Правова і політична позиція західних держав щодо включення Західної України до складу СРСР

Уже восени 1939 р. дипломатичні стосунки з Польщею, окрім Ні­меччини і СРСР, розірвали також Латвія, Естонія, Литва, Монголія і Словаччина. Литва та Словаччина скористалися з польської «спадщини», діставши крихти зі столу двох учасників пакту Ріббентропа – Молотова - відповідно 8,3 тис. км² з населенням 537 тис. та 0,7 тис. км² з населенням 30 тис. [76, с.122].

Радянським Союзом були укладені пакти про взаємодопомогу: з Естонією 28 вересня 1939 p., з Латвією - 5 жовтня, з Литвою - 10 жовтня того ж року. Оскільки укладення вказаних пактів відбулося до інкорпорації Західної України і Західної Білорусії до складу СРСР та відповідних національних республік, ці пакти не можна розцінювати як визнання де-юре нового західного кордону Радянського Союзу не­залежними країнами Прибалтики. Що стосується пакту з Литвою, то він відрізнявся від пактів з Естонією та Латвією статтею І, котра проголошувала, що Радянський Союз «з метою закріплення дружби з Литвою передає останній місто Вільнюс і Вільнюську область» [7].Однак вказані документи взаємно гарантували непорушність радян­ських, литовських, латвійських та естонських границь. Оскільки пак­ти про взаємодопомогу не були денонсовані країнами Прибалтики після входження західноукраїнських та західнобілоруських земель до складу СРСР, можна говорити принаймні про визнання де-факто нових політичних реалій цими країнами [76, с.123].

Реакція Англії та Франції на радянську мотивацію причин визвольного походу значною мірою визначалася вдало вибраним моментом для його здійснення. Якби акція Москви збіглася з початком гітлерівської агресії чи стартувала у той момент, коли вислід збройної сутички на Сході Європи ще не визначився з усією очевидністю, західні союзники Варшави швидше були б просто вимушені оголосити війну СРСР. Однак наприкінці другої декади вересня 1939 р. Польська держава втратила будь-які можливості для продовження воєнного опору, окрім партизанських форм боротьби. Подальше просування гітлерівських полчищ на схід означало б збільшення і без того потужних ресурсів Німеччини - за рахунок бориславської нафти, українського зерна та м'яса, білоруського лісу тощо. З Німеччиною Лондон та Париж уже перебували у стані війни, і таке потенційне посилення ворога не відповідало інтересам антигітлерівської коаліції у цілому, включаючи й Польщу! [76, с.125].

Щоправда, дії Радянського Союзу викликали англо-французьку ноту протесту від 19 вересня 1939 р. У ній недавні партнери по переговорах у Москві вимагали припинити військове просування і вивести частини і підрозділи Червоної Армії з території Польщі. У противному випадку,- зазначалося в документі,- оголошення війни Радянському Союзу відповідно до польсько-французького союзницького договору може відбутися автоматично [110].Кремль не тільки проігнорував цю вимогу, а й відмовився від самої спроби дискусії зі своїми опонентами. Така вичікувальна позиція в цій ситуації виявилася найбільш ефективною.

Ні Париж, ні Лондон навіть не відкликали своїх послів з Москви і не заявили нового офіційного протесту; вичікувальну позицію зайняли й у Вашингтоні. Тобто дії Франції та Великобританії (протест 19 вересня 1939 р.) можна вважати швидше ритуальними. США у цей період узагалі продовжували дотримуватися політики невтручання в європейські справи.

12 жовтня 1939 р. польський міністр закордонних справ Август Залеський мав переговори з представниками британського уряду. За свідченням посла Е.Рачинського, британські урядовці відверто дали зрозуміти польській стороні, що у жодному випадку вона не може розраховувати на те, що Англія оголосить війну СРСР з метою відвоювання тих областей, які були зайняті Радами. А. Залеському було нагадано, що в 1919 р. кордон, запропонований Англією і знаний пізніше як лінія Керзона, відділив ті області від Польщі як землі переважно непольські. Враховуючи те, що радянські війська окупували також 12 тис. км² на захід від лінії Керзона (це, в свою чергу, може бути пояснено військовою необхідністю протистояння Гітлеру), можна сподіватися на повернення Польщі цих, так би мовити надлишкових, земель «при оказії майбутньої мирної конференції» [76, с.125].

Небажання Лондона і Парижа підштовхнути Сталіна до тіснішого політичного і військового союзу з Гітлером було настільки відвертим, що дозволяло сподіватися на лояльне ставлення західних польських союзників і до подальших дій радянських властей на зайнятих територіях Західної України і Західної Білорусії. І справді, антигітлерівська коаліція (за винятком емігрантського польського уряду) в цілому спокійно відреагувала на рішення Народних Зборів у Львові і Білостоці та їх правове закріплення сесіями Верховних Рад СРСР і союзних республік.

Посли Великобританії та Франції у грудні 1939 р. були відкликані з Москви. У міжнародній практиці відкликання послів вважається найрізкішою формою тиску, яка передує безпосередньому оголошенню війни. Після того, як СРСР 14 грудня 1939 р. був виключений з Ліги Націй і оголошений агресором, загроза вступу Англії та Франції у війну проти Радянського Союзу на стороні Фінляндії ще більше по­силилася. Москва безуспішно намагалася згладити неприємний для неї ефект посиланнями на неправомочність рішення, прийнятого меншістю членів Ради Ліги Націй (7 голосів з 15), та традиційними зви­нуваченнями на адресу «імперіалістів» [76, с.126].

Невдала Зимова війна призвела до серйозного охолодження радянсько-німецьких стосунків. Гітлер, як йому здавалося, переконався у слабкості і безпорадності Червоної Армії. На його думку, Сталін тепер мав би слухняно перейти в розряд молодшого партнера Німеччини, різко скоротивши свої запити. Москву такий перегляд основ донедавна рівного партнерства не влаштовував. На Заході було відразу помічено, що у довгому переліку вітальних телеграм з приводу дня народження Гітлера (його публікували всі центральні німецькі газети) не було поздоровлень від Сталіна. Радянський вождь кількома місяцями раніше, в грудні минулого 1939 p., привітання від свого партнера отримав.

Але й після укладення радянсько-фінського миру стосунки з Англією та Францією залишали бажати кращого, а перспектива міжнародно-правового визнання нових радянських кордонів здавалася практично недосяжною. Щоправда, в зарубіжній літературі можна зустріти і прямо протилежну думку. Приміром, польський історик міжнародного права та міжнародних відносин В. Ковальський свого часу стверджував, що після вступу у війну з Гітлером як Лондон, так і Париж були цілковито переконані у необхідності не розпочинати жодних активних дій у справі зміни західного кордону СРСР. У дипломатичних колах на Заході вже у цей час поступово почала утверджуватися думка про необхідність опори майбутніх польських кордонів на етнографічні критерії [76, с.126-127]. З часом усе серйозніше стверджувалося, що у випадку можливого залучення Радянського Союзу до антинімецької акції, не можна буде не рахуватися з позицією радянського уряду в справі східного кордону.

У радянській історіографії було прийнято вважати, ніби політика уряду нового французького прем'єра Поля Рейно, який прийшов на зміну Даладьє, була настільки антирадянською, що військові приготування до війни проти СРСР не припинялися навіть після 10 травня 1940 p., коли розпочався німецький наступ на Францію.

Як би там не було, Гітлер вирішив для Сталіна цю західну дилему одним могутнім ударом.

Після відставки уряду П. Рейно у червні 1940 р. головою уряду Франції став маршал Петен, який відразу ж звернувся до Гітлера з проханням про перемир'я. Франко-німецька угода була укладена 22 червня 1940 р. у Комп'єні. У результаті угоди дві третини території Франції було окуповано Німеччиною, а не окупована зона вважалася територією, що перебуває під управлінням «уряду Віші» (курорт­не містечко на півдні Франції).

Як відомо, у вересні 1939 - червні 1940 pp. саме уряд Франції був найбільш послідовним захисником непорушності кордонів Другої Речіпосполитої. Пронімецький уряд маршала Петена, який вимушено погодився на окупацію більшої частини французької території гітлерівськими військами та інші невигідні умови миру, зрозуміло, не міг мати заперечень і проти східних кордонів Третього Рейху, встановле­них радянсько-німецьким Договором про дружбу і кордон 29 вересня 1939 р. Встановлення дипломатичних відносин між Москвою та урядом Віші може вважатися визнанням де-факто французькою стороною тих кордонів свого партнера, які склалися на момент взаємного визнання. Немає особливих підстав замовчувати цей факт чи соромитися його. Адже уряд Віші, попри всю трагічність ситуації для французького народу і держави, був на цей час, з точки зору міжнародного права, абсолютно легітимним урядом Франції [76, с.132].

Побічно зауважимо, що зберігаючи офіційні відносини з Віші, радянський уряд одночасно виявляв інтерес і до Руху вільних французів, очоленого ген. де Голлем. Про це, зокрема, свідчать телеграми посла у Великобританії І. Майського від 18,21 і 27 червня, 3 вересня, 4 грудня 1940 p., у яких йдеться про його контакти з французькими емігрантами.

Військова поразка англійської експедиційної армії в травні 1940 р. та окупація німецькими військами більшої частини території Франції не тільки створювали нову розстановку сил у Західній Європі, але й позначилися на балансі авторитетів і впливів Великих Держав у питаннях міжнародних відносин. Москва, як на перший погляд, зробила дещо поспішні висновки. У повідомленні ТАРС від 22 травня 1940 р. наголошувалося, що низка заходів, здійснених англійським урядом щодо скорочення та обмеження торгівлі з СРСР (анулювання радянських замовлень на устаткування), затримка радянських торгових кораблів з вантажами для СРСР, ворожа позиція, зайнята англійським урядом стосовно СРСР під час конфлікту між СРСР та Фінляндією, а також та роль, яку відіграв англійський уряд у прийнятті рішення про виключення Радянського Союзу з Ліги Націй, не можуть сприяти за­довільному розвиткові радянсько-англійських відносин [76, с.129]. Те, що усі «заяви ТАРС» виходили безпосередньо від Кремля, ні для кого не було таємницею. Тим несподіванішими і несвоєчаснішими могли видатися «докори» на адресу Великобританії, яка гарячково шукала нових точок опори у власній зовнішній політиці. На нашу думку, демарш 22 травня 1940 р. ставив на меті не стільки глум над невдачами недружнього Лондона (у великій політиці такий цілком природний прояв емоцій просто недопустимий), скільки окреслював коло тих питань, які підлягали першочерговому вирішенню на шляхах нормалізації радянсько-англійських відносин у нових військово-політичних умовах. Поза сумнівом, ця програма-мінімум у разі зацікавленої реакції з боку британських властей була б суттєво розширена. Наступною вимогою Москви мало стати (як побачимо, і справді стало) визнання де-юре нових західних кордонів СРСР з боку офіційного Лондона. Наскільки обґрунтованими були ці плани, показали вже найближчі події 1940-1941 pоків.

Після поразки Франції до Москви прибув новий англійський посол (на заміну старому, відкликаному у грудні у зв'язку з нападом СРСР на Фінляндію) Стафорд Кріппс. У новій для Англії політичній ситуації конти­нентальної блокади завданням посла стало за будь-яку ціну не допустити подальшого зближення Москви з Берліном. Подібно до того, як Ріббентроп у серпні 1939 р. отримав інструкції Гітлера піти назустріч Сталіну так далеко, як це тільки можна, Кріппс опинився у вельми схожій ситуації. 14 червня на першій зустрічі новопризначеного посла з В. Молотовим радянський прем'єр «був зацікавлений пропозицією Кріппса про створення Балканського блоку і сказав, що радянсь­ка політика на Балканах добре відома. Він додав, що СРСР має особ­ливі інтереси в Румунії» [76, с.130].

Не будемо забувати, що 13 квітня 1939 р. Румунія отримала англо-французькі гарантії, аналогічні тим, що їх приблизно у цей же час отримала Польща. До липня 1940 р. Румунія формально від цих га­рантій не відмовлялася. Візьмемо до уваги і ту обставину, що вже маючи «у кишені» запевнення Гітлера про незацікавленість Німеччи­ни у Бессарабії (пункт 3 секретного протоколу), радянська сторона розпочала консультації з цього делікатного питання з Італією тільки 21 червня, а з Німеччиною - аж 23-26 числа того ж місяця. При цьому німці без ентузіазму сприйняли нагадування про Бессарабію і запекло опиралися додатковому включенню до переліку радянських вимог ще й Північної Буковини. З Великобританією, «гарантом» румунських кордонів, торг за Бессарабію розпочався швидше, ніж із Німеччиною, і був набагато легшим [7, с.111].

Після капітуляції Франції Черчілль був поступливішим за Гітлера. Зайве говорити, які нові можливості це відкривало перед Москвою. Опосередкованим підтвердженням цієї думки може стати своєрід­на «втрата пильності» радянською дипломатією. Відомо, що прийняттяПівнічної Буковини до СРСР відбулося без скликання жодних «Народних Зборів».

Характерно, що уже через три дні після капітуляції Франції У. Черчілль надіслав перше особисте послання голові Радянського уряду И. Сталіну, в якому підкреслював необхідність встановлення контак­тів між СРСР та Великобританією з огляду на те, що тогочасні претен­зії Німеччини на гегемонію у Європі становлять спільну загрозу для обох країн.

Щоправда, після того, як 21 липня 1940 р. Народні сейми Литви та Латвії і Народна Дума Естонії проголосили ці країни радянськими республіками і вирішили звернутися до Верховної Ради СРСР з «про­сьбою» про вступ до складу Союзу РСР, англо-радянські відносини знову на певний час зіпсувалися. Проте після особистої зустрічі ра­дянського посла І. Майського з міністром іноземних справ Велико­британії Галіфаксом останній, як стверджує Майський, нібито «увійшов у розуміння радянського кроку» і, як похваляється далі у своїх мему­арах І. Майський, «більше ніколи не називав нас агресорами» [76, с.131]. Пояснення даному факту слід, напевне, шукати у тому, що з 1 серпня розпочалася повітряна Битва за Англію.У розпал повітряних боїв, 22 жовтня 1940 p., англійський уряд на­діслав радянському уряду меморандум про заходи щодо поліпшення взаємовідносин між обома країнами та про укладення договору про ненапад між Англією та СРСР, аналогічного радянсько-німецькому договорові 1939 р. У посланні, яке С. Кріппс вручив радянській сто­роні, зокрема пропонувалося: пункт б) консультуватися з Радянським Союзом з питань післявоєнного устрою та забез­печити СРСР участь у майбутній мирній конференції; пункт д) британський уряд визнає де-факто суверенітет СРСР у Прибалтиці, Бессарабії, Західній Україні та Західній Білорусії.

На думку Кремля, в англійських пропозиціях не вистачало головного - визнання де-юре нової лінії радянських кордо­нів! З урахуванням того факту, що в битві за Англію гинули не лише британські, але й союзні польські військові льотчики, сподіватися, що британська сторона першою запропонує де-юре визнати за СРСР пра­во на 51% польської території, було б політичною наївністю.

Чим же керувався Сталін у цій ситуації? Поза сумнівом, у Кремлі розуміли, що демонстративно поліпшувати відносини з Англією на­передодні візиту В. М. Молотова в Німеччину було б, м'яко кажучи, нерозумно. Англія, навпаки, своєю пропозицією поставила себе у не зовсім зручне становище ініціатора переговорів з важко прогнозова­ним, як на дану політичну ситуацію, опонентом.

У президента Сполучених Штатів Америки Ф. Рузвельта успіхи Гітлера в Європі влітку 1940 р. також розбудили інтерес до нормалі­зації відносин і поновлення співробітництва з Москвою. 6 серпня 1940 р. уряд СРСР погодився продовжити на рік дію тимчасової торговельної угоди 1937 р. Економічні переговори між обома країнами, розпочаті у серпні 1940 p., завершилися аж на початку квітня 1941 р. Про важливість цих пере­говорів свідчить уже принаймні той факт, що з радянської сторони участь у них брали повпред К. А. Уманський та радник повпредства А. А. Громико, з американської - держсекретар К. Хелл. І надалі аванси роздавав Вашингтон, а у Москві, що називається, витримували паузу. 22 січня 1941 р. США відмінили «моральне ембарго» на торгів­лю з СРСР.

Радянський Союз, за особистим наполяганням Ф. Рузвельта, навіть був включений до числа потенційних утримувачів американської вій­ськової допомоги за законом про ленд-ліз, схвалений конгресом 11 бе­резня 1941 року [76, с.132].

Проте політика США, спрямована на утримання СРСР від по­дальшого зближення з Німеччиною, зовсім не означала згоди Ва­шингтона змиритися з агресивною зовнішньою політикою Москви. За тиждень до зняття «морального ембарго», 15 січня 1941 p., Держ­департамент повторив свою попередню заяву про Прибалтійські рес­публіки, відмовившись визнати їх входження до складу СРСР. З іншого боку, в указаній заяві не згадувалися західноукраїнські та західнобілоруські землі, що теж було доволі симптоматичним.

Американський професор (і одночасно секретар Наукового Това­риства ім. Т. Г. Шевченка) М. Фреїшин-Чировський стверджував, що «ще у 1941 р. було укладено договір з Америкою про окреме кон­сульство США в Києві».Які такі інтереси виникли для Вашинг­тона у столиці радянської України саме у цей час? Можна зробити обґрунтоване припущення, що принаймні одним із завдань нового консульства мав стати захист американських громадян та майнових інтересів на територіях, що після вересня 1939 р. відійшли до складу СРСР. У разі початку практичної роботи консульства у цьому напрямі можна було б говорити про визнання зі сторони США де-факто зміни міжнародно-правового статусу Західної України та Північної Буковини.

За кілька днів до нападу фашистської Німеччини на СРСР, 15 черв­ня 1941 p., у своєму посланні президентові США Ф. Рузвельту У. Черчілль писав: «Якщо розгорнеться ця нова війна, ми, звісно, надамо росіянам повсюдне заохочення і допомогу, виходячи з того, що ворог, якого нам слід розбити,- це Гітлер» [76, с.133].

Уже влітку 1941 р. для Ф. Рузвельта і У. Черчілля стало зрозумі­лим, що крах Гітлера не може відбутися без участі Радянського Сою­зу. Проте питання про післявоєнні кордони СРСР мало, на їх думку, вирішитися тільки після завершення світової війни. До цього часу лідери антигітлерівської коаліції готові були визнавати де-факто нову лінію радянського кордону, але на її визнання де-юре в Лондоні та Вашингтоні не пішли б навіть в обмін на обіцянку нейтралітету з бо­ку Москви у конфлікті західних демократій з Гітлером. Адже після цього можливості подальшого впливу на Москву засобами англо-американської дипломатії були б відчутно обмеженими, оскільки підмова від уже здійсненого визнання де-юре міжнародним правом не допускається.

РОЗДІЛ 3