Походження і розвиток політичних партій

В сучасних умовах важко уявити суспільство, його політичну систему без політичних партій, які є неодмінним атрибутом представницької демократії. Партії є активними учасниками політичного життя, а партійна конкуренція часто визначає напрями розвитку держави. Однак партії не відразу стали повноправним політичним інститутом, здатним впливати на державну владу. Процес формування і функціонування інституту політичних партій (партогенез) має складну багатовікову історію, партії і партійні системи є результатом тривалої соціально-економічної і соціокультурної еволюції суспільства.

Вже в античні часи (в Греції та Римі) існували своєрідні політичні утворення — партії (у перекладі з латинської "pars/ partis" означає "частина чого-небудь"), які захищали інтереси окремих груп суспільства чи тимчасово створювалися для підтримки окремих осіб.

Наприклад, у Стародавньому Римі своїм впливом на Сенат конкурували два політичні угруповання — популісти (користувалися підтримкою незаможних римлян) і оптимати (спиралися на підтримку знаті).

Для партій зазначеного періоду характерні риси:

• становість і замкненість;

• нечисленність;

• слабкий зв'язок з масами (елітарний, аристократичний характер);

• внутрішня нестійкість;

• організаційна неоформленість.

Вищевказані ознаки не давали можливість цим утворенням ефективно впливати на політичний процес, мати представництво в політичній структурі суспільства. Саме тому до них часто застосовують назву протопартй.

Аналогічні аморфні угруповання виникали й у період європейського Середньовіччя. Наприклад, відома боротьба партій "чорних" (феодалів-нобілів) і "білих" (багатих городян) у Флоренції в XI ст.

Попередники сучасних політичних партій з'явилися в XVІІ—XVIII ст., в час буржуазних революцій, в період зародження політичних систем держав Західної Європи й Америки. На передній план виходить політичний конфлікт між аристократією та буржуазією.

В Англії конкурували політичні угруповання знаті — "торі" (прихильники монархії, привілеїв державної церкви) і "віги" (прибічники верховенства парламенту). Зміцнення парламенту і послаблення королівської влади було результатом діяльності вігів. Ці аристократичні угруповання дали початок розвитку сучасних політичних партій Великобританії, які зберегли певну ідеологічну наступність.

Французька революція 1789 р. привела до формування політичних клубів фельянів, жирондистів і якобінців. Події Французької революції стимулюють виникнення подібних політичних клубів по всій Європі. Однак поразка революції перериває процес перетворення політичних клубів в політичні партії.

Серед характерних ознак політичних клубів слід відмітити:

• наявність формальної організаційної структури з осередками на місцях. Однак територіальна організація залишалася слаборозвиненою, нечисленною і не відзначалася стійкістю членського складу;

• представництво в парламенті;

• зростає роль ідеології і програм у спільній діяльності членів клубу;

• члени клубу — представники різних прошарків суспільства, які посідають панівне становище в економіці та політиці. Найбільшу політичну активність в той час проявляє міщанство.

Політичні клуби відіграли значну роль у формуванні ідеологічної складової діяльності майбутніх політичних партій.

В середині XIX ст. бере свій початок наступний етап партогенезу. В цей період розвитку індустріального суспільства з гостротою проявляються класові протиріччя, що є додатковим стимулом розвитку партійних утворень. Партії зміцнили своє становище в політичній системі, ставши важливим механізмом представництва інтересів суспільства. Цей етап партогенезу пов'язується з виникненням масових партій.

У XIX ст. у Великобританії невеликі об'єднання аристократичної знаті (партії торі і віги) поступово перетворюються у досить численні угруповання, які розбудовують центральний апарат, структуру на місцях. Таким чином в середині XIX ст. організаційно оформлюються партії масового типу — Ліберальна партія (1861 р.) і Консервативна партія (1867 p.). На масову підтримку орієнтують також Демократична (1828 р.) та Республіканська (1854 р.) партії в США. В Німеччині у 1868 р. Ф. Лассаль організовує масовий Загально німецький союз робітників, а в 1865 р. А. Бебель створює робітничу партію марксистського напряму. В 1875 р. ці організації об'єднуються в єдину Соціал-демократичну партію Німеччини. До кінця XIX ст. масові партії (в основному соціал-демократичні) формуються в більшості країн Західної Європи. Формування партій масового типу в інших країнах світу відбувалося дещо пізніше. Наприкінці XIX — початку XX ст. партії виникають у Канаді, Австралії, Новій Зеландії, Японії, в 1920-х роках — у Туреччині, Китаї.

Серед основних чинників виникнення масових політичних партій і посилення ролі партій у політичному процесі в XIX — на початку XX ст. слід назвати:

• розвиток парламентаризму;

• запровадження загального виборчого права, необхідність проведення виборчих кампаній і агітації за конкретних кандидатів;

• активізація політичної участі мас (рух чартистів 1840-х, так звана "весна народів" 1848—1849 років та ін.);

• усвідомлення великими соціальними групами (буржуазія, пролетаріат, селянство, інтелігенція, жителі колоній, конфесії тощо) спільності своїх інтересів і прагнення їх реалізувати в політичній сфері. Гостроти набуває конфлікт між буржуазією та пролетаріатом;

• формування елементів демократизму в сфері управління суспільством;

• причини релігійного, національного характеру, особливо там, де точаться міжрелігійні і міжнаціональні чвари.

Попри значні відмінності у структурі, характері діяльності масових партій ми можемо визначити такі риси, властиві даному типу:

• формування стійкого і численного членського складу. Соціал-демократична партія Німеччини нараховувала в 1913 р. 983 тис. членів партії;

• орієнтація на визначені соціальні групи виборців;

• наявність управлінського апарату, розгалуженої структури, уставу, програми;

• запровадження партіями масової програмно-політичної агітації;

• ідеологічне оформлення своєї політики, створення власних засобів масової інформації.

У першій половині XX століття з'являються нові різновиди партій, заснованих на масовому членстві — комуністичні (Росія, Італія, Німеччина) та фашистські (Німеччина, Італія, Іспанія). Виникнення партій у цих країнах є результатом радикалізації суспільних настроїв. Але в більшості країн виборці зберігають прихильність до партій менш радикальної спрямованості.

Серед тенденцій, що набрали розвиток у партійному середовищі масових партій в першій половині XX ст., слід виділити:

• посилення централізації і бюрократизація партійних структур;

• прагматизація діяльності партій;

• вдосконалення арсеналу засобів політичного впливу на народні маси;

• формування стійкої розгалуженої територіальної організації.

Слід взяти до уваги, що до кінця XIX ст. право не реагувало на існування й діяльність політичних партій, за винятком загальних законів, які стосувалися права на об'єднання, репресивних норм, що створювали протидію антидержавній діяльності партій. У першій половині XX ст. запроваджується часткове правове регулювання діяльності політичних партій. Хоча саме конституційно-правове визнання ролі політичних партій у рамках конкретної політичної системи відбувається лише після Другої світової війни (ФРН, Італія, Франція та ін.).

Надання партіям конституційного статусу значно посилило їх роль у суспільстві. Але вже на початку 1970-х років частина західних дослідників порушують питання про кризу масових партій. Під кризою розуміється зниження впливу партій на суспільство, що виявляється в скороченні їхньої чисельності й у втраті виборців, що традиційно голосували за ці партії.

Падінню ролі партій сприяв ряд факторів:

• зниження гостроти соціальних конфліктів і ослаблення класових суперечностей в суспільстві;

• економічне зростання і політика загального добробуту змусили розробляти партійні програми, які захищали інтереси не окремих груп, а всього або майже всього населення;

• зростання соціальної та географічної мобільності і, як наслідок, фрагментація класів і ослаблення групової солідарності;

• конкуренція з боку ЗМІ, які сильно потіснили в здійсненні таких функцій як мобілізація електорату в період виборчих кампаній, політична соціалізація і формування суспільної думки;

• падіння інтересу до традиційних ідеологій: виборці часто голосують за імідж лідера, а не за ідеологічну доктрину партії;

• конкуренція з боку нових рухів і корпоративних структур, орієнтованих на вирішення окремих проблем, за допомогою яких людина намагається реалізувати актуальні для неї культурні, естетичні, професійні та інші інтереси.

Перехід до постіндустріальної стадії розвитку суспільства в другій половині XX ст. зумовив зміни в соціокультурній сфері розвитку суспільства. Модель масової ідеологічної партії була властива індустріальному суспільству, де саме масовість слугувала забезпеченням легітимності. В нових умовах суспільного розвитку ця модель потребувала корекції, і на зміну масовим партіям приходять інші партійні форми. Еволюція відбувається у двох основних напрямках — формування універсальних партій і партій "нової хвилі".

Універсальні партії(всеохоплюючі партії, або "партії-хапай усіх" (catch-all-parties)).

Всеохоплюючі партії набувають нових важливих рис, не властивих їх попередникам:

• партії не орієнтуються на представництво інтересів однієї соціальної групи, а намагаються згуртувати навколо себе максимальну кількість виборців різної соціальної, етнічної й іншої належності для вирішення головних питань поточного моменту;

• утворюються навколо прагматичного лідера (лідерів), найчастіше загальнонаціонального масштабу, котрий пропонує суспільству ідеї компромісу, балансу інтересів;

• партії орієнтуються на тісний зв'язок з державою, на фінансову підтримку держави.

Тісний зв'язок між партіями та державою спричиняє подальшу трансформацію універсальних партій у партії картельного типу (Р. Катц, П. Мейер). На думку дослідників, цей тип партій стає до певної міри механізмом розподілу державних посад між професійними групами політиків. Для картельних партій характерні такі ознаки:

• схожість програм політичних партій;

• незначні відмінності між членами і нечленами партій;

• скорочення дистанції між виборцями і політичними лідерами;

• безпосередній зв'язок політика і виборця в обхід партійної організації;

• розширене державне фінансування;

• партійні виборчі кампанії стають більш капіталомісткими й водночас більш професійними й організованими, а лідери партій усе більше починають походити на підприємців.

Другий шлях розвитку партій, альтернативних масовим партіям, — створення партій "нової хвилі", які виникають у 1970-ті роки на базі соціальних рухів (зокрема "зелених")" виступаючи під гаслами розширення громадянських прав, забезпечення емансипації і рівноправності громадян, боротьби за мир і захисту навколишнього середовища. їх метою є створення альтернативних класичним партіям представницьких структур, здатних ефективно реалізовувати функцію політичного представництва за рахунок:

• ідейної гнучкості;

• демократичної організації і стилю діяльності;

• відсутності чітких меж між членами та симпатиками;

• децентралізації і посилення ролі місцевих осередків;

• розширення зв'язків з різноманітними неформальними об'єднаннями громадян.

Однак і вони мають проблеми, пов'язані з розвитком організації та інституціалізацією капіталу.

Узагальненою специфічною рисою є зміна співвідношення різних функцій, серед яких провідною стає функція завоювання і утримання політичної влади, тоді як інші нерідко передаються ЗМІ, експертам, політтехнологам тощо.

Але виникає запитання: наскільки такі утворення можна вважати партіями? Наскільки ефективно виконують свою головну функцію — представляють інтереси громадян? Безперечно, довіра громадян до політичних партій на Заході падає. Однак чи є альтернатива партіям? Громадські ініціативи, соціальні рухи, вільні об'єднання виборців, ЗМІ та інші організації й інституції, які претендують на місце партій в проміжній сфері між суспільством та державою, ще не достатньо вивчені. Всі ці конкуренти вказують на реальні тенденції в розвитку партійної демократії, але не виступають як альтернатива партіям. Тому кардинально заперечувати тезу щодо цінності інституту політичних партій як обов'язкового атрибуту демократії поки що зарано.

Таким чином, партійні структури пройшли складний історичний розвиток, який тривав не одне століття. Партогенез ми можемо зобразити наступним чином:

протопартії (аристократичні угруповання) → політичні клуби → масові партії → універсальні / партії "нової хвилі".

Зрозуміло, що не всі партії пройшли в своєму розвитку через всі ці етапи. Незначна кількість партій розвивалися з так званого "аристократичного" етапу, багато європейських партій розпочали свою історію з політичних клубів, деякі з сучасних партій ще не дійшли до етапу масових партій чи універсальних партій.