Розділ 16. україна в повоєнні роки. криза тоталітаризму

16.2. Суспільно-політичне та культурне життя в україні (друга половина 40-х — 50-ті роки)

... Обіймаючи по­саду Першого секретаря ЦК КП(б)У, Л. Каганович намагався довес­ти, нібито "боротьба з українським буржуазним націоналізмом" не завершилась і її необхідно продовжувати. При цьому Л. Каганович використовував досвід, набутий ще у 20-ті роки, коли він уперше очолював республіканську парторганізацію. Без жодних підстав він звинувачував у націоналізмі провідних письменників республіки. За його вказівкою у пресі з'являлися розгромні статті, спрямовані проти відомих діячів науки та культури. "Лідерами" серед міфічних носіїв "українського буржуазного націоналізму" було оголошено М. Рильського, Ю. Яновського, І. Сенченка, О. Довженка, а до них приєднано "буржуазних націоналістів" П. Карманського, М. Рудницького, А. Патрус-Карпатського, виключених зі Спілки письмен­ників України. Проте після звільнення Л. Кагановича у грудні 1947 р. з посади Першого секретаря ЦК КП(б)У та відкликання його з Ук­раїни кампанія цькування української радянської інтелігенції при­пинилася.

Після серпневої (1948 р.) сесії Всесоюзної академії сільськогоспо­дарських наук ім. В. І. Леніна в Україні почались "чистки" серед науковців. Тих, хто не поділяв поглядів академіка Т. Лисенка, було звільнено з кафедр вузів установ АН УРСР. Серед них — академік АН УРСР М. Гришко, завідувач кафедри дарвінізму професор С. Гершензон (Київський університет), завідувач кафедри дарвінізму і ге­нетики професор І. Поляков (Харківський університет), професор Л. Делоне (Харківський сільськогосподарський інститут) та ін. Було нещадно розкритиковано підручник для вузів "Курс генетики" М. Гришка і Л. Делоне.

У 1948 р. розгорнулась кампанія боротьби з "низькопоклонством перед Заходом", а згодом — з "космополітизмом". Наприкінці 40 — на початку 50-х років розпочалися репресії проти єврейських літера­торів, митців, учених, діяльність яких була пов'язана з Україною. Ча­сто сфабриковані справи, судові процеси закінчувались для звинува­чених не лише тривалими ув'язненнями, а й розстрілами.

Вороже ставлення до діячів науки, освіти, літератури, музичного мистецтва було характерною ознакою того часу. Переважну більшість митців було офіційно реабілітовано лише в 1990 р. під час горбачовської "перебудови".

І все ж у важких умовах, що склалися, культурне життя республіки тривало. Воно було невід'ємною складовою післявоєнного відрод­ження. Так, протягом першої половини 50-х років було зведено 1300 нових шкіл на 400 тис. учнівських місць. У 1953 р. у республіці було здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти. Наприкінці 50-х років в Україні діяло 11 тис. середніх шкіл — у 2,5 рази більше, ніж у 1940 р. Водночас дедалі більшою мірою українська школа віддаля­лася від проблем національного виховання. Так, "Історія СРСР" у школі починалася по суті історією Російської імперії, яка переходила в історію СРСР. Лише у 30 % шкіл навчання здійснювалось українсь­кою мовою.

У цей час знову почали діяти Київський, Харківський, Одеський та інші державні університети, яким надавали допомогу вузи республік СРСР. У вищих навчальних закладах України працювало багато ви­кладачів з Росії. Зокрема, у Львівському політехнічному інституті чи­тали лекції 17 докторів і кандидатів наук, у Дніпропетровському — 11. Після завершення воєнних дій в Україну приїхали також понад 6 тис. фахівців з різних галузей народного господарства.

Уже через три роки було поновлено науково-технічну базу АН УРСР. Почали провадитися розробки і дослідження в таких галузях науки, як атомна й теоретична фізика, металофізика та ін.

Українська література поповнилася низкою творів, які здобули визнання. Це, зокрема, праця "Шевченко і Чернишевський" П. Тичи­ни, збірка поезій "Троянди і виноград" М. Рильського, а також вірш "Любіть Україну" В. Сосюри, за який автора шельмували у пресі, проте не заарештували. Значним досягненням української прози став цикл романів "Велика рідня", "Кров людська — не водиця", "Хліб і сіль" М. Стельмаха, "Хазяї" С. Скляренка, "Лейтенанти" О. Копиленка та ін.

Різноманітністю щодо композиції були позначені твори образо­творчого мистецтва О. Шовкуненка, М. Дерегуса та ін. Тема мину­лої війни домінувала у творчості художників. Характерні в цьому плані "Бабин Яр" В. Овчинникова, "Ми ще повернемося" Л. Мучни­ка, "Визволителі Києва" С. Бесєдіна.

Зростала популярність театрального мистецтва. У 50-х роках в Україні діяло близько 70 професійних театрів. Постійне захоплення викликав талант майстрів сцени Б. Гмирі, Н. Ужвій, Г. Юри та ін.

В Україні працювали три кіностудії художніх фільмів — Київська, Одеська та Ялтинська.

Популярними стали кінокартини "Сільська вчителька", "Педаго­гічна поема", "Весна на Зарічній вулиці" та ін. У 1950 р. на екрани вийшов фільм-шедевр відомого кінорежисера І. Савченка "Тарас Шевченко", роль поета в якому виконав С. Бондарчук. На початок 1946 р. понад 100 кіножурналів "Радянська Україна" випустила Ук­раїнська студія кінохроніки.

Активізація культурного життя сприяла пожвавленню художньої самодіяльності. Маючи незаперечні досягнення, українська культура повоєнного часу зазнала руйнівного впливу сталінщини, що призво­дило до суб'єктивізму в зображенні життя українського народу важ­ких років відбудови.

...

Одним із перших об'єктів атаки радянської влади в Західній Ук­раїні стала греко-католицька церква, оскільки вона була найміцнішою ланкою між західними українцями та Заходом і діяла пере­важно як національна. 8-Ю березня 1946 р. Собор у Львові, що був підготовлений радянськими органами державної безпеки, проголо­сив про скасування Берестейської унії 1569 p., розрив з Римом і воз­з'єднання греко-католицької церкви з Російською православною церквою. Дещо пізніше аналогічну процедуру, яку супроводжувала начебто випадкова смерть єпископа Теодора Ромжі, було здійснено в Закарпатті, і до 1951 р. греко-католицьку церкву в цьому регіоні та­кож було знищено. Щоб схилити на свій бік симпатії західних ук­раїнців, радянська влада активізувала українську початкову освіту.

Швидко розвивалася також вища освіта: у 1950 р. у 24 вузах Захід­ної України навчалося вже близько 24 тис. студентів денного й 9 тис. студентів заочного відділень. Однак підвищення освітнього рівня зу­мовлювало й активнішу русифікацію. У 1953 р. навчання в усіх вузах Західної України велося російською мовою, а це виразно вказувало на те, що радянська модернізація також мала на меті сприяти ру­сифікації.

...

16.4. Суспільно-економічні, політичні процеси і розвиток культури України (середина 50 — перша половина 60-х років)

За 1953-1956 pp. в Україні було реабілітовано 7679 осіб. Серед них — письменники В. Еллан-Блакитний, В. Чумак, І. Микитенко, окремі військові та державні діячі.

...

Набирала сили в цей час, за влучним виразом письменника І. Еренбурга, хрущовська "відлига" у культурному житті. У 1957 р. історики України дістали дозвіл заснувати власний журнал під на­звою "Український історичний журнал". Через два роки розпочала­ся публікація Української радянської енциклопедії. Потім пішли пуб­лікації "Історії українського мистецтва", "Історії міст і сіл України", яких не мали навіть росіяни. З'явилися численні україномовні журна­ли з природничих і суспільних наук, у тому числі "Економіка Радян­ської України", "Радянське право" та ін. У ці часи були надруковані автобіографічна повість О. Довженка "Зачарована Десна", романи і повісті Г. Тютюнника, Л. Первомайського. Естафету старшого поко­ління підхопила талановита літературна молодь. Серед них — "лицар українського відродження" В. Симоненко, Л. Костенко, І. Світличний, І. Драч, М. Вінграновський, В. Шевчук, Є. Гуцало, А. Горська, В. Кушнір. Молода генерація митців дістала назву "шістдесятників". Кожен з них вирізнявся своєю творчою індивідуальністю. Українсь­ке музичне мистецтво в 50-ті роки збагатилося низкою талановитих творів. Серед них — третя симфонія композитора Б. Лятошинського, опери Ю. Мейтуса "Украдене щастя" та Г. Майбороди "Мілана". Пісенні твори П. Майбороди, А. Філіпенка, А. Штогаренка, І. Шамо набули великої популярності серед населення.

Період "відлиги" тривав недовго. З другої половини 1958 р. почи­нається тиск на всіх письменників, творчість яких припадала на пе­ріод "відлиги". В Україні критикували за вільнодумство С. Голованівського, за перші збірки гостро накинулися на Л. Костенко і цим зумовилось її майже трирічне мовчання.

...

Соціально-економічні процеси того періоду потребували вдосконалення народної освіти. У другій половині 50-х років почалась організація шкіл нового типу — шкіл-інтернатів. На середину 60-х років у республіці було 533 школи-інтернати, де навчалися понад 200 тис. учнів. З 1956 р. було скасовано оплату за навчання у старших класах. У квітні 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про народну освіту. За основу було взято прин­цип поєднання загальноосвітнього і політичного навчання. Проте реформа на засадах політехнізації йшла повільно, на недостатньому рівні був індивідуальний підхід у вихованні учнів, який обстоював відомий педагог, директор Павлиської школи Кіровоградської об­ласті В. Сухомлинський.

Певні позитивні зміни стались і в розвитку української науки. У 1958-1965 pp. кількість учених збільшилась з 37 до 94 тис. осіб. Як і раніше, головним науковим закладом України була Академія наук УРСР. До її складу на кінець 50-х років входило 36 науково-дослідних інститутів і 19 інших наукових установ. Основна увага вчених зо­середжувалась на фундаментальних проблемах, які визначали перс­пективи науки. Багато було зроблено для запуску першого штучно­го супутника Землі в жовтні 1957 р. і тріумфального польоту в кос­мос першої людини — громадянина СРСР Ю. Гагаріна.

...

16.5. Наростання кризових явищ у соціально-економічному і політичному житті України (друга половина 60 —

середина 80-х років)

...

Таким чином, у 60 — першій половині 80-х років суспільно-по­літичне життя України розвивалося вкрай суперечливо. З одного боку, посилювався наступ партійного апарату, його ідеології, з іншого — зростала національна самосвідомість. Цей суперечливий процес по­значився на розвитку культурного життя в Україні. В українській лі­тературі тих років провідними були теми Жовтневої революції і Ве­ликої Вітчизняної війни. Водночас з'явилися й неординарні твори. Серед них — романи "Собор" і "Циклон" О. Гончара, "Дума про тебе" М. Стельмаха, проза Ю. Мушкетика, Л. Дмитерка, Є. Гуцала, поезії І. Драча, Б. Олійника та ін. Знайшла своїх читачів й поезія В. Стуса, Л. Костенко, критичні праці І. Дзюби, І. Світличного, Є. Сверстюка. Звичайно, слово правди стало причиною обструкції письменників з боку офіційної влади. Однією з перших жертв став О. Гончар зі своїм романом "Собор", в якому він передбачив період застою. Така сама доля спіткала роман І. Білика "Меч Арея" та ін.

Виникли проблеми і в розвитку мистецтва. Кількість театрів в УРСР у 1965-1985 pp. збільшилася з 61 до 89. У ті часи популярними були твори класиків у виконанні Н. Ужвій, О. Кусенко, В. Дальського, В. Добровольського, співаків Д. Гнатюка, А. Солов'яненка та ін. Проте на сцені були суворо заборонені п'єси, які викривали недоліки існуючого ладу. Український театр дедалі більше втрачав національ­ну особливість. З нього за роки застою майже зовсім було витіснено українську мову. Наприклад, із семи театрів юного глядача лише Львівський був українським.

У музичному мистецтві в ті роки плідно працювали Г. Майборода, В. Чубаренко, П. Майборода, І. Шамо, С. Сабодаш та ін. Втім, ста­ло помітним зникнення інтересу до національної музики. Та все ж її традиції намагалися зберегти Державний заслужений академічний український народний хор ім. Г. Верьовки, Державна заслужена ака­демічна капела "Думка" та інші музичні колективи.

В образотворчому мистецтві того часу надто багато місця займа­ли образ В. Леніна, теми народу-творця. Відомими стали твори М. Божія, М. Дерегуса, В. Касіяна та ін. Твори художників-новаторів просто знищувались. Така доля спіткала композицію рельєфів "Стіна пам'яті" художників А. Рибачука і В. Мельниченка на Бай­ковій горі в Києві.

У 70-х роках схвалення глядачів дістали такі визначні твори віт­чизняної кінематографії, як «У бій ідуть тільки "старики"», "Ати-бати, йшли солдати..." режисера Л. Бикова, "Тривожний місяць ве­ресень" Л. Осики та "Вавілон-ХХ" І. Миколайчука. На реальних подіях побудовані сюжети кінотворів "Женці", "Високий перевал" В. Денисенка та ін. Водночас С. Параджанов, Ю. Іллєнко, І. Миколайчук зазнали гонінь. Вкрай негативно партійна номенклатура сприйняла фільм "Білий птах з чорною ознакою" Ю. Іллєнка.

Алексеєв

Наши рекомендации