Що спільного у цих поезіях?

Українська література за межами України. Література в Західній Україні (до 1939 року, огляд). Богдан – Ігор Антонич. Життя і творчість. «Автопортрет», «Вишні», «Зелена Євангелія», «Дороги», «Різдво». Аполітичність, наскрізна життєствердність , метафоричність і міфологізм поезій

Я сонцеві життя продавши

за сто червінців божевілля,

захоплений поганин завжди,

поет весняного похмілля.

Б.-І. Антонич

ЛІТЕРАТУРА

1. Історія української літератури ХІХ століття: У 3 кн. — К., 1997.— Кн. 3.

2. Жулинський М. Від традицій ХІХ ст. до ранніх пошуків ХХ ст. та Іван Франко // Сучасність. — 1997.— № 5.

3. Кузнєцов Ю. Імпресіонізм в українській прозі кінця ХІХ — початку ХХ ст. (проблеми естетики і поетики).— К., 1995.

4. Гундорова Т. Початок ХХ ст. Загальні тенденції художнього розвитку // Історія української літератури ХХ ст.: У 2 кн .— К., 1993.— Кн. 1.

5. Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. — К., 1998.

6. Денисюк І. Розвиток української малої прози ХІХ — початку ХХ ст. — Львів, 1999.

7. Жулинський М. Слово і доля. — К., 2002.

8. Карманський П. Українська богема. — Львів, 1996.

9. Неврлий М. Українська радянська поезія 20-х років. Мікропортрети в художніх стилях і напрямах. — К, 1991.

10. Жулинський М. Наближення. — К., 1988.

11. Білоцерківець Н. БУ-БА-БУ та ін., або Дещо про український поетичний авангард // Літературна панорама. — 1990.— К., 1990.

ПЛАН

1. Суспільно-історичні обставини Західної України до 1939 р.

2. Літературні течії та угруповання Західної України даного періоду.

3. Видатні постаті літературного процесу (письменники старої формації та молоді творці):

а) творчість Ю. Опільського, Т. Осьмачки, Б. Лепкого, Ю. Липи, Ірини Вільде та інших;

б) тематика та жанри поетичних і прозових творів.

4. Життєвий і творчий шлях Богдана-Ігоря Антонича.

5. Характеристика творів:

ü Д. Павличко: « Антоничева поезія – це негаснучий перстень життя, який передаватимуть із покоління в покоління здивовані читачі, щоб зачудування сонцем і людиною не пропало ніколи»(загальний огляд творчості, збірки, тематика);

ü «Автопортрет»(зб. «Три перстені», особливості жанру, художні засоби)

ü «Вишні» (образи-символи, сфрагіта, художні особливості).

ü «Зелена Євангелія» - книга природи, гімн весні та землі;

ü «Дороги» - романтично-алегорична картина дороги;

ü «Різдво» - традиції двох релігій, що розгортаються в українському середовищі.

6. Образи-символи поезій, зорові та слухові образи.

1.У першій третині 20 століття більшу частину земель Західної України було розділено між владою декількох держав: Польщею, Румунією, Чехословаччиною. До складу Польщі входили землі Східної Галичини, Західної Волині, Полісся, Холмщини й Підляшшя. Північна Буковина й Бессарабія перебували під румунською владою, Закарпаття – Чехословацької Республіки. На цих територіях політичне, соціально – економічне становище корінного українського населення (а це майже 7 млн) було важким. Пригнічувались будь – які національні прояви: закривали українські школи, забороняли використання української мови в державних установах і під час церковних відпра, нищили православні храми. Тому національно – визвольний рух на цих окупованих землях ніколи не припинявся – його не було приспано жодними процесами, подібними до «українізації» в УРСР.

Недавні січові стрільці, вояки Армії УНР часто ставали вчителями, просвітянами, відкривали приватні школи. Вони вчили дітей самовіддано любити Україну, бути справжніми українцями – нащадками славних русичів і запорожців. Подібну функцію виконували й священики українських церков.

У 1921 р. в Галичині було відкрито таємний Український університет, а згодом і Вищу технічну школу. Розпочинає свою дослідницьку й видавничу діяльність Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка, яке підтримує зв’язки з подібними закордонними товариствами.

Усе це сприяло тому, що тотальну полонізацію українців було дещо пригальмовано. У всій Західній Україні стає масовою діяльність культурницького товариства «Просвіта», педагогічного товариства «Рідна школа», жіночих і дитячих організацій тощо. Відкриваються українські театри, служба Божа все частіше правиться українською. Тодішня галичанська періодика нараховує десятки різноманітних видань.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. У чому особливість суспільно-політичних обставин Західної України до 1939 р.

2. Які письменники старої формації працювали на даній території в цей період?

3. Які літературні течії та угруповання діяли в Західній Україні до 1939 р.?

4. Коротка характеристика творчості молодих письменників

(Ю. Опільського, Т. Осьмачки, Б. Лепкого, Ю. Липи, Ірини Вільде) – письмово.

4. «То в чому ж безсмертя? — в творіннях духу. Мої пісні — над рікою часу калиновий міст».— Так пише про себе у вірші «Автобіографія» Б.-І. Антонич.

Б.-І. Антонич належав до тих діячів культури, які в основу творчої праці покладали освіту та культуру. І всім своїм життям поет утверджував цей принцип. Завдяки лише одній мистецтвознавчій статті «Національне мистецтво» він став членом АНУМ (Асоціація Незалежних Українських Митців), яка діяла у Львові й була осередком культурного життя. У статті поет робить висновок, що «мистецтво само по собі є суспільною вартістю, а нація, очевидно,— суспільство; отже, мистецтво само по собі є також і національною вартістю. Митець тоді є національним, коли визнає свою приналежність до даної нації та відчуває співзвучність своєї психіки зі збірною психікою свого народу».

Поезія ввійшла в його душу, мабуть, із народженням — світ йому відкрився 5 жовтня 1909 року в с. Новиці Горлицького повіту (тепер Польща) в родині сільського священика Василя Кота, який перед народженням сина прибрав прізвище Антонич. Доглядала, пестила, оповідала казки, вірші, легенди, співала народні пісні сільська дівчина-няня. Хлопець уважно слухав, якщо подобалося, просив повторити. Завчав напам’ять, іноді віршував щось своє, вимислене, спонукане оповідями і підсилене враженнями від великого, неосяжного світу темного лісу і світлої місячної ночі.

Грамоти навчався приватно, згодом батьки віддали Богдана до польської гімназії в Сяноці. Вчився він добре, відзначався постійно, ще з першого класу, за успіхи, бо рано припав до книжки. Любив збирати книги — витрачав на них усі гроші, надіслані батьками. Цікавився не лише літературою, мистецтвом, а й технікою, медициною, спортом. Особливо його вабила музика. Навчився грати на скрипці, навіть виступав на концертах. Хоча любив більше слухати, ніж говорити — часто загортав себе в задуму, проте товариство любив, радо спілкувався на різні теми, віддаючи перевагу студентству українського походження.

Зі своїм лемківським діалектом Б.-І. Антоничу — студенту Львівського університету відділення слов’янської філології з 1928 року — було нелегко зблизитися з радикальними студентами-українцями, бо декотрі, особливо дівчата, за спогадом Ірини Вільде, «бокували зразу від нього, вважаючи його за поляка, що робиться «приємним» для нас, українок». Та він уперто й послідовно, з особливою жадобою пізнання вивчав українську літературну мову, українську і світову літератури, слов’янські мови, мову англійську, німецьку, іспанську. Виписує незнайомі слова, синоніми, метафори, конспектує праці з історії, літератури, філософії, мистецтва, перекладає і пише вірші.

Праця над словом захоплює юного Антонича. На картки він записує фрази із творів українських письменників, розставляє наголоси, складає словнички болгарської, білоруської, чеської, словацької, російської та давньоруської мов, старанно поглиблює знання польської.

Антонич відвідує гурток студентів-україністів при науковій секції товариства «Прихильники освіти», вступає до товариства «Любителі польської мови».

Заглиблений у себе, нерідко замкнутий, наїжачений, гордовитий, самовпевнений і водночас — зніяковіло усміхнений, сором’язливий. Ті, хто із захопленням і подивом читали його перші поезії, що з’являлися в журналах «Вогонь», «Вісник», «Студентський шлях», «Дажбог», «Дзвони», з деяким розчаруванням дивилися на білявого, невисокого на зріст юнака, тисли мляву руку молодого поета, розглядаючи його обважнілу, схильну до товстіння постать, а отже, з драматичним «натяком» на слабосиле серце, велику, з полисінням голову, яку обважнювали масивні рогові окуляри. Невже це той «хлопчина з сонцем на плечах», «п’яний дітвак із сонцем у кишені»? Невже це той, що казав про себе: «Я є рушниця, радістю набита, якою вистрілю на честь життя», «Я не людина, я рослина, а часом я мале лися», «звір’я сумне і кучеряве»? Невже це він написав такі гарячі, гострі, мов промені сонця, рядки:

Я, сонцеві життя продавши
За сто червінців божевілля,
Захоплений поганин завжди,
Поет весняного похмілля?

Життя відміряло Б.-І. Антоничу всього 28 років (помер 1937 року від запалення легенів). Але яскрава зоря його творчості не втомлюється вабити нові й нові покоління, відкривати красу поетичного слова й самого буття у всіх його виявах.

ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1. Де і чому здобував освіту Антонич?

2. Ким був батько майбутнього поета?

3. Що вас здивувало у біографії письменника?

4. Як ви думаєте, чи завжди співпадає зовнішній вигляд людини з її духовним наповненням, душевними якостями?

5. Коли було засновано премію імені Антонича, як вона називається і за що присуджується?

6. Як ви розумієте ці слова поета?

Мої пісні – над рікою часу калиновий міст.

Я – закоханий в життя поганин.

Б.-І.Антонич

«Мистецтво не відтворює дійсності, ані її не перетворює, як хочуть інші, а лише створює окрему дійсність».

7. Як ви розумієте цей вислів поета?

8. Які збірки Б.-І. Антонича вийшли за життя поета, а які – після смерті?

9. Чому творчість поета була заборонена?

ДО ХАРАКТЕРИСТИКИ ПОЕЗІЙ

«Автопортрет»

ü у чому особливість жанру поезії?

ü які почуття викликав у вас цей твір?

ü чому вірш має назву «Автопортрет»?

ü яким ви тут побачили поета?

ü яку мету у собі несе епіграф?

ü чому поет називає себе поганином?

ü хто це такий?

ü якого ми бачимо ліричного героя у першій строфі?

ü за допомогою яких художніх засобів автор це показує?

ü як ви розумієте слова «сонцеві життя продавши»?

ü сто червінців?

ü чому божевілля?

ü а весняне похмілля?

ü Антонича можна назвати «сонцепоклонником». А кого в українській літературі називали «сонцепоклонником»?

ü у якому творі ми зустрічаємо поганські, дохристиянські мотиви, зокрема обряд поховання, який пов’язаний із Карпатами?

Ліричний герой вірша Б.-І. Антонича «Автопортрет» — як дитина, що відкриває для себе світ. Він радіє сонцю, весняному буянню природи. У нього клени чомусь червоні і срібні, а під ними гуляють, як дітлахи, взявшись за руки, «весна і вітер». З іншого боку — він не дитина, а поет, поганин, що поклоняється Сонцю, Вітру, Блискавиці, Зеленому Дереву. І цей вірш — відображення його душі, закоханої у красу, справді «автопортрет».

Словникова робота

Міфологізм – певна пов’язаність із міфами.

Асоціативність – це зв’язки уявлень чи відчуттів, коли одне з них викликає у свідомості низку інших, подекуди суб’єктивних.

Пантеїзм– обожнення природи, відчуття присутності Бога в усьому довкіллі.

Медитація (лат. meditatio — роздум) — вірш філософського змісту, в якому автор передає свої глибокі роздуми про деякі важливі проблеми, інколи глобального значення (життя і смерть, дружба і кохання, людина і природа)

«ВИШНІ»

Вишня — символ свiтового дерева життя, сонця, святе Боже дерево, утiлення образу дiвчини, матерi, рiдної домiвки, рiдного краю, любовi, злагоди, символ України.

Наш народ здавна шанував й оберігав вишню. У давнину нашi пращури-хлiбороби святкували Новий рiк у березні, у час весняного рiвнодення (з 21 на 22 березня).

Вишню мали за ритуальне дерево. Звичаю прикрашати ялинку тодi ще не було. Ще восени невеличку рослину садили з коренем у дерев’яну дiжечку із землею, поливали тiльки водою, принесеною в ротi, а в березні з’являвся бiлий, біло-рожевий цвіт. За ним родина визначала врожайність, а дівчата пророкували собі долю: вийдуть заміж чи нi? Можливо, первiсно саме до дерева, а не до матерi, було звернено слова доньки, гiлка якої чомусь не зацвіла: «Мамо, моя вишне, чи я в тебе лишня?» З вишневих гiлок, зрiзаних навесні, нашi предки варили ритуальний напiй, який уживали на Новий рiк, Зеленi свята, Купала тощо.

Чулий до краси наш народ склав багато пiсень, оспiвавши вишню, вишневий садок — найбiльш поширений образ з багатою, значущою символікою. Яких тiльки несподiванок не вiдкриє цей сад, чого тiльки в ньому не діється, і насамперед — кохання.

У вишневому саду копає козак криниченьку, сподiваючись на зустрiч з дiвчиною. А якi рiчки з цього саду витiкають, якi почуття, ситуації з ними узгоджуються.

Вишневий сад — це i окраса обійстя, що вабить прохолодою, де приємно відпочити, особливо пiсля лiтнього спекотного дня, i ознака маєтностi, достойності.

Образ вишнi — архетип рiдної оселi, краю, України — пiднiс до вершини національної символiки в поезії «Садок вишневий коло хати» Т. Г. Шевченко. Ще глибшого символiчного осмислення набуває дерево у вiршi Богдана-Ігоря Антонича «Вишні».

Автор у поезії «Вишні» сягає часових глибин, доходить до коренів вірувань і появи міфів. Естетично поет орієнтується на психологічне перевтілення, уособлення, уподібнення ліричного героя явищам природи. Тоді світ людини і світ природи зливаються, міф пояснює сьогодення.

Що спільного у цих поезіях?