. Він часто був справжнім боєм не на життя, а на смерть. Застосовували нові правила, вигідні заможним: дозволялося замість себе виставити у поєдинку свого представника.
Запитання та завдання для самоконтролю
1. Дайте тлумачення поняттю «феодалізм».
2. Назвіть ознаки феодалізму.
3. Які риси були притаманні феодальному праву?
4. Дайте періодизацію розвитку Франкської держави. Що зумовило її занепад і розпад?
5. Перерахуйте та дайте коротку характеристику суспільним прошаркам Франкського королівства.
6. Назвіть органи влади та управління держави франків.
7. Дайте загальну характеристику «Салічної правди».
8. Дайте класифікацію злочинів та систему покарань за «Салічною правдою».
9. Що собою представляла судова система Франкського королівства?
10. Види доказів вини у судах держави франків.
Тести-тренінги
1. До основних рис феодального права слід віднести:
а) казуїстичність;
б) правовий формалізм;
в) синкретизм;
г) партикуляризм.
2. Феодальна власність на землю мала:
а) колективний характер;
б) ієрархічний характер;
в) общинний характер;
г) корпоративний характер.
3. Алод у Франкському королівстві являв собою:
а) захоплені під час грабіжницьких воєн землі;
б) успадковану власність феодалів;
в) королівські пожалування католицькій церкві;
г) общинні землеволодіння.
4. Найвищим вергельдом у Державі франків захищалися:
а) духовенство;
б) військова еліта (антрустіони);
в) римська знать;
г) вільні общинники;
ґ) франки-воїни;
д) члени королівської родини.
5. Що розуміла «Салічна правда» під злочином:
а) порушення королівського миру;
б) заподіяння шкоди особі;
в) знищення або пошкодження майна;
г) усе разом узяте.
§ 2. Церква і канонічне право в західноєвропейських державах
1. Утвердження влади Папи Римського та церковна організація.
2. Церковні суди та канонічне право.
Література:6 (т. 1, с. 371-486); 8 (с. 150-171); 9( с.139-148); 11 (с. 225, 227, 236-237).
1. Утвердження влади Папи Римського та церковна організація.
Виникнувши як релігія бідняків і рабів, християнство відчувало на собі жорстоке переслідування з боку римських властей. Лише при ліберальному імператорі Антонії Пії та його наступниках (138-192 рр.н.е.) воно виходить з катакомб. У середині Ш ст.. римські імператори знову начинають переслідувати християн. У 250 р. їм було пред’явлено ультиматум: відмова від релігії або страта. З цього часу на плаху лягли сотні людей, деякі з яких пізніше були канонізовані церквою.
В добу імператора Костянтина Великого (ІУ ст..) християнство стало в Римській імперії державною релігією, якій надавалася широка автономія. Правитель держави звільнив церкву від податків. Їй дозволялося приймати від віруючих майно у вигляді дарунків і за заповітами, купляти землю. У 325 році зібрався перший в історії вселенський собор християнської церкви – Нікейський, на якому головував сам імператор. Собор розробив символ віри, проголосив християнську церкву ″вселенською″ (всесвітньою). Там же було проголошено принцип нетерпимості , осуду і фізичного знищення іновірців.
На чолі християнської общини у провінції постає єпископ, який обирався общиною віруючих і духовенством. Єпископ призначав нижчий церковний персонал – церковнослужителів. Матеріальними засадами існування духовенства були добровільні пожертви прихожан і доходи зі своїх маєтностей. Духовенство поділялося на біле (священнослужителі, які жили звичайним мирським життям) і чорне (монахи і монахині). Найвищим церковним органом були церковні собори.
Єпископ міста Риму поступово став висуватися на перше місце серед інших рівних собі духовних отців, церква визнала за ним найвищу судову владу в церковних справах, з У ст.. він отримав дозвіл на видання власних постанов (декреталій), які мали однакову юридичну силу поряд з ухвалами церковних соборів. За римським єпископом затвердилося найменування папи (Римського Папи). Вони вважали себе намісниками Ісуса Христа і визнавали за собою право вирішувати на землі так, як Ісус на небі.
Засобами впливу церкви на світське життя були: по-перше, відпущення гріхів (індульгенція); по-друге, відлучення від церкви, яке ставило людину поза церковним (і божим) спілкуванням і тим самим відкривало жахливу перспективу віддання душі на вічні муки; по-третє, заборони на відправлення богослужінь в цілих регіонах і навіть державах.
На перших порах у власності римської церкви знаходилися невеликі землеволодіння. Але вже у УШ ст.. король франків Піпін Короткий подарував папі великі земельні володіння, відібрані ним у лангобардів. Ця територія згодом отримала назву ″Папська область″*.
Римський Папа виступав у якості центральної церковної влади на тій підставі, що після падіння Західної Римської імперії на заході була відсутня єдина централізована влада. Посиленню влади папи сприяла також політика візантійських імператорів, які стали на бік єретичної течії іконоборців і намагалися піднести значення константинопольського патріарха на церковному престолі. У відповідь на це Папа Римський вступив у тісний союз з франкським королем Піпіним Коротким, а його синові, Карлу Великому, допоміг відновити величезну імперію.
При підтримці світської влади Папа Римський намагався поширити свій вплив і на схід – у Візантію. Ідеологічним обґрунтуванням такої експансії було вчення про першорядність апостола Петра над іншими апостолами – проповідниками вчення Ісуса Христа. А оскільки Папа Римський є правонаступником апостола Петра, то і влада його не могла обмежуватися
___________
*Римські єпископи (папи) вважали, що такі пожалування недостатні. Тому у УШ ст.. ними була сфабрикована ″Грамота про дар Костянтина″, згідно з якою римський імператор Костянтин Великий в знак вдячності за вилікування від невиліковної хвороби пожалував Папі Римському місто Рим, а також деякі області Італії та західних країн.