Війна Японії проти Китаю, що почалася 7 липня 1937 р., прискорила створення єдиного фронту.

1937 р. Дві найвпливовіші сили Китаю на деякий час припинили війну між собою і об’єдналися проти спільного ворога – Японії.

Індія

3. М. Ганді. Кампанії громадянської непокори.

ІНК під його керівництвом перетворився на масову політичну організацію, а сам Ганді набув своєю діяльністю незаперечного авторитету й широкої популярності серед народу, що прозвав Ганді Махатмою («великою душею»).

М. Ганді поставив перед собою і нацією надмету – поєднати політику і моральність, зробити вільними і щасливими себе, не зробивши при цьому рабами і знедоленими інших. Навіть своїх ворогів. Незалежність Індії була не кінцевою метою, а кроком на шляху до сарводайї – «суспільства загального благодентства».

Основні принципи соціально-політичного й філософсько-релігійного вчення ґандизму такі:

- досягнення незалежності Індії через залучення до боротьби широких народних мас за дотримання ними ненасильництва;

- засудження класової боротьби;

- визнання гармонії класових інтересів і вимога розв’язання всіх конфліктів арбітражем;

- прагнення об’єднати в боротьбі за незалежність усіх індійців, незалежно від релігії, національності, касти і класу, під керівництвом ІНК.

Ганді проповідував відродження кустарного ремесла, особливо ручного прядіння і ткацтва. Останнє, на його думку, повинно було ліквідувати безробіття, звільнити економіку Індії від іноземної залежності й походило від ідеалізації ним натуральних форм господарства. Розроблена Ганді та прийнята його послідовниками тактика ненасильницької боротьби за незалежність дістала назву сатьяграхи (завзяття в істині), або не співробітництва і громадянської непокори. Сатьяграха полягала у:

- відмові від титулів, наданих британцями;

- бойкотуванні урядових установ, навчальних закладів;

- організації мирних демонстрацій, політичних страйків;

- у виняткових випадках – відмова від сплати податків.

Тактиці Ганді був притаманний компроміс, прагнення вирішити окремі конфлікти з британською владою способом переговорів та угод на основі взаємних поступок.

Підкреслюючи унікальність і велич М.К.Ганді, А.Ейнштейн казав: «Можливо, наступні покоління навряд чи повірять, що така людина зі звичайної плоті та крові ходила цією землею».

1920-1921 рр. – перша кампанія громадянської непокори.

1930 р. березень-квітень – «соляний марш» - друга кампанія громадянської непокори.

1932 р. – третя кампанія громадянської непокори. 1935 р. – Акт про управління Індією.

Після того як у 1920 p. ІНК очолив М. Ґанді, Конгрес значно активізував свою діяльність. У 1920-1921 pp. Індією прокотилася хвиля першої кампанії громадянської непокори, наслідком якої стало запровадження в 1921 р. місцевого самоврядування в Індії.

Упродовж двадцятих років британська політична еліта застосовувала різні форми взаємовідносин з рухом М. Ґанді - від репресій до конференцій «круглого столу». Конференції, що відбулися в Лондоні з питання розробки індійської конституції, проходили на основі так званої Декларації Ірвіна 1924 р. У цьому документі віце-король Індії Ірвін1 декларував, що індійський конституційний процес спрямований на надання Індії статусу домініону. Цей статус передбачав, у свою чергу, не державну незалежність країни, а лише її автономію.

Участь у першій конференції «круглого столу» в 1930 р. брали авторитетні індійські націоналістичні лідери, британські й індійські урядовці. Однак вона закінчилася безрезультатно, оскільки в ній не брав участі М. Ґанді. Він у той час організував «соляний марш» (березень-квітень 1930 p.), відомий як друга сатьяграха. У відповідь на відмову Британії надати Індії статус домініону, М. Ґанді як привід до кампанії непокори обрав ненависний індійцям соляний податок. Британська колоніальна влада закріпила за собою монопольне право на виробництво солі в Індії, а споживання солі індійцями обкладалося високим податком. Найменші порушення встановленого порядку каралися.

61-річний М. Ґанді з 78 своїми соратниками розпочав 240-мильний марш від Делі до р. Сабарматі біля моря. По дорозі до нього приєдналися десятки тисяч індійців; похід перебував у центрі уваги не лише Індії, а й усього світу. Учасники маршу закликали співвітчизників не сплачувати соляний податок і самостійно добувати сіль, як це робили їхні попередники впродовж усієї індійської історії.

Коли учасники маршу досягли урядових соляних складів, М. Ґанді підібрав грудку солі, що символізувало успішне завершення акції. Самого М. Ґанді було заарештовано й кинуто до в'язниці. У наступні місяці така ж доля спіткала від 60 до 90 тис. інших індійців, зокрема й лідерів ІНК. Після звільнення М. Ґанді в березні 1931 p., він закликав до нової кампанії непокори. Його авторитет був настільки непорушним, що в Лондоні прийняли рішення запросити його на другу конференцію «круглого столу». Поїздка М. Ґанді до Лондона — міста його студентської юності - була дуже корисною для загальноіндійської справи, адже мільйони англійців отримали з його вуст неупереджену інформацію про те, чого ж насправді домагається Індія.

У листопаді 1931 р. британський парламент прийняв так званий Вестмінстерський статут про надання британським домініонам суверенітету і створення Британської співдружності націй. ІНК сприйняв цей документ як підтвердження того, що продовження боротьби змусить-таки Велику Британію визнати незалежність Індії. У 1932 р. розпочалася нова кампанія громадянської непокори, яка засвідчила безперспективність засідань «круглих столів» у Лондоні. ІНК був оголошений поза законом, а М. Ґанді знову потрапив до в'язниці. Проте у Лондоні переконалися, що якщо Британія і далі зволікатиме з розв'язанням «індійської проблеми», то її вирішать самі індійці.

Відтак на початку серпня 1935 р. з'явився Акт про управління Індією (Конституція Індії). На провінційних виборах, що відбулися в Індії наприкінці лютого 1937 p., переконливу перемогу здобув ІНК.

Акт 1935 р.

• Індійська імперія перетворювалась у федеральний домініон, що складатиметься з окремих штатів

• У провінціях запроваджувалися відповідальні перед урядом Збори (асамблеї);

• Бірма виводилась з-під управління адміністрації Британії, що фактично означало її відокремлення від Індії;

• Положення Акта реалізовувались, починаючи з 1937 p., коли мали відбутися загальноіндійські вибори. (У 50-х роках, коли вже незалежні Індія й Пакистан розробляли національні конституції, чимало положень Акта 1935 р. було до них включено)

Ця подія знаменувала завершення першого етапу боротьби індійців за незалежність. Через десять років над столицею Індії м. Делі замайорить національний прапор - символ того, що на політичній карті світу з'явилася нова незалежна держава.