Україна на тлі глобальних політичних трансформацій

Останнє десятиріччя XX ст. увійшло в історію суттє­вими геополітичними змінами. Серед передумов глобаль­них зрушень на континенті — подолання військово-полі­тичного протиборства Схід—Захід, падіння комунізму і переорієнтація низки держав на засади цінностей західної демократії.

Внаслідок цих подій світ із двополюсного, чіт­ко розмежованого, поступово (хоч і не без певних проблем) набирає обрисів багатополюсного, взаємозалежного. Зрос­тають взаємовпливи держав і народів. Тісно пов'язані між собою процеси подолання розколу Європи загалом (у тому числі Німеччини), ослаблення полюса сили, який уособ­лювала Москва, самовизначення народів східноєвропейсь­ких держав і національно-державного волевиявлення на­родів колишнього Радянського Союзу.

На Сході припини­ли існування воєнно-політичний блок країн Варшавського Договору, Рада Економічної Взаємодопомоги та СРСР як світова наддержава.

Поява на політичній карті світу незалежної України започаткувала глобальні трансформації не лише в цьому регіоні.

Досягнення суверенного статусу Українською державою, за визначенням американського політолога 3. Бжезинського,

є однією з найпомітніших геополітичних подій XX ст.

Ставши незалежною, Україна, за його оцінкою, створила можливість для самої Росії — як дер­жави і нації — стати нарешті демократичною.

Був час, коли деякі країни робили вибір між Україною та Росі­єю. Але згодом усі, а надто Західна Європа та США, зро­зуміли, що добрі відносини з обома країнами лише спри­ятимуть стабільності в Європі. Виваженість зовнішньої політики України, її миролюбні засади, мирний характер перетворень у суспільстві — гарантії безпеки на конти­ненті. Усе це сприяє становленню дієвих відносин Укра­їни з європейською спільнотою.

Відбуваються одночасні різновекторні, суттєві й далекосяжні за наслідками, по­дії. До глобальних трансформацій слід віднести не лише появу в світовому співтоваристві нових політичних оди­ниць, у тому числі України, а й руйнацію тривалого ро­сійського домінування на контрольованому нею просторі. Аналітики західного світу практично одностайні щодо визначення ролі України як «детонатора» в зруйнуванні такої сили, якою був СРСР.

Україна після тривалого перебування у складі Росій­ської імперії, а потім СРСР, почала активно реалізовувати свій шанс безпосередньо прилучитися до міжнародного співтовариства як його повноправний суб'єкт. Підписан­ням нею на початку 1992 р. Гельсінського Підсумкового акта було увінчано самовизначення й визнання державно­сті українського народу іншими країнами, що стало почат­ком діяльності України в європейських структурах як рів­ноправного партнера.

Глобальні трансформації спричиняють відповідні змі­ни у свідомості, світосприйнятті, політичній позиції та суспільній поведінці десятків і сотень мільйонів людей континенту. Еволюція поглядів, моральних орієнтирів і спонукальних мотивів передусім пов'язана з демонтажем конфронтаційних підходів і рецидивів старого політично­го мислення. Останнє десятиріччя XX ст. було поклика­не визначити розвиток Європейського континенту.

За всі­єї невизначеності майбутнього стало очевидним, що Єв­ропа і світ перебувають на перехідному етапі розвитку нових відносин.

Після стрімкого краху соціалізму східноєвропейські країни докорінно змінили систему зовнішньополітичних пріоритетів.

Якщо до середини 1990 р. вони виявляли певну стриманість щодо відносин із Заходом, то надалі намітилося суттєве потепління у відносинах з ЄЄ, НАТО.

Відтоді припинилися зовнішньополітичні взаємні кон­сультації східноєвропейських країн; уряди Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини, Румунії дистанціювалися від Москви. Суттєвими в цей час стають і геополітичні інтереси новоутворених держав і країн Центральної та Східної Європи, що самовизначилися в соціально-політи­чному розвитку.

В останнє десятиліття відчутнішим став вплив на геополітичне становище Європи об'єднаної Німеччини. Змі­нюючи систему ціннісних орієнтацій, центрально- і схід­ноєвропейські країни почали розглядати Західну Європу, зокрема об'єднану Німеччину, як партнера та важливий чинник міжнародної політики. Особливо впливовим є го­лос ФРН у ЄС щодо східноєвропейських держав.

Нині політичні еліти демократичних держав Заходу, а також молодої демократії та країн пострадянського простору ведуть пошук ефективних зовнішньополітич­них програм, воєнно-стратегічної рівноваги, які б відкри­ли нові можливості для реалізації національних інтересів і завдань національної безпеки.

Європейські країни, а з ними й Україна, на початку 90-х років XX ст. повернулися до природного стану, ко­ли у формуванні міжнародних відносин суттєвими стали геополітичні чинники — територія, матеріальні ресурси, національна структура та релігійні особливості.

Для України, яка впродовж своєї історії перебувала в центрі геополітичних інтересів кількох наддержав, зовні­шньополітичний вибір має не тільки внутрішню, а й міжнародну вагу. Стратегічна мета її полягає в інтеграції до європейських та євроатлантичних структур. За багатовекторності зовнішньої політики України принциповий європейський вибір зумовлений не тимчасовою кон'юнк­турою, а національними інтересами. Об'єднана Європа відповідно перебрала на себе частину відповідальності за становлення України як стабільної демократичної держа­ви, яка своїм пріоритетом визначила повноправне член­ство в Європейському Союзі, який визначатиме обличчя Європи XXI ст. Цей стратегічний курс повинен усунути вагання потенційних партнерів, пов'язані з «невизначе­ністю» і «непередбачуваністю» України. Водночас він зу­мовлює певну настороженість деяких пострадянських країн, зокрема Росії.

Розширення ЄС поки що залежить від розширення НАТО. Для країн Центрально-Східної Європи переговори щодо входження їх до Євросоюзу були відхилені щонай­менше на 4—5 років. Європейський Союз лише в 1999 р. виробив стратегію стосовно Росії, а потім і щодо України. Але, незважаючи на значний спротив з боку РФ і не ли­ше її, три країни ЦСЄ — Польща, Чехія та Угорщина — вже навесні 1999 р. увійшли до Північноатлантичного альянсу (НАТО). Проте стратегічні інтереси України, до­свід Польщі, країн Балтії та інших країн Центральної та Східної Європи свідчать про необхідність суттєвіших ста­рань щодо зближення з ЄС.

З огляду на зростаючу взаємозалежність світу в раке­тно-ядерну епоху розуміння безпеки як винятково війсь­ково-стратегічної проблеми відходить у минуле. Безпека нині має багатокомпонентний характер. При цьому суто військові, зовнішньополітичні аспекти безпеки вже не є визначальними для держави чи нації, що належать до системи складних глобальних й регіональних відносин. Безпека кожної країни має й конкретно-історичний хара­ктер, детермінована внутрішніми і зовнішніми чинника­ми, залежить від наявності надійних партнерів і консолі­дуючої політики влади.

У Центральній та Східній Європі історичні аспекти безпеки є особливо відчутними, а в деяких напрямах до­мінуючими.

Історично склалися дві лінії: суперництво між Росією та Заходом, з одного боку, і взаємодія їх у розбудові Європи — з іншого. Якщо Росія чи СРСР поста­вали полюсом сили на Сході, то на Заході континенту та­ким полюсом здебільшого була Німеччина. Тривалий пе­ріод східноєвропейські країни були проміжним просто­ром, «санітарним кордоном» або сферою поділу впливу сильніших сусідніх імперій, об'єднань. Тому суттєвим геополітичним чинником стало зняття з політичного порядку денного німецького питання, як однієї з головних ознак нового етапу історичного розвитку Європи наприкі­нці XX ст. Відтепер мирний порядок на континенті має ґрунтуватися на природній основі, до якої, крім інших змін, належить вихід на політичну арену України як суб'єкта міжнародних відносин та наявність у центрі Єв­ропи єдиної могутньої, стабільної та впливової Німецької держави.

Якщо для України, як і для інших країн моло­дої демократії, проблеми нового державотворення, еконо­мічного зростання, подолання кризи є пріоритетними, то для Німеччини вони не мають такої гостроти, а її еконо­мічні досягнення є привабливими для сусідів.

За таких кардинальних змін інтересам безпеки відпо­відають розширення політичного діалогу, зниження рів­ня озброєнь, подолання регіональних воєнних конфліктів тощо. Важлива роль належить зростанню довіри між країнами молодої демократії та іншими державами кон­тиненту і світу, створення нової надійної системи колек­тивної безпеки.

Наши рекомендации