Соціально-економічні перетворення в незалежній Україні, їх сутність, мета й поточні результати

Утвердження реальної політичної незалежності неможливе без утворення ста­більної високоефективної національної економіки, що й підтвердив весь період самостійного державного буття України. Слід зазначити, що економіка України відчувала на собі руйнівний вплив загальної економічної кризи, що охопи­ла СРСР в останній період його існування. В момент проголошен­ня незалежності Україна опинилася в складному економічному становищі, адже 95% підприємств підпорядко­вувалися Москві, майже 80% усього вироб­ництва не мало завершеного технологічного циклу, лише 28% становили галузі гру­пи "В". До того ж додавався екстенсивний шлях розвитку, нау­ково-технічна і технологічна відсталість (термінової заміни вимагали 40% машин і устаткування), низька конкурентоспро­можність, тощо.

На початку 1990-х криза охопила промисловість і сільське господарство, спроби її подолати призводили до частих змін урядів. Так, Верховна Рада 12-го скликання за час своєї діяльності змінила чотири уряди – В.Масола(травень-жовтень 1990р.), В.Фокіна (листопад 1990 - жовтень 1992р.), Л.Кучми (жовтень 1992- вересень 1993рр.), Л.Кравчука - Ю.Звягільського(вересень 1993 - червень 1994 рр.), розглянула сім програм виходу з кризи. Втім, жодна з них реально не була втілена в життя, а основні причини цього полягали в нерішучості й половинчастості програм, у затягуванні формування твердої виконавчої влади, блокуванні рішень уряду консервативною більшістю Верховної Ради, непродуманості програм соціального захисту населення, що робило реформи вкрай непопулярними. Те, що сталося тоді з економікою України, фактично не мало історичних аналогів, так з 1990 по 1994 рік валовий національний продукт скоротився на 44%, обсяг промислової продукції - на 41%, національний дохід - на 54%. У 1994р. спад промислового виробництва України досяг свого максимуму - 27, 7%. Для порівняння нагадаємо, що у роки "великої депресії" в США спад виробництва не перевищував 25%, а у колишньому СРСР під час Другої світової війни найнижча позначка падіння промислового виробництва становила 30%. За даними Світового банку, у другій половині 1993 р. рівень інфляції в Україні був найвищим у світі, відбулося значне падіння рівня життя основної маси населен­ня, близько 64% його опинилося за межею бідності. Ця ситуація потребувала рішучих за­ходів, які б органічно поєднували не­відкладні антикризові дії з реалізацією но­вої соціально-економічної стратегії. Вони були викладені у Посланні Президента України Л.Кучми до Верховної Ради "Шля­хом радикальних економічних реформ" в жовтні 1994 р. й отримали схвалення.

Основними напрямами та пріоритетними завданнями нової соціально-економічної стратегії були:

· фінансова стабілізація,

· зниження податків,

· подолання пла­тіжної кризи,

· поглиблення банківської ре­форми;

· регульована та контрольована з боку держави поетапна лібералізація цін;

· доко­рінна структурна перебудова виробництва з метою створення ринкової економіки, яку плановано базувати на приватному секторі;

· де­централізація управління економікою,

· лібе­ралізація сфери зовнішньоекономічних зв'язків;

· соціальний захист,

· до­корінна реформа заробітної плати, соціаль­ної допомоги та соціального страхування.

Серед основних підсумків економічних та соціальних перетворень у 1994-1999рр. можна виділити наступні. У 1999 р. вперше за десяти­річчя чітко виявили себе ознаки економічної стабілізації: в основному подолано падіння ВВП. У жовтні 1999 р. вперше за десятиріччя отримано приріст ВВП у порівнянні з жовт­нем 1998р. на 2,8%, обсяг промислового виробництва зріс на 4,3%. Принципове значення у цьому мали темпи зростання виробництва товарів широкого вжитку. Зростання випуску промислової продукції зафіксовано у 21 регіоні. На 7,5% зросли обсяги житлового будівництва, намітилася позитивна тен­денція до скорочення дефіциту Державного бюджету України.

До кінця 1990-х рр. сформовано основні атрибути на­ціональної економіки - грошову, фінансову, платіжну, податкову, митну, банківську та інші системи, що у своїй сукупності визна­чають економічну інфраструктуру держави. Вагомим здобутком стало прове­дення у 1996р. грошової реформи й забезпе­чення відносної валютної стабілізації. Закладено базові основи багато­укладної економіки, відбувся перелам у ре­формуванні відносин власності, утверд­женні механізмів приватної власності, роз­ширенні корпоративного та приватного секторів економіки. Понад 70% загального обсягу промис­лової продукції вироблялося на недержав­них підприємствах.

У зазначений період продовжувалася земельна реформа, майже 6,1 млн. громадян отри­мали земельні паї, обсяг яких становив більше половини земельних угідь країни. В основному завершено приватизацію присадибних ділянок, їх власниками стали 11 млн. громадян.

З грудня 1999 р. уряд України очолив В. Ющенко, за час роботи якого остаточно утверджено ринковий механізм ціноутворен­ня, запроваджено ліберальний режим зовнішньої торгівлі. Вирішення цих завдань забезпечило подолання хронічної де­фіцитності національної економіки, товарну насиченість ринку. В економіці утвердилися основи рин­кової інфраструктури, відбулося становлення фондового, товар­ного, грошового та валютного ринків. Україна забезпечила в зовнішньо-торговельному обороті позитивне сальдо, з 484 млн. дол. у 1994 р. до 3248 млн. дол. у 1999 р. зросли прямі іноземні інвестиції.

Наведені показники є свідченням того, що Україна у 1999 р. вперше зробила ре­альний крок до виходу із затяжної кризи, на практиці реалізовувалася модель від­критої конкурентної економіки, утверджен­ня якої стало одним із ключових завдань економічних перетворень, визначених Пре­зидентом у жовтні 1994р. Водночас, попри певні позитивні тен­денції, соціально-економічна ситуація в Україні залишалася складною і неодноз­начною. Уряди у різних складах, які очо­лювали В. Масол(червень 1994 - березень 1995 р.), Є.Марчук(березень 1995 - тра­вень 1996 р.), П.Лазаренко(травень 1996- липень 1997р.), В. Пустовойтенко(липень 1997-грудень 1999р.), не змогли суттєво покращити загальну економічну ситуацію.

Стратегія перетворень в Україні на подальший період знайшла своє відображення у Посланні Президента України до Верховної Ради у лютому2000 р."Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000-2004 роки". Запропонована стратегія соціально-економічного розвитку на 2000-2004 рр. була зорієнтована на складні та відповідальні завдання, її стрижнева позиція полягала у визначенні шляхів виведення української економіки на траєкторію сталого розвитку, тісного поєднання політики структурних змін та економічного зростання з активною соціальною політикою держави. Головним чинником сталого економіч­ного розвитку можуть бути лише зростання інтелектуального потенціалу нації та нау­ково-технологічні інновації, утвер­дження України як високотехнологічної дер­жави. Йдеться про реалізацію стратегічної мети - входження України до числа провідних технологічно розвинених країн світу. Це може стати не лише визначальною метою економічної стратегії, а й пріоритетним по­стулатом національної ідеї, базовою осно­вою політичної консолідації суспільства.

Відповідно до стратегічного курсу Пре­зидента України, викладеного у Посланні, уряд В.Ющенка розробив програму діяль­ності "Реформи заради добробуту", схва­лену у квітні 2000 р. Верховною Радою України. Однак вже

17 квітня 2001 р., вперше за весь час не­залежності України, Верховна Рада заслу­хала звіт Кабінету міністрів про хід вико­нання програми діяльності уряду. Верхов­на Рада визнала роботу Кабінету міністрів незадовільною і 26 квітня більшістю го­лосів проголосувала за резолюцію недовіри Кабінету міністрів на чолі з В.Ющенком. 28 квітня Президент підписав Указ про від­ставку уряду. Натомість 29 травня 2001 р. Верховна Рада дала згоду на призначення прем'єр-міністром Ук­раїни А. Кінаха.

Перехід до ринкової економічної систе­ми, докорінна зміна принципів соціальної політики загострюють про­блеми стратифікації суспільства. Протягом перехідного періоду українське суспільство зазнало істотних змін.

Сформувалося помітне майнове розшару­вання : якщо у 1990 р. середній дохід 10% найзаможніших громадян України в 4 рази перевищував відповідний показник 10% найбідніших, то в 1999 р. - у 12 разів. Слід зазначити, що уявлення широкого загалу про природу майнового розшарування багато в чому збігаються з оцінками експертів, які вважають, що 10% населення України концентрують 40% до­ходів.

Сформувався помітний прошарок з людейрізного освітнього та професійного рівня, яких за ознаками добробуту, соціальних настанов та суспільної поведінки, наявних перспектив можна кваліфікувати як маргіналів. До цієї групи належать люди, які через різні обставини опинилися на узбіччі суспільства, втратили або втрачають зв'язок з його основними інституціями, відчувають глибокі деструктивні зміни сво­го соціального та психологічного стану.