Мал. 1. Богдан Хмельницький

2. Початок збройної боротьби проти Речі Посполитої. Кампанії 1648 - 1649 рр.

25 січня 1648 р. повсталі козаки здобули в польського гарнізону Запорозьку Січ на мисі Микитин Ріг, де на початку лютого 1648 р. на козацькій раді Богдана Хмельницького обрано гетьманом. Відразу ж розпочалася підготовка до загальнонародної національно-визвольної війни проти Польщі. Напочатку 1648 р. гетьман уклав воєнно-політичний союз з Кримським ханством та відправив посольство до турецького султана Ібрагіма і до донських козаків. Домовленість з кримським ханом дозволяла компенсувати нестачу козацької піхоти, а також уникнути війни на два фронти, що було б дуже небажаним у під час війни з Польщею.

Уряд спрямував на придушення постання королівське (кварцяне) військо, на чолі з Миколаєм Потоцьким і Мартином Калиновським.Щоб придушити осередок повстання, вирішено вислати на Запоріжжя два загони, один мав іти суходолом, а інший - пливти на човнах Дніпром. Хмельницький виступив на зустріч полякам, маючи під собою 8 тисяч козаків та 20 тисяч татар, 19 квітня козаки зустріли поляків на Жовтих Водах, оточивши ворожий табір Хмельницький регулярно атакував його, перетягнувши на свою сторону реєстровців, 5 - 6 травня 1648 р.польське військо було розбите козаками.

Звістка про розгром польського війська стала справжньою несподіванкою для коронного гетьмана, який вирішив відступати під Корсунь, але козаки випередили поляків і 16 травня оточили та знищили передові загони польського війська, де перебував Потоцький, коронного гетьмана було взятов полон. Перемоги під Жовтими Водами та Корсунем стали сигналом для поширення повстання по всій Україні. До кінця липня було визволено всю територію Лівобережжя, а до кінця серпня - Брацлавське, Київське та Подільське воєводства.

Воєнні дії відновились восени 1648 р., неподалік містечка Пилявці зійшлись українська та польська армії, битва закінчилась повної перемогою козаків та остаточним розгромом поляків. Козацьке військо вирушило дальше на захід, розпочавши 26 вересня облогу Львова, але обмежившись викупом Хмельницький вирушив до Замостя. Начальник гарнізон наказав спалити передмістя, це значно ускладнило становище козаків, гостро відчувалась нестача гармат, набоїв та продовольства, спалахнула епідемія чуми, від якої загинув зокрема і Максим Кривоніс. Все це змусило Богдана Хмельницького вдатись до переговорів з польським урядом та 14 листопада 1648 р. відступити з-під Замостя. 23 грудня 1648 р.гетьман Хмельницький урочисто в'їхав до Києва, де його зустрічав єрусалимський патріарх Паїсій і київський митропополит Сильвестр Косів, які урочисто привітали гетьмана як визволителя свого народу та поблагословили на переможну війну.

Мал. 2. В'їзд Богдана Хмельницького до Києва. Івасюк М. І.

У 1649 р. перемир’я було порушено поляками і військові дії відновилися. Військо польських магнатів на чолі з Єремією Вишневецьким опинилось в оточенні під Збаражем. 27 липня 1649 р.козаки розпочали генеральний наступ, який тривав три години, але поляки втримали свої позиції. Наступного дня гетьман Хмельницький одержав звістку, що з Варшави на Збараж вирушило головне польське військо на чолі з королем Яном Казимиром. Хмельницький раптовим маневром виступив на зустріч королю, залишивши облогу Збаража. Хмельницький зустрів короля під Зборовом, де 5 серпня розпочалась битва, раптовість атаки козаків гарантувала їм перемогу, але цьому завадили татари, які 6 серпня перейшли на сторону поляків, це змусило Хмельницького вдатись до дипломатії та укласти мир з Польщею.

Мал. 3. Діарама Зборівська битва. Художник Степан Нечай.

Зборівський мирний договір. Після напружених переговорів 8 серпня 1649 р. було укладено мирнрий договір. За умовами угоди визначалася козацька територія, яку можна трактува­ти як зародок Української козацької держави (Гетьманщини). Геть­манщина визнавалась польським урядом у межах Київського, Черні­гівського і Брацлавського воєводств.Волинь та Поділля залишались під владою польського короля. У Гетьманщині влада належала гетьману (звідси і назва держави), резиденція якого знаходилась у Чиги­рині. Коронне польське військо на цю територію доступу не мало. Водночас на території козацької держави зберігалась польська адмі­ністрація, хоча на всі відповідальні пости король мав право призна­чати тільки православних шляхтичів. Зборівська угода зберігала Вольності Війська Запорозького, число реєстрових козаків встановлю­валося у 40 тис. осіб (насправді їх було значно більше) і проголошу­валась амністія всім учасникам козацько-селянської війни. Католи­цька і православна шляхта зрівнювалася у правах, а православний Київський митрополит мав увійти до польського сенату. Питання про унію передавалось на розгляд сейму.

Мал. 4. Карта національно-визвольної війни.

Становлення Гетьманщини.

Органи державої влади.Найвищим законодавчим органом держави стала Генеральна рада - загальна рада всього війська, але оскільки такі ради відбувались дуже бурхливо то поступово їх роль перебрали старшинські ради, які складались з полковників і Генеральної старшини. Виконавча й судова влада зосереджувались в руках гетьмана, який скликав Генеральну та Старшинські ради, видавав універсали, керував дипломатичними відносинами. Керувати всіма справами внутрішнього управління було завданням генеральної старшини - уряду, що фактично виконував функції кабінету міністрів.

Адміністративно-територіальний устрій. Було ліквідовано воєводства, повіти, замість них створювались полки та сотні. На 1649 р. налічувалось 16 полків. Кожен полк очолював полковник, який обирався або призначався гетьманом. Запорізька Січ була окремою одиницею адміністративно-територіального поділу. Містами, що мали магдебурзьке право керували магістати на чолоі з війтами. У селах справами відали старости, яких обирала селянська громада, а справами козаків - обрані ними отамани.

Фінансова система. Організація державного апарату, утримання війська та дипломатична діяльність потребували чималих коштів. Грошовими справами керував гетьман. Існувало кілька джерел прибутку військовго скарбу, і передусім - земля, що перейшла в користування скарбу, сільськогосподарські промисли та плата за їхню оренду. Існували і загальні податки, за одиницю оподаткування брався двір. Із грошових знаків найпоширенішим в обігу були польські монети, згодом московські й турецькі гроші. Згодом розпочалось карбування власної монети.

Місце України в міжнародних відносинах. Становлення незалежної Української держави відбулося в умовах завершення Тридцятилітньої війнита в перші роки після укладення Вестфальського договору. Згідно з умовами цього договору послабилися позиції Німеччини, Ватикану й частково Речі Посполитої. Натомість, помітно зміцнилося становище Швеції, що створювало потенційну загрозу польським інтересам у Прибалтиці. Міжнародне становище України визначалося ставленням до неї польської еліти. Безперечно, польська шляхта сприймала можливість виокремлення українських земель у окрему державу як катастрофу. Тому протягом усього періоду гетьманування Богдана Хмельницького польські правлячі кола не бажали йти на порозуміння з українцями і докладали максимум зусиль аби послабити позиції української влади на міжнародній арені. Для цього уряд Речі Посполитої постійно намагався підбурити до боротьби проти України ряд інших держав: Францію, Австрію, Ватикан, Швецію.І лише у складний, навіть катастрофічний період своєї історії, так званий «Потоп», Ян Казимир погодився визнати козацьку Україну як автономну частину Речі Посполитої.

Не сприяли українцям і позиції країн Центральної та Західної Європи, які так чи інакше симпатизували Польщі та не бажали погіршення з нею відносин. Підтримував Річ Посполиту і Ватикан, якому була вигідна політика окатоличення українського населення польською владою. Пруссія та Австрія значно сприяли польському уряду, зокрема остання сприяла вербуванню на своїх територіях найманців для коронної армії.

Зовсім іншу позицію зайняли північні держави – Англія та Швеція.Тодішній лорд-протектор Олівер Кромвель відверто симпатизував Хмельницькому, існує чимало суперечок стосовно реального контакту між цими двома геніями свого часу, але як би там не було з далеких британських островів події в Україні сприймали із захватом. Щодо Швеції, то її та Гетьманщину об’єднували спільні інтереси – послаблення чи розгром Речі Посполитої, тому безперечно, що Хмельниччині Швеція симпатизувала, оскільки реально послаблювала її суперника.

Не менш важливою була позиція країн Південно-Східної Європи – Молдавії, Валахії і Трансільванії. Ці князівства були близькими до України, перебували у васальній залежності від Османської імперії, а також перебували у близьких зв’язках з Польщею. Проте якоїсь єдиної позиції стосовно подій в Україні правлячі кола цих буферних держав так і не виробили, тому в різні періоди займали різну позицію.

Знову ж таки, неоднозначне ставлення до подій на українських землях було в південного сусіда – Кримського ханства.Напружені відносини з Річчю Посполитою, часті військові сутички з нею сприяли симпатії до українців, але водночас Крим, який не прагнув посилення жодної сторін проводив політику збереження рівноваги в україно-польському конфлікті. Покровительці Криму – Османські імперії була досить вигідна боротьба українців, оскільки завдавала ударів її давньому ворогові – Речі Посполитій. Знову ж таки в обмін на допомогу, турецька сторона вимагала прийняття протекції султана.

Не додавала впевненості позиція Росії, яка зовсім не була зацікавлена у створенні незалежної України, також боротьбу українців намагалася використати для дипломатичного тиску на Річ Посполиту, щоб повернути Смоленщину. Як і кримська правляча еліта російська дотримувались політики виснаження обох сторін та не поспішала надавати допомогу, та всяко використовуючи на свою користь події Національної революції.

Таким чином, основна проблема полягала в тому, що геополітичні інтереси жодної з країн Європи та Османської імперії не передбачали створення незалежної України. Тому Україну не сприймали як рівноправний суб’єкт міжнародних відносин. Як зазначають В. Смолій та В. Степанков, рацію мав І. Лисяк-Рудницький, стверджуючи, що гетьман «гостро відчував вразливість геополітичного становища України, і його як і Бісмарка переслідував «кошмар коаліцій». Звідси можна зробити висновок, що гетьману вигідніше було тримати татар як ненадійних союзників, ніж мати ще одного ворога в тилу.

4. Воєнно-політичні події 1650 - 1653 рр.

Укладаючи Зборівський договір 1649 р., кожна зі сторін розуміла, що це ще далеко не розв’язання конфлікту, тобто підписання Зборівського миру не привело до ліквідації основних суспільних протиріч, тому в 1651 р. воєнні дії відновилися. Почалося протистояння з Поділля, куди вирушило військо польного гетьмана М. Калиновського, що зав’язав бій із Д. Нечаєм, який загинув у сутичці. Дорогу шляхетському війську заступив І. Богун, Калиновський з боями відступив до Кам’янця-Подільського, а потім далі на захід. В травні М. Калиновський прибув до королівського табору. Цей похід і розпочав новий період війни.

Битва під Берестечком. Вирішальна битва відбулась впродовж 18(28)-30.06.(10.07). 1651 р. поблизу м. Берестечка. Татарські війська під проводом хана Іслам-Гіреяне витримавши сильного гарматного вогню покинули поле бою. Хмельницький поїхав за ними, щоб повернути хана. Українські війська залившись без керівництва були оточені королівською армією. В такому складному становищі, якому опинились козаки після втечі татар, вони зуміли не лише відбивати атаки ворога, але й атакувати ворога. Проте панічні настрої, відсутність Хмельницького та інженерні роботи шляхти змусили козаків пробиватися. Проте через недовіру простих покозачених селян до старшини почалася паніка, люди кинулися просто на польські позиції, думаючи, що старшина хоче втекти. У цій складній ситуації І. Богунприкривав відступ козаків. Втрати становили до 8 тисяч, причому більшість загинули не від рук ворога, а внаслідок сум’яття на переправах. Загін з 300 козаків мужньо захищався на одному з островів, вони відхилили пропозицію коронного командування здатися. Останній козак захищався протягом 3 годин, від відмовився від королівської пропозиції дарувати йому життя за мужність, тоді його було вбито.

Мал. 5. Бій під Берестечком. Орленов А. О.

Поразка під Берестечком змусила Б. Хмельницького 18 версеня 1651 р.укласти Білоцерківський мирний договір.За його умовами більш як удвічі скорочувався козацькийреєстр (до 20 тис. козаків), утричі зменшувалася підвладна йому територія — козацькою територією визнавалось лише Київське воєводство. До Брацлавського та Чернігівського воєводств поверталася польська адміністрація, магнати й шляхта отримували свої довоєнні маєтки.

Битва під Батогом. 22-23.05. біля г. Батіг поблизу м. Ладижина на Брацлавщині (тепер Вінницька обл.) відбулася генеральна битва, в якій козацьке військо вщент розгромило польські хоругви. Несподіваним ударом 22.05. (1.06) козацькі полки атакували польське військо і змусили во­рога відступити в табір. Оточивши польський табір, вранці 23.05(2.06) у кількох місцях прорвали ворожу оборону. Бій у таборі точився цілий день і завершився повним розіромом польської армії. В цій битві полягло майже все польське військо та німецькі найман­ці, бл. 8 тис. жовнірів. Загинув і сам гетьман М. Калиновський. Українські війська зайняли територію України до р. Случ.

Молдовські походи 1652 - 1653 рр. Після Батозької перемоги українське військо вступило до Молдови та змусило Василя Лупула виконати попередні домовленості про шлюб його дочки з Тимошем Хмельницьким. Занепокоєні українсько-молдавським союзом, Польща, Валахія та Трансільваніяутворили антиукраїнський союз. Навесні 1653 р. валаський господар Матвій Басараб захопив Ясси і посадив на престол свого ставленника. Лупул звернувся по допомогу до Хмельницького. 21-22 квітня 1653 р. українське військо на чолі з Тимошем Хмельницьким розбило загони агресорів та відновило владу Лупула. Але цього виявилось мало і Лупул підбурив Тимоша до походу на Валахію. У фортеці Сучава козаки потрапили в облогу, під час якої було смертельно поранено Тимоша Хмельницького.

Жванецька облога. Протягом 1653 р. тривали бойові дії на Брацлавгцині, де козаки під проводом І. Богуна розіромили під Монастирищем загони С. Чарнецького. Наприкінці серпня 1653 р. польська армія під ко­мандуванням короля Яна II Казимира вирушила в Україну і зосере­дилась під м. Жванцем над Днісіром поблизу Кам'янця(село Кам'янець-Подільського району Хмельницької обл.). Назустріч польським частинам виступила українська армія, до якої наприкінці вересня приєднались татарські загони на чолі з ханом Іслам-Ґіреєм III. У запеклих боях козацькі загони завдали ряд поразок польським часгинам і отчили королівське військо. Облога тривала понад два місяці. В польському таборі почався голод, спалахнули епідемії. Над польською армією нависла заіроза неминучої катастрофи. Але й цього разу польські війська від повного знищення врятували татари. Кримський хан Іслам-Ґірей III, підкуплений польським королем Яном II Казимиром, уклав з Польщею сепаратну угоду. За цих обставин Б. Хмельницький був змушений піти на пере­мир'я. За умовами перемир'я, Білоцерківський мирний договір 1651 р. скасовувався, а відносини між Україною і Польщею регулю­вались знову на основі Зборівською договору 1649 р.

5. Українсько-московоський договір 1654 р. та продовження Національно-визвольної війни

Переяславська рада.Після Жванецької битви Б. Хмельницький був змушений піти на переговори і погодитися на умови польської о уряду, оскільки дізна­вся про рішення Земською собору Московської держави прийняти Військо Запорозьке «під руку» царя Олексія Михайловича. У ході переговорів між гетьманським урядом та Москвою на­прикінці 1653 р. українська сторона постійно домагалася від царя підтвердження прав та привілеїв Запорозького Війська, української шляхти, православного духовенстка та міст. У відповідь царські по­сли запевняли гетьмана Б. Хмельницького та старшину, що всі права та порядки, які існували в Україні, будуть збережені.

Однак вже в процесі безпосередньої підготовки та в ході Переяславської ради виникли непорозуміння між обома сторонами. Так, зокрема, москов­ський посол, боярин В. Бугурлін відмовився від будь-яких зо­бов'язань на користь України, у т. ч. і від складення присяги від іме­ні царя, про гарантування прав і привілеїв козацтва, шляхти, духо­венства та міщан України. Такий хід подій стурбував Б. Хмельни­цького та старшину, які вирішили домогтися письмового підтвер­дження своїх прав. З цією метою було розроблено вимоги до царя, що складалися з 23 пунктів, або статей. Ці т. зв. «Просительні стат­ті» гетьман доручив відвезти до Москви посольству, яке очолювали генеральний суддя Війська Запорізького Самійло Богданович- Зарудний та переяславський полковник Павло Тегеря.

8 січня 1654 р. відбулася Переяславська рада, на якій Б. Хмельницький та частина старшини склали односторонню присягу навірність московському цареві. Умови союзу були затверджені у Москві в березні1654 р. Згідно з цим документом, який був головним у всьому комплексі документіві увійшов до історії під назвою «Березневі статті», передбачалось,що:

• збір податків накористь царської скарбниці будуть вести українські урядники;
• встановлювалася платня уряду Війська Запорозького;
• заборонялись зносини гетьмана з турецьким султаном та польським королем;
• підтверджувалося право Київського митрополита і всього духовенства на маєтності, якими вони володіли;
• московський уряд зобов’язувався вступити у війну з Польщею весною 1654 р.;
• передбачалось утримання російських військ на кордонах України з Річчю Посполитою;
• у випадку татарських нападів на Україну передбачалось організувати проти них спільні походи з боку як України, так і Московії.

Мал. 6. Переяславська рада., Хмелько М. І.

Кампанії 1655 - 1657 рр. Після цього Кримське ханство уклало союз з Річчю Посполитою. Військові дії україно-російських військ проти поляків і татар відбувалися з перемінним успіхом. Генеральна битва під Охматовим (на Дрижиполю) в січні 1655 р. не принесла перемоги жодній зі сторін. У жовтні 1656 р. Московська держава та Річ Посполита уклали між собою Віленське перемир’я.Українську делегацію, на вимогу московської сторони, не було допущено до вироблення умов перемир’я. Такі дії зі сторони Москви фактично означали денонсацію українсько-російського договору 1654 р. в односторонньому порядку.Цей факт серйозно занепокоїв Б. Хмельницького. Він зробив спробу утворити антипольську коаліцію з семигородським князем Юрієм II Ракоці та Швецією, яка почала війну проти Польщі.

Київський полковник і генеральний суддя Антін Жданович у 1657 р. за дорученням Б. Хмельницького був призначений наказним гетьманом 20-тисячного українського корпусу, який спільно з війсь­ками семигородського князя Юрія II Ракоція і шведського короля Карла X Густава брав участь у бойових діях проги Польщі. Успішна діяльність корпусу полковника А. Ждановича завершилася вклю­ченням до складу Гетьманщини Волині, Турово-Пінщини та Берес­тейщини. Союзницькі війська спільними зусиллями визволили Га­личину і поступово зайняли значну частину території Польщі, в т. ч. міста Ланцут, Краків і Варшаву. Однак, влітку 1657 р. деякі непорозуміння між союзниками (А. Ждановичем і семишродським князем Юрієм II Ракоці) і демаго­гічна агітація царського агента Желябуського призвели до відмови частини козацьких військ від продовження воєнних дій і повернення їх в Україну. Звістка про самовільний виступ корпусу А. Ждановича з Польщі тяжко вразила Б. Хмельницького і стала однією з причин його передчасної смерті 27.07.1657 р. Перед смертю гетьмана, за його волею і погодженням з козаць­кою старшиною, наступником Б. Хмельницькою було визначено йо­го молодшого сина Юрія.

Періодизація Національно-визвольних змагань під керівництвом Б.Хмельницького

Період	Зміст
1648-1649 рр.	Наростання визвольної боротьби. Визнання урядом Речі Посполитої певної самостійності за Україно.
1650-1653 рр.	Тривала й виснажлива боротьба між козацтвом і поляками не принесла успіху жодній зі сторін.
1654-1655 рр.	Надання Московською державою військової допомоги Україні. Успшне завершення україно-московськими військами літньо-осінньої кампанії 1655 р. в Україні.
1656-1657 рр.	Укладення Україною військового союзу зі Швецією та Трансільванією. Спільні дії козацтва зі шведською та трансільванською армією проти Польщі.

Тема 17. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ДР. ПОЛ. XVII СТ. ПОДІЛ ГЕТЬМАНЩИНИ. РУЇНА.

1 УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ДР. ПОЛ. XVII СТ. ПОДІЛ ГЕТЬМАНЩИНИ. РУЇНА.

1. Гетьманщина за Івана Виговського

Становище в Україні після смерті Богдана Хмельницького. Після смерті Б. Хмельницького в Україні утворилася досить складна політична й соціально-економічна ситу­ація. У середовищі козацької старшини сформувалися угруповання, що не поділяли принципу спадковості гетьманату й розгорнули боротьбу за владу. Становище ускладнювалось загостренням міжнародної ситуації, зокрема розпаду антипольської коаліції, фактичний вихід Швеції з війни та зміцнення польсько-кримського союзу загрожували існуванню української держави. Напруженість у відносинах з Москвою після смерті Хмельницього лише зростала, цар вимагав обмеження козацького реєстру та прав Гетьманщини. Внутрішньополітична нестабільність лише посилювала апетити сусідів-агресорів, які починають для реалізації своїх намірів залучати конфліктуючі сторони серед козацької старшини.

Обрання гетьманом Івана Виговського. У боротьбі за гетьманську булаву найуспішніше діяв Іван Виговський (1657—1659 рр.). 15 вересня 1657 р.старшинська рада в Чигирині обрала до пов­ноліття Юрія Хмельницькогогетьманом Івана Виговського, а в жовтні козацька рада в Корсуні обрала його вже повноправним гетьманом без будь-яких обмежень. На цей час Виговський був знаним політиком, талановитим організатором та блискучим дипломатом, адже за Богдана Хмельницького очолював Генеральну військову канцелярію, яка виконувала функції зовнішньополітичного відомства. Саме тому у своїй зовнішньополітичній діяльності він продовжував курс Богдана Хмельницького на досягнення цілковитої незалежності Гетьманщини та утвердження її на міжнародній арені.

Мал. 1. Іван Виговський

Мал. 2. Юрій Хмельницький

На генеральну раду в Корсуні 25 жовтня 1657 р. прибули посли Швеції, Польщі, Валахії, Туреччини та Криму. Там було оформлено договір із Швецією, який передбачав створення українсько-шведського союзу. Важливу роль відігравав і московський вектор, цар довго зволікав з визнанням Виговського гетьманом, вимагаючи поступок, зокрема у введенні до найбільших українських міст московських військ. Під тиском новообраний гетьман пішов на ці кроки. Але Москва цим необмежилась та почала дестабілізувати внутрішньополітичну ситуацію в Гетьманщині шляхом фінансування антигетьманської опозиції, зокрема відкритий військовий виступ Мартина Пушкара та Якова Барабаша, який Виговському вдалось придушити.

Гадяцький договір 6 вересня 1658 р. Подвійна політика Москви остаточно переконала І. Виговського в необхідності докорінно змінити свої зовнішньополітичні орієнтири. Із весни 1658 р. в Межиріччі протягом кількох місяців тривали пе­реговори про умови повернення козацької України до складу Речі Посполитої. За результатами цих переговорів 6 вересня 1658 р . на козацькій раді було схвалено Гадяцький договір :

• Україна в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств під назвою Руське князівство входила до складу Речі Посполитої як третя складова федерації — поряд із Польським королівством і Великим князівством Литовським;
• федерація об'єднувалася особою спільного короля, обраного представниками всіх трьох держав;
• на чолі Руського князівства був гетьман, якого затверджував король із чотирьох кандидатів, які були представниками козацької старшини. Гетьман обирався довічно;
• гетьманові заборонялися зовнішньополітичні відносини з іншими державами;
• польські й литовські війська не мали права перебувати в Україні; козацький реєстр повинен був становити 30 тис. осіб.Гетьман мав право представляти королю щорічно по 100 козаків із кожного полку для надання їм шляхетської гідності;
• дозволялося заснувати в Руському князівстві дві академії й необмежену кількість гімназій, шкіл і друкарень. Церковна унія мала бути скасована. Водночас п'ять право­славних ієрархів отримували місце в сенаті.

Московсько-українська війна 1658-1659 рр. Гадяцький договір не було втілено вжиття. Хоча польський сейм і ратифікував його (крім пункту про скасуванняцерковної унії), виконувати умови договору поляки не збиралися. Московський уряд підтримав тих, хто протистояв гетьману й во­сени 1658р., оголосивши І. Виговського зрадником, розгорнув на­ступ на Україну. Розпочалася україно-московська війна,наприкінці березня 1659 р. понад 100-тисячна армія на чолі з О. Трубецьким вторглась в Україну. 20 квітня її було зупинено під Конотопом силами чернігівського і ніжинського полків під командуванням Григорія Гуляницького. Майже два місяці козаки витримували облогу, поки гетьман прибув на допомогу. Головна битва відбулась 28 червня 1659 р. в районі с. Соснівки під Конотопом. Козацька армія за підтримки кримських татар розгромила вщент армію загарбників.

Мал. 3. Битва під Конотопом

Проте перемогу над московитами не принесла внутрішньополітичної стабільності, пропольська орієнтація Виговського відштовхнули від нього рядових козаків та селянство, які побоювались повернення влади польської шляхти. Розпочався антигетьманський виступ на чолі з Юрієм Хмельницьким. 21 вересня 1659 р. під містом Германівкою на Київщині відбулася козацька рада, яка обрала новим гетьманом Ю. Хмельницького. Також козаки відмовились визнавати Гадяцький договір, Виговський бажаючи уникнути громадянської війни добровільно зрікся булави та не висував ніяких претензій на владу.

2. Порушення територіальної цілісності Гетьманщини

Гетьман Юрій Хмельницький. Після отримання гетьманської булави Ю. Хмельницький вирішив налагодити мирні відносини з Московською державою. Були укладені Переяславські статті 1659 р., які містили наступні положення:

• старшина без дозволу царя не мала права переобирати геть­мана;
• гетьман позбавлявся права самостійно призначати, звільняти чи засуджувати до страти старшину й полковників;
• московське військо, окрім Києва, розміщувалося ще в Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані.

Наступним кроком нового гетьмана стала спільна кампанія з московитами проти Польщі, яка завершилась поразкою та підписанням невигідного Слободищенського трактату з поляками. Цей договір базувався на основі Гадяцького, щоправда пункт про окреме Руське князівство було вилучено. Це спричинило політичний розкол українського суспільства. Ю. Хмельницький залишився без підтримки. Почався поділ території України на Правобережну, яка визнавала польську владу, і Лівобережжя, під­владну Московській державі. В обох частинах Української держави в 1663 р. було встановлено окремі гетьманати: на Правобережжі в січні 1663 р. козацька рада в Чигирині обрала гетьманом Павла Тетерю(1663—1665 рр.), на Лівобережжі після короткого гетьма­нування Я. Сомка(1662 р.), якого не визнала Москва, 27 червня 1663 р. на Чорній раді в околицях міста Ніжина обрали гетьманом Івана Брюховецького(1663—1668 рр.).

Гетьманування Павла Тетері 1663-1665 рр. Спираючись на підтримку Польщі Павло Тетеря сподівався поширити свою владу на Лівобережжя. Восени 1663 р. розпочався похід на Лівобережну Україну за підтримки королівських військ. Але він не приніс ніякого результату, оскільки на Правобережжі розпочався антигетьманський виступ і Тетеря змушений був повернутись. Усі невдачі походу звалили на Івана Богуна, якого звинуватили в таємних зв'язках з московським урядом та розстріляли. Антигетьманське повстання було спричинене поверненям польських порядків. За таких складних умов у липні 1665 р. Тетеря зрікся булави.

Гетьман Іван Брюховецький 1663-1668 рр. Боротьбу за булаву Брюховецький розпочав з допомогою московського царя і завжди орієнтувався на нього, брехливимиобіцянками він переманив на свою сторону козацьку голоту, яка фактично і обрала його гетьманом на Чорній раді 1663 р. Як гетьман він всяко обежував права козаків та міщан, зокрема збільшив оподаткування та обмежив місцеве самоврядування. За підтримки московських окупаційних військ здійснив спробу поширення своєї владиі на Правобережжя, але зазнав поразки. У 1665 р. відвідав Москву, де підписав Московські статті, які передбачали збільшення російських військ на території Гетьманщини, а вибори гетьмана мали бути анонсовані царем. В обмін на зраду національних інтересів Брюховецький отримав боярство та численні маєтки.

Андрусіївське перемир'я. Козацька держава розпалася на дві частини з протилеж­ною політичною орієнтацією, що боролися між собою: одна — на боці Польщі, інша — на боці Москви. Українська державність опинилася в стані глибокої кризи. Незабаром цей розподіл був закріплений. У 1667 р. вселі Андрусово, під Смоленськом, між Московією та Річчю Поспо­литою було укладено угоду про перемир'я на13,5 року (Андрусівське перемир'я ). За його умовами воєнні дії між Московією та Польщею припинялись на 13,5 років. Розподіл Гетьманщини відбувався по Дніпру, Київ переходив на два роки під вплив Москви. Запорізька Січ переходила під контроль обох держав.

3. Правобережна та Лівобережна Гетьманщина в 60-80-х рр. ХVII ст.

Гетьман Петро Дорошенко 1665-1676 рр. Становище, що склалося після укладення Андрусівського перемир'я, вима­гало від українства згуртованості у відстоюванні власних інтересів. Для проведення такої лінії потрібна була сильна особистість. Такою особистістю став гетьман П. Дорошенко (1665—1676 рр.).Він зумів приборкати анархію, що панувала на Правобережжі, відновити діяль­ність органів влади і зміцнити свою владу. Своїм першочерговим завданням П.Дорошенко вважав об'єднання двох частин України. В 1668 р. після успішного антимосковського повстання на Лівобережжі Дорошенка було оголошено гетьманом обох боків Дніпра.

Мал. 4. Петро Дорошенко

Намагаючись уникнути міжусобиці та війни з Кримом, П. Дорошенко направив посольство до Стамбула з про­позиціями, на яких Україна погоджувалась прийняти турецький протекторат. Умови були такими: у межах держави мають перебу­вати всі українські землі від річки Вісли й міст Перемишль і Самбір на заході до Севська й Путивля на сході; населення звільнялося від сплати податків і данини; православна церква мала отримати авто­номію; туркам і татарам заборонялося вмежах України руйнувати поселення, брати ясир, зводити мечеті тощо. Більшість цих умов турецький султан Мехмед IVприйняв. У липні 1672 р. турецьке військо на чолі із султаном розта­шувалося під Хотином. Об'єднане військо взяло в облогу Кам'янець-Подільський і незабаром його здобуло. Далі воно рушило на Львів.

Завдані поразки змусили поляків ужовтні 1672 р. підписати з Туреччиною Бучацький мирний договір , за яким Річ Посполита визнавала існування Української козацької держави під протек­торатом турецького султана в межах Брацлавщини і Південної Київщини.Східне Поділля переходило до Туреччини, а решта Правобережжя залишалася під владою поляків. Польща зобов'язувалася сплачувати данину. Бучацький мир засвідчив помилковість політики П. Дорошенка, який у боротьбі за об'єднання України сподівався на допомогу Туреччини. Московська держава сприйняла Бучацький договір як зречення Речі Посполитої від ПравобережноїУкраїни й наприкінці 1673 р.розпочала воєнні дії проти П. Дорошенка. П. Дорошенко опинився в скрутному становищі. Його влада поширювалася лише на Чигирин та його околиці. У вересні 1676 р ., коли московська армія оточила Чигирин, П. До­рошенко, щоб уникнути кровопролиття, поклав перед брамою булаву і склав присягу царю. Зі зреченням гетьмана П. Дорошенка, на думку істориків В.Смолія і В.Степанкова, за­вершився останній етап Української національ­ної революції (1648—1676 рр.).

Гетьманування Дем'яна Многогрішного 1669-1672 рр. Після втрати контролю Дорошенком над Лівобережною Україною, під тиском Москви Многорішний змушений був погодитись на повернення під владу царя. 9 березня 1669 р. було укладено Глухівські статті, які передбачали російські війська у 5 містах Лівобережної України; козацький реєстр становив 30 тисяч;та заборона гетьману вести зовнішню політику. Такі мінімальні поступки зі сторони Москви були зумовлені бажанням уникнути антимосковського повстання та зміцнити своє становище у боротьбі з Дорошенком.

Гетьман Іван Самойлович 1672-1687 рр. Своє гетьманування Самойлович вже традиційно для лівобережних гетьманів розпочав з укладення Конотопських статей, які порівняно з попередніми Глухівськими ще більше обмежували права України. Зокрема, гетьман обмежувався не лише у відносинах з іншими державами, але і з правобережним гетьманом Дорошенком; гетьман позбавлявся права карати старшину без відома Москви; козацькі посли не мали права брати участьв переговорах із представниками Польщі в Москві стосовно України. Характерною рисою гетьманування Самойловича стало прагнення створити аристократичну державу з міцною гетьманською владою, проте абсолютна промосковська орієнтація зробили Самойловича виконавцем прагнень царя на Лівобережній Україні.

Мал. 5. Дем'ян Многогрішний

Мал. 6. Іван Самойлович

Чигиринські походи та гетьман Юрій Хмельницький. Зречення Дорошенком гетьманства зовсім не входила в плани Османської імперії, саме тому Стамбул вирішив в своїх цілях використати Юрія Хмельницького, якого було проголошено князем Сарматії. Навесні 1677 р.Юрій Хмельницький із загонами турецького війська вирушив на Україну. Метою цього війська було здобуття гетьманської столиці - Чигирина, але підхід московського війська з Самойловичем змусило османів відступити. Вже в 1678 р. 200-тисячна армія турок оточила Чигирин, який московити просто підірвали не витримавши облоги. Влада князя Сарматії поширювалась лише на Поділля, але панував він не довго, турки стратили його в 1685 р. Боротьба між Московським царством та Туреччиною і Кримським ханством завершилась 13 січня 1681 р. підписанням мирного договору у Бахчисараї. За цим договором кордон між Османською імперією та Московією встановлювався по Дніпру; Стамбул отримував Північну Київщину, Брацлавщину та Поділля.

"Вічний мир" 1686 р. Бахчисарайський мир не був вигідним для Речі Посполитої, яка скориставшись поразкою Османської імперії під Віднем 1683 р. відновила контроль над більшою частиною Правобережної України. А вже 6 травня 1686 р.в Москві між Польщею та Московією було укладено новий - "Вічний мир". За яким, Польща визнавала Лівобережну Україну, Київ за Московією; Польща отримувала Північну Київщину, Волинь та Галичину; Поділля до 1699 р. залишалось в складі Османської імперії, після чого також було включеним до Речі Посполитої.

Кримський похід 1687 р. Уклавши "вічний мир" з Польщею Москва зобов'язалась долучитись до антитурецької коаліції, головне завдання Москви полягало у ліквідації турецько-татарських володінь на Чорному та Азовському морях. Саме тому в 1687 р.100-тисячна армія московитів та козаків рушили на Крим, командував походом Василь Голіцин.Але військо не дійшло навіть до Криму, шукаючи виних Голіцин скориставшись невдоволенням козацької старшини Самойловичом, заарештував його та вислав до Сибіру, гетьманом 25 липня 1687 р. було обрано генерального осавула Івана Степановича Мазепу.

4. Запорізька Січ та Слобожанщина у другій половині XVII ст.

Запорізька Січ завжди була особливою одинецею у складі Гетьманщини, саме звідси і розпочався виступ Богдана Хмельницького, проте згодом гетьмани мали чимало конфронтацій з козацькими низами, які бачили в пануванні старшини та гетьмана загрозу своїм правам та свободам. Найвидатнішим кошовим отаманом другої половини XVII ст. був Іван Сірко, який уславився своїми переможними походами проти турків та татар, брав участь у Національно-визвольній війні. Саме тому царський уряд завжди ставився упереджено до Січі, вбачаючи в ній загрозу для свого панування. Вже в 1663 р. на січі було розміщено московські війська, Андрусіївське перемир'я та "вічний мир" ще більше ускладнили становище Січі, адже фактично було встановлено спільний польсько-московський контроль за Запорізькою Січчю.

Основою господарського життя Січі був зимівник, в другій половині XVII ст. господарська діяльність козаків пожвавилась. Розвиток рільництва гальмувався постійною загрозою набігзі сторони турок та татар. Тому головну роль відігавало скотарство, особливо конярство. Важливу роль відігравали і промисли, зокрема рибальство, мисливство, бджільництво. Значного розвитку досягло на Січі і ремісниче виробництво. Особливу роль відігравала і торгівля, головним товаром був хліб, купували запорожці переважно зброю, боєприпаси, сукно, папір. Головним торговельними партнерами

Слобожанщина. Землі на схід від Гетьманщини в 30-х рр. XVII ст. почали заселятись українськими переселенцями. Царський уряд всіляко зацікавлений у залюдненні порубіжних земель заохочував переселення українців, покладаючи на них справу захисту московських кордонів від турок та татар. Так в 1654 р. було засновано Харків, такі поселення були звільнені від податків, тому їх називали слободами. Звідси і походить назва цілого краю - Слобожанщина. Особливістю цих земель було право на козацьке самоврядування, що його Москва на початку колонізації зберігала за українцями. Права українських поселенців закріплювались царськими жалуваними грамотами.

Мал. 7. Карта. Україна в другій половині XVII ст.

Тема 18. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПРИКІНЦІ XVII - ПЕР. ПОЛ. XVIII СТ. МАЗЕПА.

1 УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПРИКІНЦІ XVII - ПЕР. ПОЛ. XVIII СТ. МАЗЕПА.

1. Гетьман Іван Мазепа

Після укладення «Вічного миру» для Московії склалися спри­ятливі умови для активізації боротьби за Північне Причорномор'я і припинення турецько-татарських нападів. Із цією метою в 1687 р. було здійснено спільний Кримський похід 150-тисячного московсько­го і 50-тисячного козацького війська на чолі з князем В. Голіциним і гетьманом І. Самойловичем. Похід завершився повним провалом. Провину за це поклали на І. Самойловича, що стало приводом до усунення його з гетьманства. Улітку 1687 р. на річці Коломак (при­тока Ворскли), за наказом В. Голіцина відбулися вибори нового гетьмана. Гетьманська булава дісталася генерально­му осавулу Івану Мазепі (1687—1709 рр.).

25 липня 1687 р.було ухвалено новий україно-московський договір — Коломацькі статті, які базувалися на основі Глухівських статей, вони містили такі положення:

• декларативне підтвердження 30-тисячного козацького реєстру, прав і привілеїв гетьмана та старшини (зокрема, звільнення маєтностей від дер­жавного оподаткування);
• заборона гетьману змінювати генеральну старшину на її «урядах» без дозволу царя;
• гетьману заборонялося самостійно вступати в дипломатичні відносини з іншими державами, а та­кож він був зобов'язаний дотримуватися «Вічного миру» з Польщею (по суті, він не повинен був нама­гатися повернути під свою владу Правобережжя);
• гетьман був зобов'язаний за наказом царя надсилати козацькі війська проти Криму і Туреч­чини;
• у містах Київ, Чернігів, Переяслав, Ніжин й Остер, як і раніше, розташовувалися російські воєводи із залогами, а в столиці Гетьманщини— Батурині — російський стрілецький полк для контролю над гетьманом;
• запровадження спеціальної статті, яка пояс­нювала відносини між Гетьманщиною і Московською державою: заборонялося «голосоми спущать», що... Малоросійський край гетьманського регименту», а лише говорити, що він є складовою єдиної держа­ви московського царя;
• забезпечити вільний перехід із Московської держави в Україну;
• гетьманський уряд був зобов'язаний «народ малороссийский всякими меры и способы с вели­короссийским народом соединять и в неразрывное и крепкое сугласие проводить супружеством и иным поведением».

Зовнішня політика Івана Мазепи.На першому етапі гетьмануван­ня Мазепа дотримувався політики добрих відносин із Москвою: придушував народні рухи, посилав козацькі полки в далекі північні райони за межі Гетьман­щини. За рахунок України утримувалися не лише козацькі, а й російські війська. Вже в 1689 р.відбувся Другий кримський похід, в якому взяв

Мал. 1. Гетьман Іван Мазепа

участь Мазепа та 40 тисяч козаків. Цього разу російсько-українське військо дійшло до Перекопу, але вимушене повернутись назад, оскільки гостро відчувалась нестача продовольства та внутрішні суперечності серед командування. Для Гетьманщини ця кампанія мала негативні наслідки, оскільки населення обурювалось величезним витратам на реалізацію царських планів.

Внутрішня політика. У соціально-економічній політиці гетьман зробив основну ставку на козацьку старшину та українську шляхту, прагнучи пе­ретворити їх на привілейований соціальний стан. І. Мазепа сприяв зростанню великого старшинського і монастирського землеволодін­ня, упорядкуванню панщини для селян (два дні на тиждень). За роки свого гетьманування він видав понад тисячу універсалів про передачу старшині, монастирям та великим купцям у володіння со­тень сіл із десятками тисяч селян. Сам гетьман мав близько 100 тис. селян в Україні та 20 тис. селян у Росії. Наслідком такої політики стало посилення всіх форм визиску селян, козаків і міщан, загос­трення соціальних суперечностей в українському суспільстві. Крім того, Мазепа здійснив перепис козацького стану, ускладнивши тим самим перехід до нього з інших суспільних станів.

Важливу роль відігравав курс на створення козацької еліти, з цією метою розвивася інститут бунчукових товаришів, а згодом з'явилися значкові та значні військові товариші.За цими посадами гетьман закріплював особливі привілеї, готуючи таким чином майбутніх державних та культурних діячів. Отримуючи у володіння поселення, старшина, шляхта й монас­тирі часто змушували козаків виконувати різні повинності, випису­вали їх із реєстру, перетворювали на підданих, відбирали землі Проте воєнні потреби вимагали існування боєздатного козаць­кого війська. У 1698 р.козаків було поділено на спроможних вико­нувати воєнну службу (виборних) і неспроможних (підпомічників), які мали допомагати виборним у веденні госпо­дарства.

Одним із найважливіших напрямків загальної державної політики І. Мазепи була культурно-просвітницька діяльність. У розвиток української освіти, науки, архітектури, літера­тури, книгодрукування гетьман укладав вели­чезні кошти з державної військової скарбниці та власні кошти, справедливо вважаючи, ще лише в такий спосіб Україна може зрівнятися з європейськими державами. Промовистим є тон факт, що лише під його безпосереднім наглядом і керівництвом споруджувалося 12 храмів. За гетьманування Мазепи було відновлено багато старовинних храмів княжої доби. Так, у Києві коштом гетьмана Мазепи було збудовано новий Богоявленський собор Братського монастиря, величний Військово-Микільський собор з мурованою дзвіницею та трапезною палатою в Пустинно-Микілівському монастирі, церкву Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі. За гетьманування Мазепи було відбудовано лаврський Успенський собор, Троїцьку надбрамну церкву, а також Софійський та Михайлівський Золотоверхий собори з дзвіницями. Внесок Мазепи в розвиток архітектури й будівництва був на­стільки значним, що тогочасний архітектурний стиль дослідники називають «мазепинським бароко».

Мал. 2. Церква Всіх Святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври.

Мал. 3. Богоявленський собор Братського монастиря в Києві.

Відродження козацького устрою на Правобережній Україні. Гетьман Мазепа прагнув об'єднати всі українські землі під своєю булавою, тому ніколи не випускав з-під уваги Правобережжя, яке після численних війн було пусткою. Саме для вирішення цієї проблеми полсьький король Ян ІІІ Собеський в 1685 р. відновив полково-сотенний устрій на Правобережжі. Але вже в 1699 р. мирний договір Польщі з Туреччиною усунув потребу Варшави в козаках, тому було видано наказ розпустити правобережні полки. У відповідь в 1702 р.розпочалось повстання під проводом Семена Палія, швидко поширюючись повстанський рух становив загрозу для Москви, тому війська гетьмана Івана Мазепи в 1704 р.придушили це повстання, а Правобережжя перейшло під владу Мазепи.

2. Північна війна та Україна

Із 1700 р.Росія вела Північну війну зі Швецією за вихід до Балтійського моря. Ця війна жодним чином не торкала­ся інтересів України. Проте від самого початку козацькі полки постійно брали участь у воєнних діях, воюючи на території Московської держави, Прибалтики, Речі Посполитої, відстоюючи інтереси царя. Приводом для незадоволення було й те, що досить часто козаків використо­вували як дешеву робочу силу під час будівництва каналів, доріг, фортець та інших укріплень. Паралельно відбувався наступ на права Гетьманщини та козаків, це все примушувало гетьмана замислюватись над подальшими відносинами з Москвою. Саме з цією метою Мазепа в 1704-1705 рр.розпочав таємні переговори з противниками Москви, польським королем Станіславом Лещинським, який мав допомогти Мазепі налагодити відносини з королем Швеції, що і відбулось в 1706 р.

Антиколоніальне повстання Івана Мазепи. У 1708 р. Карл XIIіз 35 -тисячною армією вирушив у похід на Москву. Шведський король рушив в Україну, де сподівався на допомогу

Мал. 4. Король Швеції Карл ХІІ

І. Мазепи. Гетьман не був готовий до походу шведів на Москву саме через територію України, оскільки це означало що основним театром воєнних дій стане саме Україна. Ситуація ускладннювалась і тим, що про відносини гетьмана з шведським королем знала лише обмежена частина козацької старшини. 24 жовтня 1708 р.Мазепа виступив на зустріч з Карлом ХІІ на чолі чотиритисячного війська. Вже 29-30 жовтня 1708 р. було укладено українсько-шведський договір, який передбачав незалежність України, гетьман мав забезпечити шведське військо провізією та квартирами.

Дізнавшись про наміри І. Мазепи, частина козаків його залишили, оскільки не зрозуміли несподіваної зміни поглядів гетьмана, який напередодні закликав бути вірними російському цареві й боротися зі шведами. Основна маса українського населення розглядала шведів як за­гарбників. Також далася взнаки непопулярна соціальна політика гетьмана в попередні роки. Дізнавшись про це, Петро І діяв швидко і рішуче. Він наказав О. Меншиковурозгромити гетьманську столицю Батурин, де були великі запаси зброї, артилерії та продовольства. Долю Батурина ви­рішила зрада. Полковник І. Ніс показав таємний хід у місто. Через нього російські війська проникли в місто і вчинили погром. Місто було спалене, а населення знищене. Знищення Батурина та його мешканців не було лише помстою, цим каральним актом Москва намагалась залякати українців від підтримки Мазепи.

І. Мазепу було оголошено зрадником. На старшинській раді в Глухові новим гетьманом було обрано Івана Скоропадського (1708— 1722 рр.). 12 листопада 1708 р. в присутності царя у глухівській Свято-Троїцькій церкві було проголошено церквоне прокляття - анафему Мазепі.Водночас анафему виголосили і в Москві. Петро І продовжував каральні заходив Україні. У квітні 1709 р. російські війська під командуванням П. Яковлева здійсни­ли каральний похід на Січ, у результаті якого вона була знищена. Це була своєрідна відповідь царя на приєднання 8-тисячного війська запорожців на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком до гетьмана Івана Мазепи.

Полтавська битва. Навесні 1709 р. Карл ХІІ відновив наступ на Москву. Шлях шведів мав пролягати через Харків та курськ, але для цього потрібно було взяти добре укріплену Полтаву, 1 травня розпочалась облога. Вирішальна битва відбулась 27 червня 1709 р.під Полтавою і завершилася цілковитою поразкою Карла XII й Мазепи. Причини поразки полягали у нерівності сил, шведській 30-тисячній армії прогтистояла 50 тисячна армія московитів. 30 червня Меншиков змусив капітулювати відступаючу шведську армію. Карл ХІІ та Мазепа вирушили до Бендер, де гетьман і помер 22 вересня.