Внутрішні механізми становлення політичної групи. Лідер і група.

При всьому безперечному значенні особистості політичного лідера і його психології, сучасна політика, особливо в стабільних суспільствах, здійснюється групами людей. В міру розвитку і стабілізації, будь-яке суспільство бюрократизується. На місце харизматичним лідерам приходять бюрократи.

Саме група як суб’єкт спільної політичної діяльності якоїсь сукупності людей здатна, як ефективно забезпечити функціонування окремого лідера, так і, в окремих випадках, замінити його. У межах політичної психології, групу можна визначити як спільність людей, взаємодіючих заради досягнення усвідомлених цілей і інтересів. Об’єктивно ця спільність виступає як суб’єкт політичної дії, а суб’єктивно існує як певна окрема від інших спільнот цілісність.

За В.Д. Ольшанським, більшість класифікацій і типологій груп зводяться до десяти основних параметрів, за якими вони розрізняються і, відповідно, типологізуються ці групи Найбільший поділ у класифікації груп – на «номінальні» («віртуальні») і «реальні» групи. Номінальні, вони ж умовні групи, виділяються в межах узагальненого політичного аналізу і тоді з'являються такі «групи», як «усе прогресивне людство». Зрозуміло, що мова йде про групи, реально невідчувані. На відміну від них, реальні групи піддаються конкретному облікові, як і їхній політичний вплив. Групи «членів політбюро», «сенаторів США», «страйкуючих вуглярів Донбасу» непорівнянні між собою, однак їх споріднює головне – це реально діючі в політиці групи.

Реальні групи підрозділяються, насамперед, по кількісному параметру. Групи в політиці поділяються за розміром на «малі» і «великі». Під «малими» звичайно маються на увазі групи чисельністю від 2-3 («діада», «тріада») до декількох десятків, рідше – сотень людей. Основним критерієм визначення групи як «малої» є можливість регулярних контактів між усіма членами групи чи, принаймні, кожного члена групи з усіма, або з більшістю інших членів групи. В обов'язковому порядку умова реальної, безпосередньої і регулярної контактності поширюється на лідера. Для нього мала група – це «група прямого рукостискання».

Серед найбільш загальних критеріїв розрізнення політичних груп необхідно почати з: 1. Поділу за спрямованістю основних дій групи. За цим критерієм групи поділяються на екстравертовані і інтровертовані. Діяльність екстравертованих груп спрямована назовні – на захоплення влади, наприклад. Відповідно, діяльність груп інтравертованих спрямована, насамперед, в середину групи – на удосконалювання партійної дисципліни тощо.

2. Групи поділяються за ступенем групової згуртованості на гомогенні і гетерогенні. Згуртованість звичайно визначається ступенем єдності, рівнем спільності трьох базових параметрів. Це спільність інтересів, спільність цілей і єдність дій.

3. За ступенем відкритості для нових членів, групи поділяються на відкриті /різні суспільно – політичні рухи/, напіввідкриті /політичні партії – накладають мінімальні умови для вступу/ і закриті /групи змовників/ Все визначається легкістю вступу (прийому) у таку групу.

4. За своїми власними цілями групи в політиці поділяються на:

а) інструментальні (орієнтовані на досягнення реальних політичних цілей).

б) експресивні (орієнтовані на формування сприятливого внутрішнього психологічного клімату. Це невеликі опозиційні угруповання, члени яких не ставлять за мету оволодіння владою, але одержують задоволення від періодичного виразу своїх політичних поглядів у тих або інших формах).

в) функціональні (орієнтовані на впровадження чогось нового в політичну систему. Наприклад, різного роду рухи за цивільні права громадян).

г) дисфункціональні (орієнтовані на ліквідацію чогось усталеного в суспільно – політичному устрої. Наприклад, групи революціонерів).

5. Заособливостями групової свідомості своїх членів, групи поділяються на «групи - ми» і «групи -вони». Ідентифікація себе і «своїх» відбувається в протиставленні з іншими групами, з «чужими», з якимись «вони». «Вони» - це ті, у кого інші вірування, емоції, програми або гасла. Таке виділення групи – «ми» супроводжується ідеалізацією й атрибуцією, наділенням своєї групи найкращими, соціально прийнятними і бажаними рисами і, навпроти, відмовою у таких рисах групам – опонентам. Група – «вони», навпроти, наділяється самими огидними характеристиками, їй приписуються самі негативні якості.

6. Групи підрозділяються за структурою на:

А) формальні – жорстко заданий статус усіх її членів і, відповідно, статусні розходження. Права й обов’язки членів такої групи жорстко формалізовані і виражені в явній або неявній формі. Класичний приклад такої групи – армія.

Б) неформальні – статус членів і характер взаємин між ними задані чисто особистими якостями і чеснотами. Приклад – клуб за інтересами.

8. За значимостю учасників, групи поділяються на:

А) групи присутності – та конкретна група, членом якої є індивід. Однак, будучи членом, якоїсь групи присутності, людина не завжди цим цілком задоволена – у своїх мріях вона може бачити себе членом іншої групи. Багато хто, наприклад, мріють належати до політичної еліти, але не всім це вдається.

Б) референтні групи – це групи, за законами яких хоче жити людина, навіть не належачи до них. Це психологічно привабливі, бажані для людини групи, нормам і стандартам яких вона хоче відповідати.

9. За тривалістю існування групи поділяються на:

А) короткострокові – звичайно виникають для досягнення якогось конкретного результату – наприклад, це може бути передвиборний штаб або команда прихильників кандидата в депутати парламенту в ході конкретної виборчої компанії.

Б) довгострокові – орієнтовані на довгострокові цілі, що вимагають тривалого часу.

10. За способом прийняття рішень і, відповідно, за способом нав’язування цього рішення, розрізняють:

А) авторитарні

Б) демократичні.

В) охлократичні групи.

Малі групи в політиці розрізняються рівнем свого розвитку. Однак, практика показує, що в досить однорідному партійно-політичному середовищі, в одній і тій же політичній сфері, діють приблизно ті самі людські, психологічні механізми політичної поведінки. Як тільки виникає якась група як суб’єкт політичної дії, починають діяти аналогічні механізми політичної поведінки людей. Численні дослідження процесів формування політичних груп дозволяють виділити п’ять основних етапів:

1. Етап «номінальної групи». Як правило, це випадкове зібрання людей, що бажають займатися політичною діяльністю. Основна функція цього етапу – знайомство, з’ясування того, «хто є хто».

2. Етап «асоціативної групи». Це етап, на якому уже виникають первинні зв’язки, асоціації між членами групи і тією діяльністю, якою вони збираються займатися. Тут виявляються перші ознаки організації (як правило, винятково формальні). Так виникає формально організована група, члени якої мають начебто ідентичні цілі, хоча звичайно погано представляють собі їх в реальності.

3. Етап «кооперативної групи». Він характеризується появою вже визначеної єдності цілей, інтересів і дій, а також появою первинного досвіду спільної діяльності і первинних загальних групових переживань. На даному етапі на додаток до формальних зв’язків і розподілу ролей, у процесі спільної політичної діяльності вже розвиваються неформальні взаємини між членами групи.

4. Етап «корпоративної групи». Наявність стійкої спільності інтересів, цілей, дій, психологічної цілісності групи. Такі групи можуть протиставляти себе іншим групам, навіть усередині, начебто загальної політичної структури. Вони носять самодостатній характер. Прикладів таких груп чимало: від легальних опозиційних партійних або парламентських фракцій до політичних терористів.

5. Етап «колективу». Відрізняється вищим рівнем усвідомленості всіх моментів загальногрупової діяльності і максимальною консолідованістю дій членів групи. Отут домінують просоціальні цілі. Колектив не може бути самодостатній, його члени розглядають себе і свою групу як інструмент суспільного розвитку. Саме це розходження спрямованості – на досягнення власних, групових, або суспільних цілей – і є єдине істотнє політико-психологічне розходження між «корпоративною групою» і «колективом».

Крім описаних вище етапів становлення групи як суб’єкта політичної дії, велике значення мають внутрішні, власне психологічні процеси взаємодії людей, що і ведуть до розвитку групи або перешкоджають йому. Група немислима і неможлива без лідера. Група висуває лідера, лідер формує групу. Взаємини між лідером і групою залежать, у першу чергу, від принципів, на основі яких люди включаються в групу.

1. Принцип єдності поглядів і переконань. При його домінуванні ми маємо справу з досить згуртованою, часто ефективною, але не завжди високопрофесійною групою. У політиці такі групи дуже часто стають заручниками власної ідеології.

2. Принцип компетентності. При його переважанні ми бачимо згуртовані, ефективні, високопрофесійні групи, що відрізняються серйозними результатами. Кращий приклад – команди американських президентів останніх десятиліть, починаючи від «команди Джона Кеннеді» - «мозкового тресту», що зумів багато в чому змінити і країну, і всю міжнародну ситуацію.

3. Принцип особистої відданості лідерові – зазвичай в групах вождистского типу. Отут можуть спостерігатися процеси зниження професіоналізму, наявність конфліктів за близькість до лідера і, як наслідок, - зниження ефективності.

Виділення принципів формування груп у чистому виді досить умовно – зазвичай, команди формуються на основі декількох принципів, хоча провідним і визначальним все ж таки є один. Важливість вибору принципу формування групи в політиці визначається тим, що після приходу до влади групи, узятий їй на озброєння принцип, наче автоматично переноситься на всю державу.

Аналіз показує, що на практиці, лідер не обмежується якоюсь однією «командою». Вони міняються з часом.

У сучасній політичній психології говорять про наявність двох «парадоксів лідера»:

ПАРАДОКС №1: стаючи лідером великої спільності, лідер приречений діяти не відповідно до інтересів тієї малої групи, що привела його до влади. І тоді дана мала група починає відмовляти йому в лідерстві і шукає спадкоємця.

ПАРАДОКС №2: чим більш активним, діловим є лідер, тим більше він ускладнює міжособистісні відносини в групі – це погіршує психологічну атмосферу, що веде до росту невдоволення лідером. Відповідно, чим менш діловим, але більш неформальним і дружелюбним є лідер, тим менше вимог до соратників – це знижує досягнення групи і також веде до росту невдоволення лідером.

В обох варіантах, рано або пізно група починає відмовляти лідерові в довірі. У цілому ж, можна говорити про наявність двох типів малих груп у політиці: залежних від лідера, «лідерських», і залежних від внутрішнього функціонування самої групи. Приклад групи першого типу – ті самі «команди», цілеспрямовано формовані самим лідером у західних демократіях президентського типу. Приклад групи другого типу – статусні формальні або неформальні групи, наприклад, у державах парламентського типу з наявністю сильного впливу партійних груп і, особливо, їхніх керівних органів (типу політбюро).

Семінарське заняття 7

План:

Психологія великих груп в політиці.