Політичні доктрини консерватизму

(XVI ст. – XIX ст.)

П’ята тема курсу основи політології – політичні доктрини консерватизму (XVI1-XIX ст.). Розгляд теми можна почати з питання виправдання абсолютизму в європейській політичній думці. У цьому питанні варто розглянути насамперед погляди Ж. Бодена, А. Рішельє, Дж. Мазаріні, С. фон Пуфендорфа, Р. Філмера.Одним із перших обґрунтував абсолютизм Ж. Боден, який вважав, що держ. влада має особливий характер, чим відрізняється від інших видів влади – це держ. суверенітет. Суверенітет – це вільна від всякого підпорядкування влада над підданими. Новим було те, що Боден пов’язав поняття «держава» і «суверенітет». Тому в нього держ. суверенітет – це абсолютна і постійна влада, що не зв’язана жодними обмеженнями, законами. Тим самим Боден виступив проти феодального сепаратизму, за королівську абсолютну владу. Водночас Боден був противником монаршого деспотизму. Монархія в нього найбільш природна форма держави, монарх, також, стоїть над усіма, він примирює різні суперечності, він арбітр для супротивних сторін. Якщо ж монарх стає тираном, то Боден допускав навіть можливість вбивства такого тирана. Найгірша форма держ. устрою за Боденом, – це демократія. Однак він допускав ідею змішаної форми правління, коли королівський абсолютизм співживе з становим представництвом у вигляді Генеральних штатів. Держава в нього – правове управління, хоча монарх має право на все, бо вище за нього – лише Бог, він повинен підпорядковуватися лише природним і Божим законам. Боден, фактично, започаткував становлення географічного детермінізму, узалежнюючи від природних умов типи держ. правління.

Теоретиком і водночас практиком абсолютизму був Арман дю Плессі Рішельє, який висунув й реалізував ряд принципів абсолютизму: централізацію, контроль над провінціями, зменшення їхніх прав (у першу чергу владних ін-тів), перетворив систему інтендантського управління у Франції в ін-т контролерів яких призначав король, ввів централізовану жорстку податкову систему, реорганізував армію і флот, заборонив герци задля збереження дворянства та спрямування його на служіння держ. інтересам. Його наступник Дж. Мазаріні завершив перехід до абсолютизму, сформулював кредо абсолютизму: а) оберігати позиції Церкви, її привілеї, оскільки вона єідейно-політичним апологетом абсолютизму; б) дворянство повинно вірно служити королю, бути «правою рукою» але не допускати його до влади; в) третю владу – судійство – «тримати в межах його обов’язків». Обґрунтуванню Божого права королів присвятив свої твори P. Філмер, який виводив монархістську владу з патріархальної. Від Бога вона стала абсолютною, тому бажання підданими свободи є гріхом. Дещо відмінної думки був С. фон Пуфендорф, який виходячи з концепції природного додержавного сус-ва ствердив, що держава була створена як за ініціативою Бога, так і за згодою людей (за договором та постановою). Лише після цього держава починає діяти, і насамперед з метою захисту, безпеки. Його ідеал – абсолютна монархія, при якій можливе створення станових зборів представників – Ради, для вирішення важливих питань. Піддані повинні безумовно коритися монархові, а кріпацтво – це лише добровільна угода. Друге питання теми – спроби адаптування монархізму до капіталізму.

Повалення Бурбонів мало всесвітньоісторичне значення для перемоги капіталізму, формування демокр. лібералізму. Після цього частина мислителів-консерваторів спробувала пристосуватися до нових умов. Спільним для всіх були спроби захистити монархізм як політ. устрій, врятувати феодальний спосіб мислення. Е. Берквважав, що революції – це злочин, він виступав за повільні реформи монархії, вірно вловив особливість англ. монархізму – не заміну ін-тів самоуправління, а їхнє пристосування до нових умов шляхом еволюції. Л. Бональд,захищаючи франц. монархізм, виступив проти суспільного договору, розподілу влади та законодавства. Його ідеал – представницька, станова монархія з сильною роллю Церкви. Революції, демократія, все це – «бунт проти Бога». Монархія та релігія є двома вуздечками, що стримують людські пристрасті. З подібними поглядами виступив і Ж. де Местр, котрий вбачав причини демокр. революцій не лише у атеїзмі, але й у поганій природі людини взагалі. Тому, щоб тримати в покорі народ, потрібна жорстка релігія й абсолютизм монаршої влади. Він також захищав застарілу концепцію верховенства папської влади над владою королівською. Одночасно Ш. Телейран для захисту інтересів Бурбонів, увів в обіг поняття легітимізму (жодною територією не можна розпоряджатись до тих пір, допоки її «законний правитель від неї добровільно не відмовиться»). Із захистом прусської монархії виступив Г. Гегель.Якщо замолоду він притримувався досить демокр. поглядів, то наприкінці життя його ідеалом стала конституційна монархія з двопалатним парламентом, розподілом влади на законодавчу й виконавчу. Він захищав месіанську пангерманську ідею, вважаючи, що Абсолютний дух, що втілився в германські народи зробив їх обраними, а тому вони мають панувати над іншими. Відтак він оправдовував загарбницькі війни як засіб оновлення нації, її оздоровлення. Ще більш крайні позиції зайняв А. Шопенгауер, який відкидав ідею прогресу, вважав людину мерзенним звіром, народ – натовпом, а тому кращою формою політ. влади є абсолютна, необмежена жодними законами спадкова монархія, що правила б за допомогою духовної аристократії. Останню тезу дещо пізніше підтримав Ф. Ніцше, який вважав, що від народної демократії врятувати можуть «люди нової віри» – духовна аристократія. Його погляди – це бунт проти приходу мас в політику, панування посередностей, рівності, духовного зубожіння.

Б. К., М. П.

6.

плюралізм політичних концепцій (XX ст.)

Шоста тема курсу основи політології плюралізм політичних концепцій XX ст. Першим питанням теми пропонується розглянути неопозитивізм як теоретично-методологічну основу неолібералізму. Розвиток науково-технічного прогресу, політ., соціально-економічні катаклізми призвели до кризи позитивізму. На початку 20-х pp. XX ст. формується неопозитивізм (одночасно в Англії, Австрії, Польщі). Його теоретично-методологічними основами стали науково-суспільний скептицизм, математична логіка, «структуралістське» розуміння мови, розвиток емпіричної соціології, що все разом дало першу форму неопозитивізму – логічний позитивізм. Із 40-х pp. розвивається нова форма неопозитивізму – філософія аналізу, такі принципи як сцієнтизм, біхевіоризм, верифікація, кількісний об’єктивізм. Економічними підставами неолібералізму стати концепції Дж. Кейнса, Дж. Гелбрейта та Ф.Хайєка. Соціологічними підставами неолібералізму були концепції Е. Дюркгейма,Л. Дюгі,М. Вебера, Т. Парсонса.Так, Е. Дюркгейм далі розвинув концепцію солідаризму, запропонувавши його поділ на механічний й органічний. Перша притаманна архаїчним, друга – розвинутим суспільствам. Звідси виводив два види права – репресивне і кооперативне. Суть проблеми не в переслідуванні порушників права, а у наверненні їх до нормального співжиття. Л. Дюгі вважав, що основою сучасного сус-ва повинні стати профспілки-синдикати як основа об’єднання, солідарності всіх громадян в державі, що зведе до мінімуму соціальну боротьбу, перетворить державу у знаряддя синдикатів. М. Вебершироко розвинув три концепції: теорію соціальних груп, представницької демократії і політ. панування, концепцію бюрократії. Дав класичне визначення політики: у широкому розумінні – це відносини, пов’язані з самостійним керівництвом різних галузей cyc-го життя, у вузькому – це керівництво державою. Т. Парсон розвивав далі теорію суспільної організації, поклавши в основу виділення необхідних функцій для існування кожної системи. Звідси започаткував структурно-функціональний підхід до вивчення політ. влади.

Як зазначалося вище, з 40-х pp. розвивається нова форма неопозитивізму – філософія аналізу. Провідний представник М. Фуко,заперечуючи психологізм, зосередив свою увагу на відношеннях «слів» і «речей» (засоби культури і її об’єкти). Виокремлював три змінні системи семіотичних відносин – Відродження, класичний раціоналізм і сучасність. Предметом аналізу він зробив дискурсивні (мовні) практики, які співіснують в рамках однієї системи. Пізніше Фуко, вивчаючи генеалогію влади, дійшов висновку, що у чистому вигляді вона існує (як примус) лише в тюрмах. Вивчаючи сучасну йому франц. сус-во ствердив, що це дисциплінарне сус-во. Аналізував не те, хто і як здійснює владу, а як і яким чином вона реалізується (мова як один з основних засобів влади). Принцип біхевіоризму спирався на психологічний напрямок в соціології (В. Вундт, Г. Ле. Бон, Г. Т. Ард, Ч. Кулі) та психоаналіз З. Фрейда.Останній вважав, що людина не може обійтися без примусу, панування меншості над більшістю. Зробив класичний психологічний аналіз особи президента В. Вільсона, причин його суспільно-політичного фіаско. Його послідовники – Е. Фромм, К. Юнг, спираючись на психоаналіз, дослідили причини виникнення авторитаризму, суспільно-психологічних підстав демократії, колективного несвідомого.

У другому питанні розглянемо окремі концепції неолібералізму: технократичної та плюралістичної демократії. Започаткували першу концепцію Т. Веблен, Дж. Бернхемта А. Берлі.Т. Веблен висунув ідею, що у нових соціально-економічних умовах, у зв’язку з науково-технічним прогресом, влада повинна перейти до рук інженерів, головною суперечністю сус-ва стає суперечність між інженерно-технічною інтеліґенцією й бізнесменами. Дж. Бернхейм ствердив, що у індустріальних країнах проходить революція менеджерів (управляючих), нові технології мають дисциплінувати ліберальну демократію, виділити насамперед в сус-ві обов’язки та дисципліну громадянства. А. Берлі розглядаючи феномен влади в умовах науково-технічної революції дав нову періодизацію розвитку християн. цивілізації та відповідних типів соціальних революцій. Доктрина плюралістичної демократії була сформульована М. Дюверже, Р. Дарендорфомта ін. В її основі лежить твердження, що в умовах значної соц. стратифікації постіндустріального сус-ва, вільного волевиявлення – політ. влада і прийняття рішень стають результатом вільної гри інтересів, конкуренції різних соц. груп. Політ. влада розділяється між різними системними суб’єктами влади, наступає її «дифузія», що є виразом плюралізму групових інтересів. Роль держави полягає в арбітражі між групами, нормуванні умов вільного доступу до влади, дотриманні «правил гри». У зв’язку з цим Р. Дарендорф опрацював теорію політ. конфлікту, а М. Дюверже – теорію політ. партій, їхню класифікацію. Третє питання теми – політичні доктрини тоталітаризму. Тут аналізується більшовицька полі. доктрина (В. Ленін, Л. Троцький, Й. Сталін).Її основні риси: домінування класової боротьби в сус-ві, зв’язок з ідеологією; концепції соціалістичної революції, держави диктатури пролетаріату; ідея пролетарської, соціалістичної демократії; концепція з національного питання; тактика щодо інших політ. партій та головні принципи закордонної політики соціалістичної держави. Одночасно, визначаються риси сталінізму, як специфічної форми тоталітаризму. Близькою за методами є політ. доктрина націонал-соціалізму (А. Гітлер, А. Розенберг),фашизму (Д. Джентіле, А. Рокко,Б. Муссоліні).Спільні характерні риси фашистського тоталітарного політ. режиму є: 1) встановлення однопартійної системи, одновладдя однієї партії: 2) будівництво тоталітарної держави (політ. диктатура, зрощення партапарату з держапаратом, примусова, регламентована праця, безальтернативність прийняття політ. рішень); 3) уніфікація всього громад. життя, єдність всіх громад. об’єднань; 4) авторитарний спосіб мислення, панування ідеології, ідеологізація всього суспільного життя, крайня його політизація. Четверте питання теми – політичні доктрини неоконсерватизму. Окремі негативні наслідки науково-технічного прогресу, соціальні революції XX ст., криза лібералізму, розширення сфери масової культури, переоцінка суспільних вартостей спричинилися до відродження консерватизму, особливо після 1-ї світової війни, що його почали називати неоконсерватизмом. З’являються різні соціально-політичні концепції неоконсерватизму, насамперед в Італії (Г. Д’Аннунціо), в Німеччині (Е. Юнгера, Ст. Георга). Великого поширення набрали праці Ю. Еволи, який синтезував різні неоконсервативні ідеї та концепції й висунув свою Доктрину Пробудження. Головним положенням доктрини був імператив Консервативної революції, будування Анти-Європи. Евола твердив про необхідність відновлення нордичної імперії з абсолютною владою верховного суверена, відродження станової ієрархії, твердих порядків. Кінець XX ст. приніс оновлення неоконсерватизму, що в певній мірі відмовився від імперських амбіцій, прийняв на озброєння ряд ліберальних ідей та вартостей. Характерними його рисами залишаються вірність старим традиціям й нормам, зведення змісту влади до керівних й розподільчо-розпорядчих функцій, збереження суспільно-політичної нерівності, скептицизм щодо cyc-го прогресу, справедливості, культ сильної держави та авторитарних лідерів, збереження традиційних ін-тів влади та архаїчних політ. вартостей. Водночас розпад світової соціалістичної системи став стимулом для поширення лібералізму в колишніх країнах соціалізму.

Б. К., А. Р., М. П.

7.