Основні риси права у другій половині xvii ст. 2 страница

За підтримки знатного військового товариства у XVIII ст. в Україні формуються старшинські династії, нова еліта феодального класу: Апостоли, Безбородьки, Галагани, Горленки, Гудовичі, Ко-чубеї, Милорадовичі, Полетики, Ханенки та ін. (Більша частина ко­лишньої елітної верстви була знищена в період анархії.)

Земельні володіння українських феодалів у XVIII ст. значно збільшуються. Чимало земель вони одержали від царів. Особливо щедрою була Катерина II. Вона жалувала землі Російської держа­ви українським феодалам, а російським — землі України.

Водночас з розширенням своїх земельних володінь феодали намагалися зміцнити владу над селянами, закріпачити їх. При цьо­му українські феодали прагнули в усьому зрівнятися з російським вельможним панством. Так, гетьман Апостол порушив питання про повне зрівняння українських урядовців з чинами Табеля про ранги. Відповіддю на це було заснування в 1728 р. у Глухові кодифікаційної комісії, яка мала врегулювати правовий стан українських феодалів. Проте сенат висновки роботи комісії не затвердив, оскільки вона ви­ходила із збереження в Україні козацько-старшинської адміністра­ції. Водночас Безбородькам, Завадовським, Кочубеям, Розумовським були пожалувані графські титули, їх було допущено до кола росій­ської аристократії. У 1767 р. комісія зі складання Уложення підтвер­дила вільності українського шляхетства, рівність його прав з права­ми російського дворянства. У 1764 та 1783 pp. вийшли укази про включення українського шляхетства та козацької старшини до скла­ду дворянства Росії. У 1797 р. на них було поширено дію «Грамо­ты на права, вольности и преимущества российского дворянства». Наприкінці XVIII ст. вже на всю Україну поширюється дія Табеля про ранги.

Справедливою є думка, що нобілітація українських феодалів, тобто включення їх до складу російського дворянства, була компен­сацією за позбавлення України автономії, ліквідацію української державності.

Духовенство. Доки православна церква в Україні зберігала автономію, правове становище духовенства визначав гетьманський уряд, а з другої половини XVIII ст. — Духовний регламент та шта­тний розпис 1764 р. Російськими правовими актами. За Указом від 10 квітня 1794 р. митрополитам та іншим чинам духовенства було встановлено утримання нарівні з російськими ієрархами.

Селяни-посполиті. Чисельність вільних селян, підлеглих ко­зацькій адміністрації, зменшувалася. У 1731 р. вони становили ли­ше одну третину сільського населення Гетьманщини. Водночас чи­сельність залежних селян постійно зростала за рахунок зменшення вільних селян та скорочення реєстру. За царською грамотою 1723 р. з посполитих, чиї б вони не були, стягували однакові податки.

Найважчий обов'язок селянина — відбування панщини. У1710 р. було встановлено два дні обов'язкової панщини на тиж­день. На Правобережжі панщина досягала 4—6 днів. Згодом і на Ге­тьманщині було встановлено 4—6-денну панщину. Селяни відбува­ли також інші повинності — подвірну, постоєву (утримання царсь­ких військових підрозділів та іноземних найманців), шляхову. Вони також виконували роботу, пов'язану з будівництвом фортець, рит­тям каналів та ін.

У 1706 р. І. Мазепа наказав старшині Полтавського полку за­тримувати селян, що кинули своїх хазяїв. У 1721 р. універсал Ско­ропадського наказував старшині не допускати селянських перехо­дів. З 1739 р. генеральна військова канцелярія під приводом запо­бігання втечі за кордон заборонила переселення селян. Фактично ж селянин міг переселитися в іншу місцевість, але за умови, що вико­нає усі повинності та одержить дозвіл на це власника й місцевої ад­міністрації.

Отже, експлуатація українського селянства старшиною та шляхтою закріплювалася гетьманським апаратом влади та управ­ління. Проте феодальній верхівці цього було замало, вона час від часу зверталася до царського уряду за захистом своїх прав і при­вілеїв, наполягала на введенні кріпосного права в Україні. При цьо­му продовжувалося юридичне закріплення селян. 22 квітня 1760 р. за універсалом К. Розумовського (його підтвердила у 1763 р. Катерина II) селянин міг скористатися правом переходу лише з письмо­вого дозволу феодала, але в останнього залишалася нерухомість, що належала селянинові. У 1765—1769 pp. був складений генераль­ний опис населення України, а у 1776 р. введено подушний податок на Слобожанщині, в 1783 р. — на Лівобережжі. Тоді ж указом від З травня 1783 р. Катерина II наказала селянам залишатися на тих місцях, за якими вони значилися у генеральному описі. Указ попе­реджав, що до порушників ставитимуться суворо, «по общегосу­дарственным установлениям». Очевидно, акт 1783 р. був лише юри­дичною формою того процесу, що об'єктивно розвивався в умовах пізнього феодалізму. Українські феодали його свідомо заохочували, користуючись підтримкою уряду. Тому важко погодитися з тими дослідниками, котрі вважають, що кріпосне право в Україні було введено в 1783 р. вперше.

Селянство, як і раніше, повставало проти своїх гнобителів. Антикріпосницька і національно-релігійна боротьба у ЗО—40-х роках XVIII ст. селян Галичини (опришки — винищувачі шляхти), Право­бережжя (гайдамацький рух, коліївщина під керуванням М. Заліз­няка та І. Ґонти) була тісно пов'язана з виступами селян Лівобе­режжя. Багато українців воювали в загонах К. Булавіна. Відомо, що О. Пугачов, прагнучи схилити на свій бік українських селян, надси­лав їм «манівні» листи.

Реєстрове козацтво. У XVIII ст. триває процес економічного послаблення і розшарування козацтва, визначається його ієрархіч­на структура. Головна причина була в тому, що тривала відсутність козаків удома у зв'язку з участю у воєнних походах, а також у бу­дівництві фортець, шляхів, ритті каналів позбавляла їх можливості займатися господарством. Воно занепадало. А це, у свою чергу, від­бивалося на їхній військовій службі. Тому в 1735 р. за указом цар­ського уряду реєстровці були поділені на дві групи; виборних і під-помічників.

Заможні козаки, котрі мали орну землю, сад, будинок, кілька голів рогатої худоби, сотні овець, були виділені у групу «виборних», тобто повноправних. їх було занесено до спеціальних списків за со­тнями, вони зберегли той правовий статус, що визначився у XVII столітті.

Другу — значно більшу групу — становили підпомічники, або підмогочі. До них увійшли усі ті, хто не мав свого господарства. Ці люди мали ті самі повинності, що й селяни, тільки у два рази менші за обсягом. Крім того, вони мусили забезпечувати виборних усім необхідним для походів: зброєю, кіньми, провіантом тощо. У кожно­го «виборного» налічувалося два-три підпомічники, тобто їх було у кілька разів більше, ніж самих «виборних».

Існувала також і третя група козаків — підсусідки (безземе­льні). Вони походили із збіднілих козаків, селян, городян, не мали майна та осілості, працювали та жили в господарствах «виборних» козаків і підпомічників, котрі їх одягали та годували. Підсусідки, на відміну від посполитих, мали право пересуватися в пошуках кра­щих умов. Проте це не рятувало їх від кріпацьких тенет, хоча за­кон надавав підсусідкам можливість переходити до другої і навіть до першої групи (виборних та підпомічників), якщо вони обзаве­дуться майном. За період 1654—1730 pp. кількість вільних селян у полках Лівобережжя зменшилася. На початок 1730 р. дві трети­ни загальної маси селян перетворилися на феодально залежних. У 60-ті роки XVIII ст. в Гетьманщині було приблизно 176 тис. вибо­рних козаків, 198 тис. підпомічників, 80 тис. підсусідків. Збіднілі ко­заки та селяни становили 90% населення країни.

На Правобережжі козацтво було скасовано Сеймом ще в 1699 p., але з 1704 р. до 1714 р. воно існувало завдяки підтримці лівобереж­ного гетьмана.

Запорізьке козацтво спочатку зберігало самобутній устрій завдяки тому, що Січ користувалася певною самостійністю щодо гетьманського та царського урядів. Вважалося, що у самій Січі про­живало не менше як 20 тис. неодружених козаків-січовиків. Саме вони, власне, і становили запорізьке братство, але разом збиралися рідко. Частина з них несла сторожову службу на кордоні, у форте­цях, інші займалися різноманітними промислами (рибальством, по­люванням). У паланках же розташовувалися слободи та хутори-зи-мовники, де жили сімейні козаки та посполиті. Кількість населення Січі постійно зростала. Всього на території Нової Січі у 1775 р. про­живало приблизно 200 тис. осіб, з них козаків-січовиків — 35 тис.

Соціально-економічні процеси, що відбувалися у країні, не об­минули і Запорізьку Січ, поглибили її соціальну диференціацію. З середини XVIII ст., коли Січ переходить до колонізації своїх зе­мель та ведення осілого інтенсивного землеробства, хутори-зи-мовники старшини перетворюються на великі феодальні господарс­тва, в яких експлуатуються рядові козаки, голота та сірома — низи запорізького товариства, а також маса посполитих, що втікали на землі Запоріжжя. Сподіваючись знайти тут захист від сваволі по­міщиків, гетьмана та царя, вони ставали «поддаными Войска Запо­рожского». Залежність посполитих від січової влади виявлялася, зокрема, в їхніх зобов'язаннях сплачувати «войськовой оклад» — головну подать кошу. Експлуатована сірома час від часу повстава­ла. Найбільше з повстань відбулося в 1768 р.

Після реорганізації козацького війська на Слобожанщині й Лівобережжі та ліквідації Січі запорізьких козаків було переведено в розряд селян-однодвірців з обкладенням подушним податком, їм також заборонялося вільно переходити на інше місце проживання. Катерина II, зруйнувавши Січ, заборонила навіть назву «запорізь­кий козак». Землі Запорізької Січі вона роздала своїм улюбленцям.

Міське населення. У XVIII ст. чисельність міського населення України та його роль в економіці зростають. Склад міщан був до­сить строкатим і багатостановим. Соціальні групи населення міста перебували у складних взаємовідносинах.

Міщани, як правило, були юридично вільними людьми. Звіль­нившись від дискримінації з боку польської держави, вони одержа­ли право займатися ремеслами поза цехами, дрібною торгівлею, могли надавати дрібний кредит. їх головний обов'язок полягав у сплаті податків до гетьманської і міської скарбниць. Вони мали певні повинності, однією з яких була охорона міста. На них поши­рювалася рекрутська повинність (тому їх називали «казаки городо­вой службы»). За ревізією 1723 р. у Києві 71,5% загальної чисель­ності городян становили власне міщани.

Деякі вчені їхнє становище вважають схожим зі становищем державних селян. Однак у ряді випадків подушний податок з міщан перевищував подушний податок, накладений на державних селян. Міщани були пов'язані круговою порукою, яка гарантувала сплату ними подушного податку та виконання повинностей. З до­зволу адміністрації міста та своєї станової групи міщани могли змінювати місце проживання. Вони мали також право переходити до іншого стану.

Правове становище міщан залежало також від статусу і під­леглості міста, де вони проживали. У містах, що управлялися Маг­дебурзьким правом (царський уряд надав це право Батурину, Глу-хову, Кролевцю, Почепу та ін.), міщани користувалися податковим та судовим імунітетом, пільгами в разі зайняття ремеслами, проми­слами, торгівлею, мали право обирати магістрат.

У полкових же містах існували певні обмеження їхніх прав, оскільки полкові уряди самі визначали для них види та розміри по­датків і повинностей.

У приватновласницьких містах міщани залишалися залежни­ми від феодала-власника міста.

Існували й дві інші станові групи міщан — ремісники, об'єдна­ні у цехи, та купці, які вели оптову і широку роздрібну торгівлю, об'єднані у гільдії. Ці групи мали привілейоване становище у масі міщанства. У свою чергу, кожна з цих груп підрозділялася на окре­мі соціальні верстви, підгрупи.

За загальним правилом, ремісники об'єднувалися в цехи за фахом, тобто за видом ремесел (ткацьке, кравецьке та ін.). Кожен цех мав свою управу. Ремісники — члени цеху поділялися на довіч­них цехових і тимчасових майстрів. Стати членом цеху можна було за умови досягнення 21 року та наявності власного господарства з виготовлення ремісничих виробів. Становище майстра посвідчува-лося свідоцтвом цехової управи. Майстри мали досить великі пра­ва. Вони могли заснувати цехову організацію, обирати її адмініст­рацію, самостійно вирішувати виробничі питання, встановлювати монополію на виготовлення і збут своїх товарів, розглядати дрібні спори між членами цеху.

Ремісники сплачували податки та виконували повинності, яки­ми обкладалася в цілому цехова община; майстри користувалися привілеями у сплаті податків і зборів, експлуатували підмайстрів, учнів та робітників.

Сход усіх ремісників міста обирав на три роки ремісничу управу (ремісничого старосту та двох його товаришів) — загальну для усіх цехів. Система цехового управління була підпорядкована міським магістратам і ратушам. Цеховий устрій у різних містах України був досить строкатим.

Наприкінці XVIII ст. на Лівобережжі та Півдні України (сте­повій її частині) діяло законодавство Росії, що регулювало право­вий статус ремісників. Основу цього законодавства становили ре­місниче положення 1785 р. та статут про цехи 1799 р.

Приблизно такими самими пільгами, що й ремісники, корис­тувалися купці. Кожен міщанин, маючи капітал понад 500 крб., міг ■ записатися в купці. Останні об'єднувалися в гільдії. Але їхнє право-| ве становище не було стабільним. Воно залежало передусім від І своєчасної сплати гільдійського внеску. Достатньо було цей внесок І не сплатити, як неплатник автоматично переводився до міщансько­го стану.

Гільдійське купецтво наприкінці XVIII ст. було звільнене від , подушного податку, рекрутчини та тілесних покарань, але водно-|; час воно мало низку феодальних повинностей. За рішенням купецького товариства воно зобов'язувалося сплачувати громадські збори, а також дорожню, постойну та інші повинності. Щоправда, ба­гаті купці могли від них відкупитися.

Поряд з одвічними мешканцями міст — міщанами, ремісника­ми та купцями — тут проживали також козацька старшина, шлях­та, духовенство, рядове козацтво. Старшинсько-шляхетська вер­хівка та міська адміністрація увінчували піраміду міщан. Дворяни, які займалися торгівлею та товарним виробництвом, записувалися до купецьких гільдій.

Отже, наприкінці XVII ст. суспільний лад України втратив самобутні риси. Тут фактично і формально запроваджується со­ціальна структура Російської держави як наслідок наступу царату на права і вільності України та її народу.

Але уявлення про суспільну структуру України буде непов­ним, якщо не згадати про значний як за кількістю, так і за роллю прошарок високо освічених людей — учителів, лікарів, юристів, філософів, літераторів. За походженням вони належали до різних верств населення, але переважно були вихідцями із старшини, шляхти, духовенства. Загальну та спеціальну освіту вони здобува­ли в університетах Західної Європи та у вітчизняних навчальних закладах, серед яких була Києво-Могилянська академія. Освічена шляхта стала кістяком нового державного ладу при Б. Хмельниць­кому.

Російський уряд високо цінував освічених українців і охоче залучав їх на свою службу. Феофан Прокопович став духівником Петра І, залишив помітний політичний слід у розвитку російської державності. Він автор Слова про правду монаршу, що ідеологічно обґрунтовувало абсолютистське правління в Росії.

Державний лад

Ядром, основною частиною українських земель у складі Росії була Лівобережна Україна. Українці називали її Ге­тьманщиною за державною організацією, котра існувала тут, а також «Військом Запорізьким». У XVIII ст. російсь­кий уряд установив для Гетьманщини офіційну назву «Малая Россия» (Малоросія).

На початку періоду, що розглядається, взаємини України і Росії формально визначалися, як і раніше, гетьманськими стаття­ми— Решетилівськими чи І. Скоропадського (1709 р.) і, нарешті, «Решительными (конформированными) пунктами» Д. Апостола (1728 р.). Навіть такий відвертий ворог вільностей України, як Петро І, не тільки лицемірно демонстрував свою повагу до цих статей, а й під­креслював їх наступний зв'язок з договором 1654 р. На статтях, що були складені під час «обрання» Скоропадського, і чинність яких Петро І призупинив, він же сам і написав: «Права и вольности и по­рядки войсковые... прежним гетманом в статтях изображенные и особливо на которых выступал гетман Богдан Хмельницкий не­рушимо содержать».

Гетьман. У першій половині XVIII ст. на чолі Української держави стояв гетьман. Він уже не обирався на цю посаду. Його призначали за наказом царя. У 1709 р. старшина побажала обрати гетьманом чернігівського полковника Павла Полуботка. Але Петро І не погодився з його кандидатурою, і гетьманом був обраний, а точ­ніше — призначений, Іван Скоропадський, який, вмираючи, розпо­рядився, щоб до обрання нового гетьмана його повноваження дору­чили П. Полуботку. Так той став наказним гетьманом.

Призначаючи (або затверджуючи) гетьмана, царі ознайомлю­валися з характеристикою на них, яку одержували від своїх аген­тів, насамперед від воєвод, котрі перебували в Україні.

У XVIII ст., незважаючи на тиск з боку Росії, деякі гетьмани як, наприклад, L Мазепа, намагалися досягти спадковості гетьманської посади. Цим прагненням рішуче протидіяла не тільки царська L влада, а й старшина. Проте коли Кирило Розумовський забажав закріпити гетьманство за своїм родом, старшина його підтримала. Вона сподівалася, що встановлення спадкового гетьманства допоможе зберегти Українську державу, захистити її від зазіхань царату.

Після смерті Мазепи запорізькі козаки, що втекли разом з ним після Полтавського бою, на своїй раді в Бендерах (1710 р.) об­рали гетьманом Пилипа Орлика, який став першим гетьманом України в еміграції. Усе своє життя він присвятив боротьбі за віль­ну Україну. Власні погляди на устрій самостійної Української дер­жави П. Орлик виклав у конституції прав і вільностей Запорізького Війська (1710 p.), яку було затверджено у день його обрання на ге­тьманство. Цей нормативний акт виходив з визнання природних прав народу чинити опір гнобленню. Конституція Пилипа Орлика проголошувала незалежність України від Польщі та Росії, ідею ко­зацької соборності і козацької держави — республіки, передавала вищу владу в Україні представницькій установі, своєрідному коза­цькому парламенту, який передбачалося скликати тричі на рік. Він складався з Генеральної старшини, представників Запоріжжя і по одному представнику від кожного полку. Гетьман — глава виконав­чої влади, підпорядкований парламенту.

Хоча положення цього документа не були реалізовані, він свідчив про високий рівень розвитку української політичної думки і в подальшому слугував дороговказом у боротьбі українців за своє національне визволення.

Влада гетьмана не поширювалася на Запорізьку Січ — «Віль­ності Запорізькі» і Слобідську Україну, бо вони безпосередньо під­порядковувалися царській адміністрації і формально організацій­них зв'язків з Гетьманщиною не мали. Царський уряд робив усе, щоб перешкодити створенню цілісної території України. Але у по­всякденному житті між Гетьманщиною, Слобідською Україною та Запорізькою Січчю існували зв'язки — економічні, політичні та культурні, а також особисті, родинні, які зміцнювали усвідомлення українцями того, що вони є представниками єдиної народності і на­ціональної території.

Петро І порушив звичай, коли обрання нового гетьмана су­проводжувалося складанням статей, за якими визначалися взаємо­відносини України та Росії, гетьмана та царя. Уникаючи затвер­дження статей, складених під час обрання гетьманом Скоропадсь­кого у 1709 p., які передбачали відновлення важливих прав Гетьма­нщини (невтручання московських воєвод в управління Україною, усунення російських офіцерів від командування козаками в походах та ін.), він статті прийняв, але призупинив їхню дію, посилаю­чись на воєнну обстановку.

Ця та інші подібні акції уряду Петра І викликали в Україні масове незадоволення. А Росія, як і раніше, потребувала допомоги України під час розв'язання своїх конфліктів з Туреччиною. Тому Петро II в 1727 р. визнав, що в Малоросії має бути гетьман і гене­ральна старшина і що треба «тримати їх за трактатом гетьмана Богдана Хмельницького».

Статті, складені у 1728 р. під час обрання наступного гетьмана Данила Апостола, були затверджені урядом молодого Петра II у вигляді відповідей на 28 пунктів. Цей документ мав назву «Решите­льные (конформированные) пункты». Формально він діяв до скасу­вання Гетьманщини.

Обсяг повноважень гетьмана був досить значний. У внутріш­ніх справах йому належала законодавча, виконавча та судова вла­да. Відповідно до цього гетьман іменувався «верхній владця і госпо­дар Отчизни нашої», «зверхній властитель», «гетьман Війська За­порізького», «Гетьман військ его царського пресветлого Величества Запорожського обох берегов Днепра».

Як законодавець, глава та офіційний представник України, гетьман приймав і підписував важливі нормативні акти, в першу чергу гетьманські статті, подавав царю кандидатури для пожалу-вання дворянського звання. Будучи головним адміністратором, він особисто розпоряджався землею, що належала козацькому війську. У руках гетьмана були фінансові кошти держави. Він керував збиранням податків і розпоряджався державними військовими скар­бами. Тривалий час його особисті та державні кошти не роз'єднува­лися, що призводило до зловживань. У них Мазепа звинуватив сво­го попередника Самойловича (що стало однією з підстав зміщення останнього). Відрізняти кошти державні від коштів гетьмана почали тільки при Д. Апостолі. Щоб покласти край розкраданням, була за­снована посада генерального підскарбія, котрий мав спеціальний обов'язок відати державною скарбницею.

Гетьман був головнокомандувачем — «зверхником над війсь­ком». Пункти, забороняючи гетьману здійснювати дипломатичні зносини, допускали невелике послаблення. Так, з Польщею та Кри­мом гетьман міг улагоджувати прикордонні конфлікти, але з дозво­лу царського резидента.

Саме гетьман подавав царю кандидатів для пожалування їм шляхетського звання.

Після переходу гетьмана Мазепи на бік Швеції Петро І, цар­ський уряд починають широкий наступ на права і вільності України і передусім спрямовують свої дії на главу української держа­ви— гетьмана.

У гетьмана відібрали право призначати та звільняти без учас­ті Генеральної ради полковників та генеральних старшин. Петро І самовладно здійснював потрібні йому переміщення урядовців, чим вносив розбрат у середовище козацької старшини.

У 1709 р. за гетьмана Скоропадського була заснована посада царського резидента. її обіймав стольник Ізмайлов. У своїх діях він керувався двома інструкціями Петра — явною і таємною. В остан­ній Ізмайлову наказувалося стежити за гетьманом і поведінкою старшини, щоб вони не зносилися з ворогами Росії та України, та уточнювати справжні прибутки України. При гетьмані Апостолі пе­ребував російський резидент Наумов для «совета» про справи ци­вільні. У військових справах гетьман підпорядковувався фельдмар-шалу-командувачу російського війська в Україні.

Наростаючий процес обмеження влади гетьмана, навіть деяка дискредитація цієї посади створили для Росії зручний привід для скасування цього інституту влади. Сенат, а згодом і Петро І охоче затвердили розпорядження Скоропадського про наказного гетьма­на в особі Полуботка і в подальшому наполегливо перешкоджали обранню чергового гетьмана. Після арешту Полуботка у 1723 р. та й до 1727 р. Україна жила без гетьмана.

У 1727 р. гетьманом був обраний миргородський полковник Данило Апостол. Росія погодилася з цим обранням, бо насувалася нова війна з Туреччиною, а тому була потрібна військова підтримка України. З обранням Апостола його син став заручником за свого батька у Петербурзі. Він повернувся в Україну лише при імперат­риці Анні. 70-річний Апостол виявився тонким політиком. Він ско­ристався сприятливою для України ситуацією та домігся встанов­лення для неї, щоправда, короткочасних, деяких елементів само­врядування: виборності органів управління та суду, права мати військовий скарб, ліквідації малоросійської колегії, відмови росій­ського уряду від введення нових податків. У свій час прохання По­луботка про встановлення цих самих прав викликало гнів Петра І і стало причиною загибелі наказного гетьмана. До речі, Апостол був прихильником Полуботка.

Після смерті Апостола (1734 р.) Україна знову залишилася без гетьмана. У 1750 р. гетьманом був призначений українець за походженням, близька до російського трону людина — Кирило Ро-зумовський. У цьому призначенні певну роль відіграли не стільки державні, скільки особисті міркування — К. Розумовський був рід­ним братом фаворита, а потім морганатичного чоловіка імператриці Єлисавети — Олексія Розумовського.

У 1764 р. посаду гетьмана було остаточно ліквідовано. З 1654 та по 1764 pp. Україна бачила різних гетьманів. Про ділові та особисті якості чи вади багатьох із них і досі сперечаються вчені, але одностайно найвидатнішим серед них визнається Б. Хме­льницький — державний діяч колосального масштабу, засновник Української козацької держави. Тому М. Грушевський розцінював його смерть як один з найтрагічніших моментів в історії України. Протягом ЗО років після смерті Б. Хмельницького відбувалася часта зміна гетьманів. Тому були різні причини. У 1787 р. гетьманом був обраний Іван Мазепа, людина яскрава, обдарована, досить чес­толюбива, владна. Вирізняючись великим розумом, Мазепа спро­мігся увійти в довір'я до Петра І, який у 1700 р. нагородив його ви­щим у Росії орденом Андрія Первозванного. На ньому був напис: «За віру і вірність». Мазепа — друга людина в імперії, нагороджена цим орденом (першим був майбутній адмірал Ф. А. Головін, сам Пе­тро І був удостоєний цієї нагороди лише шостим — у 1703 p.). Але у 1708 р. Мазепа перейшов на бік шведського короля Карла XII. Цей свій учинок він пояснював виключно турботами про долю України, прагненням звільнити її з-під російської неволі.

Нині ці події знову привернули до себе увагу дослідників, які різко розходяться у своїх оцінках Мазепи і як людини, і як дер­жавного діяча. Безперечно, гетьманство Мазепи — одна з найбільш значущих сторінок історії України і заслуговує подальших до­сліджень. Однак Мазепа та його план відторгнення України від Ро­сії не знайшли підтримки у більшості українського народу. Україна в ті часи не мала ще об'єктивних можливостей забезпечити свою незалежність. І це стало особистою трагедією політика, а головне, призвело до трагічних наслідків для України. Спілкування Мазепи з Карлом XII та їхні спільні дії проти Росії стали зручною підста­вою для рішучого наступу царату на автономію України.

Добру пам'ять про себе залишив у народі наказний гетьман Павло Полуботок, який мужньо, ціною власної свободи відстоював права і вільності України.

В останні роки свого гетьманства склав план реформ з понов­лення прав і вільностей України К Розумовський.

Гетьман і полково-сотенна система. У зазначений період опорою гетьмана залишалася полково-сотенна система. Незважаю­чи на розбіжності між гетьманом і козацькою старшиною, і гетьман, і старшина, і усе військо запорізьке йшли назустріч один одному, усвідомлюючи залежність своєї долі від збереження міцності війсь­ково-адміністративної організації й елементів демократії в ній.

Офіційні акти репрезентували Україну як державу, в якій па­нує єдність, співдружність гетьмана, війська запорізького та наро­ду малоросійського. Тому царський уряд свої звернення адресував здебільшого гетьману та усьому війську.

Генеральний уряд. У XVIII ст. загальновійськову раду скли­кають рідше, а згодом вона й зовсім зникає. Одна з причин цього явища — складність її скликання, тим більше, що порядок скли­кання, склад її учасників так і не був визначений.

Гетьман управляв з участю і допомогою ради генеральної старшини, або старшинської ради, та генеральної військової канце­лярії.

У листопаді 1720 р. Петро І вилучив з ведення генеральної військової канцелярії фінансові й судові справи, а в травні 1722 р. підпорядкував її Малоросійській колегії. Генеральна військова кан­целярія була ліквідована разом з посадою гетьмана в 1764 р.

Генеральні старшини, як і гетьман, за виконання своїх повно­важень одержували з казни платню та пожалування землі у ранг.

Полковий уряд. Під прес царського самодержавства потрапив і полковий уряд. Спочатку була ліквідована виборність полковників та інших полкових посадових осіб. їх призначав гетьман після кон­сультації з російськими урядовцями, а потім ці призначення стали робити вищі органи Росії. Петро І самовладно переміщував вищих посадових осіб Гетьманщини. Згодом на посади полковників стали призначати осіб з росіян. Перше таке призначення торкнулося Ніжинського полку. Його полковником Петро І призначив Толсто­го— чоловіка дочки Скоропадського. Полковником Стародубського полку став Кокошкін, Переяславського — Якимов. Серед призначе­них полковників було вісім росіян, по четверо сербів і євреїв. Петро І мав намір замінити усіх полковників-українців на росіян.

За встановленим правилом полковник залишався на посаді аж до смерті, крім випадків його заміни урядом. Отже, ця посада у ряді випадків перетворилася на спадкову. Виникли полковницькі динас­тії: чотири покоління Кондратьєвих у Сумах, Лесвицьких в Охтир­ці, п'ять поколінь Донців.

Серед дискримінаційних заходів, ужитих самодержавством, саме скасування виборності полковників і призначення на цю поса­ду осіб неукраїнського походження викликали найбільші незадово­лення старшини та спонукали Полуботка до рішучих виступів про­ти політики Росії в Україні.

Призначений полковник користувався єдиноначальною вла­дою, не рахувався з полковою радою, внаслідок чого значення останньої помітно впало. Владу полковника підтверджували клейноди, подібно до гетьманських, але його булава була не кругла, а шестигранна і мала назву «пернач». Від призначення полковників згодом перейшли до призначення сотників.