Робота над основною частиною

Насамперед, дайте опис ситуації, змалювавши ті обставини, які мають бути об’єктом уваги. Наприклад, описом може стати плавний перехід від вступу-афоризму до конкретної ситуації:

"Казав один мудрий чоловік давніх часів, грецький філософ Фалес з Мілету, що не можна двічі увійти до однієї й тієї ж річки, бо вона тече й вода в ній змінюється. Так не вдається нам сьогодні повернутися до тих цінностей та звичаїв, які ще вчора видавалися священними і непорушними. Наше суспільство подібне до античного бога Януса, що мав два обличчя: одне дивилося вперед, друге — назад".

Як режисер виводить на сцену дійових осіб і розставляє їх у відповідній мізансцені (коли завісу піднято, ми бачимо групу людей у певному розташуванні, в певнім місці тощо), так і ви в описі започатковуєте рух майбутнього сюжету, плин подальших подій. Опис мусить плавно переходити в оповідь. Але опис — статичний, а оповідь — динамічна, рухлива.

"Погляньте навколо: всюди вирує неспокій. Політичні партії змагаються за вплив на народ. Активізується особистість, шукаючи способів не тільки вижити, а й побудувати гарне життя собі і своїм близьким. У всіх на слуху імена людей, які досягли успіху, стали взірцем ділової, комерційної, політичної активність Але водночас піднімає голову злочинність, чиняться вбивства на замовлення. На наших вулицях знаходять розчленовані тіла жертв насильства. Люди прагнуть спокою, достатку, усталеності, але хвилі історії все сильніше розхитують наш човен..."

Міркування (хрія)

Тут ми розкриваємо суть проблеми з допомогою системи логічних аргументів, оперуючи незаперечними факта­ми. При цьому слід нарощувати аргументацію поступово, щоб кожна наступна думка підсилювала попередню, а найсильніші аргументи зберігати на кінець — це забезпечить стійкий інтерес слухачів, дасть змогу підтримувати неос­лабну увагу аудиторії.

"Людина, що замислюється над долею Вітчизни, не мо­же не зробити сьогодні власного вибору. Щоправда, вибір свій зробили вже и ті, хто менше за все думає про вітчизну: злодії, крутії, бандити, ошуканці — всі вони не можуть поскаржитись, що "помилилися" в житті. Але ж хіба встоїть суспільство, в якому керуються не законами, а хижацьким егоїзмом? Невже перевелися в Україні совість та відповідальність? Невже заснула вічним сном справедливість? Чи не кожен з нас може поскаржитись, як тяжко його ображено, які неймовірно важкі умови його життя? Пригадайте дорогого небіжчика, якого немає за що поховати! Пригадайте улюбленого родича, якого немає за що лікувати! Хто за це відповість — чи не ті, хто сміється з закону, чиї примхи и забаганки забезпечує наш тяжкий труд?

Але чи не було вже раз так, що ненависть засліпила очі величезній силі людей, і справедливість почали встановлювати силоміць? Чи не страшніші будуть ті ріки крові, які завжди проливаються, коли суспільство прагне рівності у розподілі благ? Чи не варто довіритися природному плину речей, обрати еволюцію, а не революцію, маючи впевненість, надію й міцну віру в те, що Бог боронить Україну?"

Звичайно, міркування можна урізноманітнити художніми картинами, зокрема яскравими описами. Як правило, вони ілюструють те чи інше логічне положення хрії. Та введення подібних картин дозволяє відступити від жорсткої логіки викладу. Інколи можна запозичити в письменників такий прийом: винести на самий початок, скажімо, кульмінаційний момент подій.

Так, поема Байрона "Гяур" починається з того, що по пустелі скаче вершник, який тікає від переслідувачів, що ось-ось наздоженуть його. Лише згодом стає зрозумілим, що це — вихованець бедуїнів, який колись був підібраний мусульманським племенем, та, дізнавшись, що він — з європейців, вирішив втекти до своїх.

Почавши з кульмінації, автор досягає значного ефекту. Але подібну гру з сюжетом може собі дозволити тільки досвідчений оратор.

Висновки

Наприкінці промови можна узагальнити положення основної частини, підкреслити головну думку, окреслити тему наступного виступу, викликати аудиторію на суперечку, виголосити заклик тощо. Слід використовувати різноманітні прийоми, які залежать в першу чергу від виду промови та мети промовця. Наприклад, вузівська лекція може закінчуватися логічними висновками та визначенням

теми наступного заняття, мітингова промова чи проповідь — закликом, судова промова — зверненням до суду із закликом про справедливе рішення справи тощо.

Композиція промови

Наведена тричастинна модель ораторського твору є найбільш поширеним варіантом композиційної структури, але не обов'язковим. Уже в давні часи оратори не завжди дотримувалися цієї жорсткої структури. Можна сміливо експериментувати, "тасувати" частини твору, почати промову з кульмінаційного моменту чи навіть з висновків, але це є проявами ораторського артистизму, і початківцеві так ризикувати небажано. Не зайвим буде зауважити, що за будь-якої композиції логічний зв'язок між частинами тво­ру обов'язковий, інакше Ви зірветеся в хаос і виглядатимете безпорадно.

Загалом, композицію не слід ототожнювати з простим механічним розташуванням частин твору — композиція є універсальним принципом побудови будь-якого тексту, і в ній відбиваються світопоглядні установки автора, його задум, висвітлення позицій тих чи інших людей тощо. Композиція — це побудова тексту, спосіб розташування компонентів (складових частин тексту — вступу, міркування, висновків тощо), їх співвідношення між собою. Виділяють три основних типи композиційної побудови тексту: лінійну, спіральну та кільцеву. Лінійна — це така композиція, за якої частини тексту розташовані за чіткою логікою (зазвичай це — хронологічний розвиток подій). Спіральна композиція — це спосіб побудови тексту, за якого основна думка виступу повторюється неодноразово, але кожного разу вона збагачується новою інформацією. Кільцева композиція — це спосіб побудови тексту, за якого перша та остання частини твору віддзеркалюють одна одну.

Нагадаймо, що класична схема тричастинного твору знайома нам, оскільки в наших школах твори з літератури за цією схемою пишуть уже років двісті.

Цікаво зазначити, що в книзі П. Сопера тричастинний поділ пропонується для так званої "агітаційної" промови, тоді як "інформаційну" промову автор рекомендує будувати складніше й багатше.

Способи інтеграції тексту

Заслуговує на увагу думка щодо способів інтеграції усіх згаданих вище моментів промови: таких виділяють три — когезію, ретроспекцію, проспекцгю¹.

Когезія — один із способів інтеграції тексту, коли всі його частини постійно взаємодіють, завдяки тому, що ора­тор чи то повертається до вже сказаного, чи то натякає на те, що буде сказано. Забезпечують такий зв'язок, зазви­чай, певні мовні формули: отже, по-перше, no-друге, на­ступив питання, подивимося далі, очевидно, перейдено до наступного, беручи до у ваги, незважаючи на, з одного боку, з другого боку, як з'ясувалося в подальшому тощо.

Ретроспекція — це відсилання слухачів до попередньої інформації. Тут оратор може посилатися не тільки на власні попередні виступи, а й на чужі праці та думки або загальновідому інформацію. Ретроспекція може виражатися такими словами чи словосполученнями: як ми знаємо, як ми розуміємо, як було сказано раніше, ми вже говорили про це, згадаймо, ви чули, ви бачили, відомо, минулого ра­зу я вже говорив тощо.

Проспекція— це натяк на те, про що йтиметься у наступних частинах виступу (майбутніх виступах). Проспекція може виражатися такими формулами, як наступного разу ми поговоримо, далі переконаємося, в подальшому розвитку, ми побачимо, далі стане зрозуміло, темою нашої майбутньої розмови буде і т. п.

Лекція 4

Типи промов

Промова, присвячена розкриттю однієї теми, більш то­го, один і той самий текст можуть бути виголошені по-різному, залежно від мети оратора, характеру його підготовки та ситуації. "Якщо юнак вийде на побачення з коханою і прочитає їй освідчення по папірцю, вона його засміє. Між тим, та сама записка, надіслана як лист, може и розчулити. Якщо вчитель читає текст свого уроку з книги, ав­торитету такий вчитель не матиме. Якщо агітатор користується весь час шпаргалкою, можете заздалегідь знати — такий нікого не загітує. Якщо людина в суді почне свідчити за папірцем, цим свідченням ніхто не повірить. Поганим лектором вважається той, хто читає, вклавши носа у при­несений з дому рукопис. Але якщо надрукувати текст цієї лекції, вона може виявитися дуже цікавою. I з'ясується, що вона нудна не тому, що беззмістовна, а тому, що письмове мовлення замінило на кафедрі живе усне мовлення"¹.

Таким чином, існують різні типи промов за своєю внутрішньою структурою та зовнішньою формою, тобто за своїм знаковим оформленням промови, є різні. Спробуємо їх систематизувати.

А. Промови, що читаються за конспектом

У певних випадках "по-написаному" говорити просто необхідно, й не завжди тому, що промовець не може від себе сказати кілька живих і яскравих слів. Просто ситуація вимагає точного слововживання. Наприклад, політичні

діячі рідко виголошують свої промови експромтом: занадто важливе те, про що вони говорить, і найдрібніша неточність може призвести до прикрих непорозумінь, навіть дипломатичних конфліктів. Офіційна політична промова, таким чином, є першим прикладом читано! за рукописом промови.

Власне кажучи, будь-який офіційний документ має бути прочитаний "за писаним" — наприклад, заповіт, що його читає нотаріус.

Наступним видом промови, що читається, може бути наукова доповідь на конференції чи хоча б студентський реферат. Ви вже неодноразово зустрічалися з тим, що велику кількість дат, імен і тому подібних речей запам'ятати інколи неможливо, а інколи й не треба. Науковий текст, викладений на папері, дозволяє логічно скомпонувати матеріал, чітко викласти висновки. Важлива й та обставина, що обсяг тексту тут легше співвіднести з часом, який відведено на його виголошення. У такому разі конспект є необхідним.

Іноді доводиться виступати по телебаченню чи радіо, й знову-таки ніхто б не хотів чути власне розгублене белькотіння, тим більше, що в таких випадках йдеться, звичайно, про речі суспільно важливі. Тому виступи на каналах масової комунікації найчастіше готують заздалегідь.

Правильно підмічено, що в усіх подібних випадках "жива мова може виявитися чимось порушеною, не дуже строгою — ця небезпека цілком реальна за недостатньої. тренованості мовних навичок, що зустрічається в житті нерідко"¹.

У всіх наведених випадках можна порадити ораторові, щоб він мав перед собою не поспіхом написаний і креслений-перекреслений текст. Рукопис бажано мати в надрукованому вигляді, щоб очі легко та впевнено "брали" текст. Тоді увага зосереджуватиметься на логічній інтонації, наголосі (до речі, зовсім непогано заздалегідь розставити правильні наголоси, як це робилося в старовину), на підвищенні чи зниженні тону тощо. Варто також пам’ятати, що одна сторінка машинопису (30 рядків) читається близько 2 хв.; отже, можна легко вкластися у відведений регламент часу. Якщо текст не надруковано його слід чітко й розбірливо написати від руки (30 рядків на сторінці).

Б. Промови, як готують заздалегідь, але не вчать напам’ять

Виступи тривалістю 1—2 години напам'ять не вивчити. За таких обставин шкільні вчителі та вузівські викладачі, наприклад, ґрунтовно готуються до лекцій, опановують значний науково-інформаційний матеріал, але, як прави­ло, не "засушують" його, читаючи з конспекту. Запам’ятавши певний обсяг матеріалу, вони викладають його пе­ред аудиторією "з пам'яті", часом імпровізуючи, що справ­ляв враження плину живої думки та значної ерудиції оратора.

Отже, якщо передбачається тривалий за часом виступ, ораторові необхідно добре засвоїти, систематизувати матеріал, уявити канву майбутнього виступу. Якщо є що сказати, то промовця "веде" сам матеріал, йому хочеться поділитися зі слухачами тим, що його зацікавило, що він добре знає.

Допоможуть у такому разі тези, короткий, стислий план виступу, можливо з певним фактичним матеріалом (цифрами та цитатами). Читати тези не слід, а заглядати в них — можна. Розгорнуті тези і план називаються кон­спектом.

В. Промови, які готують заздалегідь і вчать напам'ять

Бувають випадки, коли з тих чи інших міркувань чита­ти промову недоцільно, але потрібно зберегти її зміст, нічим не знехтувавши. Наприклад, під час вшанування ювіляра, який чекає сердечного, живого слова й не сумнівається, що промовець добре знає особу, якій присвячує своє слово. Оскільки подібні промови не бувають, як пра­вило, надто довгими, варто спочатку написати свій виступ (розміром приблизно на одну сторінку), а потім вивчити його напам'ять. Справа того варта: досконале володіння текстом дасть змогу зосередитися на власне ораторських прийомах.

Це саме стосується і виступів на дипломатичних прий­омах, де високо цінується лаконізм, гречність, щирість, вишуканість слова, при добрих манерах. Якщо немає певност

ті в тому, що вдасться імпровізувати, краще знову-таки написати текст заздалегідь й вивчити його напам'ять (це не стосується офіційного документа, який читається з листа).

Описані вище ситуації відзначаються тим, що мають офіційний характер, але вимагають певної щирості й сердечної відкритості. По суті справи, ці ситуації внутрішньо мало чим відрізняються і від проповіді, яку теж треба добре знати заздалегідь, виголошуючи в інтонаціях щирості й душевної відкритості.

На такому ж принципі будується й політичне красномовство. Важко собі уявити оратора в бурхливій атмосфері політичного зібрання чи мітингу, який стоїть над схвильованим натовпом і читає з папірця (знову ж таки, якщо не йдеться про офіційний документ). Але так само важко уявити, що цей оратор довго володітиме увагою аудиторії, лише забавляючи її словесною еквілібристикою, не проголошуючи актуальних думок, важливої інформації. Добрий оратор-політик заздалегідь готується до свого виступу, але сам виступ подає як новотвір в конкретній ситуації, адресований конкретній аудиторії. Лаконічні нотатки (тези, план, цитати, статистика) будуть доречними за таких обставин, оскільки "сипати" цифрами з голови — не дуже вдалий прийом: складається враження, що промовець занадто старанно готувався до виступу, збираючи, скажімо, компрометуючий матеріал на політичного супротивника тощо.

Оратор-початківець, звичайно, використовує саме цей тип промови, не наважуючись суцільно імпровізувати. Йому потрібні тези, план або конспект. Але будь-яке звернення до папірця потрібно зводити до мінімуму.

За будь-яких обставин заготовлений текст має бути начебто непомітним, звертатися до нього треба неначе мимохідь, не створюючи враження, що без нього промовець виступити не зможе. Оратор, який постійно нервово хапається за свій конспект, мало чим відрізняється від невстигаючого учня, якого викликали до дошки.

Аудиторія має розуміти, що промовець просто не обтяжує свою пам'ять зайвими цифрами чи цитатами, занотовувавши їх.

Г. Імпровізовані промови (експромти)

Такі промови виникають спонтанно, самі по собі, за різних обставин. Уявіть себе, наприклад, учасником якоїсь дискусії. Припустимо, хтось ганить ваші ідеали, і мовчання ваше сприймається як розгубленість. Звичайно, якщо ви маєте справу не з п'яним чи хуліганом, треба щось відповідати, й тут до кишені за папірцями не полізеш. Це — захист (апологія).

Наш час — епоха різноманітних зборів, засідань, комісій, до яких ви можете потрапити. Тут теж дотепне й вдало сказане слово може зіграти значну роль у розв'язанні неявної справи.

Або ж вас терміново залучили до якогось урочистого зібрання, й громада вимагає: скажи! I говорити знічено загальні фрази — означає втратити свою репутацію й загубити справу. Доводиться імпровізувати. Але згадаймо старий жарт: найкращий експромт — той, що заздалегідь підготовлено!

Знаючи наперед програму зборів, проблеми, якими займається та чи інша комісія, уявляючи собі, нарешті, людей, в яких ви в гостях (їх біографії, характери, пристрасті), ви можете буквально "на ходу" продумати, що саме люди бажали б від вас почути.

Варто зауважити, що імпровізувати перед аудиторією може, як правило, дозволити собі або дуже досвідчений оратор, або ж людина, яка має від природи досить рідкісний дар, який I. Андроніков визначає як "вміння мислити публічно".

* * *

Кожний тип промов має як переваги, так і недоліки.

Читання написаного справляє враження несміливості чи скутості; імпровізація може схилити людей до думки, що промовець занадто легко маніпулює словами, отже, породити певну недовіру до них; проголошення завченого тексту інколи теж спричиняє ефект, протилежний сподіваному. Промовець завжди має бути готовий перейти з одного типу промови на інший, пам'ятати про отой "казуальний" момент, про"випадок", який має місце в нашому житті.

Якщо не зважати на те, що атмосфера в аудиторії змінилася і відповідно слід змінити тип виступу порівняно з тим, на який настроював себе промовець — нема чого й сподіватися на успіх. Найчастіше успіху досягають промовці, які оптимально поєднують елементи різних типів промов, залежно від того, яку мету вони ставлять і перед якою аудиторією виступають.

Лекція 5

Зовнішня культура оратора

Вигляд оратора

Зовнішність є не останнім чинником успіху того, хто виступає. Тут важливо володіти собою, вміти "створювати імідж", певний образ. Недарма існує спеціальна професія іміджмейкер, тобто людина, що допомагає створити імідж. Зачіска, охайність рук та нігтів, макіяж, стан взуття та одягу — все це уважно фіксується і впливає на сприйняття ваших слів.

He кожен може похвалитися, що природа дала йому гарний зріст, міцну статуру й грацію жестів. Але буває, що зовні непоказна людина, коли виступає, мов магніт, притягує увагу аудиторії. За кожним жестом її уважно стежать, мов підкоряючись ритмові, що його завдає промовець.

Інколи промовець спирається на атрибути своєї професії, що забезпечують загаданий імідж автоматично. Так, у церковному красномовстві кафедра чи амвон, блискуче тло інтер'єру, пишні ризи — все це саме по собі вже забезпечує певну увагу слухачів.

Інша справа — світське красномовство. Тут оратор мусить привернути увагу до себе з допомогою певних прийомів.

Важливо дотримуватися міри. He варто бути ексцентричним, прагнути привернути увагу незвичайною манерою говорити чи якимись особливими жестами та мімікою. Ораторові не личить екстравагантно одягатися, так само, як і робити незвичайну зачіску: все це справляє враження дивацтва й здатне лише відштовхнути аудиторію.

Вираз обличчя, хода, якою ви проходите до місця виступу, постава — випростана чи згорблена, ваша жестикуляція — все це складає певне враження ще до того, як ви сказали перше слово. Симпатія чи антипатія до оратора формується саме в ці найперші хвилини.

У всякої людини є те, що називають чарівністю (або шарм, як кажуть французи). Та не кожний вміє її використовувати. Недосвідчений оратор інколи боїться аудиторії. Йому здається, що всі його сприймають критично, навіть, з кепкуванням, що його "наскрізь бачать". Але насправді кожний може примусити аудиторію слухати свій виступ. Треба бути щирим і ставитися до людей з цікавістю та повагою. I навпаки, будь-яке хитрування, намагання "подати себе" та підкреслено "причепуритися" можуть сприйматися як вияв комплексу неповноцінності.

Разом з тим, треба пам'ятати, що слухачі чекають від вас чогось більшого, ніж просто "розмови на рівних" — важливих, повчальних речей. Якщо ви тримаєтеся перед ними непевно, немов вибачаєтеся за те, що ви тут є і забираєте чужий час, справи ваші погані. Оратор має почувати себе володарем ситуації. Але владність полягає нев тому, щоб пригнічувати слухача своїм авторитетом. Довірливість і щирість мають читатися на вашому обличчі з найперших моментів спілкування з людьми.

Вихід до слухачів

До місця промови Треба йти спокійно, не бігти, не поправляти на ходу одяг, не слід на ходу зачісуватися тощо. Э старовинний прийом: починати йти з півкроку, а не з широкого кроку. Пройшовши до місця, наберіть впевненої і й починайте. Якщо вам треба прочитати текст з листа, не втуплюйтеся одразу в папірці. Огляньте людей, посміхніться. Запам'ятайте: той, хто кладе перед собою текст і читає, заклякнувши в одній позі, немов намагаючись сховатися від слухачів, справляє враження людини-магнітофона.

Погляд

Негарно спрямовувати погляд у вікно, у стелю або заплющувати очі під час виступу. He слід дивитися й "крізь" людей байдужим, відчуженим поглядом. Досвідчений оратор уміє дивитися так, що кожен слухач відчуває його погляд «саме на собі». Майстерність дивитися на кожного окремо й водночас на всіх приходить з часом. Треба вчитися поступово переводити погляд з одного ряду облич на наступний, повертатися поглядом до тих, на яких виражено зацікавлення. Існує й такий прийом: час від часу повільно "малюйте" очима цифру 8, що наче лежить горизонтально на рівні очей залу.

За дослідженнями психологів, погляд "очі в очі" неприємний: він є виразом агресії й викликає недовіру або гнів. Недаремно ж люди зазвичай лише "зустрічаються поглядами" й тут-таки відводять очі один від одного.

Жестикуляція

Жестикуляція ораторові необхідна. Заклякла постава сприймається погано. Але й "мавпяча" жестикуляція недоречна.

Жести поділяються на механічні, ілюстративні та емоційні¹.

Механічні жести — це жести, що супроводжують промову без зв'язку з її змістом, тобто робляться автоматично. Усім відомі такі приклади, коли оратор, навіть не замислюючись над цим, робить одноманітні рухи рукою, поправляє зачіску, тре перенісся і т. п.

Ілюстративні жести — це жести, які зображують те, про що йдеться. Наприклад: потяг рушив, і при цьому лектор робить рух рукою уперед та ін. Ані механічних, ані ілюстративних жестів допускати не слід. Вони тільки відволікають від промови, а іноді навіть створюють комічне враження.

Наприклад, О. Водовозова у своїх спогадах про російського педагога XIX ст. К. Д. Ушинського, який на той час обіймав посаду інспектора (1860 p.), згадує відвідання уроків вчителя Соболевського, коли вивчалися байки. Учитель демонстрував, як їх треба читати: "Звірів він зображував в особах: скоцюбившись, зображував лисицю, неймовірно скошуючи й без того косі очі, а слова виголошував дискантом, а щоби нагадати про її хвіст, відкидав одну руку назад, помахуючи ззаду зошитом, згорнутим в трубочку. Якщо йшлося про слона, він зводився навшпиньки, а на довгий хобот мали були вказувати три зошити, згорнуті в трубочку та вкладені один в одний. При цьому, дивлячись, який звір, він чи то бігав та гарчав, чи то, стоячи на місці, сіпав плечами, щирячи зуби".

Емоційні жести — це жести, що підсилюють виразність промови, прикрашають її, допомагають у виділенні основних думок. Головне, щоби ці жести у промовця були природними. Трохи повертайте голову й корпус, робіть жести руками лише в найважливіших місцях промови. He тупцюйте на місці, а непомітно переносьте центр ваги тіла з однієї ноги на другу. Ноги треба тримати трохи розставленими, одну ногу виставити дещо вперед. Коліна мають почуватися гнучкими. Груди й руки треба тримати без напруження.

Якщо від нервозності ви не знаєте, "куди подіти руки", використовуйте старовинний акторський прийом: між середнім та великим пальцями кожної з рук утримується малесенький, непомітний уламок сірника.

У найвиразніших місцях промови робіть корпусом легкий рух уперед, спираючись на носок, або й цілий крок уперед. Живіт має бути підтягнутий.

Якщо вас "заціплює", знайдіть куток, аби кілька разів зігнути коліна, крутнути головою й плечима, змахнути руками. Якщо перехоплює дихання, кілька разів енергійно зігніться. Усе це знімає напруження. Мета таких засобів — набути спокійної постави.

Не розглядайте свої руки чи нігті. Подумки проаналізуйте вираз обличчя: чи не насуплені у вас брови, чи не зібралося у зморшки чоло, чи не розкрито рота. Буває, що хвилювання обличчя ніби "заціплюється". У такому разі перед виступом слід напружити 2—3 рази з усієї сили м'язи обличчя. Посміхніться, "до вух" розтягнувши рота.

Піднесіть брови аж до зачіски". Спробуйте поворушити вухами. Звичайно, це треба робити, щоб ніхто не бачив. Наведені вправи займуть кілька секунд, але в результаті м'язи обличчя повністю розслабляться, воно набуде спокійного, ясного виразу.

Якщо ви легко червонієте, знічуєтеся — наберіть повні груди повітря й не видихайте, скільки можете утриматися. Зробіть таку затримку раз, другий, третій. Дихання автоматично почне саморегулюватися. Загалом воно має бути цілком вільне, спокійне. А відтак легені стабілізують роботу серця, кровообіг стане нормальний.

Голос

Рідко зустрічаються люди з "пошкодженим" голосом. Від природи кожен може добре володіти своїм голосом. Індійські йоги навіть вважають, що хрипкий, гнусавий чи неприємний голос неможливий у людини, що веде достойний спосіб життя.

Пияцтво та куріння — головні вороги голосу. Час його усталення — юнацькі роки. Чоловічий голос уже пройшов підлітковий "злам", але ще не звучить на повну силу: це станеться десь під 30 років.

Голосовий апарат — багатющий інструмент. Дихальні органи, мов міхи в органі, накачують повітря. Воно вимушує вібрувати зв'язки в дихальному горлі. Гортань, ротова та носова порожнини утворюють резонатори. Губи, язик, нижня щелепа й м'яке піднебіння артикулюють (творять) звуки.

Правильні артикуляція й вимова, добра дикція — запорука успіху. Слід чітко й правильно вимовляти кожен звук, боротися з шепелявістю, гаркавістю, недбалою вимовою. Дехто вимовляє замість потрібного звука зовсім інший — наприклад, "в" замість "л". Промовте всі літери алфавіту як звуки (а ще краще — запишіть на магнітофоні прослухайте). Чи все тут у вас у порядку? Якщо ваша дикція не дуже чітка, на допомогу можуть прийти скоромовки, що дозволяють виробити досконалу вимову для будь-яких звуків.

Чи достатньо гучний ваш голос? Якщо він глухий і тихий, потрібно ширше спиратися на дихання, дати струменю

повітря з легенів звучати сильно, вільно й чисто. Кожне слово треба чути, не можна зливати кілька слів в якусь невиразну звукову масу. Чіткість вимови часто залежить і від аудиторії, в якій виступає оратор. Потрібно пам'ятати, що чим більша аудиторія, тим повільніше поширюються звукові хвилі: для того, щоб вони не змішувалися і не заглушали одна одну, оратор має дати їм час для поширення. Тому у великих аудиторіях ораторові слід говорити повільніше, ніж у маленьких. Гучність голосу можна певною мірою прогнозувати: оратор має змогу позначити в тексті належні місця відповідними символами: f₁, f₂, f₃, f₄,(від італ. муз. терміну forte — голосно).

Чи не занадто швидко (повільно, мляво) ви говорите? Правильне сприйняття аудиторією промови залежить і від темпу її виголошення (тобто швидкості, з якою оратор вимовляє звуки, склади чи слова за одиницю часу). Оратора, який взяв невдалий темп, перестають слухати. Якщо промова виголошується занадто швидко, аудиторія не встигає за оратором, втрачає стрижень розмови, а незабаром — і цікавість до неї. Але так само погано, якщо оратор говорить дуже повільно — аудиторія випереджає оратора у сприйнятті інформації, і ефект той самий: інтерес до промови втрачається. Найоптимальніший для сприйняття темп: від 120 до 150 слів на хвилину. Необхідно зазначити, що найважливіші місця в промові слід виголошувати повільніше, а другорядну інформацію подавати в більш швидкому темпі (наприклад, вставні речення, дієприслівникові звороти і т. п.). Для зручності можна робити позначки щодо темпу проголошення окремих частин промови Б.Найденов пропонує темп визначити літерою t, тоді шнидкість проголошення можна визначити так: t₁, t₂, t₃, t₄, i т. п.¹.

Знайте теситуру (діапазон) свого голосу. Дехто хоче говорити "не своїм голосом", наприклад, більш басистим, ніж він є насправді. Виходить штучно й негарно. Висота голосу дана від природи, її треба використовувати такою, якою вона є. Діапазон голосу у людини зазвичай складає 1,5 - 2 октави, але людина говорить на 3—4 нотах. Розширюйте діапазон свого голосу поступово і повільно. Перехід від низького тону до високого і навпаки допомагає привернути увагу слухачів до певних місць промови.

I, нарешті, варто замислитися над тембром вашого голосу. Є голоси "оксамитові", сильні й м'які, багаті на відтінки. Є голоси з "металевим" звуком, владні, рішучі. Є тонкі й ніжні, особливо у жінок. Тембр може чарувати більше, ніж щось інше. Він індивідуальний, неповторний, як візерунок шкіри на пальцях. Знайдіть свої темброві можливості й користуйтеся ними. Тембр можна міняти, переходячи від "оксамитових" нот до "металу в голосі" й т. п. — цьому потрібно навчатися. Але уникайте хрипоти та задишки, гнусавості й гаркавості (заковтування звуку).

Усе базується на диханні, яке має бути досить глибоким і водночас інтенсивним. "Опирайте" дихання на діафрагму, як це роблять оперні співаки. He хапайте повітря занадто часто, хоча мало є речень, які можна сказати, не забравши кілька разів повітря. Контролюйте ваше дихання, керуйте ним — це єдиний фізіологічний процес, що легко піддається контролю розуму. А через вільне дихання почне правильно функціонувати й усе інше. Головне — настрій душі, що дає звучність й силу голосу.

Дотримуйте паузи. Пауза — це теж засіб впливу на слухача. Недарма серед акторів, в яких виразне проголошення тексту відіграє дуже важливу роль, добрим вважається той, хто вміє "тримати паузу". Паузи можна поділити на дихальні, логічні та психологічні. Дихальні паузи використовуються, щоб набрати дихання. У цей момент ви відпочиваєте самі і даєте відпочити аудиторії. Але треба слідкувати за тим, щоб ці паузи збігалися з паузами логічними. Логічні паузи відбивають структуру тексту і в першу чергу розділові знаки. Психологічні паузи використовуються для того, щоб звернути увагу слухачів на щось або підготувати їх до якогось важливого моменту; при переходах від однієї думки до іншої, щоб підкреслити якусь думку (наприклад, якщо ритор використовує такий прийом, як обрив і т. п.). Але слід уникати невиправданих пауз, що псують промову, утруднюють її сприйняття. Щоб цього уникнути, фразу потрібно обдумувати перед її виголошенням, а не no ходу виголошення.

Є прийом: почати з паузи (ораторська пауза) — це зацікавлює. Але не мовчіть занадто довго, бо складається враження, що ви розгубилися.

Нарешті, вправно користуйтеся інтонаціями. За твердженнями психологів, інтонація дає слухачам 17—20% інформації. Монотонне проголошення промови стомлює. Лише паламар читає речитативом, монотонно. Світський же промовець виголошує не сакральний (священний) текст, а говорить "від себе", отож, і інтонаційний малюнок тут розкуті ший, багатший. На жаль, у нас усталилася від часів середньовіччя система відтворення тексту вголос монотонним, ритмізованим речитативом, що часто "присипляє" слухача. Уникайте також "нерішучої" інтонації: вона недопустима. Взагалі вчені підрахували, що слухачі не засвоюють 30—40% промови, якщо її інтонація не відповідає змісту. Тому промовець має сконцентруватися тільки на тексті виступу і тих думках та почуттях, які він хоче донести до слухачів.

Місце промови

Оратору необхідно звертати увагу на деякі моменти, що стосуються сприйняття його персони очима аудиторії. Так, він повинен бути достатньо освітлений — голос з темного кута мало кого приваблює. Для оратора-початків-ця небажано починати свою практику з виступу просто неба, перед численними слухачами. Окрім психологічного бар'єру, який може виникнути, тут виступає на перший план і такий важливий момент, як акустика. Та навпаки, у приміщенні, де голос оратора резонує (багато залів спеціально налаштовані на добру акустику), початківець почуватиметься впевненіше. X. Леммерман радить: "Зверніть увагу, аби задня стіна, що підтримує вас акустично, була розташована не дуже далеко"¹.

Тут-таки зазначено ще два моменти, які потрібно врахувати ораторові: у великих приміщеннях для доповідей на Оратора чекають дві небезпеки: або поглинання звука, або відлуння; в першому випадку слід дуже чітко артикулювати кожен звук; у другому — уповільнити темп. Відлуння спостерігається переважно у високих приміщеннях або в приміщеннях, які поділено на частини².

П. Сопер радить, якщо аудиторія невелика (до 75 осіб), то говорити краще, ставши на один рівень зі слухачами.

Крім того, якщо аудиторія невелика, варто подбати про оптимальне розташування слухачів, аби бути в центрі уваги і не залишити жодного "неохопленим".

Подаємо кілька усталених традицією варіантів розташування невеликої групи слухачів (за Ч. Б. Далецьким)¹.

Аудиторне розташування. Цей спосіб розташування відділяє оратора від аудиторії, зворотний зв'язок утруднений.

Круглий стіл дозволяє об'єднати людей, уникнути напруження, демократизує атмосферу.

"Конфронтація" або "обличчям до обличчя" — відповідає ситуації протистояння позицій.

V-подібне розташування дозволяє створити атмосферу співробітництва між тими, хто спілкується — за провідної ролі оратора

Отже, варто обстежити місце майбутнього виступу заздалегідь і врахувати свої можливості відповідно до конкретних обставин.