Лекція 17. КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ РУСІ 1 страница

Соціальний і політичний лад Древньоруської дер­жави.

"Руська Правда" як зведення законів. Хрещення Русі.

Самобутність культури середньовічної Русі.

Куль­турні зв'язки Київської Русі.

Древньоруська літера­тура.

"Слово про закон і благодать" Іларіона.

"Слово о полку Ігоревім".

Літописання і давньоруська суспіль­но-політична думка.

Розвиток знань про природу і зародження раціоналістичного світогляду.

Єресі.

Роз­виток і розквіт давньоруського мистецтва (Феофан Грек, Андрій Рубльов, Діонісій та ін.).

Побутова куль­тура Древньої Русі

У другій половині IX ст. на території Східної Європи склалася Древньоруська держава. Це була ранньофео­дальна держава, виробничу основу якої становило земле­робство. Древньоруська держава не була однорідною у ро­зумінні соціально-економічного ладу і культури. В одних районах — у Подніпров'ї, Новгородській землі процес феода­лізації йшов інтенсивніше, в інших — пережитки патріар­хально-родових відносин зберігалися довше. Це накладало певний відбиток на розвиток культури Древньої Русі. Однак були загальні тенденції в розвитку самобутньої культури Древньоруської держави. Вони полягали в тісному зв'язку з культурними традиціями землеробських скіфських, а потім ранньослов'янських племен, у взаємодії древньоруської куль­тури з культурою сусідніх народів, у становленні в межах Древньоруської держави єдиної древньоруської народності.

Високий рівень культури, досягнутий в Древньоруській державі, спирався на тривалий попередній процес розвитку культури східних слов'ян. Піднесення древньоруської куль­тури заклало міцні підвалини для розвитку в подальшому культури російського, українського і білоруського народів.

Політичний лад Древньоруської держави поєднував інститути нової феодальної формації і давньої, первіснообщин­ної. На чолі держави стояв наслідний князь. Київському князю підкорялись володарі інших князівств. За літописа­ми нам мало хто з них відомий, але в договорах Олега та Ігоря з Візантією є згадки про те, що їх було не мало. Так, з договору Ігоря дізнаємося про послів, відправлених від Іго­ря і "всякая княжья", причому названо послів від окремих князів і княгинь.

Князь був законодавцем, військовим ватажком, верховним суддею, адресатом дані. Функції князя точно визначено в легенді про закликання варягів: "володіти і судити по пра­ву". Князя оточувала дружина. Дружинники жили на кня­зівському дворі, бенкетували разом із князем, брали участь у походах, ділили данину і воєнну здобич. Відносини князя і дружинників були далекі від відносин підлеглості. Князь радився з дружиною з усіх справ. Разом з тим і князь був потрібен дружиш, але не лише як реальний воєнний вата­жок, а і як певний символ державності.

Найшанованіші, найстаріші дружинники, які утворювали постійну раду (думу) князя, стали називатися боярами. У декого з них могла бути і своя дружина. Для називання мо­лодшої дружини вживалися терміни отроки, чадь, гриді. Якщо бояри виступали в ролі воєвод, то молодші дружинники ви­конували обов'язки адміністративних агентів: мечників (су­дових виконавців), вирників (збирачів штрафів) та ін. Кня­зівська дружина була відірваною від общини і ділила поміж себе данину, вона являла собою клас феодалів, що народжу­вався. Князівська влада була обмежена елементами народ­ного самоуправління. Народні збори — віче — активно дія­ли в IX—XI ст. і пізніше. Народні збори брали участь у кня­зівській думі, і без їхньої згоди було, мабуть, важко ухвалити те чи інше важливе рішення.

Соціально-політичний лад Древньоруської держави зна­ходить своє втілення в "Руській Правді" — найдревнішім зведенні Русі (складається із "Правди Ярослава", "Правди Ярославичів", "Докладної Правди" та додаткових статей). Си­стема покарань у "Руській Правді" показує, що в Древньоруській державі ще були пережитки родоплемінного ладу. "Правда Ярослава" (близько 1016 р.) допускає кровну помсту — інсти­тут, типовий для епохи, коли не існує держави, яка карає за злочин. А в "Правді Ярославичів" (друга половина XI ст.) кровну помсту вже заборонено, замість неї введено грошовий штраф за вбивство (вира), диференційований залежно від соці­ального стану вбитого.

За "Руською Правдою", древньоруське суспільство скла­далося із вільних общинників — людей (основне населення країни), смердів (напіввільні данники князя), холопів (раби), закупів (неповні раби), рядовичів (діти від шлюбу вільних з рабинями, чоловіки рабинь та ін.) та ізгоїв (люди, які втрати­ли свій соціальний статус). "Руська Правда" змальовує тяжке становище холопів, які були повністю безправні. Холопа, кот­рий вдарив вільного, навіть якщо господар заплатив за нього штраф, міг при зустрічі вбити ображений, а в пізніші часи — жорстоко тілесно покарати. Холоп не мав права свідчити в суді. Холопа-втікача карав сам господар, але тяжкі грошові штрафи накладались на тих, хто допоможе втікачеві, пока­завши шлях або хоча б нагодувавши. За вбивство свого хо­лопа господар не відповідав перед судом, а підлягав лише церковному покаянню. Життя рядовича захищалося міні­мальним п'ятигривенним штрафом; становище закупа було близьким до статусу майбутнього кріпосного селянина. В "Руській Правді" докладно розглядаються випадки, коли об­щина допомагає своєму члену, який потрапив у біду, і коли він повинен сам платити, а людям не "надобе".

Спірним залишається питання про час виникнення фео­дального землеволодіння в Древній Русі. Деякі автори відно­сять його появу до IX—X ст., та більшість вважає, що в другій половині XI — першій половині XII ст. утворилася феодаль­на вотчина, тому переважання серед безпосередніх виробників матеріальних благ вільних общинників значне. Роль рабської праці і те, що не було феодального землеволодіння, дають змогу зробити висновок — Древньоруська держава мала ранньофеодальний характер, її подальший розвиток потре­бував введення на Русі християнства, адже вона трималася не лише на військовій системі. Це була багатонаціональна держава, тому потребувала наднаціональної, світової релігії.

Історичний акт прийняття християнства візантійського, православного напряму було здійснено князем Володими­ром в 988 p., і з цього моменту в сонмі європейських христи­янських держав з'явилася Київська Русь. Великий князь Володимир провів сміливу державну реформу, яка дозволила Древній Русі встати врівень з розвиненими феодальними монархіями. Адже в цю епоху Візантія була ще в розквіті. Там ще не вмерла антична традиція: в її школах вивчали Гомера та інших класиків древності, у філософських диспу­тах цитували Платона й Арістотеля. Візантійський варіант християнства відповідав потребам феодального суспільства і, отже, задумам Володимира. Разом з тим вирішувалося завдання єдиного культу для всіх племен Древньої Русі.

Державна реформа Володимира немов вивільнила по­тенціал, який поступово нагромаджувався в древньоруському суспільстві: почався бурхливий, стрімкий розвиток краї­ни. Запрошені із Візантії майстри зводять кам'яні споруди і храми, розписують їх, оздоблюють фресками, мозаїкою, ікона­ми, а поруч з ними працюють русичі, які вчаться невідомої раніше майстерності. А вже наступне покоління буде спо­руджувати складні будівлі в руських містах, майже не потре­буючи допомоги іноземців. Духовенство, котре прибуло з Візантії, не лише служить у нових храмах, а й готує руські кадри для церкви, внаслідок чого поширюються знання і писемність. Організуються школи, в які Володимир під плач матерів збирає дітей вищих верств, молодих людей посила­ють вчитися за рубежі рідної країни. Вводиться літописан­ня. Як і усі розвинені держави, Київська Русь починає карбу­вати золоту монету.

Древня Русь поступово стає державою нової, високої куль­тури. Не слід, однак, думати, що в язичницькі часи вона не мала по-своєму досконалої культури. Ця народна язични­цька культура буде ще довго жити і надасть древньоруській культурі своєрідності і неповторності. Саме сплав досягнень тодішньої світової культури (від творів Арістотеля до засобів кладки кам'яної арки) та успіхів язичницької культури і породив самобутній характер руської культури.

Самобутність виявляється в приматі естетичного чинни­ка над філософським. Згадаємо, що Русь до XVII ст. не знала шкільної філософії, а тому не дала таких творів, як "Джерело знання" Іоанна Дамаскіна (близько 650—749) у Візантії або "Сума богослов'я" Фоми Аквінського (1225—1274) на серед­ньовічному Заході, що підбивали б підсумки смислового змісту цілої епохи. Однак це не означає, що на Русі не було свого філософськи осмисленого буття. Філософствування здійсню­валося в специфічних формах — у формах іконопису. Не в трактатах, а в іконах, не в силогізмах і дефініціях, а в зримих проявах краси — достатньо суворої, твердої і незамутненої. Чисте світло духовного смислу можна віднайти в централь­них ідеях древньоруської культури. Творчість краси взяла

на себе додаткові функції, які в інших культурах брало на себе абстрактне мислення.

Друга риса древньоруської культури і в Київській Русі, і в Московській Русі — це релігійність, тобто можна говорити про те, що древньоруська культура — це культура релігійна. В той час, коли в Західній Європі відбувалася криза Рефор­мації, сфери буття українця і росіянина були пронизані пра­вославним релігійним впливом і багато в чому визначалися ним. На Русі виникають цілі міста — пам'ятки православно­го мистецтва, про які сучасна людина може говорити як про міста-заповідники: Київ, Вишгород, Переяслав-Хмельницький (Україна) Суздаль, Ростов Великий, Переяслав-Залеський, (Ро­сія) та ін. Наші храми монументальні й веселі, прикрашені. У них навіть є якийсь елемент Сходу, або, точніше, елемент веселої краси: православне християнство — найвеселіше християнство. Католицькі храми суворі в своїй грандіозності. Руські храми завдяки світлому, яскравому, сяючому іконо­стасу, завдяки людяному устрою простору, його космізму і золоту вогню просто красиві і світлі.

І, нарешті, характерною рисою древньоруської культури є двовір'я — поєднання християнської віри і попередніх язич­ницьких звичаїв. Справді, тому що язичництво було роздробле­ним, Володимиром знищив його напрочуд мирним шляхом. Скинули у воду язичницьких ідолів, які простояли в Києві кілька років, поплакали та й забули про них. І зверніть увагу — не порубали, не спалили, а провели з почестями. (Ікону теж, можливо, будуть класти у воду, довіряючи її річці.) Тому всі древні боги і відійшли, а от язичництво в землеробських і побутових моральних формах живе й до цього часу.

Слід пам'ятати, що древньоруська культура, головний осе­редок якої — Київ, за своїм походженням і характером була європейською культурою, також зазнала значних впливів культур Сходу. Древня Русь у X — XII ст. підтримувала різнобічні зв'язки з багатьма європейськими і східними на­родами та країнами, і цим пояснюється стрімкий злет її куль­тури. Безперечно, найбільш важливими і плідними були зв'яз­ки Київської Русі з Візантією, яка в той час виступала світо­вим культурним центром і спільним джерелом культур­них впливів. Однак значний візантійський вплив ніяк не приводив до того, що древньоруська культура перетворюва­лась на копію візантійської, а Київ — на якийсь філіал Константинополя. Засвоюючи більш розвинену візантійську

культуру і через неї—досвід і надбання європейської і част­ково східної культур, культура Київської Русі виявила і яскра­ву самобутність. Про це свідчить оригінальна література Київської Русі, наприклад "Слово о полку Ігоревім"— твір, що не має прецедентів у візантійській літературі і відрізняєть­ся від західних епічних творів.

Своєрідністю відзначені також архітектура й інші мис­тецтва Київської Русі. Безперечно, Софія Київська немисли­ма без Софії Константинопольської, разом з тим вказує і на відмінності двох культур. Константинопольська Софія має форму базиліки з одним величезним куполом, Київська — форму хрестово-купольного храму з малими куполами нав­коло центрального купола і багатокуполове завершення, характерне для древньоруського стилю. До оригінальних рис Київської Софії слід віднести також відкриті аркади-галереї, широке використання поряд, із мозаїкою, фрески в розпису храму, наявність світської тематики у фресковому живопису.

В XI—XII ст. стольний град Русі підтримував доволі ши­рокі відносини і зі східними сусідами, і з країнами Цент­ральної та Західної Європи. В той час Древньоруська держа­ва посідала важливе місце в політичному житті всього кон­тиненту, про що, зокрема, свідчать розгалужені династичні шлюби великих київських князів. Досить згадати, що Ганна, дочка Ярослава Мудрого, стала королевою Франції і брала участь у правлінні країною. Зберігся лист папи Миколи II, написаний ним до Ганни в 1059 р., в якому він хвалить її доброчесність, розум і радить виховувати синів у чистих пра­вах, підтримувати короля в його турботах про державу.

Значний авторитет Древньоруської держави в європей­ських справах зумовлено і тим, що західні посли, купці, воїни були в той час частими гостями Києва, їх вражали розміри столиці Русі, пишність її палаців та храмів. Відомості, які вони подавали про Київ, узагальнено відображалися в захід­них хроніках і космографіях. Так, Адам Бременський, відо­мий географ XI ст., назвав Київ "суперником Константино­поля і кращою прикрасою грецького світу". Про Русь та її столицю є часті згадки, а то й фрагменти в епічній творчості народів Західної Європи — в скандинавських сагах, німець­ких героїчних поемах, французьких chansons le geste та в лицарських романах. Цікаво відзначити, що в ці твори по­трапляли відзвуки й образи епічної творчості Русі, зокрема образи князя Володимира та Іллі Муромця, який в німецьких

і скандинавських епічних поемах XI—XIII ст. виступав під ім'ям Іллі Руського. Монголо-татарська навала перервала зв'язки Древньоруської держави із західними країнами, їх було поновлено вже Московською Руссю, хоча і не перерива­лись у Новгорода.

Певну своєрідність має і руська література, яка виникла ще в X ст. Офіційне прийняття християнства Древньоруською державою потребувало не лише численних перекладних богослужбових і просвітительських книг, а й складання влас­них, руських творів. Із пам'яток світської літератури до нас дійшло так зване "Поучения" Володимира Мономаха, звер­нене до дітей князя. Літературний прийом звернення бать­ка до дітей був поширеним у середньовічній літературі. Нема жодної країни на Заході і Сході, де не було б подібного тво­ру. Різні за змістом і забарвленням, вони мали одну мету — дати повчання дітям. Такі й праці візантійського імператора Костянтина Багрянородного "Про управління імперією", французького короля Людовика Святого "Повчання", повчан­ня англійського короля Альфреда та ін. Однак "Поучения" Мономаха вирізняється серед них своєю цілеспрямованістю і високою художністю. Відповідно до власного досвіду Моно­мах чітко формулює основні життєві принципи. Він не обме­жується простим закликом синів до єдності та припинення усобиць, а звертає увагу і на образ самого князя, який в його уявленні має бути мужнім і сміливим, діяльним і невтом­ним правителем Руської Землі. Суттєво те, що Мономах прагне переконати дітей своїм власним прикладом. У "Поученні" відбилися глибока тривога за подальшу долю батьків­щини, прагнення попередити нащадків, дати їм поради, щоб запобігти політичному розкладу Древньоруської держави.

Відомі також твори церковного характеру: життя русь­ких святих Бориса і Гліба, Ольги, Володимира та інших, по­вчання Феодосія Печерського і Луки Жидяти, нарешті "Сло­во про закон і благодать" першого руського митрополита Іларіона. Твір Іларіона має виняткове значення, тематично він звернений у майбутнє Русі, а за довершеністю форми і справді ніби провіщає це майбутнє. Тема "Слова" — рівноправність народів, що різко протистоїть середньовічним теоріям богообраності тільки одного народу, теоріям всесвітньої імперії або всесвітньої церкви. Іларіон підкреслює, що Євангелієм і хрещенням Бог "усі народи спас", прославляє руський народ серед народів усього світу і гостро полемізує з ученням про

виняткове право на богообраність тільки одного народу. "Слово" від початку до кінця являє собою стрункий органічний розвиток єдиної патріотичної думки. І знаменно, що ця пат­ріотична думка Іларіона зовсім не відзначається національ­ною обмеженістю, адже Іларіон весь час підкреслює, що русь­кий народ — тільки частина людства. Поєднання богословської думки і політичної ідеї створює жанрову своєрідність "Слова", як єдиного в цьому жанрі твору.

Фундаментальна ідея про необхідність припинення свавіл­ля й усобиць, про єднання князів для захисту Руської землі пронизує дивовижну пам'ятку древньоруської літератури — "Слово о полку Ігоревім". Строгий аналіз образів цієї поеми показує, що вони породжені синкретичним світосприйман­ням, поєднанням різнорідних елементів: "Слово о полку Іго­ревім" відображає "вкарбування" християнського світогляду в плоть традиційної слов'янської культури. Відповідаючи на запитання, що переважало в типі культури, який утво­рився при такому сплаві, доводиться визнати таке. Христи­янство присутнє в "Слові" немовби верхній покрів, тільки причепурене древнім і багатовічним пластом культури, а основним джерелом, яке породило і живило "Слово", є само­бутня міфологічна культура східних слов'ян. До цього слід внести незначне, однак необхідне доповнення.

Язичництво, що відбилося в "Слові", було вже "перезрілим" язичництвом, перетвореним і значно переосмисленим по­рівняно зі станом додержавної пори. Виявлені ж у пам'ятці риси християнства належать християнству неортодоксаль­ного типу, християнству віротерпимому, заземленому й опти­містичному. То було обране руськими князями новозавітне християнство, а не християнство, загострене чернецьким ас­кетизмом і пастирськими повчаннями.

Перший варіант порівняно легко сприймався душею слов'янина-общинника і знаходив певне співзвуччя в мирському устрої буття; другий — пригнічував душу воленеземним аб­солютом караючої основи і пронизував буття страхом пока­рання за неминуче здійснювані гріхи, тобто за задоволення природних потреб учорашнього слов'янина-язичника. Звідси в руській культурі завжди поряд два начала — усне та пи­семне, які взаємовідштовхуються і борються один з одним. Із цих зіткнень вольових суперечностей немовби викрешують­ся зразки високого духовного подвигу і незмірної глибини людського страждання, насичуючи культуру руського народу багатою духовністю і потаємним духовним досвідом, що йменується святістю.

Серед писемних пам'яток древньоруської культури пер­ше місце належить літопису. Руське літописання виникає в XI ст. і триває до XVII ст. У різні часи свого існування воно мало різні характери і різні значення. Досягнувши значного розвитку в XI—XII ст., літописання внаслідок монголо-татарської навали занепадає. В багатьох давніх літописних центрах воно припиняється, в інших зберігається, але має вузь­кий, місцевий характер. Відродження літописної справи по­чинається тільки після Куликовської битви (в Росії).

Літописи — це не просто перелік історичних фактів, у них втілилося широке коло уявлень і понять середньовічного суспільства. Літописи є пам'ятками суспільної думки і літе­ратури, і навіть зачатків наукових знань.

При всіх відмінностях політичних тенденцій і стилю вик­ладу в усіх літописах XV—XVI ст. виразно проявляється їхній загально руський характер. Де б не складався літопис, які б місцеві політичні інтереси він не захищав, в ньому все одно червоною ниткою проходить тема спільної Руської землі, її боротьби проти іноземних загарбників, що розуміється літо­писцем як боротьба за захист православ'я і християнства.

Провідним напрямом суспільно-політичної думки XIV— XV ст., що відбилося в літописах та в інших літературних творах, була ідея загальноруської єдності та сильної князів­ської влади в союзі з церквою, вираженої в релігійній формі. Це була феодальна ідеологія за своїм класово-політичним змістом, яка відображала прогресивний на той час рух до створення єдиної феодальної монархії. З найбільшою силою ця ідеологія розвивалася в творах московської суспільно-політичної думки. Після створення Російської держави в центрі суспільно-політичної думки стояли, перш за все, пи­тання самодержавної влади, місця і значення церкви в дер­жаві, її міжнародного становища. На початку XVI ст. офор­милася тісно пов'язана з версією про походження московських великих князів від римських імператорів ідея про Москву — третій Рим. І, нарешті, у XVII ст. виник "Новий літописець", головна ідея якого — обґрунтування законності обрання на російський престол династії Романових. Релігій­ний світогляд домінував у середині століття, однак панування християнства було в середньовічній Русі далеко не всеосяж­ним. У народних масах стійко трималися пережитки язичницьких вірувань, що відбивалося в різноманітних святах та обрядах і проти чого церква вела вперту, однак досить безус­пішну боротьбу. В народних звичаях і обрядах було багато проявів неосвіченості, марновірства на зразок чаклунства, чарівництва та ін., але в сталості цих явищ разом з тим проявлявся і стихійний опір християнській церкві з її установами, що освячували відносини панування і підлеглості. Народні маси були середовищем, котре, врешті-решт, живило багатообразні прояви антицерковноі ідеології в руській куль­турі XIV—XVI ст., а одним із найважливіших і найцікаві­ших явищ антицерковноі ідеології були єресі.

Викликає інтерес єресь так званих стригольників, що ви­никла в Новгороді (середина XIV ст.). Вони зосереджували свою увагу на внутрішньому духовному стані людини. Стри­гольники вважали, що релігія в усій своїй повноті доступна сприйманню кожної людини, а не лише окремій касті цер­ковників, що релігійне світорозуміння має бути основане на розумі людини, а не на вірі в нез'ясовані чудеса і таїнства. В цьому полягає важливе зрушення середньовічного мислення в бік раціоналізму, в бік звільнення людського духу від безпо­радного поклоніння перед таємничою силою "вищого боже­ства", і, отже, врешті-решт, учення стригольників підривало основи релігії, хоча самі вони ще залишались у цілому в ме­жах релігійного світогляду.

Про поширення раціоналістичного мислення на Русі свід­чать і твори тверського купця Афанасія Нікітіна. Він не був єретиком, проте в його "Ходінні" висловлено думки, що супере­чили офіційній релігійній догмі і були раціоналістичні за своєю суттю. Перш за все це думка про рівноправність мов і вір. Цікаво й те, що в творі Нікітіна нема згадки про Трійцю, йому ближче поняття єдиного Бога (як і у стригольників). Раціоналістичні ідеї, незгода з церквою та її догмами були виявленням розвитку прогресивної та філософської думки.

На початку XVI ст. в Москві зібрався церковний собор для суду над єретиками, котрих за згодою великого князя було засуджено до страти. В Москві і Новгороді єретиків спалили на вогнищі. Так руська церква, не відстаючи від католицьких інквізиторів, жорстоко розправлялася із своїми супротивниками. Не лише в католицьких країнах Заходу, а й в Росії палали в середні віки запалені церквою вогнища, на яких гинули сміливі мислителі, провісники майбутньої пе­ремоги науки над релігією, гуманізму над аскетизмом. (Слід

відзначити, однак, що жертв було значно менше, ніж у ка­толицьких країнах Європи.)

Для середньовічної руської релігійної культури типовим було містико-символічне тлумачення явищ природи. Наприк­лад, сонячне затемнення 1366 р. пояснюється в літопису бо­жим гнівом за те, що єгипетський султан переслідував хри­стиян, "й сего не терпя, солнце лучи свои скры". Але поряд з цим в літопису помітні симптоми вільного спостереження за природою, не пов'язаного з релігійно-містичною символі­кою. Так, у записі 1419 р. в описі сильної бурі з грозою ска­зано, що грім є результатом зіткнення хмар. Інтерес до будо­ви Землі і Всесвіту привів до виникнення особливих творів. В одному рукописному збірнику Кирило-Білозірського мо­настиря (1424 р.) містяться статті: "Про широту та довготу землі", "Про стадії та поприща", "Про земний устрій", "Про відстань між небом та землею", "Місячна течія" та ін. Дослід­ник історії російської науки Т. І. Райнов пише, що ці статті "відзначаються тверезим натуралістичним характером". У них є цифрові дані про деякі астрономічні об'єкти. Будова Всесвіту розумілася як геоцентрична і уподібнювалася до яйця: Земля — це жовток, повітря — білок, небо — шкара­лупа. Небо всюди відстоїть від Землі на рівній відстані і обер­тається над Землею, причому Місяць і планети розміщують­ся на особливих поясах, що обертаються. Пояснюється, чому Сонце здається невеликим — внаслідок відстані, на якій людський зір ("зрак") бачить усе в зменшеному вигляді. І хоча ці уявлення наївні, суттєва сама спроба натуралістично-конкретного пояснення Всесвіту на основі практичних спостережень.

Утворення Російської держави сприяло подальшому на­копиченню знань про природу і формуванню раціона­лістичного світогляду. Деяке ослаблення позицій церкви, розвиток ремісницького виробництва і торгівлі, зростання зв'язків із зарубіжними країнами також відіграли роль у розвитку наукових знань у XVII ст. Зрозуміло, і в цей час поширювалася давня література про природу з богословсько-містичним тлумаченням всіляких явищ. Поряд з цим ви­никає інтерес до наукової літератури західноєвропейського Відродження, з її раціоналістичним підходом до явищ при­роди. Саме в цей час у Росії появляються переклади цілого ряду творів, що мали суттєвий вплив на формування і поши­рення наукових поглядів у галузі астрономії, математики, хімії,

географії, біології та ін. Самі умови життя Російської держа­ви XVII ст. потребували переходу до більш конкретного і реалістичного вивчення природи, відмови від богословсько-символічного і містичного її тлумачення.

У перебігу свого розвитку досягає розквіту древньоруське мистецтво. В другій половині XIV— першій половині XV ст. працювали два великих руських художники — Феофан Грек і Андрій Рубльов. Феофан, виходець із Візантії, в другій по­ловині XIV ст. працював у Новгороді, а потім у Москві. Для стилю фрескових розписів Феофана та його ікон характерні особлива експресивність та емоційність. Він не завжди ре­тельно промальовував зображення, однак домагався величез­ної сили впливу на почуття глядача. Цей характер живопи­су відповідав темпераменту художника, про якого говорили, що він "изограф нарочитый и живописец изящный во иконописцех". Сучасники розповідають, що під час роботи він ніколи не стояв на місці ("ногами бес покоя стояще"): ма­буть, для того, щоб увесь час бачити, як виглядає мазок зда­леку. Не перериваючи роботи, Феофан вів бесіди з друзями — і про мистецтво, і про філософію.

Інший характер має живопис Андрія Рубльова (близько 1360—1430). Чудовий колорист, Андрій Рубльов створював композиції, що умиротворяли. В часи кривавих феодальних усобиць, ворожих набігів він відобразив у живописі народну мрію про мир, спокій, благополуччя, людську близькість. Ці риси особливо яскраво виявлялись у найвідомішому творі, створеному ним разом з учнями, — в "Трійці". На іконі зоб­ражено трьох прекрасних юнаків, які ведуть неспішну, друж­ню і разом з тим печальну бесіду. Андрій Рубльов працював і в галузі книжкової мініатюри; в часи, коли мистецтво було здебільшого безіменним, він залишив по собі пряму пам'ять. Навіть у середині XVI ст. в одному із заповітів серед чис­ленних ікон без зазначення авторів є посилання: "Ондреєва письма Рубльова".

Традиції Андрія Рубльова продовжувалися в живописі другої половини XV — XVI ст. Особливо вирізняються фрес­кові розписи Діонісія (краще за все вони збереглися у Ферапонтовім монастирі в Білозірському краї), не лише своєрідні за композицією, а й з неповторно ніжним колоритом. Мис­тецтво іконопису зберегло для нас, крім імені Діонісія, ще й імена Прохора з Городця, Данила Чорного, Прокопія Чирина, Істоми Савіна, Симона Ушакова. Про рівень їхнього іконописання грек, диякон Павло Алепський, який побував у 1666 р. в Росії, писав: "Іконописці в цьому місті не мають собі по­дібних на лиці землі за своїм мистецтвом, витонченістю пись­ма і навиком у майстерності... Жаль, що люди з такими ру­ками тлінні". В другій половині XVI ст. в живописі появ­ляються вже й портретні зображення з рисами реальної схо­жості. Досягнення мистецтва середньовічної Русі ввійшли в плоть і кров російської культури XVIII—XIX ст.

В житті людей Древньої Русі велике місце посідали музи­ка, пісні та танці. Піснею супроводжувалася праця, з піснею ходили в похід, вона була складовою частиною свят, входила в обряди. Танками й інструментальною музикою супроводжу­валися "игрища межю села", князівські розваги. Колоритну картину опису бенкету багатія зображено в "Слові про бага­того та убогого", в якому змальовується виступ артистів — музикантів "з гусьльми й свирельми", співаків, танцюристів, блазнів. Артистам-скоморохам належало особливе місце се­ред древньоруських професійних виконавців. Вони їздили із міста в місто, із села в село і виступали на торгах, ярмарках або святах. Скоморохи були артистами-професіоналами — танцюристами, акробатами, фокусниками, водили ведмедів та інших дресированих тварин. Церковні кола негативно ста­вилися до цих розваг, вбачаючи в них "пакость", "бесовство", пов'язані з язичницькими релігійними поглядами, що відвер­тають людей від церкви.

До числа найбільш значних археологічних досягнень на­шого часу по праву належить відкриття берестяних грамот у Новгороді. Береста відіграла на Русі таку саму роль, як па­пірус в Єгипті чи вощені таблички в Римі. Феодальні акти, які підлягали вічному зберіганню, писалися на пергаменті, а повсякденні потреби в писемному слові задовольнялися за допомогою березової кори. Саме на ній занотовувалися госпо­дарчі розпорядження, боргові розписки, помітки на згадку і приватні листи. Авторами й адресатами їх були особи різної гідності та стану — бояри, представники патриціату, рядові ремісники, селяни, службові люди.