Національно-культурне життя Галичини та Буковини. Суспільно-політичний рух. «Руська трійця». Головна Руська Рада.

У XX ст. Галичина, Буковина та Закарпаття переживали тяжкі соціальні ускладнення. Як і раніше, ці країни були переважно аграрними. Більша частина землі належала поміщикам, серед яких переважали чужинці: поляки — у Галичині, румуни — у Буковині, мадяри — у Закарпатті. Було багато великих землевласників-магнатів, які володіли маєтками на кількасот тисяч гектарів., У Галичині барон Лібіх мав 66.700 гектарів, граф Р. Потоцький — 49.800 гектарів, другий граф Я. Потоцький — 23.500 гектарів. У Закарпатті граф Шенбурн-Бухгайм мав коло 100 тисяч гектарів, себто близько 20% усієї території. Поруч з дідичами існували дрібні селянські господарства. У Галичині 53,3% селянських господарств були «безкінні». І. Франко називав такі господарства «карликовими». Заборгованість галицьких і буковинських селян зростала з кожним роком: у 1910-1912 рр. в Галичині продано за борги 9.303 селянських господарств, у Буковині за 1904-1907 рр. — 3.000 господарств.

Зростала диференція села: з'явилися заможні селяни, які скуповували землі злидарів з худобою і реманентом. У 1908 році було їх у Галичині 5%, але вони володіли землею, яка кількістю перевищувала у два рази ту, яка належала 600.000 бідняцьким господарствам; Ці заможні господарі користалися допомогою банків і були найсильнішою селянською групою на західньоукраїнських землях.

Напередодні першої світової війни у Галичині було 614.000 селянських господарств, які не забезпечували прожитку своїм власникам. Аналогічні явища були у Буковині та Закарпатті. Такі незаможні селяни орендували землю, наймалися до поміщиків або йшли працювати на підприємства.

Багато селян ішло до Басарабії, Південної України, Німеччини, Бельгії, Франції, а ще більше емігрувало за океан. За перше десятиріччя XX ст. виїхало до Америки біля півмільйона галицьких селян. Вони поклали початок т. зв. заробітчанської еміграції ЗСА та Канади. Значна частина емігрантів сіла міцно на нових місцях, пристосувалася до нових умов життя, досягла високого рівня добробуту, але для батьківщини була вона втрачена. Менша частина не зуміла пристосуватися до нових умов і повернулася до Галичини. Автор, який у негативних фарбах змалював життя емігрантів в Америці, пише: «За перше десятиріччя XX ст. із західньоукраїнських земель виїхало до Америки понад півмільйона селян», а далі: «лише за два роки перед першою війною в Галичину з Америки повернулося понад . . . 19.000 таких переселенців». Півмільйона і — 10.000!

У Галичині становище селян погіршувала та обставина, що дідичами переважно були поляки. Поляки займали також всі адміністративні посади, в їхніх руках був суд. У XX ст. число селянських страйків постійно зростає» 1902 року страйк, в якому взяло участь 200.000 селян, охопив усі східні честини Галичини (Подільсько-Пакутські). Селяни виявили надзвичайну стійкість, і дідичі змушені були піти на поступки. Завдяки цій перемозі опозиційні партії, які підтримували страйковий рух, здобули популярність та пошану селян. У 1906 році до 30.000 селян зібралися до Львова з вимогами не тільки економічних полегшень, але й політичних свобід та зарального виборчого права. Разом із тим селяни вимагали продажу поміщицьких земель. Страйки — з одного боку, масовий вихід селян на сезонові роботи — з другого, підривали поміщицькі господарства. внаслідок чого почалася масова їх ліквідація. Протягом 10-ох років перед першою світовою війною у Галичині дідичі продали 140.090 гектарів землі, але зискали на цьому не українські селяни (як то було в Україні під російською окупацією), а поляки, бо дідичі спроваджували на свої землі польських селян-колоністів.

Зубожінню селян сприяло низьке промислове становище Галичини, де переважали дрібні підприємства з невеликим числом робітників. Більш-менш розвинена була нафтова промисловість, яка швидко зростала у районах Борислава, Тустановичів. Багато здобували солі, гірського воску. Усі ці промисли, за невеликим вийнятком, були у руках чужинців: німців, жидів, поляків, французів, англійців.

З початку XX ст. зростають у Галичині різні союзи: Сільський Союз — «Господар» — 1898 р., Крайовий Кредитовий Союз — 1898 р., у, 1904 р. Союз Молочарських Спілок, Союз для збуту худоби та інші. Усі вони допомагали селянам у збуті їхніх продуктів. У 1883 р. засновується кооперативна організація «Народна Торговля», шо з року 1907 стає централею Торг. Господ. Спілки. У 1904 році засновано Ревізійний Союз Українських Кооперативів (РСУК), що став організаційно-ідейним центром українських кооперативів.^ Відб ааеться об'єднання окремих кооперативних союзів: у 1911 р. на 30-ти торговельних сільськогосподарських спілок постав велі Сільсько-Господарський Крайовий Союз Торговельних Спілок. Року 1914 у Крайовому Ревізійному Союзі було 609 кооперативів.

Українським рухом керували громадки інтелігенції, які охоплювали щораз ширші кола, навчаючи їх боротися за свої права, за економічні, культурні та національні інтереси.

За перші 10-15 років XX ст. Галичина зробила величезний поступ у всіх галузях культурного життя. Осередком української науки стало Товариство імени Шевченка, яке перетворилося у 1893 році на Наукове Товариство імени Шевченка, об'єднуючи вчених не тільки Галичини, а й цілої України. Воно користалося визнанням усього культурного світу; до 1914 року видано коло 300 томів наукових праць українською мовою, переважно з українознавства. Здійснити таку широку видавничу програму можна було тільки завдяки матеріядьній та науковій допомозі цілої України. Це Товариство вважали за Українську Академію, хоч офіційно воно не мало цього титулу. М. Грушевський, І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Вовк були головними діячами Товариства.

Поволі Галичина добилася значного збільшення числа українських шкіл: перед війною 1914 р. було вже 6 державних та 15 приватних гімназій і 3.000 народних шкіл. В університеті українці мали 7 звичайних катедр та 4 доцентури. Перед самою війною вирішено питання про заснування окремого Українського університету. Журнал «Літературно-Науковий Вісник», що його заснував М. Груіиевський на початку XX століття, став всеукраїнським літературним органом. Року 1907, як сказано вище, М. Грушевський переніс його до Києва.

Центральною фігурою Галичини, з початку XX ст. став митрополит Галицький Андрей граф Шептицький (1900-1944). За 44-літнс його керівництво Греко-Католицькою Церквою вона остаточно стала українською національною Церквою. Значення Андрея Шептицького більше, ніж тільки митрополита: він був душею всього національного та культурного життя Галичини. Він дбав про школи, заснував Науковий Інститут для студій, сполучений з Богословською Академією, та «Академічний Дім» у Львові; допомагав приватним школам; за свої кошти висилав молодих священиків для студій у Римі, Відні;, давав стипендії світській молоді для науки за кордоном; допомагав дитячим садкам та «сиротинцям»; заснував український шпиталь — «Народну Лічницю» у Львові, підтримував видавництва. Глибокий знавець мистецтва, був меценатом мистцівмалярів, різьбарів. Допоміг О. Новаківському (наддніпрянцеві) заснувати власну малярську школу. У 1913 році заснував у Львові Український Національний Музей, в якому зібрано рідкісні пам'ятки українського мистецтва. Цей музей був найбільший в Україні.

Кінець XIX ст. і початок ХХ-го характеризується у Галичині загостренням боротьби з поляками, що були фактичними володарями Краю. Ця боротьба посилюється у зв'язку з ростом національної свідомості народних мас Галичини, наслідком чого зменшувалось значення москвофілів у громадському житті. Обидва табори — російський і польський — бачили небезпеку у цьому зрості національної свідомості, і почали спільну протиакцію.

Усі намісники Галичини були поляки (гр. Бадані, ґолуховський, гр. Потоцький, проф. Бобжинський), і всі вони вели політику ворожу українцям. Усі вищі урядовці були теж поляки.

Прем'єр-міністер, гр. К. Бадені, що спочатку сприятливо ставився до українців, змінив своє ставлення під впливом польської шляхти. Виконуючи її вимоги, він допустив року 1895 грубі зловживання з виборами на користь поляків: на 150 послів українці мали тільки 14. Року 1897 під час виборів вжито терору проти українців, при чому було 8 забитих, 29 поранених, 800 заарештованих. На 63-ох послів вибрано тільки 3-ох українців. Це були т. зв. «баденівські вибори». Вістки про терор схвилювали всю Україну. Навіть у Соймі ставилось запитання про таку систему виборів. Бадені внаслідок цієї інтервенції, втратив свою посаду прем'єр-міністра.

Напочатку XX ст. у Галичині визначилися три напрямки політичної думки. Перший був москвофільський, який поволі спадав, другий — «австрійський ультральоялізм», за висловом Д. Дороше: третій — чітко висловлений студентським вічем у Львові — за створення Самостійної Української Держави. Цей напрямок підтримували газета «Діло», що у XX ст. стала найбільш впливовим пресовим органом Галичини, та «Літературно-Науковий Вісник», в якому виступав із блискучими статтями І. Франко.

Кінець XIX ст. характеризувався значним зрушенням у політичній історії Галичини. Галицькі діячі розчарувались у реальності «нової ери» — угоди між галичанами та австрійським урядом, бо від нього Галичина дістала тільки одну катедру при університеті (що її зайняв М. Грушевський), кілька шкіл та Асекураційне Товариство «Дністер». Зростала опозиція проти австрійського уряду, який підтримував польську шляхту у її боротьбі проти українських прагнень. Проводирі цієї опозиції створили у 1899 році нову партію — Національно-Демократичну, яка взяла до своїх рук провід національним життям. До цієї партії вступили видатні діячі Галичини — і народовці, і радикали: Ю. Романчук, Кость і Євген Левицькі, Є. Олесницький, В. Будзиновський, М. Грушевський, 1 Франко та інші. Екзекутива партії, Народний Комітет, став осередком, який керував усім життям Краю: політичним, господарським, соціяльним, культурним. Об'єднуючи різні партії, у тім числі й соціялістичні, Національно-Демократична Партія чимраз далі відходила від москвофілів, які виразно тягли до об'єднання з Росією.

Але всередині самої партії намічалась диференціяція. Права частина її зберігала консервативні погляди; це були переважно галицьке духовенство, урядовці; ліва частина, до якої належали молодші віком члени, схилялися до соціялізму. Але всі — і праві, і ліві — вороже ставились до поляків. Цікаво, що в той же час польська мова панувала навіть у родинах українського духовенства.

Головну увагу Національно-Демократична Партія звертала на селянство, на поліпшення його добробуту та поглиблення його національної свідомости.

Провід у польському громадянстві належав заснованій у 1900 році Народово-Демократичній Партії, яку звали «вшехпольською». Провідниками її були у царській Польщі Р. Дмовський та В. Грабський, а в Галичині — професори Львівського університету — Ст. Грабський та Ст. Гломбінський. Польська Народово-Демократична Партія шукала спільної мови, і польське представництво у Державній Думі вело угодовську політику. Ненависть до українців та жидів об'єднувала їх, і вони знаходили підтримку у галицьких москвофілів, які мали контакт з російськими чорносотенними організаціями, як «Союз Русского Народу», «Двуглавьій Орел», а також з неослов'янофілами, на чолі яких стояв граф В. Бобринський. Серед членів Народово-Демократичної Партії було багато польських аристократів, римо-католицького духовенства та міщан. Ця партія прагнула об'єднати всі польські землі під берлом російського царя.

Москвофіли знайшли собі протектора в особі намісника — гр. А. Потоцького. Це яскраво виявилося під час виборів до Сойму року 1908. Потоцький дав наказ жандармерії «гостро» боротися проти опозиції полякам; знову було багато забитих, поранених. Адміністрація фальшувала виборчі картки, щоб забезпечити перемогу полякам. Року 1908 українець-студент М. Січинський забив Потоцького, пояснюючи свій вчинок бажанням помститись за вибори.

Прагнення поляків створити власну державу зміцнюється внаслідок конфліктів між Росією і Австрією, інтереси яких зударялися на Балканах. Особливо гострими стали вони під час Балканської війни 1912-1913 рр. Польські самостійники вживали заходів, щоб створити армію, яка мала б виступити проти Росії на боці Австрії. Підготову вела головним чином ППС — Польська Партія Соціялістична, провідником якої був Юзеф Пілсудський. Він організував військові гуртки — «Стршелец» (Стрілець), в яких молодь проходила військовий вишкіл. Австрійський уряд давав усе потрібне: провіянт, зброю. Одночасно постали інші організації: «Соку, Бартошові дружини», але в них провадилося лише фізичне виховання Членами цих організацій було кілька тисяч молоді.

Пілсудський провадив свою підготовчу акцію у Росії, а також серед польської еміграції у ЗСА та Франції, де знаходив багато прихильників. Таким чином серед польського громадянства напередодні війни різко виявилися дві орієнтації: ППС виступала проти Росі. на боці Австрії та Німеччини, а «вшехполяки» — на боці Росії.

Українське громадянство в Галичині стояло в своїй масі на проавстрійській позиції — протиросійській. Воно не мало іншого виходу вся політика Росії була гостро ворожа українцям, як у самій Росії, так і за межами її. Австрійська конституція, на підставі якої жили українці в Австрії, викликала завжди вороже ставлення Росії. Ідея «всеслов'янства», що прагнула «визволення» всіх слов'ян і об'єднання їх під берлом Росії, загрожувала українцям, якщо їх приєднають до Росії, як складову частину єдиного «русского» народу.

Але українці довгий час вагалися — до якої орієнтації приєднатися.

Року 1910 орган Радикальної Партії у Львові — «Громадський Голос» — заявляв: «Не Відень, не Петербург абощо, а сама Україна, окрема й незалежна». У тому ж часописі писали: «Ми хочемо, щоб український народ здобув собі якнайскоріше самостійність, або мав свою власну державу».

Року 1912 поляки в Австрії утворили центральну організацію «Тимчасову Комісію Стронніцтв Незалежних» для пропаганди австрійської орієнтації на випадок війни з Росією. Минуло п'ять місяців — і українці проголосили, що у випадку війни з Росією вони будуть теж боротися на боці Австрії.

У 1902 році лідер Радикальної Партії Галичини К. Трильовський: заснував організацію «Січ», що ставила своїм завданням фізично виховання молоді і відновлення серед неї лицарського духу Запорізької Січі. Ця ідея стала дуже популярною, і в 1910-их роках у «Січах» було вже кілька десятків тисяч української молоді. У протилежність польським «Стшєльцам», українські організації довгий час не могли здобути статуту для організації «Січових Стрільців». Не дістали вони й матеріяльної підтримки, і мусіли самі дбати про кошти.

Другою організацією, яка дбала про фізичне виховання молоді та гімнастичні вправи, були «Соколи».

У XX ст. Буковина залишалася льояльною у відношенні до Габсбургів. Національне відродження, яке переживала вона з 1884 р., не виходило за рамки австрійської конституції й обмежувалося питаннями освіти, літератури, господарства. Зміцнюються тісні зв'язки Буковини з Галичиною та Наддніпрянською Україною. Ці зв'язки підтримували вчені та письменники, як С. Смаль-Стоцький, М. Кордуба, В. Сімович, Ю. Федькович, О. Маковей — з Буковини; Б.Лепкий, Іван Франко — з Галичини; М. Драгоманов, О. Кониський, Леся Українка — з Наддніпрянщини.

Року 1907 на Буковині засновано Національно-Демократичну Партію, лідерами якої були: С. Смаль-Стоцький, М. Василько, О. Попович та інші. Ця партія, мавши за собою величезну більшість населення, була льояльна до Австрійської держави і прагнула здобути якмота більше на культурному та економічному полі. Року 1906 засновану іншу партію — Радикальну. Вона відрізнялась переважно тактикою від Національно-Демократичної Партії: те, що Національно-Демократична Партія просила у уряду, Радикальна — вимагала. Радикальна Партія була теж віддана Австрійській монархії, але виступала з критикою уряду. Основу їй давала молодь: учителі, селяни, згуртовані у «Січах». Лідерами були: Т. Галіп, І. та О. Попович та ін.

Третя партія, заснована у тому ж 1906 році, була Соціял-Демокротична, що стала в опозицію до обидвох інших партій і мала своїм гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» Лідером ц був О. Безпалко. Складалася вона переважно з робітників, але в селянських масах не мала успіху: селян відштовхували ЇЇ інтернаціональні кличі та боротьба проти релігії.

Перед пертою світового війною у політичному житті Буковини позначилися зміни: виникли розбіжності у поглядах та політиці головних лідерів — С. Смаль-Стоцького та М. Василька. З другого боку — молодші елементи та широкі маси селянства не погоджувалися з льояльною супроти уряду політикою проводирів і, замість Австрії, орієнтувалися на Київ, прагнучи створити свою, а не австрійську Україну.

З усіх частин України в найтяжчому становищі перебувало 3акарпаття. Селянство залишалося в економічній залежності від дідичів, переважно угорського походження. Безземелля примушувало селян шукати підробітків, а дістати їх вони могли тільки у поміщицьких господарствах, бо промисловість була дуже слабо розвинена і не потребувала багато робітників. Наслідком злиденного життя був масовий виїзд за океан, до ЗСА та Канади. Ця еміграція в XX ст. перевищувала еміграцію з інших часів Західної України: у 1905-1907 роках становила 200% нормального приросту населення.

На початку XX ст. Пряшівський єпископ, Юліян Фірца започаткував «Верховинську акцію»: так назвали ряд соціяльно-економічних заходів для покращання становища селян. Для цього стали засновувати кооперативи, господарські та промислові спілки, щадничі каси. На допомогу Закарпаттю приходили емігранти з ЗСА, досягли там певного добробуту.

Тяжким гнітом для Закарпаття була влада Угорщини. Автономію, яку здобуто для частини Закарпаття, скасовано. Урядовою і викладовою мовою у школах стала угорська. Навіть у парафіяльних школах введено угорську мову. У 1912 році створено з частин Мукачівської та Пряшівської єпархій нову — Гайдудорозьку єпархію, в якій введено Богоспужби угорською мовою. Пряшівський єпископ, С. Новак, запровадив григоріянський календар, а міністерство освіти почато вживати латинської абетки замість української. Мадяризація нищила українську культуру, господарське життя.

Природним наслідком посилення мадяризації було зростання москвофільства. Це було природним явищем, протестом проти акції угорців, самообороною проти національного знищення. Москвофільство підсилювалось вірою у могутність Росії, яка здушила угорське повсгання у 1849 році, а з другого боку — скріплювалося ще й тим, що угорці переносили на українців свою ненависть до Росії за це здушення. Москвофільські настрої закарпатських українців знайшли підтримку в Росії, бо вони відповідали слов'янофільству, яке ширилося там у XX ст. Лідер його, гр. В. Бобринський, сприяв зростанню москвофільства, а разом із тим — денаціоналізації Закарпаття та переходові його на православ'я. Угорський уряд «придушив» рух москвофілів і 1914 року суд у Мармароському Сиготі засудив на ув'язнення групу селян, що перейшли на православ'я.

Великим нещастям закарпатських українців було так зване «язычіє» — штучна літературна мова, в якій перемішано українську, церковно-слов'янську та російську мови.