Критика типологій: методологічні зауваження
Типологія Е. Сміта
Погляд політології та психології
Політична географія і націоналізм
Питання типології націоналізмів, на перший погляд доволі схоластичне, має велике значення для розуміння цього явища. Бажання «розкласти все по полицях» є цілком природним для будь-якої сфери знань, у суспільствознавстві ж типологія, класифікація має велике інструментальне значення, хоча й не таке директивне, як, скажімо, в біології. Класифікації націоналізму, про які йтиметься далі, відображають не лише особливості розвитку цього феномена, а й історію його вивчення й осягнення. Отже, цей нарис є продовженням попереднього, розглядом феноменології націоналізму в її конкретніших виявах.
Класичні» типології
Ми вже згадували про те, що першопроходці наукових досліджень націоналізму, визнаючи його багатоаслектним, поліморфним феноменом, загалом аналізували його передусім як ідеологію, доктрину, або ж як форму суспільної свідомості. Відповідним чином вони класифікували і різні форми націоналізму.
На думку К. Гейза, новітній націоналізм, що з’явився наприкінці XVIII ст. унаслідок тривалого розвитку інших форм ідентичності, пройшов декілька етапів, які можна класифікувати водночас і як історичні типи націоналізму: спочатку це був гуманістичний націоналізм (націоналістичні доктрини епохи Просвітництва — Г. Дж. Болінґброка, Ж-Ж Руссо, Й.-Г. Гердера), далі виник якобінський націоналізм (цей революційний тип націоналізму спирався на основні принципи попереднього, однак обстоював їх непримиренніше, фанатично, не зупиняючись перед застосуванням сили для досягнення своєї мети); наступним типом став традиційний націоналізм європейської аристократії (як реакція на революцію 1789 p., цей тип орієнтувався не на революційні та раціоналістичні методи досягнення національного ідеалу, а на традицію. При цьому представники традиційного націоналізму — Е. Берк, Ф. фон Шлегель, Л.-Ґ. Амбруаз, — також керувалися гуманістичними мотивами); його наступником став ліберальний націоналізм. Представники ліберального націоналізму (Д. Бентам в Англії, Дж. Мадзіні в Італії, Ф. Ґізо у Франції) були прихильниками ідеї, згідно з якою кожна нація має право на власну незалежну державу. Національна держава, з погляду ліберального націоналізму, була вищою цінністю, проте її влада мала узгоджуватися з правами та свободами особистості. Ліберальний націоналізм визнавав право пригноблених народів на національне визволення. Цікаво, що мислителі і діячі епохи ліберального націоналізму, визнаючи необхідною умовою прогресу всього людства вільний розвиток націй, водночас акцентували увагу на винятковій ролі та особливих властивостях власних націй. Д. Бентам, зокрема, вважав роль Англії у світі надзвичайною, а англійську мову вищою за інші, гідною ролі світової мови, якою мають спілкуватися різні нації (до речі, вона такою і стала). Дж. Мадзіні відводив Італії особливе місце у змаганні людства за краще майбутнє.
Згодом настала епоха інтегрального націоналізму. Цей тип націоналізму відкидав основні гуманістичні принципи, проповідував принципи повного підкорення інтересів особистості інтересам держави, фанатичну відданість власній нації, ксенофобію і мілітаризм. Він успадкував від традиційного (консервативного) націоналізму повагу до історичних національних традицій. Водночас інтегральний націоналізм не переймався питаннями про співвідношення добробуту усього людства та окремих націй. Власна нація для інтегрального націоналіста — найвища цінність. Агресивне ставлення до інакомислення та до інших націй — найпомітніша риса інтегрального націоналізму. Цей тип націоналізму повністю заперечував ліберальні принципи. Батьківщиною інтегрального націоналізму була Франція, а одним із перших його ідеологів — ПІ. Моррá, який обстоював ідею расової основи нації, проповідував ксенофобію. Інтегральний націоналізм з’явився наприкінці XIX — на початку XX ст. в період наростання імперіалістичних суперечностей.
Класифікація К. Гейза вже неодноразово розглядалася дослідниками націоналізму (А. Кемілайнен, Л. Снайдер, Е. Сміт та ін.), отже, додати чогось нового до їхніх оцінок просто неможливо. Залишається лише зробити коротке резюме. Якщо оцінювати схему К. Гейза з погляду історії ідей, точніше, еволюції націоналізму як доктрини в Європі XVIII — XX ст., його класифікація може вважатися майже зразковою. Вона дає можливість простежити наступність різних типів націоналізму, відмінності між ними, історичну зумовленість їх виникнення. К. Гейз подає ідеологічну «генеалогію» націоналізму, і робить це досить вдало.
Проте з погляду історичної соціології, наприклад, ця типологія видається досить обмеженою. Зокрема, в конкретних націоналістичних рухах можна знайти одночасно елементи різних типів націоналізму — гуманістичного, ліберального, інтегрального тощо. Привертає увагу «євроцентризм» у висвітленні теми. Деякі автори із застереженням сприймають моралізаторський підтекст у концепції К. Гейза в цілому, його прагнення внести в суто наукову класифікацію елементи морального присуду (Е. Сміт). Проте, безперечно, цей момент не можна вважати визначальним у типології К. Гейза, він мало позначився на чіткості характеристик, аналітичних можливостях його схеми.
Інша, найвідоміша і найвпливовіша історична типологія націоналізмів запропонована американським ученим Гансом Коном. Можливо, в її основу було покладено типологію націй Ф. Майнеке, принаймні, в ній чітко простежуються ремінісценції з останньої.
На думку Кона, історично склалися два типи «новітнього» (модерного) націоналізму: «західний», або раціональний, і «східний», який характеризується ще як «містичний», а в деяких коментарях — як «органічний», «культурницький» тощо. В «західному світі» (сюди Кон включає Англію, Францію, Голландію, Швейцарію, США і британські домініони) націоналізм був породженням ери Просвітництва, він базувався на раціональних мотивах, обстоював ідеї рівності, свободи і братерства, принципи плюралістичного і відкритого суспільства. Західний тип націоналізму Грунтувався також на принципах індивідуалізму, підтримувався економічно і політично впливовою буржуазією (середнім класом) й убачав у нації форму «суспільного договору». Націоналізм Заходу, на думку Г. Кона, виник переважно як політичний феномен, його появі передувало формування національних (у майбутньому) держав, або, як це сталося у Сполучених Штатах Америки, ці два процеси збігалися. «Націоналізм Заходу, — наголошував Г. Кон, — виник як спроба побудувати державу на основі існуючої політичної реальності, як змагання за сучасне без надто сентиментальних спогадів про минуле» 81. Західний тип націоналізму виник серед тих народів, самосвідомість яких формувалася переважно під впливом соціальних і політичних чинників.
Інший тип націоналізму, «культурницький», виник на Сході (Центральна і Східна Європа, Азія), в авторитарних, закритих, відсталих аграрних суспільствах як реакція на експансію раціоналістичної культури Заходу. «Східний» тип націоналізму, вважав Кон, відкидає раціоналізм, вимагає повного підкорення інтересів особистості інтересам нації і держави, абсолютизує принцип колективізму. Його мотивація — не в політико-економічних реаліях, а в міфологізованому минулому і мріях про майбутнє, в емотивній сфері. Він узагалі ґрунтується не на політичній реальності, а створюється штучно, на основі міфів про минуле, або мрій про майбутнє. Оскільки середній клас у цих суспільствах нерозвинений, чи взагалі відсутній, ініціативу в формуванні націоналістичної ідеології перебирає на себе або аристократія, або інтелігенція (особливо літературно-художня), — звідки й апеляція націоналістів «Сходу» до «славного минулого» та специфічних «культурних атрибутів» — мови, фольклору, історичних міфів тощо.
Здійснюючи порівняльний аналіз «західного» і «східного» націоналізмів у рамках своєї типології, Г. Кон підкреслює ту обставину, що другий тип націоналізму виник під безпосереднім або опосередкованим впливом першого. «Східний» націоналізм, з одного боку, запозичує певні доктринальні основи із Заходу, а з іншого — протистоїть «західному» націоналізмові. Залежність від Заходу та його впливів спонукає «національні» освічені класи «сходу» не тільки розвивати власний варіант націоналізму, а й призводить до того, що вони стають в опозицію цьому «чужому» впливові з його ліберальним і раціональним світоглядом.
Це визначає певні додаткові специфічні риси націоналізму «східного» типу: «Будучи залежним від впливів ззовні, й водночас намагаючись протистояти їм, цей новий націоналізм, який не мав коріння в політичній і соціальній реальності, відчуває невпевненість; його комплекс меншовартості часто обертається надзвичайною самовпевненістю і самозахопленням; в уяві націоналістів Німеччини, Росії або Індії їхній власний націоналізм був чимось незмірно глибшим, багатшим на проблеми і потенціальні можливості, аніж націоналізм Заходу» 82.
Ми вже звертали увагу на те, що типологія Г. Кона побудована, насамперед, на принципі історизму. Проте на відміну від К. Гейза з його «вертикальною» хронологічною типологією, Г. Кон дає «горизонтальну» — його типи націоналізму поділені не лише в часовому, а й у географічному, просторовому вимірі. Звичайно, не варто сприймати цей горизонтальний поділ надто буквально, географічно: до категорії «східних» за цією класифікацією потрапляють держави, які нині є частиною «Заходу», наприклад, Німеччина. Безперечно, на початку епохи, чи «ери націоналізму», та ж Німеччина дійсно не належала до «Заходу». Для німецьких націоналістів того часу, як переконливо доводить Р. Шпорлюк, «Заходом» були Англія і Франція, цей термін мав, так би мовити, політико-ідеологічний зміст, а не тільки і не стільки географічний. Релятивність такого просторового поділу стає ще очевиднішою сьогодні, коли термін «Захід» для націоналістів країн, що розвиваються, включає, наприклад, Японію. Цілком зрозуміло, що у класичному «західному» націоналізмі англійців, швейцарців або ж французів (згадаймо «справу Дрейфуса») можна знайти риси «східного» націоналізму, а в класичному «східному» націоналізмі чехів — риси «західного»... В ході націогенези може відбутися еволюція одного типу націоналізму в інший, і якщо вважати «західний» тип історично першим і передовим, то прогресивна трансформація «східного» націоналізму в «західний» в історичному часі виглядатиме як «рух назад».
Нарешті, останнє зауваження: подібно до свого сучасника і попередника на ниві досліджень націоналізму, К. Гейза, Г. Кон дає такий історичний сценарій розвитку цього феномена: в його початковій, «оригінальній» версії це прогресивна, творча і гуманістична сила. Націоналізм «східного» типу, будучи вже епігоном «західного», втрачає ці риси, стає напівмістичною, штучною силою, яка знаходить собі виправдання не в розумних, історично детермінованих концепціях, а в сферах, що не піддаються раціональному обґрунтуванню. Іншими словами, такі оцінки мають моралізаторський зміст. Це можна зрозуміти, якщо звернути увагу на ту обставину, що Г. Кон був свідком жахливих ексцесів, пов’язаних саме з ірраціональними рисами націоналістичної ідеї, її крайнощами, свідком еволюції німецького націоналізму в нацизм, а італійського — в фашизм. Звідси виникли й відповідні рефлексії морального характеру.
Цікаві критичні зауваження щодо типології Г. Кона знаходимо в Е. Сміта. Найслабкішим її місцем англійський вчений вважає дещо прямолінійний зв’язок різних версій націоналізму з типами соціальної структури 83. Наприклад, буржуазія, «середній клас» були носіями раціоналістичного «західного» націоналізму у Франції епохи Французької революції. Та ж сама буржуазія у тій же Франції була носієм крайнього, ірраціонального націоналізму, який цілком підпадав під рубрики «східного» через сто років, на рубежі XIX — XX ст. Крім того, зі схеми Г. Кона випадають Латинська Америка і Африка; зрештою, деякі країни чи нації епохи націоналізму, які географічно були «західними» (Іспанія, Ірландія, Бельгія) фактично підпадали під «східний» тип націоналізму, водночас «східний» індійський раціоналістичний націоналізм має риси «західного», а в модерному націоналізмі, який сповідували Туреччина і Танзанія у XX ст., можна знайти риси обох типів. Е. Сміт вважає, що дихотомія, запропонована Г. Коном, дає надто загальний поділ, покликаний «охопити надто багато рівнів розвитку, типів структур і культурних ситуацій усередині кожної категорії» 84. Погодившись з цими зауваженнями і запропонувавши свої, все ж таки матимемо на увазі, що Г. Кон був одним із піонерів досліджень націоналізму, одним із перших, хто наважився систематизувати знання в цій галузі. Згадаймо і про те, що в одній із пізніших праць, «Націоналізм, його розуміння та історія» (1955), Г. Кон визнав, що, наприклад, «західний» націоналізм може бути поділений також на «колективістський» (Франція) та «індивідуалістський» (Англія) варіанти.
Безперечно, подібно до будь-якої іншої інтелектуальної конструкції, типологія Г. Кона не може бути універсальним «знаряддям» аналізу конкретних типів націоналізму, проте, якщо сприймати її як суто понятійну схему, вона дає нам глибинне розуміння саме світоглядних відмінностей між двома типами націоналізму, відмінностей, в основі яких — право особистості в її взаєминах зі спільнотою. Спільне для обох типів націоналізму те, що ідея належності особистості до певної національної спільноти — нації, — необхідна умова існування цієї особистості. Проте «західний» тип націоналізму дає особистості право вибору такої спільноти, тоді як «східний» — вважає цю належність природженою, іманентною рисою особистості і не дає їй права вибору. Ця глибинна відмінність, помічена Г. Коном, дає підстави і сьогодні вважати його підхід актуальним.
Типологія націоналізму, запропонована Г. Коном, кардинально вплинула на подальші дослідження у цій сфері. В науковій літературі, присвяченій теоретичним і конкретно-історичним аспектам генези націоналізму, принцип поділу на «західний» і «східний» націоналізми майже завжди присутній, навіть тоді, коли прямо про це не йдеться. Нерідко він виступає головним контекстом того чи іншого конкретно-історичного дослідження. Праці Г. Кона стали неабияким внеском у дослідження націоналізму, особливо — у створення відповідної системи термінів і понять, які складали необхідний інструментарій для майбутніх дослідників. Вплив його праць відчувається й понині, зокрема, у спробах нових типологічних визначень націоналізму, здійснених сучасними дослідниками.
Типологія Л. Ґрінфелд
Досить цікавою «модифікацією» типології Г. Кона можна вважати класифікацію націоналізмів, розроблену професором Бостонського університету (США) Дією Ґрінфелд у фундаментальному (принаймні за обсягом) дослідженні «Націоналізм: п’ять шляхів до модерності» (1993). Як і Г. Кон, Л. Ґрінфелд розглядає націоналізм як ідею, чи, скажімо, систему ідей, за визначенням дослідниці — «політичну ідеологію» (political ideology). Проаналізувавши історичний досвід п’яти країн (Англії, США, Франції, Росії та Німеччини), вона пропонує класифікувати певні типи націоналізму за трьома ознаками: 1) за співвідношенням між націоналізмом і демократією; 2) за способом визначення принципу суверенності народу і особистості; 3) за способом, згідно з яким визначається належність до національної спільноти 85.
Слідом за Г. Коном, Л. Ґрінфелд обґрунтовує свою типологію на принципі історичної еволюції націоналізму, простежуючи поширення цієї ідеї із Заходу (Англія, Франція) на Схід (Німеччина, Росія). Наведемо тут кілька великих цитат, з тим, щоб якнайповніше зрозуміти логіку автора. Отже, на думку Л. Ґрінфелд, виникли і співіснували два типи однієї ідеї (ідеології) націоналізму, які «...ґрунтувалися на різних цінностях і розвивалися завдяки різним причинам. Вони також породили різні види соціальної поведінки, культури і політичних інститутів...» 86. Основною ознакою, що визначала відмінності між цими двома типами націоналізму, було співвідношення між націоналізмом і демократією. Визнання народу як основного носія суверенності, а також принципу рівності між провідними верствами (стратами) цього народу було основою новітньої (модерної) національної ідеї і, водночас, — першородною рисою демократії, вважає Л. Ґрінфелд. «Демократія, — стверджує вона, — з’явилася на світ у вигляді націоналізму, ідея нації містилася в ній, як метелик у коконі. Спочатку націоналізм розвивався як демократія; там, де зберігалися умови для такого початкового розвитку, зберігалася й тотожність між ними. Проте, оскільки націоналізм поширювався в різних [історичних, політичних тощо] умовах, і головний акцент у національній ідеї був перенесений із суверенності народу на його унікальність, первісна відповідність між ним і демократичними принципами була втрачена» 87.
Появі ідеї націоналізму в її первісному вигляді передував процес структурної трансформації певного народу, в ході якої цей народ у цілому став носієм суверенності і в цьому значенні саме поняття «народ» стало невідривним від поняття «політична еліта». Іншими словами, зміни в соціальній і політичній структурі призвели до того, що в національній свідомості «народ» і «еліта» стали частинами єдиної спільноти. Інша концепція націоналізму, яку Л. Ґрінфелд називає «партикуляристичною», була наслідком застосування первісної ідеї до тих народів, які не пережили такої трансформації. Тут, навпаки, «...імпорт ідеї суверенітету народу — як складової ідеї нації — започаткував трансформацію соціальної і політичної структури» 88.
У першому випадку ідея суверенності народу була повсякденною реальністю, згідно з нею саме особистість, яка, власне, й була народом, тобто ототожнювала себе з ним, була суверенною. Отже, національний принцип у даному випадку був, передусім, принципом особистим, індивідуальним. Суверенність народу була реалізацією суверенності особистості, і саме належність до нації гарантувала особистості цю суверенність.
У другому випадку суверенність народу була не реальністю, а теоретичною конструкцією, інтелектуальним запозиченням, і ґрунтувалась вона на ідеї унікальності, особливого характеру цього народу. Національний принцип був, насамперед, колективістським, він віддзеркалював сутність спільноти. Колективним індивідом тут виступає вся спільнота, існує спільна колективна воля, інтерпретувати її покликані ті, хто здатний на це (таких меншість). Більшість носіїв цієї колективної волі мають підкорятися меншості «інтерпретаторів». Отже, цей варіант націоналізму передбачає засадничу нерівність усередині нації.
Усе це дає змогу виділити два основних типи націоналізму:
1) індивідуалістично-ліберальний;
2) авторитарно-колективістський.
Нарешті, залишається пояснити третю ознаку, за якою можна розрізняти певні типи націоналізму — спосіб визначення належності до національної спільноти. Тут також існує два основних типи націоналізму: громадянський і етнічний. Перший із них характеризується тим, що в певній державі національне є тотожним громадянству. Етнічний націоналізм характеризується тим, що національне в ньому є тотожним належності до певного етносу. У першому випадку національність ґрунтується на принципі відкритості і добровільності, її можна обирати. У другому — вона є іманентною характеристикою, її не можна обрати чи позбавитися, вона є генетичною характеристикою, отже, не залежить від свідомої волі індивіда. Підсумовуючи свої міркування, Л. Ґрінфелд визначає, як взаємодіють різні типи націоналізму:
| Громадянський | Етнічний | |
| Індивідуалістично-ліберальний | Тип I | — |
| Авторитарно-колективістський | Тип II | Тип III |
Отже, в конкретно-історичному втіленні існують три типи націоналізму. До першого типу (індивідуалістично-ліберального, громадянського — Тип І) можна віднести, наприклад, націоналізм, який виник у Англії в XVI ст. і Сполучених Штатах Америки у XVIII ст. Франція епохи Великої революції може бути прикладом колективістського громадянського націоналізму (Тип II). Росія і Німеччина кінця XVIII — середини XIX ст. — класичний приклад появи колективістського етнічного націоналізму (Тип III).
Збудувавши цю досить цікаву, зручну і синтетичну схему, Л. Ґрінфелд передбачливо випереджає своїх критиків, вказуючи на її суто інструментальне значення: «Зрозуміло, треба враховувати, що все це — лише категорії, призначення яких полягає в тому, щоб відокремити певні характерні тенденції усередині різних — специфічних — типів націоналізму. Їх слід розглядати як моделі, що наближаються до реальності, проте навряд чи коли-небудь насправді можуть бути реалізованими. В реальності, безперечно, найпоширенішим типом є змішаний [тип націоналізму]» 89. Варто зауважити, що співвідношення різних наведених дослідницею компонентів усе ж таки дає можливість визначити, так би мовити, певні «домінантні» характеристики того чи іншого націоналізму і визначити його тип.
Аналізуючи цю типологію націоналізмів, яка справила значний вплив на сучасні дослідження у цій галузі, зробимо кілька зауважень. Безперечно, Л. Ґрінфелд розробила зручний аналітичний інструментарій для вивчення цілком конкретних історичних варіантів розвитку націоналізму. І тут ми знаходимо певне протиріччя в аргументації автора: вона стверджує, що націоналізм, на її думку, це політична ідеологія, яка сама по собі не має ототожнюватися з якоюсь певною спільнотою 90. Водночас Л. Ґрінфелд досить чітко вказує адресу, де зародилася ідея націоналізму і звідки вона була «експортована» до Європи і Америки — це Англія XVI ст. До того ж, неважко зрозуміти, що вказуючи «батьківщину» націоналізму і простежуючи процес «експорту ідеї», дослідниця повторює загальновідому тезу про поширення націоналізму з «передового» Заходу на «відсталий» Схід, тезу, яку ми вже зустрічали в типології Г. Кона.
Певні ремінісценції з досліджень Г. Кона можна знайти і в дихотоміях «громадянський — етнічний» та «ліберально-індивідуалістичний — авторитарно-колективістський». За змістом вони досить чітко збігаються з поділом по лінії «Захід — Схід», зрозуміло, в межах того історичного матеріалу, який використовує Л. Ґрінфелд. Щоправда, дослідниця винайшла «змішаний», третій тип націоналізму, і це робить її схему значно гнучкішою. Нарешті, хоча вона й обмежила своє дослідження країнами, які, на її думку, представляють «класичні» варіанти певних типів націоналізму, можна припустити, що запропонована нею класифікація може служити зручним інструментом для аналізу будь-якого конкретного вияву націоналізму взагалі, не в останню чергу — національних рухів та ідеологій «неісторичних націй», особливо якщо брати до уваги її тезу про те, що ідея націоналізму була предметом «інтелектуального експорту».
Інші історичні типології
Варто згадати ще декілька відомих історичних типологій, які нині вже фактично вийшли з наукового обігу, але можуть викликати інтерес з погляду історії теоретичного осмислення феномена націоналізму.
Приклад історично-хронологічної «таксономії» наводить Л. Снайдер. Історична еволюція націоналізму (знов-таки як ідеології та її втілення в життя) ділиться на чотири фази: 1) 1815 — 1871 — фаза «інтеграційна», в першу чергу, — в Центральній Європі. В цей період деякі нації перейшли від колишнього феодального поділу до державного об’єднання (Італія, Німеччина). Націоналізм виглядає як творча, прогресивна сила; 2) 1871 — 1900 — «підривна» фаза — період занепаду давніх політичних утворень (зокрема, стародавніх імперій). Наслідуючи приклад німців та італійців, національні меншини в Оттоманській та Австро-Угорській імперіях та в інших «державах-конгломератах» (очевидно, йдеться і про Російську імперію) починають рух за незалежність. Націоналізм перетворюється на підривну силу, яка руйнує існуючі держави; 3) 1900 — 1939 (1945) — «агресивна» фаза з її кульмінацією у вигляді нацистської «оргії». Націоналізм дедалі швидше наближається до імперіалізму, перетворюєтся з «благословіння» на кару. Відбувається боротьба за перерозподіл колоній та впливу у світі; 4) 1945 — ? «сучасна» фаза; її характерна риса — перетворення націоналізму на всесвітній феномен. З’являється «Новий» націоналізм у Африці, Азії, на Близькому Сході, в Радянському Союзі і навіть на Заході, де націоналізм стає головною перешкодою на шляху інтеграційних процесів у Європі. Отже, відповідно, націоналізм може бути «інтеграційним», «підривним», «агресивним» і «Новим».
Можливо, ця класифікація не зовсім вдала. Наведемо лише деякі критичні зауваження Е. Сміта на її адресу, побіжні, але суттєві: він вважає її «моралістичною» і неісторичною саме з погляду термінології. Перші ж порівняння з реальним історичним матеріалом демонструють неспроможність цієї схеми. Зокрема, національні рухи греків, сербів чи бельгійців у XIX ст. за часом підпадають саме під «інтеграційну» фазу, будучи, по суті, «підривними». Водночас японський та індійський націоналізми були «інтеграційними», однак їхній розвиток припадає саме на «підривну» фазу 91. Загалом схема, побудована в системі ідеологічно-моралізаторських термінів, навряд чи може претендувати на те, щоб бути інструментом наукового пізнання.
Нарешті, останній приклад суто історичної (хронологічної) типології націоналізмів — схема Г. Тревора-Ропера. Він не дає загальної класифікації націоналізмів, а зосереджується на двох версіях націоналістичної ідеології і руху: «історичний» націоналізм — німецький, італійський та угорський варіанти, та «вторинний» (у даному контексті можна було б сказати — «епігонський») націоналізм — чеський, польський та єврейський. В центрі уваги вченого — поширення націоналістичної ідеології від «історичних», первинних варіантів —до наслідувань, вторинних варіантів, при цьому аналізуються, переважно, націоналістичні рухи.
Цілком очевидно, що ця типологія локального характеру являє собою суто утилітарний варіант наукової класифікації: автор побудував її задля власних дослідницьких потреб (його праця присвячена аналізові власне єврейського націоналізму) й, очевидно, не претендував на універсальність своїх висновків. Для нас, у даному випадку, важливо те, що ця схема — ще один приклад деяких «євроцентристських» крайнощів та лінійного історичного мислення, побудови типології за формально-хронологічними ознаками.
Соціологічні типології
Оскільки для соціологів об’єктом аналізу є, в першу чергу, група (формальна чи неформальна), певна спільнота, цілком логічно, що у класифікації націоналізмів вони зосередились, головним чином, на вивченні національних (націоналістичних) рухів. Цей феномен розглядався ними як суспільний рух, що характеризує поведінку певних колективів, спільнот, у даному випадку — націй, національностей, етнічних груп тощо. (Зауважимо, що в даному випадку термін «націоналістичний», який є «калькою» з англійського «nationalist» уживається як синонім терміна «національний», який в українській інтелектуальній традиції має ідеологічно нейтральніший зміст.)
Перші спроби класифікувати націоналістичні (національні) рухи з погляду соціології спостерігалися ще в 1920-х роках (С. Гандман). Утім, ці спроби були спорадичними, а результати — незначними. Пізніше однією з найвідоміших стала соціологічна типологія, запропонована Л. Віртсом (1936). Нації, чи, за його визначенням, «національності» (nationalities), — це «конфліктні групи», що існують у чотирьох варіантах: як «гегемони» і «меншини», а також як «партикулярні» (тобто ті, що прагнуть відокремлення) і «маргинальні» (ті, що існують на межі між іншими націями, наприклад, ельзасці, сілезці) — їм відповідають певні націоналістичні рухи.
Націоналізм, за визначенням Л. Віртса, — «це суспільні рухи націй, які прагнуть зайняти певну позицію у світі, утримати і зміцнити її, коли вони зустрічаються з протидією...» 92. Гегемоністський націоналізм прагне об’єднати роз’єднані одно національні спільноти в одне ціле. До цієї категорії належать німецький націоналізм XIX ст. з його ідеєю створення єдиної Німеччини та його сучасник — італійський націоналізм із його гаслом об’єднання і незалежності Італії.
Партикуляристський націоналізм ґрунтується на вимогах національної автономії і сепаратизму. Він починається з вимог культурної автономії. Найяскравіші приклади його вияву — національно-визвольні рухи в Австро-Угорській, Російській та Оттоманській імперіях XIX — початку XX ст.
Маргинальний націоналізм виникає у прикордонних регіонах сусідніх держав, серед народів, для яких є характерним змішаний тип культури і які схиляються до культури «батьківщини» (історичні приклади — німці та французи в Ельзасі — Лотарингії, сілезькі та судетські німці та ін.).
Нарешті, націоналізм меншин спрямований на захист і визнання самого факту існування цих меншин та їхньої культурної самобутності, коли ці меншини існують усередині іншої, більшої нації.
Зрозуміло, що ця типологія також дала простір для критики, зокрема, з огляду на те, що кожний із згаданих типів націоналістичних рухів може мати риси іншого. Наприклад, «партикулярний» рух може бути одночасно і гегемоністським (зокрема, польський націоналістичний рух другої половини XIX ст. у певних своїх проявах мав риси обох зазначених категорій).
Найбільш досконалою соціологічною типологією націоналізму вважається схема, запропонована К. Симонс-Симоналевичем — американським ученим польського походження. К. Симонс-Симоналевич досить критично оцінив типології націоналізму, представлені істориками, зокрема, К. Гейзом та Г. Коном. Найбільшим недоліком цих типологій він, як і більшість критиків, вважав моралізаторський підтекст та «ідеологічність» їхніх конструкцій, недостатню чіткість запропонованих ними категорій.
Розробляючи власну типологію націоналізму, К. Симонс-Симоналевич зосередив увагу виключно на відповідних рухах, при цьому наголошуючи на ідеологічній нейтральності свого підходу: націоналізм, за Симоналевичем, не може бути ані «гарним» чи «поганим», ані «демократичним» чи «тоталітарним» тощо. Націоналізм для нього — це «дійова солідарність (єдність) групи, яка претендує на те, щоб бути нацією і прагне оформитися в державу» 93.
Вчений вважав, що треба відрізняти націоналізм більшостей (який фактично представлений державою і політичними партіями і діє як чинник міжнародної політики) і націоналізм меншостей, які виборюють право на культурне і політичне визволення. Останній є реакцією на нерівноправний статус цих меншостей. Саме націоналізм меншостей і варто вважати справжнім націоналістичним (національним) рухом, тоді як перший із них узагалі виключається з самої категорії «націоналізм», оскільки вже не є, власне, рухом.
Націоналістичні рухи, у свою чергу, існують у двох іпостасях: 1) рухи меншин, основною метою яких є самозахист, самозбереження національної спільноти; 2) визвольні рухи — головним завданням яких є досягнення незалежності. Відповідно, кожен із цих двох типів має власні градації, які відображені у такій схемі:
Типологія націоналістичних (національних) рухів за К. Симонс-Симоналевичем 94
2) Визвольні рухи:
а) Реставраторські (Польща, Угорщина);
б) Рухи за відродження (фінни, фламандці, каталонці);
в) Етнічні (сомалійці, кікую, латиші);
г) Автономістсько-сепаратистські (США, Латинська Америка, сибірські козаки);
д) Антиколоніальні (Конго, Бірма, Індія, Пакистан); є) Нативістські (ріфи, дагестанці).
У першій категорії традиціоналістські рухи спільні в одному — у прагненні зберегти свою культурну ідентичність, самобутність, зберегти власну спільноту як культурний, етнічний феномен. При цьому ізоляціоністи прагнуть зберегти себе боротьбою за автономний статус, за «права меншин», тоді як плюралісти змагаються за збереження своєї культурної автономії шляхом встановлення рівноправних стосунків із панівною групою, відстоюючи свої загальногромадянські права.
Типи націоналізмів усередині другої категорії ґрунтуються на відмінностях в історичному розвиткові і ступені єдності всередині цих рухів. Реставраторські рухи, наприклад, властиві тим націям, незалежне існування яких було перерване, але які спромоглися зберегти власну соціальну структуру, зокрема, національну еліту.
До категорії рухів за відродження належать рухи тих етнічних спільнот, які втратили свою політичну ідентичність (свідомість) на певному етапі історичного розвитку, а їхня соціальна структура деградувала, внаслідок чого етнічна спільнота соціально та інтелектуально була зведена до становища нижчої соціальної верстви. Вони прагнуть відновити престиж власної культури, привести соціальну структуру у відповідність до вимог часу, і відродитися як нація на політичному рівні. Історичні приклади, що їх наводить автор, також стосуються XIX ст.
До категорії етнічних потрапляють рухи тих спільнот, які взагалі не мають історичної традиції, проте їхня внутрішня єдність провокується зовнішніми чинниками, здебільшого тиском інших націй.
Автономістсько-сепаратистські рухи виникають на основі регіональних відмінностей, коли регіональні спільноти, хоча й споріднені з «материнськими», відчувають свою окремішність, яка оформлюється у вимогах автономії, а згодом — відокремлення. США та латиноамериканські держави — це приклади успішних рухів такого характеру.
Назва антиколоніальних рухів досить промовиста, можна лише виділити елемент опозиційності, спротиву в мотивації цих рухів, надзвичайно важливий для забезпечення їхньої внутрішньої єдності.
Нарешті, нативістські рухи постають у даній класифікації як не зовсім «націоналістичні». Вони побудовані, передусім, на племінній, кровній спорідненості, де одним із головних, інтегруючих чинників є ксенофобія, а також на прагненні зберегти цю єдність у боротьбі із зовнішньою експансією.
Типологія К. Симонс-Симоналевича видається справді досить зручною саме в тих рамках, що встановлені її автором. Водночас привертають увагу деякі внутрішні суперечності цієї схеми. По-перше, автор суперечить власному визначенню націоналізму, ігноруючи таку категорію, як рухи меншин, оскільки вони, принаймні за наведеними автором прикладами, здебільшого не прагнуть ані того, щоб бути нацією, ані власної державності. «Насправді, — зауважує Е. Сміт, — їхні вимоги автономії, безперечно, є лише першим тактичним кроком до основної мети — оформлення в націю і державності, але це потребує чіткішого формулювання» 95. Мабуть, це пояснення Е. Сміта не зовсім відповідає дійсності, принаймні, воно не аргументоване відповідними історичними прикладами.
Водночас типологія К. Симонс-Симоналевича, незважаючи на те, що автор обмежив її націоналістичними рухами, намагаючись відійти від ідеологічних побудов, має надто метафізичний, статичний характер. Один лише приклад — український націоналізм — доводить, що запропоновані К. Симонс-Симоналевичем категорії можна застосовувати щодо одного й того ж руху одночасно. Український націоналізм, як визвольний рух, наприклад, на певному етапі свого розвитку був одночасно і рухом за відродження, і реставраторським (кінець XIX — початок XX ст.), і автономістсько-сепаратистським (українська революція 1917 — 1921 pp.). У 1920 — 30-ті роки в Західній Україні український націоналізм у деяких своїх проявах був реставраторським, сепаратистським, у деяких — антиколоніальним. Можна навести чимало й інших прикладів.
Утім, типологія К. Симонс-Симоналевича залишається актуальною і корисною хоча б уже тому, що вона пропонує певну систему понять, у рамках якої можна вести дискусію. Вона урізноманітнює наші підходи до розуміння проблеми типології націоналізмів і сприяє систематизації емпіричного матеріалу, який дають нам суто історичні дослідження.