Показники індексу релігійної фрагментації [143, 46] та важливості релігії для громадян

Номер за пор.	Країна	Індекс релігійної фрагментації на 1970 р.	Індекс релігійної фрагментації на 1995 р.	Рівень важливості релігії в житті громадян, % [144, 15]
	Австрія	0,19	0,38	44,0
	Бельгія	0,15	0,18	41,0
	Греція	0,05	0,05	82,0
	Данія	0,08	0,21	30,0
	Ірландія	0,09	0,13	61,0
	Іспанія	0,05	0,10	34,0
	Італія	0,17	0,28	78,0
	Нідерланди	0,59	0,68	40,0
	Німеччина	0,59	0,66	48,0
	Норвегія	0,03	0,21	-*
	Португалія	0,07	0,10	57,0
	Сполучене Королівство	0,41	0,45	45,0
	Фінляндія	0,07	0,23	47,0
	Франція	0,33	0,42	38,0
	Швеція	0,41	0,21	30,0
	Швейцарія	0,52	0,61	-*
	Разом	0,24	0,31	48,2

· Щодо Норвегії та Швейцарії даних немає, оскільки вони не є членами Європейського Союзу.

На підставі даних табл.19 можна визначити тенденції, які позитивно корелюються з порівнянням змін індексу релігійної фрагментації з 1970 р. до 1995 р. (табл.20). Як ми бачимо, показник індексу свідчить про суттєве зростання релігійної фрагментації. На підставі оцінки рівня індексу можемо виділити три групи країн. Перша група охоплює країни з високим рівнем релігійної гомогенності. До цієї групи належать : серед католицьких держав – Іспанія, Португалія, Ірландія та Бельгія; православна Греція; серед протестантських держав – Данія, Фінляндія, Норвегія та Швеція, яким властивий майже ідентичний показник індексу. Другу групу становлять держави з найбільшою релігійною різноманітністю, тобто їм властива наявність одночасно декількох сумірних за впливом конфесійних груп: Нідерланди, Німеччина та Швейцарія, де показники індексу перевищують 60%. Третю групу становлять країни, які позиціонуються між першими двома групами, проте показники індексу для цих країн та динаміка зростання індексу свідчать, що в цих країнах збільшується релігійна гетерогенність. Показники Австрії ставлять її за межу нашої умовної сепарації на групи, хоча за своїми показниками вона є ближча до країн третьої групи.

В Європі простежується наявність чіткої лінії конфесійного поділу країн, коли північ є протестантською, південь – католицьким, а лінія поділу між цими двома групами країн проходить через Нідерланди, Німеччину та Швейцарію, які найбільш гетерогенні у конфесійному плані. До “рубіжної” групи країн у географічному плані та за показниками індексу релігійної фрагментації можна вважати Сполучене Королівство та Францію. Якщо Королівство належить до поділених у релігійному плані держав історично, то Франція набула цього характеру внаслідок міграційних процесів. Частка мусульман у цій країні, відповідно частка тих, хто визнає іслам, коливається згідно з офіційною статистикою від 8 до 10 % за даними на 2007 р. Варто зазначити, що статистичний довідник ЦРУ, електронну версію якого ми постійно використовуємо, у 1998 р. щодо конфесійної характеристики держав Західної Європи ще не виділяв мусульман в окрему групу, їх обчислювали у межах синтетичного показника “інші”[145]. Інтенсивний процес імміграції, про який ми згадували, відчувається у зростанні кількості людей, які визнають іслам, що свідчить про постійне зростання частки іммігрантів саме з мусульманських країн. Відповідно в електронному варіанті цього довідника за 2002 р. вже введено як самостійну групу при характеристиці конфесійної належності країн Західної Європи – ”мусульмани”.

Враховуючи конструкції поняття соціополітичний поділ, яка передбачає протистояння двох або більше груп не лише внаслідок соціально-групових особливостей, а й в інституційно-політичному плані, розглянемо ситуацію в країнах другої та третьої груп.

У Нідерландах незначну перевагу, серед двох основних конфесійних груп – католиків і протестантів, мають католики. Скорочення представників обох домінуючих конфесійних груп відбувалося рівномірно, що дало змогу зберегти основні параметри міжгрупового паритету. Католики регіонально сконцентровані на півдні, де в двох провінціях Північний Брабант і Лімбург вони становлять, понад 90 % населення. Протестанти представлені низкою церков, серед яких найбільшою є Нідерландська реформаторська церква (навіть у сукупності представники протестанських церков не домінують в жодному з 11 регіонів країни.) Третьою серед конфесійних груп стали мусульмани, які на 2007 р. становлять 5,5 %. Можливо, в категорії віровизнання перше місце треба було б віддати групі громадян, які не належать до жодної з конфесій, та тих, хто вважає себе “невіруючим”. Протягом зазначеного періоду ця група зросла. Згідно з даними опитування громадської думки Євростатом у 2006 р. лише 40 % громадян Нідерландів вважають, що питання релігії важливе в їхньому житті ( див. табл. 20). Цей показник нижчий, ніж середньоєвропейський.

Відносини між церквою та державою у Німеччині характеризувалися суттєвими змінами протягом минулого сторіччя. До Другої світової війни більшість населення становили протестанти, але після війни ситуація дещо змінилася. Утворення двох німецьких держав призвело до того, що більша частина католиків залишилась на заході і півдні, тобто у ФРН. У сучасній Німеччині держава і церква відокремлені, однак держава збирає “церковний податок”, який становить 8 - 10 % залежно від регіону. Якщо громадянин подав до канцелярії єпископа заяву, в якій визнав себе невіруючою особою, то його звільняють від цього податку. В інших випадках несплата “церковного податку” вважається карним злочином. У 80-их роках у ФРН “церковний податок” сплачували близько 90 % громадян. Конституція ФРН чітко й однозначно трактує питання релігійного виховання у школах. У статті 7, пункті другому зазначено: ”Викладання релігії у державних школах, за винятком неконфесійних, є обов’язковим. Без шкоди для права нагляду з боку держави релігійне навчання проводять відповідно до принципів релігійних громад”[146, 182]. У межах колишньої Німецької Демократичної Республіки протестантська церква перебувала у складній ситуації, тому що комуністична влада активно втручалась в її автономію. Після падіння Берлінської стіни обидві частини протестантських церков почали вести активний діалог. Як і в Нідерландах у Німеччині кількість католиків і протестантів майже ідентична ( відповідно 31,5 та 30,9 %%). Католики домінують у західній та південній частинах країни: земля Саар – 74 % населення, Баварія – 70 %, Рейнланд-Пфальц – 56 %, Північний Рейн-Вестфалія – 52 %. Серед протестанських церков домінуючою є Лютеранська церква. Варто зазначати, що в межах окресленого періоду простежується суттєве скорочення протестантів з 40,2 % до 30,9 % при незначному скороченні кількості католиків з 35,3 % до 31,5 %. Внаслідок чого сьогодні тридиційного розриву між цими двома групами в Німеччині практично немає. Простежується також суттєве зростання частки тих, хто перебуває поза конфесійною належністю, на 2005 р. до цієї групи входили майже 24 млн громадян. Попри відчутні зміни в конфесійній груповій належності релігійні питання є важливими для 48 % населення країни, що відповідає середньоєвропейському показнику.

Швейцарія замикає групу найбільш гетерогенних країн Західної Європи у конфесійному плані. Релігійні відмінності мали вагомий вплив на політичне життя особливо у другій половині ХІХ ст., коли дійшло до культурної війни між католиками та протестантами. Католицькі регіони здебільшого були сільськими, відмежованими від процесів індустріалізації, які цікавили політичні еліти у прогресивних протестантських регіонах. Оскільки Ватикан тоді займав вороже ставлення до модернізації суспільства так само, як до відокремлення церкви від держави, то це, як зазначив В.Ліндер, “…сприяло конфесійній сегрегації. Більшість католицьких кантонів доручили костелу систему публічної освіти…В окремих кантонах зі змішаним конфесійним складом релігійна сегрегація у школах тривала до другої половини ХХ ст.”[147, 19] Протистояння між двома конфесійними групами стосувалось фактично питань організації суспільства. Вийшовши на рівень протистояння громадських організацій, католики створили власну політичну партію. Таке протистояння було знято шляхом прийняття змін до Конституції у 1874 р. В.Ліндер зазначив: “Історичний культурний конфлікт між католиками і протестантами втратив своє значення сьогодні. Багато проблем вирішили шляхом встановлення сучасної, ліберальної демократії, яка нівелювала безпосередній вплив релігійних організацій на суспільство. Варто зауважити, що до половинчастого вирішення цих проблем у межах федералізму треба було додати досвід більше як чотирьох поколінь. Таким способом питання культури не лише зняли, але з часом втратили свою попередню гостроту”[148, 20]. Католики, як видно з табл. 15, становлять незначну, але більшість серед населення. Протестанти здебільшого сконцентровані у кантонах на півночі та заході країни, загалом домінуючи у 12 кантонах. Нагадаємо, що люди, які уособлюють собою домінуючі напрями протестантизму у Швейцарії: Кальвін – жив і працював у Женеві, Цвінглі – у Цюріху. Католики домінують у південних та східних кантонах на кордонах з Італією та Австрією, тобто вони компактно проживають у 13 кантонах. Рівень домінації у кантонах католиків і протестантів різний, коливаючись від майже абсолютної – римо-католики у Обвальден (94, 1 %), Валаіс (93, 5 %) до мінімальної переваги протестантів у Ааргау (51,3 %). Один кантон (Graubunden) фактично поділений навпіл. Показники конфесійної належності свідчать про відчутне зменшення часток основних конфесійних груп католиків і протестантів ( відповідно з 46,1 до 41,8 % та з 40,0 до 35,3 %). Натомість зростання відбулось щодо мусульман, які становлять 4,3 % та групи громадян, які себе ідентифікують поза жодною конфесією.

У Сполученому Королівстві англіканська церква була проголошена державною, а король – її главою ще за Генріха VI. До тридцятих років ХХ ст. церкву розглядали як опору політичної та конституційної системи країни. Зречення престолу Едварда VIII у 1936 р. було останнім наочним виявом значного впливу англіканської церкви на політичне життя країни. Сьогодні монарх надалі залишається главою церкви і пери від церкви надалі займають свої місця у Палаті Лордів, однак роль англіканської церкви у суспільстві суттєво зменшилась. Англіканська церква зосередила свою увагу лише на питаннях віри і не відіграє вагомої ролі у політичному житті країни, де юридично і фактично існує релігійний плюралізм. Сьогодні в країні діє дві державні церкви Англіканська в Англії, вона також домінує в Уельсі та Пресвітеріанська церква Шотландії. Поряд з державними існують так звані вільні церкви переважно протестантські. Хоча в офіційній статистиці всі християнські церкви, враховуючи православну, об’єднані в єдину категорію, католики серед цих церков становлять другу за кількістю групу вірних, нараховуючи приблизно 10 %. Поряд з Північною Ірландією, де вони живуть компактно, в Англії, Уельсі та Шотландії – розпорошені, проживаючи переважно у великих містах. Згідно з даними табл.19 Сполученому Королівству властива тенденція зменшення кількісних показників вірних. Якщо прийняти за основу підхід офіційних статистичних інститутів, тоді у 1995 р. християни мали би становити 85,1 %, хоча ця цифра взята лише на підставі поєднання кількості католиків і протестантів, тому вона не буде повністю коректною. Навіть за цих умов зменшення визнавців християнських конфесій за неповних 12 років становить майже 14 %. Майже настільки ж зросла і частка тих, хто зараховує себе до групи “без конфесійної приналежності”. Суттєво збільшилась група визнавців ісламу, вони сьогодні становлять 52 % серед нехристиянських релігійних конфесій. Згідно з даними Національної статистики на 2007 р. 66 % населення вважають, що мають зв’язок із вірою/релігією, однак, лише 50 % зазначають, що вони вірять в Бога.

Франція згідно зі статистичними даними, належить до винятку, оскільки за минулий період частка громадян домінуючої католицької конфесії не зменшилась, а збільшилась з майже 74 % до 83-88 %, так само суттєво зменшилась група громадян, які ідентифікують себе поза конфесіями з 15,6 % до 4,0 %. Рекордними темпами натомість зросла група визнавців ісламу. Зіставляючи статистичні дані з результатами опитування Євробарометра в 2007 р., коли лише 38 % зазначили важливість для них питань релігії в їхньому житті, можна припустити, що релігійна групова належність для значної частини мабуть має формальний характер. Певною мірою це може бути “ідентифікаційною відповіддю” на швидке зростання серед політичних французів частки мусульман, які на відміну від корінних мешканців активно дотримуються релігійних норм, обрядів тощо. Якщо у 1978 р. у Франції налічувалося 2 млн мусульман, у 1993 – 3 млн, у 2000 р. – 4,5 млн, у 2003 – 5млн, то у 2007 р. за різними оцінками від 7 до 8 млн. У категорії населення до 25 років частка молодих мусульман становить 25-30 % за умов високого рівня народжуваності в мусульманських родинах. Серед корінних французів близько 50 тис. добровільно прийняли іслам. У 1997 р. в країні діяло 1621 мечетей та 2000 ісламських організацій. У 2003 р. за ініціативою тодішнього міністра внутрішніх справ Н.Саркозі у Франції було створено Раду представників французьких мусульман. Мета цієї ініціативи – поширити засади “толерантного ісламу” і не допустити розвитку мусульманського фундаменталізму. Проте наступні роки виявили значні проблеми з інтеграцією мусульман у французьке суспільство. У 2004 р. гострою була суспільна дискусія, на якій обговорювали, що до школи дівчатам–мусульманкам не можна одягати хіджаб (релігійна хустка-символ). Масові виступи розпочали 27 жовтня 2005 р. молоді люди, переважно мусульманського походження. Протягом широкомасштабних протестних дій близько 20 тис. автомашин спалили, поліція заарештувала декілька тисяч активних учасників. Значно меншими за розмірами були протести здебільшого мусульманської молоді у зв’язку з обранням Н.Саркозі Президентом Франції у травні 2007 р.

Отже, спільним для більшості європейських країн є зменшення кількості громадян, які себе зараховують до традиційних конфесійних груп при одночасному збільшенні групи громадян, які належать до групи осіб, які не визнають власної належності до жодної конфесійної групи. Зіставляючи показники важливості для громадян Європи питань релігії в їхньому житті (табл.20), можемо виділити три групи країн. Першу групу становлять країни, де ці питання громадяни трактують як дуже важливі, тобто такої позиції дотримуються понад 50 % громадян : Греція - 82 %, Італія - 78 %, Ірландія – 61 % та Португалія – 57 %. Групу з найменшими показниками становлять Данія, Швеція – 30 % та Іспанія – 34 %. На жаль, ми не маємо даних Євробарометра по Норвегії. Відповідно до інтернет даних участь громадян цієї країни в релігійних діях досить низька, тому показники щодо цієї країни мали би бути подібними до країн з найменшими показниками. Як бачимо, кожній з цих двох груп властива своя особливість і не лише регіональна. До першої групи, крім Греції, належать лише католицькі країни, а до другої, крім Іспанії, тільки протестантські. Щодо скандинавських країн історично з часів боротьби за національну церкву сформувалося переконання, що релігія є приватною справою громадян, відповідно рівень релігійності в цих країнах невисокий. Щодо Іспанії, то варто зазначити, що часи, коли ця країна була найбільш “католицькою” серед католицьких країн, давно минули. Сьогодні Іспанію в питаннях віросповідання досить часто називають “Швецією півдня”. Це пов’язано з тим, що вона випереджає традиційні католицькі країни в багатьох “нововведеннях”: 1985 р. – легалізація абортів у певених випадках, 2005 р. – легалізація одностатевих шлюбів, 2007 р. – запровадження в початкових школах 5 з 17 провінцій обов’язкових “уроків терпимості” щодо громадян, які належать до гомосексуальних спільнот з наступним поширенням у 2008 р. цієї практики на всі провінції. Остання ініціатива уряду стала предметом гострих дискусій між представниками правлячої Соціалістичної партії з одного боку, та Костелом і опозиційною Народною партією – з іншого. Третя група країн займає середню позицію. Цікаво, що до неї здебільшого належать країни з високим рівнем релігійної гетерогенності/високим показником індексу релігійної фрагментації. Тобто, показники релігійної фрагментаризації/гетерогенності та важливість релігійних питань для громадян не корелюються. Так само не простежується зв’язку між високою гомогенністю протестантських країн і важливістю релігії для їхніх громадян. Щодо високогомогенних православної Греції та католицьких Італії, Ірландії та Португалії цей зв’язок простежується досить наочно. Водночас такий зв’язок не працює стосовно релігійно однорідних католицьких Бельгії та Іспанії.

Під час визначення сутності соціополітичного поділу ми зазначали, що іманентною його складовою є політичні партії. У державах Західної Європи діє значна кількість партій, які належать до християнських. Першим християнським політичним об’єднанням у Європі вважається німецька партія “Центр”, яка утворилась у 1852 р. ( Католицька фракція у парламенті Прусії). Енцикліка “Rerum Novarum” стимулювала утворення на рубежі ХІХ-ХХ ст. мережі католицьких профспілок, жіночих, молодіжних, харитативних об’єднань, які у своїх документах і безпосередній діяльності розглядали питання держави та громади з позицій католицизму. Першими політичними християнсько-демократичними партіями були: Католицьке об’єднання суспільних студій (1889) в Італії; Християнсько-демократична партія Франції (1896-97); Демократична Ліга Бельгії (1891). Багато християнсько-демократичних партій виникло у міжвоєнний період: Італійська народна партія (1919); Соціалістична народна партія Іспанії (1922); Демократична народна партія Франції (1924), а також політичні партії в Нідерландах [149]. Під час Другої світової війни більшість з цих партій зайняли антифашистську позицію і брали активну участь у національних рухах опору, що сприяло піднесенню їх авторитету в очах громадян власних країн.

Розглянемо місце та роль у політичному житті європейських країн релігійних партій, виділивши три групи європейських країн відповідно до властивого їм рівня релігійної фрагментації. До першої групи зараховуємо країни з високим рівнем релігійної фрагментації, до другої і третьої групи країни гомогенні в релігійному плані – протестантські та католицькі.

Найвищий рівень релігійної фрагментації властивий Нідерландам. У цій країні наприкінці ХІХ ст. існували гострі протиріччя між католицькою та протестантською громадами. Протестантська громада перебувала на націоналістичних та антипапських позиціях і трактувала католиків як другорядну спільноту. Варто наголосити, що протестанти були також поділені на декілька груп. Відповідно, християнські партії, що виникли наприкінці ХІХ ст., перенесли соціально-групові відмінності в площину політичного протистояння. Особливо гострим воно було в міжвоєнний період, зберігаючись і після Другої світової війни. У 1973 р. створилась федерація трьох християнських партій католицького спрямування: Католицької народної партії (KVP), Контрреволюційної партії (ARP) та Християнського історичного союзу (CHU), які у 1977 р. сформували на виборах спільний список, а у 1980р. створили єдину партію – Християнсько – Демократичне Звернення (Christian Democratic Appeal – CDA, нід.: Christen Democratisch Appèl). З 2002 р. ця партія найбільша в Нідерландах, на парламентських виборах 2006 р. вона отримала 27,3 % голосів виборців. Партія вважає, що дотримання вимог Біблії є приватною справою членів партії. Вона перестала бути моноконфесійною і сьогодні в її рядах поряд з членами партії, які за віровизнанням католики, є протестанти, євреї, мусульмани та індуси. В своїх програмних документах партія виступає за інтеграцію мусульманської меншини в нідерландське суспільство. Також вона виступає за обмеження практики проституції, вільного споживання легких наркотиків, абортів та застосування евтаназії. Відповідно її підтримують громадяни різних конфесій. Протестантську громаду представляє Християнський Союз (ChristianUnion, нід.: ChristenUnie- CU), яка була створена у 2000 р. на базі кількох малих протестантських партій. Вона характеризується ортодоксальністю. Виступає за безумовне відокремлення церкви від держави, зазначаючи, що церква своїм завданням має поширення Слова Божого, а держава повинна стояти на сторожі моральності суспільства. В своїй програмі партія виступає проти одностатевих шлюбів, за заборону евтаназії, проти порнографії та проституції, за заборону вільного обігу легких наркотиків. На парламентських виборах 2006 р. її підтримали 4 % виборців.

Німеччина має дві потужні християнські партії, які спільно діють на політичній сцені країни. Християнський Демократичний Союз (CDU — Christlich Demokratische Union Deutschlands) створений у 1945 р., а у 1949 р. запропонував країні програму “соціально-ринкової економіки”. Ця програма передбачала поєднання економічних свобод і вільного ринку, з одного боку, та засад соціальної справедливості, громадянської солідарності і етичних засад християнства – з іншого. Християнський Соціальний Союз (CSU – Christlich-Soziale Union in Bayern ) було створено у 1946 р. і він діє тільки в федеральній землі Баварія. Переважно членами його є католики, відповідно у своїй позиції та діях він є більш консервативною частиною союзу цих двох партій, особливо стосовно засад християнської моралі. Присутність значної ісламської меншини в Німеччині спровокувала звернення суспільної уваги до символів та релігійної атрибутики. У 2004 р. в федеральних землях: Берліні, Шлезвіг-Голштейні, Баден-Вюртенбергу, Баварії, Гессені, Нижній Саксонії, Бремені, а в землі Північний Рейн-Вестфалія з 2006 р. запровадили заборону носити хіджаби в публічних школах, дитячих садках та яслах. Відповідно вчителі та вихователі були зобов’язані дотримуватися релігійної толерантності. В червні 2007 р. на підставі рішення суду заборонили публічно носити в зазначених закладах релігійні символи християнства та іудаїзму.

У Швейцарії найбільшою релігійною партією є Християнсько-Демократична Народна партія (Christian Democratic People's Party of Switzerland також називають: Christian-Democratic Party; нім.: Christlich Demokratische Volkspartei -CVP, франц.: Parti Démocrate-Chrétien Suisse - PDC, італ.: Partito Popolare Democratico Svizzero- PPD), яка заснована 1912 р., коли виникла Швейцарська Консервативна Народна партія, як представниця католицької спільноти. Сучасну назву партія одержала у 1970 р. До Другої світової війни партія розглядала себе як опонента ліберальній Швейцарській державі та протестантським партіям. Євангелістська Народна партія Швейцарії (Evangelical People's Party of Switzerland; нім.: Evangelische Volkspartei der Schweiz; франц.: Parti Evangelique Suisse; італ.: Partito Evangelico Svizzero) заснована у 1919 р. як представниця інтересів протестантів. У 1975 р. було створено ще одну християнську партію – Федеральний Демократичний Союз Швейцарії (Federal Democratic Union of Switzerland; нім.:Eidgenössisch-Demokratische Union, франц.: Union Démocratique Fédérale, італ.:Unione Democratica Federale). Сьогодні конфесійні відмінності розділяють Християнських демократів, яких здебільшого підтримують практикуючі католики від Соціал-демократів і Вільних демократів (дві інші головні політичні партії країни), яких підтримують протестанти та католики, які рідко відвідують, або взагалі не відвідують церков. На виборах 2003 р. за Християнсько-демократичну народну партію голосували 14,4 % виборців, їй на підставі “Магічної формули” належить одне місце в національному уряді. Дві інші християнські партії отримали на цих виборах відповідно 2,3 % та 1,3 % голосів виборців.

У Сполученому Королівстві та Північній Ірландії протистояння між релігійними громадами набуло найбільшої гостроти серед європейських держав. Ця частина Сполученого Королівства має 1,5 млн населення, яке поділяють переважно за конфесійною належністю – дві третини становлять представники Англіканської та Пресвітеріанської церкви Шотландії, одну третину – вірні католицької церкви. У табл. 13 ми подавали особливості групової ідентифікації у Північній Ірландії (підставою цієї групової ідентифікації є конфесійна належність), яка потім виявляється у дихотомному поділі політичних партій і депутатів регіонального представницького органу на “юніоністів” та “націоналістів” і “республіканців”. Протистояння між цими двома групами має свої історичні корені та помітну нерівність/дискримінацію на підставі конфесійної належності. В одному з найбільших міст Північної Ірландії – Лондондері у 1967 р. 14 429 виборців католиків, що становило 62 % від загальної кількості виборців у місті, обирали лише 8 членів міської ради з 20 [150, 5]. У 1969 р. в столиці Ольстера Белфасті дві третини родин проживали компактно разом із 91 % своїх одновірців. Кожна етнічно-релігійна громада мала власні церкви, школи, бари, газети, громадсько-політичні організації тощо [151, 46]. До середини 70-их років простежувалась дискримінація населення на релігійній основі. У 1969 р. з 209 осіб, які працювали як державні службовці, лише 13 були католиками. Зі 319 вищих посад у регіональних органах влади католики займали лише 23. Зі 115 посадових осіб, яких призначав уряд до праці у 9 регіональних державних закладах, лише 16 були католики. У 1972 р. середнє безробіття серед чоловіків було вдвічі більше серед католиків, ніж серед протестантів [152, 247]. Головною особливістю цього протистояння було те, що воно переросло наприкінці 60-их років у відкритий конфлікт. З 1969 р., коли почали гинути цивільні особи у Північній Ірландії ( у 1969 р. загинуло 13 цивільних мешканців) і до 1994 р. внаслідок гострого конфлікту загалом загинуло 3 079 осіб. Найдраматичнішим був 1972 р., коли загинуло 467 осіб. [153, 129] Лише у 1998 р. за участю США опоненти знайшли компроміс і підписали мирну угоду між Ірландією та Сполученим Королівством. Реалізація положень цієї угоди допомогла зняти напругу в Північній Ірландії між поділеними релігійними спільнотами, хоча відмінності між цими групами зберігаються і виявлються у політичному поділі між “юніоністами” та “націоналістами” і “республіканцями”. Крім того, в Сполученому Королівстві існують дві малі місцеві християнські партії: Християнський народний альянс (Christian Peoples Alliance), який діє переважно в місті Лондоні та Християнсько-демократична партія (Christian Democratic Party), що діє в окремих містах Уельсу.

У Франції в післявоєний період з 1945 до 1978 р. діяла досить потужна християнська партія – Народний республіканський рух (Mouvement Républicain Populaire - MRP), яка брала участь в діяльності багатьох національних урядів. У 1978 р. було створено нову християнську партію – Союз за французьку демократію (Union pour la Démocratie Française- UDF). Союз за французьку демократію наголошував на важливості засад християнської моралі, активно виступали проти громадянських шлюбів для гомосексуалістів.

В Австрії до християнських партій належать Австрійська Народна партія (Österreichische Volkspartei- ÖVP), створена у 1945 р., продовжувала справи Християнської Соціальної партії від 1893 р. Народна партія визначила себе як католицька та антисоціалістична. Вона домінує в урядах земель, де переважає сільське населення, якому властивий високий рівень релігійності: Нижня Австрія, Верхня Австрія, Зальцбург, Штірія, Тіроль та Форарльберг ( всього в країні існує 9 федеральних земель – А.Р.). У програмі партія задекларувала відданість католицьким цінностям та обстоює засади субсидіарності відповідно до енцикліки Quadragesimo Anno. Після парламентських виборів 1999 р. у 2000 р. Народна партія сформувала коаліційний уряд з правою популістською партією Свободи Йорга Гайдера, яка займала антиіммігрантські/антимусульманські позиції. Спільна коаліція продовжила існування і після парламентських виборів 2002 р.

Протестантські країни. В Данії партія Християнських демократів (Christian Democrats, дат.:Kristendemokraterne) була створена у 1970 р., своїми програмними цілями визначила боротьбу проти поширення порнографії та легалізації абортів. Не має потрібної підтримки для проходження до парламенту, на виборах 2005 р. отримала 1,7 % голосів.

У Норвегії Християнсько-демократична партія (Christian Democratic Party, норв.: Kristelig Folkeparti or Kristeleg Folkeparti, KrF) була створена у 1933 р. З 1990 р. партія позиціонує себе як партія орієнтована на родину. Її програма спрямована на збереження нового життя – проти абортів. Декларує, що в основу її поглядів покладено християнські цінності. Серед її програмних завдань – запровадження жорстких законів щодо застосування біотехнології. Рівень її підтримки на парламентських виборах: 2001 р. – 12,4 %, 2005 р. – 6,8%.

В Швеції партія Християнських демократів (Christian Democrats, шв.:Kristdemokraterna) була створена у 1964 р. У 1985 р. вперше пройшла до парламенту в складі коаліції, від 1991 р. діє в парламенті самостійно. Партія декларує, що її головним завданням є захист сімейних цінностей, відповідно вона виступає проти одностатевих шлюбів, проти адаптації дітей геями та лесбіянками. В попередні роки партія гостро виступала проти абортів, зараз зайняла поміркованішу позицію – виступає за зменшення кількості абортів через поширення та пропаганду засобів контрацепції. Рівень її підтримки на парламентських виборах: 2002 р. – 9,15 %, 2006 р. – 6,6 %.

У Фінляндії партія Християнських демократів (Christian Democrats, фін.: Kristillisdemokraatit, KD) була створена у 1958 р., сучасна назва з 2001 р. Партія виступає проти одностатевих шлюбів, абортів, розлучень і застосування евтаназії. На виборах 2007 р. рівень підтримки виборцями становив – 4,9 %, у 2003 р. – 5,3 %.

Католицькі країни та Греція. В Бельгії після Другої світової війни Християнсько-демократична партія зберегла тісні зв’язки з церквою. У 1968р. партія розкололася на дві частини відповідно до двох основних етнічних спільнот: Фламандські християнські демократи (Christen-Democratisch en Vlaams, CD&V) та Християнські демократи франкофонів, які у 2002 р. взяли назву Гуманістичний демократичний центр (Humanist Democratic Centre (франц.: Centre démocrate humaniste, СdH) . Обидві партії мають подібні ідеологічно-програмні платформи, функціонуючи в межах двох організацій. Під час парламентських виборів 2003 р. фламандська християнська партія отримала 13,3/12,7 % голосів (другий результат належить до виборів до Сенату – А.Р.), у 2007 р. відповідно – 18,51/19,42 %; валлонська у 2003 р. – 5,5/5,5 та у 2007 р. – 6,06/5,9 %.

В Ірландії Фіана Гаел (Fine Gael –Ірландський рід/родина) була створена у 1933 р. У програмному маніфесті, з яким партія йшла на вибори у 2007 р., поряд із загальнонаціональними цілями зроблено наголос на необхідності проведення програм допомоги сім’ям, дітям та виступає проти суїцидів. На виборах 2002 р. її підтримали – 19,3 % виборців, а у 2007 р. – 30,7 %.

У Португалії Демократичний і Соціальний центр/Народна партія (Democratic and Social Centre/People's Party, порт.: Centro Democrático e Social/Partido Popula? CDS/PP)була створена у 1975 р. Вона займає жорстку опозицію щодо легалізації абортів, трактуючи себе як партія “за життя”. На виборах у 2002 р. партія отримала 8,7 % голосів, а у 2005 р. – 7,3 %.

В Іспанії Народну партію (ісп.: Partido Popular, PP) було створено на базі кількох малих правих партій у 1976 р., сучасну назву отримала у 1989 р. На виборах 2000 р. здобула 44,5 % голосів і була правлячою, у 2004 р. перейшла до опозиції, отримавши 38,3 % голосів. Головні питання в програмі партії – неприйняття процесу девіації в Іспанії, одночасно партія виступає проти високого рівня релігійної толеранції, зокрема щодо програми “уроків толеранції” стосовно гомосексуалістів, які ініціює правляча Соціалістична партія. Другим контраверсійним питанням, яке набуло політичного характеру, стало питання прав мусульман. Іспанія була другою країною після США, на території якої було проведено масштабний теракт фундаменталістською терористичною організацією Аль Каїда 11.03.2004 р., коли на залізничному вокзалі у Мадриді загинула 191 особа. Серед громадян Іспанії мусульмани становлять понад 1 млн осіб, проживаючи переважно на півдні. У 2007 р. керівник Організації Ісламської Іспанії М.Ескудеро звернувся до прем’єр-міністра Ж.Запатеро з проханням перетворити Кордобу в ісламський центр не лише Іспанії, а й цілої Європи ( Кордоба в період VIII – XV ст. була другим після Багдаду центром ісламської культури у світі – А.Р.), створити в ньому відповідно ісламські інститути. Таку ініціативу підтримала правляча Соціалістична партія і багато інших лівих партій. Натомість Народна партія виступила категорично проти, так як і католицька церква в Іспанії.

Найбільше християнських партій в європейських країнах сьогодні діє в Італії. З 1919 р. і до 1994 р. в країні діяла потужна Християнсько-демократична партія, ідеологія якої ґрунтувалася на доктринах церкви. Вона була змушена зійти з політичної арени у 1992-1994 рр. внаслідок загальнонаціональних корупційних скандалів, в яких були замішані керівники партії та внаслідок оприлюднення матеріалів про зв’язки керівників партії і мафії. Протягом останього періоду, після реформ виборчого законодавства в Італії, сформувалися дві конкурентні, потужні партійні коаліції. Правоцентристська “Дім свободи” охоплює партії, які декларують свій християнсько-демократичний характер: “Вперед Італія” (італ. -Forza Italia), яка виникла у 1993 р. і трактує себе як католицька, але не конфесійна. Під час виборчої кампанії до парламенту у 2006 р. ввела до своєї передвиборчої програми положення проти одностатевих шлюбів. Християнський демократичний центр (Union of Christian and Centre, італ.- Democrats-Unione dei Democratici Cristiani e di Centro, UDC), створений у 2002 р. та Християнські демократи для автономії (Christian Democracy for the Autonomies, італ.- Democrazia Cristiana per le Autonomie, DCA), утворені у 2004 р. Серед цих трьох партій питання морально-релігійного плану найбільше представлені в програмі партії Християнський демократичний центр. Зокрема, вона виступає проти дозволу на аборти, проти надання права на одруження та адаптацію дітей геями, проти евтаназії. На виборах у 2006 р. зазначені партії отримали відповідно: 23,66%, 6,75 % та 0,75 % ( попередні вибори були у 2001 р. – А.Р.) До лівоцентристського блоку “Дерево Оливи” входить дві малі християнсько-демократичні партії Народна партія Південного Тіролю (South Tyrolean People's Party, італ.-Südtiroler Volkspartei, SVP) та партію Пенсіонерів (Pensioners' Party of Italy, італ.-Partito Pensionat, РР). На виборах до парламенту у 2006 р. вони отримали: 0,48 % та 0,88 %.

У Греції немає потужної християнської партії, що мабуть пов’язано з традицією взаємовідносин між церквою та державою у православних країнах, які успадкували традицію Візантії. У 2000 р. було створено популістську праву партію, яка в своїх документах зазначала, що в ідеології вона дотримується засад християнської демократії – Popular Orthodox Rally (LA.O.S. - ΛΑ.Ο.Σ, грецк.: Λαϊκός Ορθόδοξος Συναγερμός, Laikos Orthodoxos Sunagermos). На парламентських виборах 2004 р. вона отримала 2,2 % голосів і не пройшла до парламенту.

Як бачимо, найбільш потужні християнські партії в європейських країнах діють у гетерогенних щодо конфесійного складу країнах, виняток становить лише Сполучене Королівство та Франція. Потужними є християнські партії в гомогенних католицьких країнах, за винятком Португалії, і слабкими в гомогенних протестантських країнах. У православній Греції християнська партія досить молода і маловпливова, що пов’язано з історичною традицією, властивою ще Візантії, близьких зв’язків між державою та церквою і її продержавним позиціонуванням. За ідеологічним визначенням в ліво-правому спектрі християнські партії належать до правих, або правоцентристських. Простежується певна закономірність: у тих країнах, де першою утворилась потужна партія правого спрямування, вже немає християнської партії, тому що вона перебрала на себе вимоги, які властиві партіям християнського спрямування (наприклад, Консервативна партія Сполученого Королівства). І навпаки, утворення потужної християнської партії лімітувало наступне формування потужної партії правого спрямування (ХДС-ХСС у Німеччині). Лівоцентристський характер двох малих християнських партій в Італії варто розглядати як виняток зумовлений багатопартійністю та орієнтацією партій на окремі групи електорату.

Соціально-політичний поділ на основі протистояння церкви і світської держави, який відзначали С.Роккан та С.Ліпсет в середині ХХ ст. для багатьох європейських країн, сьогодні став малопомітним. Християнські політичні партії перестали бути моно конфесійними, в своїх програмах вони головну увагу приділяють актуальним суспільним проблемам і внаслідок цього мало чим відрізняються від інших політичних партій. Водночас у суспільстві сформувалися додаткові групові поділи, які засновуються на відмінному ставленні громадян до цілої низки суспільних проблем: аборти, розлучення, одностатеві шлюби, адаптація гомосексуальними родинами дітей, проблема евтаназії. Зазначені питання проходять певні стадії – актуалізації, гострих суспільних дискусій та вирішення на законодавчому рівні. Наочно це простежується щодо проблеми розлучень та абортів, які на цьому етапі відійшли з перших позицій політичного протистояння, хоча були досить гострими в 90-их роках ХХ ст. Багато інших, виділених нами питань, різною мірою є актуальними для всіх європейських країн. Ці питання набули політичного виміру внаслідок протистояння між правими/християнськими та лівими партіями. Додатковим питанням, яке сьогодні опинилося в площині і має відношення до конструкції поділів на релігійній основі, стало ставлення до визнавців ісламу, які постійно та тимчасово проживають на території національних країн. Якщо в європейських країнах держава і церква відділені, рівень релігійності більшості корінного наслення низький ( середній показник відвідування релігійної служби щодо європейців становить 20 %), то для іммігрантів мусульман властива інша практика. З огляду на релігійну специфіку, яка підкріплюється концентрованим проживанням в умовах переважаючої, принципово відмінної мовно, культурно та релігійно більшості, іммігранти мусульмани характеризуються високим рівнем релігійності. Серед 1200 імамів, які проповідують у мечетях Франції, третина не володіє французькою мовою, 75 % є іноземцями, які не знають французької культури. Внаслідок цього іслам стає домінуючим регулятором групового та особистого життя поведінки іммігранта мусульманина, враховуючи зовнішній вигляд, одяг тощо. Це призводить до формування протиріччя між світським характером європейського суспільства і клерикально залежною поведінкою спільнот іммігрантів визнавців ісламу. Громадяни європейських країн, які не бажають, щоб в їхніх містах будували мечеті з мінаретами, щоб в цих мечетях проповідували на арабській, а не на національній мові, щоб в публічних установах вони зустрічали службовців в одязі, який має релігійний контекст тощо, несподівано зрозуміли, що вони мають спільне коріння в християнстві. Внаслідок цього християнська спадщина починає тісно поєднуватися з національною історією, культурою, традиціями та звичаями. Тому такий поділ набуває характеру релігійно-культурного і близько пов’язаний з іншим типом соціополітичного поділу на етномовній основі.