Рішення Переяславської Ради 1654 р. та її політико-правові наслідки
Хмельницький розумів, що загроза відновлення польсько-шляхетського режиму в Україні не ліквідована, Польща нізащо не відмовиться від багатих українських земель. Отож він звернув свої погляди на Московську державу, яка на той час була вже великою і могутньою, до того ж — єдиновірною, православною. Він враховував і те, що Москва не задоволена умовами Поляновського договору з Польщею (1634 р.), за яким західноросійські міста, зокрема Смоленськ, перейшли до поляків. Вже після перших перемог у 1648 р. Б. Хмельницький, порадившись з полковниками та представниками православного духовенства, прийняв рішення про звернення до Москви за військовою допомогою. Посередниками між гетьманом і царем були Єрусалимський Патріарх Паїсій, Назаретський митрополит Гавриїл та інші церковні достойники. До царя було відправлено посольство на чолі з полковником Мужиловським. Щоб спонукати царя вислати військо проти Польщі, Мужиловський мав запропонувати йому українські сіверські міста, визволені від поляків. Якщо ж цар не захоче все-таки порушити мир з Польщею, то вислати в Україну хоч би донських козаків та надати їй дипломатичну допомогу. Тільки у квітні 1653 р. цар вирішив відправити у Варшаву посольство з вимогою повернути козакам всі їхні права і привілеї згідно зі Зборівським договором і скасувати Берестейську церковну унію. 1 жовтня 1653 р. цар скликав Земський собор, на якому були присутні представники усіх вільних станів. Собор прийняв рішення розірвати мирний договір з Польщею і «Гетмана Богдана Хмельницкого й все Войско Запорожское с городами й землями принять» під високу царську руку. В Україну скерували посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним. 23жовтня цар Олексій Михайлович оголосив Польщі війну. Для проведення з Україною офіційних переговорів і церемонії приєднання до Росії сторони обрали місто Переяслав — на лівому березі Дніпра. 8 січня 1654 р. у Переяславі була скликана загальновійськова генеральна рада за участю генеральної старшини, духовенства, козаків, міщан. Після зачитання царської грамоти гетьман, посли, старшини та духовенство пішли до Успенського собору для прийняття урочистої присяги і святкового богослужіння. Тут сталося перше непорозуміння між сторонами. Б. Хмельницький висловив сподівання про обопільність присяги, тобто він хотів, щоб В. Бутурлін присягнув від імені царя, що той захищатиме Україну від зовнішніх ворогів і не порушить прав і вольностей усіх станів суспільства. Однак посол відмовився присягати, заявивши, що цар не присягає своїм підданим, бо царського слова досить. Але не вся старшина на таких принизливих умовах присягнула — не зробили цього полковники Іван Богун, Іван Сірко. Не присягнули й запорізькі козаки, оскільки вони не побажали йти «під Москву» і не прислали своїх представників у Переяслав. Ці події свідчать, що ніякої письмової угоди, підписаної у Переяславі, ніякого державно-правового документа не існувало. Малочисленна, зовсім не представницька Переяславська рада мала лише суто декларативний характер і її рішення юридичної сили не мало. Наприкінці березня 1654 р. у Москву було відправлено повноважне посольство на чолі з генеральним суддею С. Зарудним та переяславським полковником П. Тетерею. Сам гетьман у Москву не поїхав. Посольство повезло проект договору у формі петиції до царя («Прохальних статей»), який складався з 23 статей. Основними пунктами цього проекту були такі: стаття перша містила підтвердження давніх прав і вольностей Війська Запорізького — фактично прав і вольностей всієї України;
— друга встановлювала 60-тисячний козацький реєстр;
— третя передбачала підтвердження прав та вольностей української шляхти;
— четверта передбачала збір з населення доходів на царя;
— п'ята — про надання Чигиринського староства під гетьманську булаву і на потреби гетьмана;
— шоста — про право Війська Запорізького обирати гетьмана і старшину;
— сьома гарантувала недоторканність козацьких земель і маєтків та їх спадкування козацькими вдовами та дітьми;
— статті з восьмої по дванадцяту врегульовували виплату грошей на утримання гетьманської адміністрації та війська;
— у статті тринадцятій мова йшла про непорушність прав, наданих князями та королями духовним та мирським людям;
— чотирнадцята забезпечувала право гетьмана і Війська Запорізького вести переговори з іншими державами;
— статті п'ятнадцята і шістнадцята стосувалися виплати цареві щорічної данини та способам збирання для цього податків;
— у статті сімнадцятій йшлося про те, що права народу України гарантують царські укази;
— стаття вісімнадцята стосувалась Київського митрополита;
— дев'ятнадцята — про термінову відправку царського війська під Смоленськ;
— двадцята — про утримання військової залоги на кордонах України;
— двадцять перша встановлювала розміри платні козацькій старшині і рядовим козакам;
— двадцять друга — про спільні дії проти нападів татар;
— двадцять третя — про утримання фортеці Кодак та її залоги для охорони південного кордону України.
У всякому разі Московська держава була переконана, що Україна до неї приєднується як частка до цілого на певних умовах. Б. Хмельницький та козацька старшина, однак, вважали, що Росія встановлює над Україною лише свій протекторат, опіку. Отож український проект договору був поданий цареві та обговорювався у верхах Москви близько двох тижнів. Статті 1-7, 9, 11, 13, 17 були царем затверджені, 4, 8, 12, 15 і 16 — в засаді теж, але зі значними змінами не на користь України, інші або були відхилені зовсім, або ж відкладені для подальшого з'ясування. Договір доопрацьовано, відредаговано і у підсумку зведено до 11 статей. Його схвалив цар і цей документ отримав в історії назву «Березневі статті». Одночасно з Березневими статтями посольству був виданий ще один документ — «Жалуваная грамота гетману й Войску Запорожскому», де повторювався зміст договору. Звертає на себе увагу ще одна обставина: московський договір (разом з «Жалуваною грамотою») 1654 р. був досить нечітко і неясно сформульований. Можливо тому, що сторони вкладали у нього різний зміст, різну мету. Ця неясність формулювань згодом призвела до тяжких наслідків для державності України.Для України він засвідчив повну незалежність від Польщі, для боротьби з якою вона отримала сильного союзника. На її території було збережено власну законодавчу, адміністративну та судову владу, власне військо, право. Православна церква і всі віруючі не зазнавали вже релігійної дискримінації. Україна зберігала свій міжнародний статус. На неї як на державу зважали Швеція, Прусія, Австрія, Молдавія, Угорщина, Венеція. Чужоземні правителі трактували Україну як окрему від Москви державу, вели з нею дипломатичні переговори. Спочатку навіть Москва ставилась до України так само — зносини з нею здійснювались через Посольський приказ, що за нинішніми поняттями був міністерством зовнішніх справ; Україну відокремлював від Москви державний кордон і митниці, навіть після Березневих статей Україна мала право зносин з іноземними державами (щоправда, з відома Москви), крім Польщі і Туреччини. Цей договір був вигідним і для Росії. Українське козацьке військо було поважною і грізною міліарною силою, яка тепер виступала спільно з Москвою. Воно допомогло Москві звільнити від поляків Смоленськ й інші західні російські міста, захопити литовські і білоруські землі. Україна надійно захищала Московщину з півдня — від нападів татарських і турецьких орд. Москва отримувала з України значні матеріальні надходження — данину, податки, мита, продовольство, худобу, хліб тощо.