Перша хвиля розширення НАТО

Олексій ГАРАНЬ, "День", центр політичного аналізу

Гострі суперечки прихильників і супротивників розширення НАТО про доцільність такого кроку не вичерпували боротьби довкола нього. Повної єдності не було й серед прихильників розширення: яким воно має бути, а отже й кого приймати до альянсу першим.

ТРИ ВАРІАНТИ РОЗШИРЕННЯ

Одні наполягали на еволюційному варіанті. Вбачаючи головні проблеми країн Центрально-Східної Європи (ЦСЄ) не у військовій, а в економічній та політичній площинах, вони вважали проте, що реформи вже відсунули ці країни від прірви, і НАТО слід розширювати паралельно з Європейським Союзом, приймаючи до альянсу передусім нових членів ЄС: Фінляндію, Австрію та Швецію.

Інші пропонували шлях "стратегічного реаґування", який ставив розширення НАТО в залежність від можливого різкого погіршення ситуації в Росії. За такого варіанту найкращі шанси на вступ мали б стратегічно важливі для європейської безпеки країни - передусім Польща, а також Словаччина, Румунія та країни Балтії.

Нарешті, третій варіант - "забезпечення стабільності" (за формулюванням аналітиків дослідницької корпорації РЕНД). Його прихильники вважали причиною можливої нестабільності ЦСЄ поєднання внутрішніх (як економічних, так і політичних) та зовнішніх чинників - наслідком якого може, зокрема, стати перетворення реґіону на арену суперництва Росії та Німеччини, здатної вийти з-під контролю НАТО. Відтак вони пропонували швидко закріпити вже досягнуте, подбавши про безпеку тих країн колишнього Варшавського договору, які найбільше просунулися шляхом демократичних перетворень - тобто "Вишеградської четвірки".

Залежно від вибору варіанту розширення визначалася й концепція оборони нових учасників: від переважно самооборони (за еволюційного варіанту) до повномасштабної багатонаціональної оборони ("стратегічне реаґування").

ВИБІР НА КОРИСТЬ "СТАБІЛЬНОСТІ"

На вибір шляху розширення НАТО вплинув цілий комплекс чинників. Захід прагнув закріпити свою перемогу в холодній війні; центральноєвропейці - захиститися від можливих небезпек з боку Росії та подолати розкол Європи (як це розуміли Захід та ЦСЄ); Німеччина бажала створити навколо себе "пояс безпеки"; США хотіли через НАТО контролювати процес розширення європейських інститутів. Активно діяли всілякі лобі: військово-промислове по обидва боки Атлантики, натівська бюрократія, яка стверджувала, що без розширення альянс втратить динамізм, центральноєвропейське (особливо впливове в США). Отож вирішено було на розширення ЄС не чекати. Справді, відповідати економічним критеріям ЄС виявилося для нових демократій із ЦСЄ важчим завданням, ніж військово-політичним вимогам НАТО. Розвиток же подій в Європі (зокрема Боснія) засвідчив, що НАТО і досі є єдиною структурою, здатною забезпечити безпеку у Європі силовими засобами (насамперед завдяки американській потузі). Прагнення Франції та Німеччини збільшити вагу військово-політичного Західноєвропейського Союзу, поставивши його під більший контроль ЄС, на червневому саміті в Амстердамі, де переглядався Маастрихтський договір, фактично заблокували Велика Британія та нейтральні Ірландія, Швеція, Фінляндія й Австрія.

Військової загрози з боку Росії Захід нині не вбачає, тому серед кандидатів до "першої хвилі" цілком логічно опинилися насамперед країни "Вишеградської четвірки". Створюючи завдяки їм зону безпеки навколо Німеччини, НАТО водночас мінімізує свої проблеми, пов'язані з прийняттям нових членів. Однак кандидатура Словаччини відпала через її невизначеність і зволікання з демократизацією. США виступали за прийняття до НАТО в "першій хвилі" тільки Польщі, Чехії та Угорщини. Це пояснюється фінансовими причинами, потребою виважувати свої кроки, щоб зберегти цілісність та ефективність альянсу (адже кожна прийнята країна вносить певний елемент непередбачуваності), нарешті, небажанням занадто дратувати Москву, ускладнюючи умови для "другої хвилі".

Франція та Італія активно лобіювали прийняття до НАТО також відповідно Румунії та Словенії, арґументуючи це потребою посилити південний фланг альянсу. Традиційно маючи значний вплив на Бухарест, Париж прагнув збалансувати "трійку" країн, де переважний вплив має Німеччина. Румунія серед цієї п'ятірки кандидатів за своїм стратегічним значенням і чисельністю армії поступається тільки Польщі. Крихітна 2-мільйонна Словенія з 50-тисячною армією територіально зв'яже НАТО з Угорщиною. Вона, безумовно, відповідає вимогам НАТО. Францію та Італію в їхніх домаганнях активно підтримували інші середземноморські члени НАТО. Однак наближення альянсу до буремних Балкан поряд із перевагами містить і небезпеку бути втягнутим у конфлікт, що зменшує шанси на ратифікацію рішення парламентами натівських країн, насамперед американським Конґресом, де хочуть отримати дивіденди з найменшим ризиком. А голос США, попри важливість консенсусу, є якщо не вирішальним, то найважливішим.

Данія та Норвегія, побачивши, що в їхніх протеже - країн Балтії - немає шансів потрапити до "першої хвилі", підтримати ідею "п'ятірки" відмовилися. Канцлер ФРН Коль напередодні саміту заявив, що підтримує "швидкий" вступ Румунії - проте це формулювання не означало, що вона має бути серед перших. Німеччина, підкреслює британський фахівець Джонатан Ейл із Королівського інституту об'єднаних сил, "уперше в своїй історії буде оточена дружніми країнами - то чи варто їй підтримувати ще більше розширення?"

Таким чином видається, що гору взяв варіант "забезпечення стабільності". Після розширення, якщо внутрішні проблеми нових членів альянсу спровокують кризу, НАТО просто змушена буде реаґувати. Це, мабуть, є однією із причин стриманого ставлення до кандидатури Румунії, яка розпочала реформи тільки в торішньої осені, після приходу до влади антикомуністичної опозиції. Її прийняття означало би, що додалися також елементи "стратегічного реаґування", - а на це наразі начебто немає підстав.

НАСЛІДКИ "ПЕРШОЇ ХВИЛІ"

Прийняття до НАТО Румунії заперечило б цивілізаційну концепцію Гантінґтона, згідно з якою католицький і протестантський Захід протистоїть православному Сходові (зрозуміло, де опиняється в такому разі Україна). Однак для Києва важливішим є те, що він лишається поза НАТО в компанії країн, належність яких до Європи не викликає сумніву. Товариство Румунії та Словенії важливе й для балтійських країн, які таким чином мають можливості мріяти про свою участь у "другій хвилі".

З Європейського Союзу пролунали голоси про те, що можливо прискорити початок переговорів щодо приєднання до ЄС нових членів, зокрема Словенії та Естонії - важлива компенсація тим, хто не потрапив до "першої хвилі".

Розширення НАТО на схід уже сприяло вирішенню проблем між сусідами: Румунією та Угорщиною; Україною та Румунією і Росією. Бухарест тепер заявляє про необхідність формування трикутника Польща - Румунія - Україна, який сприятиме наближенню ЦСЄ до європейських інститутів. Характерно, що новий болгарський антикомуністичний уряд шукає підтримки вступу своєї країни до НАТО в Туреччини, з якою Болгарія ще донедавна мала напружені стосунки. Прем'єр Угорщини, яка має певні проблеми в стосунках зі Словаччиною, звернувся проте до Польщі та Чехії із закликом не забувати про цю країну, сприяти її просуванню до НАТО, і знову зактивізувати "Вишеградську четвірку". Польский президент активно обстоює інтеґрацію до Європи України - попри раніші побоювання, що польскі соціалісти, на відміну від правих, не усвідомили її значення для стабільності в Європі.

У Мадриді чітко сформульовано (принаймні на рівні заяв), що процес розширення НАТО є відкритим, і його перебіг буде розглянуто на наступній зустрічі 1999 року. Отож, тоді можлива й "друга хвиля" запрошених. Особливо відзначено просування до демократії Румунії, Словенії, "держав балтійського реґіону" - поступка європейським союзникам, на яку в останній момент пішли США. До останнього часу видавалося, що Захід обирає щодо Росії та України варіант "інституційованого переплетіння інтересів" (institutional web - за формулюванням Річарда Кюґлера з РЕНД). Це передбачає поки що мінімальне розширення НАТО, встановлення різноманітних зв'язків з Росією та Україною через НАТО, ЄС, фінансові інституції, "велику сімку". Але чи буде стабільною система, яка не бере до уваги становище в СНД?

Захід може обрати "стратегію відкритих дверей" - поступове прийняття нових членів, у тому числі з числа держав СНД, а зрештою колись і Росії. Однак така стратегія матиме успіх тільки в тому разі, якщо Росія довірятиме Заходу й прагнутиме інетґруватися до його інституцій, а стабільна ситуація на території СНД не провокуватиме Росію на втручання. Якщо ж Москва бачитиме загрозу своїм інтересам, вона прагнутиме реінтеґрації в СНД. Тоді Захід може піти на поділ "сфер впливу" й погодитися на її "миротворчу" роль в СНД. Більшість західних експертів уже розуміє роль незалежної України для стабільності в реґіоні. Дехто пропонує роль "моста": скажімо, асоційоване членство і в структурах Заходу, і в СНД. Однак "мости" в разі конфлікту спалюють. Отож, можливі варіанти майбутньої системи європейської безпеки в умовах розширення НАТО потребують подальшого обговорення експертами та громадськістю з метою чіткого усвідомлення інтересів України та засобів їх забезпечити.

23. Формування полытики й прийняття рішень в нових умовах

	Основні інститути Альянсу з формування політики та прийняття рішень
		Північноатлантична рада

Цивільна та військова структура НАТО

Північноатлантична рада (ПАР), яка складається з постійних представників усіх країн-членів, котрі збираються на засідання щонайменше раз на тиждень, наділена реальною політичною владою і повноваженнями приймати рішення. Засідання Ради проводяться також і на вищому рівні за участю міністрів закордонних справ, міністрів оборони або глав урядів, при цьому її повноваження зберігаються повною мірою, а рішення, прийняті на зустрічах будь-якого рівня, мають однакові статус і чинність. Рада виконує важливі представницькі функції та приймає декларації і комюніке, у яких пояснюються політика і рішення Альянсу як широкій громадськості, так і країнам, які не є членами НАТО.

Рада є єдиним органом Альянсу, повноваження якого визначено безпосередньо в Північноатлантичному договорі. Рада, згідно з Договором, має повноваження створювати підпорядковані органи. З часу підписання Договору було створено багато комітетів і груп з планування на підтримку роботи Ради або для відповідальної роботи у конкретних галузях, таких як оборонне планування, ядерне планування та військові справи.

Отже, Рада є унікальним форумом для проведення широкомасштабних консультацій між урядами держав-учасниць з усіх питань, що торкаються їхньої безпеки і, водночас, є найважливішим органом, що приймає рішення в НАТО. Усі країни - члени Альянсу мають однакове право висловлювати свої погляди за столом засідань Ради. Рішення, які приймаються, є виразом колективної волі урядів держав-членів і приймаються за спільної згоди. Усі уряди держав-членів є розробниками політичного курсу, який формується в Раді, або від її імені, та творцями консенсусу, на основі якого приймаються рішення.

Кожен уряд представлений у Раді постійним представником у ранзі посла. Допомогу постійному представникові у його роботі надає політичний та військовий персонал, або делегація при НАТО, кількість членів яких може варіюватися. Коли Рада проводить засідання у такому форматі, її часто називають "Постійною радою". Двічі на рік, а іноді й частіше, Рада проводить зустрічі на рівні міністрів, коли кожна держава представлена своїм міністром закордонних справ. Засідання Ради також відбуваються на рівні міністрів оборони. Саміти, в роботі яких беруть участь глави держав та урядів, відбуваються тоді, коли необхідно розглянути особливо важливі питання або ключові моменти розвитку політики Альянсу в галузі безпеки.

Хоча Рада засідає, як правило, раз на тиждень, вона може зібратись, у разі потреби, в будь-який час. Головує на засіданнях Ради Генеральний секретар НАТО, а за його відсутності - його заступник. Той посол, або постійний представник у Раді, який перебуває на цій посаді найдовше, отримує титул дуаєна Ради. Хоча його функції є загалом церемоніальними, дуаєн може виконувати і більш конкретну роль, наприклад, очолити засідання і дискусії під час обрання нового Генерального секретаря. На зустрічах на рівні міністрів закордонних справ міністр однієї з держав перебирає на себе роль Почесного Президента. Ця посада щороку передається по черзі представникам усіх країн-членів за англійським алфавітом. Порядок старшинства у Постійній раді визначається на основі тривалості терміну перебування на посаді, але на засіданнях ради будь-якого рівня постійні представники сидять за столом в алфавітному порядку, згідно з назвою держави англійською мовою. Така само система діє в усіх комітетах НАТО.

Питання, які обговорюються, і рішення, які приймаються на засіданнях Ради, стосуються всіх аспектів діяльності організації і часто рунтуються на звітах та рекомендаціях, підготовлених підпорядкованими комітетами на запит Ради. Так само будь-який національний представник або Генеральний секретар може запропонувати тему для обговорення. Постійні представники діють згідно з інструкціями зі своїх столиць, повідомляючи та пояснюючи погляди і політичні рішення своїх урядів колегам за столом переговорів. І навпаки, вони доповідають своїм урядам про погляди й позиції інших урядів, про нові події, надають їм інформацію щодо пошуків консенсусу з важливих питань, а також щодо відмінностей між національними позиціями у тих чи інших сферах.

Коли необхідно приймати рішення, дії узгоджуються на основі одностайності і спільної згоди. Жодне рішення не приймається на основі голосування чи за більшістю голосів. Кожна держава, представлена в Раді або в будь-якому з підпорядкованих їй комітетів, зберігає абсолютний суверенітет і відповідальність за свої рішення.

Підготовку до роботи Ради виконують підпорядковані їй комітети, які відповідають за конкретні галузі політики. Значну частину такої роботи виконує Вищий політичний комітет (ВПК), до складу якого входять заступники постійних представників, і який, у разі необхідності, може посилюватися за рахунок відповідних національних експертів. У таких випадках він називається "посиленим" - ВПК(П). Вищий політичний комітет відповідає в першу чергу за підготовку більшості заяв та комюніке Ради, а перед зустрічами на рівні міністрів готує проекти текстів, які потім має затвердити Рада. Іншими аспектами політичної роботи опікується Політичний комітет, до якого входять політичні радники або консультанти з національних делегацій.

Коли Рада збирається на рівні міністрів оборони або розглядає оборонні питання та аспекти оборонної стратегії, до роботи як головні дорадчі органи можуть бути залучені інші вищі комітети, зокрема такі, як Виконавча робоча група. Якщо на порядку денному Ради стоять фінансові питання, тоді за підготовку її роботи буде відповідати Вища рада з ресурсів, або військовий чи цивільний Бюджетні комітети, або Комітет з інфраструктури, залежно від того, які проблеми розглядаються. З огляду на тему дискусії провідна роль у підготовці засідань Ради та нагляді за виконанням її рішень передається вищому комітету, який відповідає за конкретну галузь.

Секретаріат Ради складається із співробітників відповідних підрозділів та відділів Міжнародного секретаріату, зокрема Виконавчого секретаря, який відіграє координуючу роль у забезпеченні виконання доручень Ради, а також запису і поширення її рішень. Виконавчий секретар є також і секретарем Ради.

24.Ядерні сили країн НАТО в умовах політичних змін в Європі

Ядерна політика

Перегляд ядерної стратегії НАТО та її позиції щодо ядерних сил є гарним прикладом тих позитивних змін, до яких вдався Альянс з метою адаптування до нової ситуації. За нових умов безпеки йому вдалося значно зменшити свою залежність від ядерних сил. Стратегія Альянсу і нині спрямована на запобігання війні, але можливість ядерної ескалації вже не є домінуючим чинником цієї стратегії.

Ядерні сили НАТО є чинником збереження миру і стабільності в Європі, оскільки роблять безглуздим будь-який широкомасштабний збройний конфлікт в євро-атлантичному регіоні. Звичайні озброєння не є достатніми для гарантії безпеки, а наявність ядерних сил позбавляє сенсу і робить неприйнятним ризик розв'язання агресії проти держав НАТО. Цей фактор також робить непевними плани тих країн, які могли б розраховувати на досягнення політичних чи військових переваг шляхом використання ядерної, біологічної або хімічної (ЯБХ) (³) зброї проти країн Альянсу. Ядерні сили НАТО слугують не тільки інтересам Альянсу, але і країн-партнерів та Європи в цілому, оскільки вони зміцнюють європейську стабільність, протистоять загрозі використання зброї масового знищення і є суттєвим фактором стримування.

Значні скорочення ядерних сил засвідчили зменшення важливості цього фактора оборонної стратегії НАТО. В 1991 році Альянс прийняв рішення про скорочення ядерної зброї субстратегічних сил (²) в Європі на 85 відсотків порівняно з рівнем періоду холодної війни. Окрім скорочень субстратегічних сил, відбулися також скорочення стратегічних ядерних сил, що перебувають у розпорядженні країн НАТО. З усього арсеналу ядерних сил наземного базування НАТО в Європі нині залишились тільки бомби для літаків подвійного призначення.

Запаси цієї зброї також були значно скорочені, як і кількість місць її складування, де наявний резерв зберігається в умовах посиленої безпеки. Рівень бойової готовності літаків подвійного призначення, які необхідні для використання цієї зброї, також поетапно знижується, оскільки дедалі більшого значення набуває використання цих літаків у складі звичайних збройних сил. Жодна одиниця ядерних сил НАТО не є націленою на будь-яку країну.

Держави Альянсу погодились, що таких субстратегічних сил достатньо для досягнення цілей НАТО в сучасних умовах і в близькому майбутньому. Як було офіційно проголошено, розширення НАТО не передбачає зміни ядерної політики Альянсу. Держави НАТО не мають намірів, планів або підстав для розташування ядерної зброї на території нових членів Альянсу чи для зміни будь-яких аспектів сучасного підходу до ядерної політики. Вони також не вбачають можливості виникнення такої потреби в майбутньому.

Ядерні сили НАТО забезпечують надійність колективної безпеки для всіх держав Альянсу і додають впевненості тим країнам, які інакше відчували б себе незахищеними. Присутність приписаних до НАТО ядерних сил США в Європі забезпечує важливий політичний і військовий зв'язок між європейськими та північноамериканськими членами Альянсу. В свою чергу, участь неядерних держав НАТО у формуванні спільної ядерної політики свідчить про солідарність країн Альянсу, спільну відповідальність у галузі безпеки і готовність ділити між собою пов'язані з цим витрати і ризики. Політичний контроль над ядерними силами НАТО також є спільною справою країн Альянсу. Незалежно від ядерного статусу країни, міністри оборони держав Альянсу зустрічаються в складі Групи ядерного планування НАТО для обговорення підходів до формування ядерних сил та розробки спільної ядерної політики Альянсу.

Більш детальну інформацію про роль ядерних сил НАТО в новому кліматі безпеки та про скорочення, які відбулись, дивіться в розділі 2.