Нова історична школа та соціальний напрям.

Започаткування системи національної політичної економії в Німеччині

Аналізуючи це питання, необхідно з'ясувати ті соціально-економічні особливості розвитку Німеччини XIX ст., що позначились на формуванні політичної економії. Треба також урахувати стан історико-філософських досліджень, які було покладено в основу побудови принципів альтернативної економічної теорії.

Автором нової теоретичної системи був Ф. Ліст (1789—1846) — прихильник ліберальних ідей (у тій їхній частині, що стосувалась розвитку капіталістичної промисловості) і реформ, перешкодою для яких, на його думку, була внутрішня митна політика Німеччини (в країні існували митні кордони між окремими державами конфедерації).

Найповніше основоположні принципи національної політичної економії викладено в його книжці «Національна система політичної економії». Саме в цій праці, яка складається з чотирьох томів («Історія», «Теорія», «Системи», «Політика»), аналізуються всі сторони суспільного життя, висвітлено практично всі складові альтернативної концепції розвитку суспільства. Згодом ці ідеї взяли на озброєння прихильники історичної школи та інституціоналізму.

Вивчаючи економічні погляди Ліста, слід зосередитись на таких напрямках його вчення:

— заперечення космополітизму (науки про те, як людство в цілому може досягти високого рівня добробуту) і необхідність переходу до «істинної політекономії» (науки про те, якого типу політики має дотримуватись нація, щоб стати освіченою і багатою);

— доведення похідного характеру економіки від державної політики засобом абстракції, запозиченим у класичної політекономії (як наслідок похідного характеру приватних інтересів від суспільних);

— розуміння категорії «продуктивні сили», їхнього змісту, напрямків і можливостей їхнього реформування;

— розуміння конкуренції як протиборства національних інтересів (він називає їх «приватними інтересами націй»).

Аналіз цих основоположних складових учення Ліста дає змогу зрозуміти:

— чому, формулюючи економічну програму розвитку німецької економіки, він наголошує на необхідності застосування мобілізаційної моделі, яка передбачає на першому етапі її закритість (автарктичність, самодостатність);

— чому такими важливими пунктами економічної політики він вважає високий рівень освіти та «індустріальне виховання нації»;

— чому в його ученні так мало уваги приділяється проблемі вартості (він розглядає лише мінові вартості, тобто товари, як основу для накопичення внутрішнього потенціалу);

— чому його інвестиційну доктрину не орієнтовано на економічні стимули, а розглянуто як складову загальнонаціональної політики.

Отже, Ліст визнавав політичну економію наукою про складові Державної політики, в основу якої покладено доктрину економічного розвитку окремої нації, що суперечило класичній економічній науці, яка вивчала проблеми загальноцивілізаційного розвитку, його стимули та закономірності.

Основний об'єктивний закон розвитку суспільства, на його думку, полягає в тім, «що численні покоління, що настають одне за одним, поєднують свої сили, щоб досягти єдиної мети, і розподіляють у певному розумінні між собою зусилля, котрих потребує досягнення цієї мети». У цьому визначенні відбивається методологія Ліста, історична та національна водночас. Вона інша, ніж у класиків, які всі покоління розподіляли за формаціями, прив'язуючи їх за допомогою їхніх приватних інтересів до форми власності і в такий спосіб визначаючи основний економічний закон суспільного розвитку (за Смітом і Рікардо — отримання максимального прибутку).

Історична школа.

Нагадаємо, що теорію Ліста заведено розглядати як переддень історичної школи В. Рошера (1817—1894), Б. Гільдебранда (1812—1878), К. Кніса (1821—1898).

Ця школа, теорії якої є найяскравішим прикладом альтернативності економічного мислення, постала в першій половині XIX ст. її ідеї було поширено в Англії, Франції, Сполучених Штатах, але найвизначніші праці, побудовані на засадах альтернативності та історичного методу, написали саме німецькі еко-номісти-теоретики. Тому альтернативна (історична) школа політичної економії ототожнюється з німецькою історичною школою.

Своє завдання представники цієї школи вбачали у формуванні на базі історичного методу окремого напряму національної політичної економії — учення про народне господарство Німеччини. Так само, як і Ліст, вони виходили з того, що ідеологія суспільного розвитку є первинною, визначає економічну політику, і отже, спрямовує розвиток економіки. Усі ці автори поділяли погляди Ліста, але всі вони зверталися до категорій, розроблених школою класичної політекономії, і стверджували, що ці категорії не заперечують слушності історичного методу, узгоджуються з ним і роблять картину суспільного життя повнішою. Фактично вони намагалися поєднати принцип державного регулювання і принцип економічної свободи.

Якими ж були основні методологічні засади історичної школи? Нагадаємо, що вони формувались як альтернатива методології класичної школи.

По-перше, на відміну від індивідуалізму та гедонізму класиків, теорії історичної школи мали комунітарний характер, тобто історична школа виходила з іншого, ніж класики, розуміння

«економічної людини». Щоправда, вона для них так само була і виробником, і споживачем, але належала до певного визначеного суспільства, до певної нації, і повинна була свої індивідуальні інтереси узгоджувати з інтересами всієї нації за сприяння держави. Натомість класики розглядали індивіда як частину глобального економічного світу, де відносини впорядковуються економічними законами, без втручання держави.

По-друге, історична школа предмет політичної економії вбачала в дослідженні народного господарства певної країни.

Відрізнялась історична школа від класичної і методом дослідження. Вона використовувала історичний метод, сутність якого трактувалась у такий спосіб: коли йдеться про національне суспільство як певну історичну спільність людей, то необхідно враховувати, який саме потенціал, які надбання має в своєму розпорядженні нація і якими способами вони формувались. Отже, необхідно дослідити всі економічні та позаекономічні чинники національного суспільного прогресу. Аналіз суспільного розвитку необхідно використовувати не лише для розвитку теорії, а й для того, щоб впливати на цей розвиток.

Керуючись історичним методом, представники історичної школи в основу аналізу покладали позаекономічні чинники як визначальні.

Слід також звернути увагу на те, що представники історичної школи, критикуючи теоретичні засади класиків, водночас користувалися деякими з них.

Лідером історичної школи був В. Рошер. 1843 р. він публікує свою відому працю «Короткі основи курсу політичної економії з погляду історичного методу». Йому також належить «Історія англійської політичної економії XVI—XVII століть» (1851), «Система політичної економії» у п'яти томах (1854—1894), «Історія національної політичної економії в Німеччині» (1874).

Рошер ставить своїм завданням доповнити й розвинути теорію класичної школи і водночас вплинути на формування національної політики. Досліджуючи історію становлення й розвитку економічних процесів у різних країнах, він намагається встановити причини їхніх національних особливостей.

Історична школа в особі Рошера мала рішучого поборника еволюційного шляху розвитку суспільства і супротивника революційних перетворень. Він бачив історичну перспективу, критикував класичну школу за те, що вона, розглядаючи капіталістичні відносини як результат цивілізаційного прогресу, водночас оголошувала їх незмінними і вічними. Натомість Рошер не заперечував доцільності втілення в життя соціалістичних ідей, але тільки реформістським шляхом.

Іншим представником німецької історичної школи був Б. Гіль-дебранд. Його основна праця «Політична економія сучасного і майбутнього» мала на меті, за його власними словами, «відкрити шлях для основного історичного погляду в політичній економії» і перетворити її на теорію економічного розвитку народів. Політична економія, на його думку, мала бути наукою про закони економічного розвитку нації.

Він значно рішучіше, ніж Рошер, критикував класичну школу за її метод, не визнавав об'єктивності економічних законів, універсальності узагальнень, принципу індивідуалізму.

За основу еволюційного розвитку людства він бере проблему обміну і виділяє три періоди, три фази еволюції: натуральне господарство, грошова та кредитна економіка.

Вершиною прогресу економіки, на думку Гільдебранда, є кредитне господарство. Ця форма господарства будується на справедливому обміні й розподілі, для якого не потрібні гроші. її Гіль-дебранд фактично ототожнює з плановою економікою, що функціонує задля задоволення конкретних, наперед визначених потреб споживачів і є можливою завдяки високим моральним якостям громадян суспільства. Роль держави полягає в керівництві соціально-економічним процесом.

Праця третього представника історичної школи К. Кніса «Політична економія з погляду історичного методу» (1853), перевидана 1883 р. під назвою «Політична економія з історичного погляду», була прикладом такої наполегливості й послідовності викладу цієї проблеми, якої не було ні в Рошера, ні в Гільдебранда.

У цій праці теж досить чітко проглядає критика класичної школи та необхідність розвитку національної політичної економії. Кніс виходить з того, що рівень економічної могутності суспільства і теоретичні концепції, котрі його відображають, є результатом певної передісторії розвитку, а сам цей рівень є тільки перехідним етапом до дальшого прогресу. Економічна доктрина не може свідчити про рівень розвитку суспільства, оскільки категорії, якими вона оперує, мають місце в будь-якій господарській системі, але за різних умов відіграють різну роль.

Кніс, як і його попередники, поділяв думку про можливість свідомо впливати на суспільні процеси за умови, що їхня генеза буде добре відомою, а мета, заради якої здійснюватиметься цей вплив, — суспільнозначущою.

Німецькі економісти, виходячи з ідеї німецької національної єдності, розробили історичний метод дослідження і скористалися з нього для заснування нового напряму політичної економії, основою якого стало вивчення закономірностей розвитку національного народного господарства, визначальної ролі держави в цьому процесі. Слід звернути увагу на те, що цей напрям заперечував космополітизм класиків та геополітизм англійських економістів.

Доктрина історичної школи еволюціонувала, пристосовуючись до вимог часу. Особливо важливою є така деталь: теорії суспільного розвитку формулюються національною школою політичної економії (з особливим наголосом на необхідності застосування історичного методу) саме тоді, коли перед Німеччиною постала необхідність реформувати суспільний уклад, щоб вивести економіку з кризи.

Це наводить на думку, що формування альтернативних напрямків у розвитку економічної теорії пов'язане з особливим, перехідним періодом у розвитку національних економік. Тому альтернативні моделі розвитку є особливими, мобілізаційними, основними умовами їх реалізації є активна роль держави та інших інституціональних суспільних структур. Така мобілізаційна модель передбачає врахування всіх аспектів суспільного життя і суспільної економіки: від законів саморегулювання до менталітету нації (часто свідомо формованого).

Такі теорії були популярними і в інших країнах, стан розвитку яких потребував мобілізації зусиль нації для трансформування економіки.

нова історична школа та соціальний напрям.

Наступний етап еволюції історичної традиції в Німеччині також був пов'язаний із особливим періодом розвитку німецького суспільства — монополізацією економіки, що спричинила різку поляризацію доходів населення, і внаслідок цього загострення класових суперечностей. Формування нової історичної школи було покликане до життя необхідністю теоретичного обгрунтування способів розв'язання соціальних проблем.

Щоб зрозуміти різницю між двома цими школами, нагадаємо: для історичної школи (на відміну від класичної) соціальне питання ніколи не залишалось поза увагою. Спираючись на свій метод, саме вона зосереджувала увагу на важливому значенні всіх соціальних інституцій. Тому проблема соціальної рівноваги розглядалась цією школою як необхідна умова економічного розвитку,

а гарантом такої рівноваги мала бути держава (адже інтереси суспільства за національною методологією є пріоритетними).

Слід також згадати, що концептуальним підходом класичної школи до суспільних проблем був постулат: індивід сам формує свій добробут, а добробут суспільства — це сума добробуту індивідів. Історична школа виходить із цілком протилежного, уважаючи індивідуальний добробут похідним від загальносуспільного.

Фундатори нової історичної школи, яка виникла в Німеччині в 70-х pp. XIX ст., Г. Шмоллер (1838—1917), Л.Брентано (1844— 1931) і К. Бюхер (1847—1930), орієнтуючись на проблеми сучасності (що характерно для історичного методу), з самого початку взяли собі за мету створити в межах національної політичної економії особливу галузь — основи соціальної політики. Вони виходили з того, що:

— політична економія є наукою про соціальне господарство;

— детермінантою економічного розвитку є соціальне середовище, його стан;

— формування сприятливого соціального середовища — функція держави;

— сприятливе соціальне середовище — це таке, що базується на соціальній справедливості;

— розуміння соціальної справедливості у кожної нації своє, воно залежить від звичаїв, моралі та права, тобто не обмежується лише економічною справедливістю, що встановлюється в результаті конкурентної боротьби, як це було в класиків;

— можна свідомо перебудовувати відносини в суспільстві, пом'якшувати соціальне напруження, поступово реформуючи соціальну сферу;

— основою реформування є цілеспрямована політика держави, відображена в правових актах.

Основу таких підходів було закладено ще представниками старої історичної школи. Проте в їхніх працях не тільки не пропонувалося конкретних заходів з реформування суспільства, а й навіть не надавалося пріоритетного значення трансформації соціального середовища, в якому відбуваються економічні процеси. Навпаки, усі автори нової історичної школи вважали принциповою саме цю проблему. Але зміст практичних рекомендацій у них був різний.

Отже, зосереджуючи увагу на тому, що представники нової історичної школи виступали за еволюційний і реформістський шлях розвитку суспільства, що його мала забезпечити держава через свою політику, і вважали, що реформування має починати-

ся з соціальної сфери і базуватись на принципі примирення економічної свободи та суспільного порядку, — необхідно ознайомитись із конкретним змістом пропозицій, тобто з тим, як ці автори розуміли соціальні реформи.

Це важливо ще й тому, що теорії представників історичної школи дуже добре відбивали характер процесів, які відбувались у тогочасних суспільствах. Вони доводили, що впертий консерватизм призводить до революцій, тоді як державна політика може бути гнучкою і забезпечувати класовий мир (ця теза і була відмітною ознакою так званого катедер-соціалізму).

Г. Шмоллер, який очолив консервативне крило «нової історичної школи», був запеклим монархістом. Прусську державу він розглядав як основну рушійну силу суспільного розвитку, а економічне життя — лише як частину загальної культурної моделі. З цього випливав логічний висновок: ретельне вивчення минулого культурного розвитку забезпечить культурну перспективу для розвитку майбутнього. Шмоллер одним із перших в історії економічної науки запроваджує «етичний принцип», який нині набрав великого поширення у світовій економічній практиці. Він доводить, що господарське життя визначається не тільки природними й технічними, а також і моральними факторами.

Важливого значення надавав Шмоллер ролі морального фактора в розв'язанні робітничого питання. Він писав, що найліпший засіб для цього — виховання моральності робітників з тим, щоб подолати вороже ставлення до підприємців, запобігти поширенню революційного руху серед робітничого класу. Шмоллер пропагував ідеї відмови від класової боротьби і закликав виховувати робітників у дусі «соціальної солідарності» з капіталістами. Він наполягав на проведенні реформ, які усунули б занадто велику майнову нерівність, що породжує небезпеку соціальних конфліктів. Цими принципами керувалась у своїй практичній діяльності і створена 1872 р. Шмоллером «Спілка соціальної політики».

Шмоллер досліджував і багато інших тем суспільного життя. Про широкий діапазон його наукових інтересів свідчить конспект з історичних досліджень, який вийшов у світ у двох томах у 1900 і 1904 pp. У цій праці Шмоллер розглядав фізичні, етичні та юридичні основи політичної економії, аналізував розвиток і структуру населення, висвітлював питання технічного прогресу і його значення для економіки, ринкові відносини, широке коло соціальних проблем.

Одним із провідних ідеологів ліберально-буржуазного крила Цієї школи був Л. Брентано. Найвідоміші його праці — це «Класична політична економія» (1888) та «Етика і народне господарство в історії» (1894). Так само, як і Шмоллер, Брентано надавав визначальної ролі в економіці етичному і правовому факторам. Він стверджував, що теоретична економія має «другорядне значення», порівняно з «безпосереднім спостереженням» економічних явищ. Фактично Брентано вважав теоретичну політичну економію зайвою, такою, що не має практичного значення.

Він також пропагував ідею «соціального миру» і суспільної рівноваги. Брентано рекомендував підприємцям надавати певні пільги робітникам, використовуючи для цього фабричне законодавство, профспілки, споживчу кооперацію, житлове будівництво тощо. Велику роль у поліпшенні становища робітничого класу він покладав на профспілки.

На відміну від своїх колег, Брентано заперечував визначальну роль держави в суспільному розвитку, а як прихильник реформістського напряму в соціальній політиці, він проголошував певні ідеї, спрямовані на пом'якшення соціального протистояння в суспільстві.

Монополізацію економіки Брентано розглядав як оздоровчий засіб економічного розвитку. Він увійшов у історію економічної науки як один з ідеологів таких об'єднань, як картелі, убачаючи в них найважливіший засіб стабілізації економіки.

Значний внесок у економічну науку зробили й інші представники німецької історичної школи, зокрема К. Бюхер — автор відомої книжки «Піднесення національної економіки» (1893). У цій праці він простежує еволюцію розвитку народів Західної і Середньої Європи.

З позицій мінової концепції Бюхер розробив періодизацію економічної історії людства, яка включала три види господарств:

— замкнуте домашнє господарство (без обміну);

— міське господарство (виробництво для зовнішнього споживача);

— народне господарство (товари проходять кілька етапів, перш ніж потрапити до споживача).

Головним критерієм, за допомогою якого здійснюється історична періодизація суспільства, у нього є обмін.

Послідовниками і представниками нової історичної школи вважають В. Зомбарта (1863—1941) і М. Вебера (1864—1920). Вони продовжують пошук засобів удосконалення суспільства, намагаючись теоретично розв'язати нагальні соціальні проблеми.

Усі автори, які дотримувались історичних традицій у дослідженнях, обов'язковою умовою поступального розвитку вважали

створення державою сприятливого середовища для такого розвитку. Як складові соціального середовища розглядалися право, релігія, традиції, мораль, рівень освіти та суспільна ідеологія.

Так, Зомбарт присвячував свої праці проблемам соціальної психології нації, дослідженню її впливу на економічну поведінку суб'єктів народного господарства. Він намагався показати на історичних прикладах, що капіталістичне суспільство виникає як наслідок психологічного прагнення людини до свободи економічної діяльності, духу підприємництва і новаторства, що забезпечують її збагачення. У свою чергу, збагачення веде до змін у суспільній психології (інколи негативних, запобігати яким — завдання держави).

Тут необхідно наголосити на суттєвому моменті: в економічній літературі Зомбарта часто називають ідеологом нацизму. Це зумовлено тим, що він, звертаючись до ідей Ф. Ліста, намагається обґрунтувати тезу про визначальну роль суспільної, національної за сутністю, психології, яка, на його думку, є основою істинної конкуренції — протистояння держав і націй. Він стверджував, що нації зі свідомо сформованою психологією є сильнішими за ті, мораль яких формується стихійно, а тому вони мають право насильницьким способом насаджувати свою мораль, завойовуючи собі «життєвий простір».

Варто замислитись над цією тезою Зомбарта, проаналізувати її та дати їй оцінку, спираючись на приклади розвитку сучасного глобального світу.

Дещо іншим є об'єкт дослідження у Вебера. Він також присвячує свої праці (найвідоміша з яких «Протестантська етика і дух капіталізму») дослідженню морально-етичної природи суспільно-історичних процесів. Він звертає увагу на основоположні ідеї вчень Лютера і Кальвіна, згідно з якими своїм поступальним розвитком суспільство завдячує економічній діяльності, котра є лише однією з багатьох форм виконання людиною своїх обов'язків перед Богом і суспільством. Тому необхідно виховувати в нації працьовитість, бережливість і прагнення збагачення.

Слід визнати, що праці Вебера були важливим внеском у розвиток історичної традиції. Вони давали якнайповніше уявлення про особливості національної політичної економії, згідно з якою менталітет нації, суспільна мораль визначають форми економічних відносин. Вебера часто називають батьком сучасного інституціоналізму.

До складу нової історичної школи входили також і ті вчені, котрі намагалися узгодити висновки, зроблені класичною школою, із висновками історичного методу, доводячи, що економічні категорії, сформульовані класиками, не суперечать поглядам історичної школи і є частиною вчення про суспільство. Цей напрям отримав назву соціального.

Соціальний напрям. Найвідоміші його представники — Р. Штаммлер (1856—1938) та Р. Штольцман (1852—1930).

Потрібно відрізняти цей напрям від катедер-соціалізму, бо, хоч обидва вони базуються на однакових підходах, проте в ка-тедер-соціалістів ідеться тільки про соціальну сферу, соціальну справедливість та способи її досягнення, тоді як представники соціального напряму намагались показати, як можна «примусити» економічні закони служити інтересам суспільства. Саме з цього погляду вони аналізували економічні категорії і доводили, що дію цих законів можна спрямовувати в необхідне русло за допомогою належного законодавства та раціональної державної політики.

їхній внесок у доктрину історичної школи полягає в тім, що вони синтезують два протилежні вчення. Але, слід зазначити, що економічні категорії та закони вони також уважають похідними від державної політики, підпорядкованими їй. Отже, і цей напрям не порушував засадничих принципів історичної школи.

Найважливішим висновком, якого можна дійти після докладного ознайомлення з ідеями старої та нової історичних шкіл, є той, що ці ідеї мають виражений інституціональний характер, тобто визначають примат суспільної психології над індивідуальною, визначальну роль суспільних інституцій (права, моралі, ідеології, менталітету тощо), порівняно з економічними.