Політика на Далекому Сході й у Тихому океані 10 страница

б широкі рефор? противники наси руху", збираючиї

Частина лі люційними елем ралізму - неприі рижі відбулася ■ якій було предст визволення", пар ти-революціонер стійності партій, жавного ладу де? праві та праві на

Революції коління народнії люціонерів. Неза загальновжив ані ності революцій! групи виникали руху став Саратс волюціонерів. Пс Петербурзі, на "V люційна Росія",

1901 р. групи по
голошено створ
Якщо наприкінц
то наприкінці 19
пропагандистськ
тичними актами
нила низку зама
загинули міністр
- харківський та
шуні, Бойову ор
вав на поліцію, і
царських сановн

Над прогр ловний ідеолог 1 боти на селі (у ; гандистською рн

1902 р. увійшов
Росія". В. Черно
поєднати стару
У своїх статтях

На зламі ХІХ-ХХ ст.

щоб само-на народну орган -зку видань -історики, бералізму, роз-

р. Д. Ши-, розвиток народу в погодилася шли "Союз ми і Д. Ша-всеросійсь-діячів, який представництва".

діячів дуже перетворюва-реформи. виникати, віді-що й земст-, Комітет з правове то-ановлять певну організацій, що поділяла 'Освобож-колиш-російських поступово, з класової бо-. Він став доконечності забезпечили б вибори, ліберали Швейцарії, а 'вчені Бердяєв, адво-ишлося про асамб-проголосила

б широкі реформи, насамперед у робітничому та аграрному питаннях. Як противники насильства ліберали прагнули до організації "конституційного руху", збираючись, зокрема, начисленні "політичні бенкети".

Частина лібералів реалізовувала на практиці ідею зближення з рево­люційними елементами, чим порушувала один із головних принципів лібе­ралізму - неприйняття революційного насильства. У вересні 1904 р. в Па­рижі відбулася конференція революційних та опозиційних партій Росії, на якій було представлено 8 загальноросійських і національних партій: "Союз визволення", партія есерів, латиські соціал-демократи, грузинські соціаліс-ти-революціонери тощо. Ухвалене рішення передбачало збереження само­стійності партій, але спільною платформою ставали вимоги заміни самодер­жавного ладу демократичним устроєм, заснованим на загальному виборчому праві та праві націй на самовизначення.

Революційні течії.На початку 90-х років XIX ст. у Берні молоде по­коління народницької еміграції створило Союз російських соціалістів-рево-люціонерів. Незабаром термін "соціалісти-революціонери", або "есери", став загальновживаним на означення тих, хто вважав себе продовжувачем діяль­ності революційних народників. Від середини 90-х років XIX ст. есерівські групи виникали в багатьох російських губерніях. Одним із центрів нового руху став Саратов, де із створеного 1894 р. гуртка виріс Союз соціалістів-ре-волюціонерів. Поступово члени Союзу налагодили зв'язки з групами в Москві, Петербурзі, на Уралі, на півдні України, розпочали випускати газету "Рево­люційна Росія", яка згодом стане центральним органом партії есерів. Влітку

1901 р. групи почали переговори про об'єднання, а в січні 1902 р.було про­
голошено створення об'єднаної Партії соціалістів-революціонерів (ПСР).
Якщо наприкінці 1901 р. в Росії було майже десять есерівських організацій,
то наприкінці 1904 р. - 26 комітетів і 49 груп. Хоча есери провадили значну
пропагандистську роботу серед селян, але заявила партія про себе терорис­
тичними актами. Бойова організація партії на чолі з Григорієм Гершуні вчи­
нила низку замахів на міністрів і губернаторів, зокрема, від рук терористів
загинули міністр внутрішніх справ Дмитро Сипягін (квітень 1902 р.), а 1903 р.
- харківський та уфимський губернатори. Коли 1903 р. заарештували Г. Гер­
шуні, Бойову організацію очолив Євно Азеф, який уже кілька років працю­
вав на поліцію, одночасно організовуючи терористичні акти проти високих
царських сановників і видаючи владі терористів.

Над програмою соціалістів-революціонерів тривалий час працював го­ловний ідеолог ПСР Віктор Чернов (1873-1952). Маючи власний досвід ро­боти на селі (у другій половині 1890-х років займався агітаційною й пропа­гандистською роботою серед тамбовських селян), 1899 р. він емігрував, а

1902 р. увійшов до складу ЦК ПСР і став редактором газети "Революційна
Росія". В. Чернов розпочав створення нової ідеології народництва, прагнучи
поєднати стару теорію з новими філософськими та економічними віяннями.
У своїх статтях він оголосив головним критерієм суспільного прогресу роз-

Росія на початку XX ст.

виток вільної особистості, а не модернізацію індустріального виробництва. Відмовившись від старого народницького погляду на селянина як стихійного соціаліста, він відкинув і марксистську монополію пролетаріату на револю­цію. У боротьбі за свободу, вважав В. Чернов, має брати участь єдиний "тру­довий народ" - селяни, робітники та інтелігенція. Визнаючи в капіталізмі позитивні й негативні ознаки, він стверджував, що в країні, де понад 80% на­селення становлять селяни, особливе місце має належати аграрному питанню. У процесі роботи над есерівською програмою виникла концепція "соціалізації землі", головна ідея якої полягала в ліквідації приватної власності на землю, передачі її селянам і розподілі між ними за трудовою нормою. Робота над програмою партії триватиме до початку революційних подій 1905 р.

Проникнення марксистських ідей в Росію відбувалося повільно, хоча вже народники 70-х років виявляли до них деякий інтерес. Марксизм сприй­мали в середовищі російських революціонерів як вчення глибоке і перспек­тивне, але створене для західноєвропейських країн. Восени 1883 р. у Женеві Георгій Плеханов і колишні члени "Чорного переділу" П. Аксельрод, Л. Дейч, В. Засулич і В. Ігнатьєв оголосили про видання "Бібліотеки сучасного соці­алізму". Так було започатковано першу російську марксистську групу "Виз­волення праці", якою керував Г. Плеханов. Група перекладала, видавала і розповсюджувала в Росії праці Карла Маркса і Фридриха Енгельса. Вона видавала також спеціально для робітників "Робітничу бібліотеку" - серію популярних брошур з насущних питань, ознайомлювала їх з робітничим ру­хом на Заході. За 20 років існування групи було опубліковано 250 перекладів, а також низку оригінальних марксистських творів самого Г. Плеханова ("Со­ціалізм і політична боротьба", 1883, "Наші незгоди", 1885), у яких пропагу­валися ідеї марксизму з розгорнутою критикою народницьких поглядів.

Марксистські гуртки, які впродовж другої половини 80-х - першої по­ловини 90-х років утворилися і діяли в самій Росії, підготували ґрунт до ви­никнення ширших соціал-демократичних об'єднань. Першими виникли соці-ал-демократичні партії в національних околицях Росії - Вірменський револю­ційний союз (Дашнакцутюн, 1890), Польська соціалістична партія (1892), Литовська соціал-дємократична партія (1896), Загальний єврейський робіт­ничий союз Литви, Польщі та Росії (Бунд, 1897) та ін. Переплетення націо­нальних і класових інтересів ставило національні соціалістичні партії перед вибором: повне відокремлення від Росії, входження до федерації або ж спільна боротьба за соціальний прогрес, який у майбутньому мав привести до національної незалежності.

Восени 1895 р. на основі кількох соціал-демократичних гуртків у Пе­тербурзі виник "Союз боротьби за визволення робітничого класу", який спробував налагодити контакти з робітничим середовищем. У його керів­ництві провідна роль належала Володимирові Ульянову (1870-1924; 1901 р. він вперше підписався псевдонімом "Ленін " і під цим прізвищем залишив­ся в історії) та Юлієві Цедербауму (1873-1923; партійний і літературний

На зламі ХІХ-ХХст.

ріального виробництва, селянина як стихійного ролетаріату на револю-ати участь єдиний "тру-Зизнаючи в капіталізмі фаїні, де понад 80% на-ати аграрному питанню, концепція "соціалізації ної власності на землю, ю нормою. Робота над : подій 1905 р. увалося повільно, хоча "ерес. Марксизм сприй-ння глибоке і перспек-осени 1883 р. у Женеві П. Аксельрод, Л. Дейч, [іотеки сучасного соці-жсистську групу "Виз-ерекладала, видавала і ідриха Енгельса. Вона гу бібліотеку" - серію їла їх з робітничим ру-ковано 250 перекладів, ого Г. Плеханова ("Со-1885), у яких пропагу-шцьких поглядів, шни 80-х - першої по-хготували грунт до ви-ершими виникли соці-- Вірменський револю-істична партія (1892), чий єврейський робіт-. Переплетення націо-алістичні партії перед я до федерації або ж .тньому мав привести

атичних гуртків у Пе-гничого класу", який вишем. У його керів­ні 870-1924; 1901 р. і прізвищем залишив-ійний і літературний

псевдонім - Лев Мартов). У грудні 1895 р. керівників "Союзу" було заареш­товано й вивезено на заслання до Сибіру.

У березні 1898 р. декілька соціал-демократичних груп, які діяли в різ­них містах Росії, провели в Мінську свій з'їзд, на якому проголосили ство­рення Російської соціал-демократичноїробітничої партії (РСДРП). Ця подія мала символічне значення, оскільки не прийняли ні програми, ні статуту, а 8 із 9 засновників партії було заарештовано. Лідерам соціал-демократії стало зрозуміло, що створення партії потребує серйозної підготовки. Велику роль у цій справі відіграла нелегальна газета "Іскра", що виходила від кінця 1900 р. за кордоном (до її редакції увійшли, окрім членів групи Г. Плеханова, В. Ле­нін та Л. Мартов, які після заслання емігрували). У Росії її розповсюджува­ли професійні революціонери - "агенти".

У червні-серпні 1903 р. спочатку в Брюсселі, а потім у Лондоні відбу­вався II з'їзд РСДРП. З'їзд ухвалив програму та статут партії. Програма РСДРП складалася з двох частин. У програмі-мінімумі сформульовано зав­дання партії на етапі буржуазно-демократичної революції: повалення само­державства і встановлення демократичної республіки, запровадження широ­ких громадянських прав і свобод, встановлення 8-годинного робочого дня, повернення селянам відрізків землі, втрачених 1861 р., скасування викупних платежів тощо. Програма-максимум проголошувала курс на перемогу соціа­лістичної революції і встановлення диктатури пролетаріату.

Під час обговорення статуту розгорілися гострі дискусії. Ленін ствер­джував, що членом партії може бути лише той, хто особисто бере участь у роботі однієї з партійних організацій, підпорядковуючись жорсткій партійній дисципліні. Мартов запропонував м'якше формулювання, в якому йшлося про особисте сприяння діяльності партії через матеріальну допомогу, збері­гання партійної літератури тощо. З незначною перевагою голосів було ухва­лено формулювання Мартова. На виборах центральних органів партії біль­шість одержала група Леніна (тут його підтримав Плеханов). Саме після цих виборів прихильники Леніна одержали назву "твердих" марксистів-більшо-виків, прихильники Мартова - "м'яких" марксистів-меншовиків. Фактично від 1903 р. "більшовики" і "меншовики" були двома течіями-партіями, хоча тривалий час виступали від імені РСДРП.

Минуло не так багато часу, як лідер більшовиків В. Ленін і його партія опинилися в епіцентрі політичних подій, що не тільки змінили- історію Ро­сії, а й вплинули на хід світової історії XX ст. Спадковий дворянин із Сим­бірська, у 17 років він переніс важку моральну травму через загибель стар­шого брата Олександра, страченого за участь у підготовці змови проти Олександра III. Згодом він згадував, що в ті дні постійно перечитував роман М. Чернишевського "Що робити?", який знайшов серед книжок брата. Герой роману Рахметов, з його аскетизмом і цілеспрямованістю, революціонери -група дисциплінованих і самовідданих людей, здатних на самопожертву за­ради мети - ось хто став кумиром молодого Ульянова. Попри те, що В. Уль-

Росія на початку XX ст.

янов був братом державного злочинця, 1887 р. він вступив до Казанського університету на юридичний факультет, але за декілька місяців за порушен­ня громадського порядку його відрахували, а 1891 р. він склав екстерном іспити за юридичний факультет Петербурзького університету, отримав дип­лом і почав працювати в Самарі помічником присяжного повіреного (адво­ката). Однак служба його не захоплювала. Ознайомившись з ідеями К. Марк­са, він став їхнім палким прихильником, 1893 р. переїхав до Петербурга, де налагодив контакти з гуртком столичних марксистів й активно долучився до революційного руху. Усе своє подальше життя він підпорядкував боротьбі за революцію. Поза цією ідеєю-фікс Ленін був доволі пересічною особис­тістю. Багато років, майже до смерті матері Марії Олександрівни, він жив на її матеріальну підтримку; як адвокат не виграв жодної справи в суді; закін­чилась невдачею і його спроба потрапити до II Думи; одружений з фанатич­ною революціонеркою Надією Крупською, ніколи не знав сімейного затиш­ку; не мав друзів, лише "соратників", яким ніколи не пробачав відступу від "правильної" лінії боротьби за перемогу соціалістичної революції, яку сам обрав. Саме Ленін, на думку М. Бердяєва, поєднав марксизм із традиціями російської революційності, з М. Чернишевським, М. Бакуніним, С. Нечає-вим і П. Ткачовим, і в такий спосіб здійснив "русифікацію й орієнталізацію марксизму".

Зовнішня політика

Завдання модернізації країни для подолання внутрішньої нестабіль­ності й підвищення військового потенціалу диктували панівним колам обе­режний і збалансований курс зовнішньої політики. Саме такою була політика Олександра III. Потребу для країни тривалого, упродовж двох-трьох деся­тиліть, мирного періоду для проведення внутрішніх перетворень визнавали найбільш далекосяжні міністри Миколи II, такі як С. Вітте. Однак логіка між­народних відносин і традиційна великодержавна політика втягнули Росію у війну з Японією, яка прискорила революцію 1905 р.

Європейська та близькосхідна політика.В умовах глибокого фран-ко-німецького антагонізму і посилення російсько-німецьких суперечностей Росія зміцнювала союз із Францією, а також змушена була піти на зближення з Великою Британією.

Микола II та його міністри закордонних справ (у перші роки правління нового імператора змінилися три міністри - 1895 р. М. Гірса змінив Андрій Лобанов-Ростовський, після смерті якого 1896 р. посада дісталася Михайло­ві Муравйову) не ставили під сумнів стратегічного курсу останніх років ца­рювання Олександра III на зближення з Францією. У конкретних питаннях міжнародної політики позиції Росії і Франції не завжди збігалися, але про­тистояння обох країн з Німеччиною згуртовувало їх. Зміцнювалась і фінан­сово-економічна основа російсько-французького союзу. Від початку 90-х ро­ків французькі банки перетворились на значних кредиторів царського уряду

та активних Франції і таємного саного в 1 нився, але того союзу в'язання на підштовхувало жувати те} 8 років).

Нап] родну кон обмежити У серпні позицією взяли участь мирне розв кони і звича забороняли Однак з ухвалили-

За ко-турецька обіцяв такоя товував прагнув не допускати відбулось відносин позиції,

Тоді ною -ні 1897 передбачала Австро-жави. й Австр в Македонії замку влади в У піталу, мала

На зламі XIX—XX сгп.

Казанського за порушен-гав екстерном отримав дип-повіреного (адво-ідеями К. Марк-Петербурга, де долучився до боротьбі юю особис-, він жив на суді; закін-"з фанатич-сімеиного затиш-відступу від оції, яку сам традиціями , С. Нечає-орієнталізацію

' нестабіль-колам обе-була політика трьох деся-визнавали логіка між-втягнули Росію у

глибокого фран-суперечностей зближення

правління

ив Андрій

Михайло-

років ца-

питаннях

, але про-

і фінан-

90-х ро-

го уряду

та активних учасників його економічних заходів. Міністри закордонних справ Франції і Росії 1899 р. обмінялись листами, у яких підтверджували умови таємного російсько-французького політичного та військового союзу, підпи­саного в 1891-1893 роках. Оборонний характер військової конвенції не змі­нився, але якщо раніше термін її дії був зумовлений часом існування Троїс­того союзу Німеччини, Австро-Угорщини та Італії, то тепер взаємні зобо­в'язання на випадок німецького нападу ставали безстроковими. До нього підштовхувало й ухвалене 1899 р. рішення країн Троїстого союзу не обме­жувати терміну дії взаємних зобов'язань (до цього він був установлений на 8 років).

Наприкінці 90-х років Росія виступила з ініціативою скликати міжна­родну конференцію, щоб розробити заходи щодо скорочення збройних сил, обмежити гонитву озброєнь і мирно розв'язувати міждержавні конфлікти. У серпні та грудні 1898 р. усім державам були надіслані дві ноти з цією про­позицією. Перша конференція відбулася в травні-липні 1899 р. в Гаазі. У ній взяли участь ПО представників від 26 країн. Були ухвалені конвенції про мирне розв'язання міжнародних спорів шляхом третейського суду, про за­кони і звичаї ведення війни на суші та на морі, а також серія декларацій, які забороняли застосовувати під час воєнних дій розривні кулі й отруйні гази. Однак з головного питання - обмеження гонитви озброєнь - рішення не ухвалили.

За посередництвом Росії, Франції, Великобританії була припинена гре-ко-турецька війна через Крит, яка розпочалася в лютому 1897 р. Султан по­обіцяв також поліпшити управління Македонією. Царський уряд викорис­товував свій вплив на Балканах, щоб стримувати антитурецькі виступи, прагнув підтримувати дружні стосунки з усіма балканськими державами, щоб не допускати конфліктів між ними. У рамках цього курсу в 1896-1897 р. відбулось відновлення розірваних десять років тому російсько-болгарських відносин, від чого виграли дві сторони: Болгарія зміцнила свої міжнародні позиції, Росія розширила свою роль у балканських справах.

Тоді ж російській дипломатії вдалося домовитися з Австро-Угорщи­ною - основним суперником Росії в цьому районі. Угода, оформлена в трав­ні 1897 р. шляхом обміну нотами міністрів закордонних справ двох держав, передбачала збереження на Балканах "нинішнього статусу-кво". Росія й Австро-Угорщина мали намір "змусити поважати цей принцип" й інші дер­жави. Спільне бажання уникати ускладнень на Балканах об'єднувало Росію й Австро-Угорщину майже десять років. У зв'язку з новими хвилюваннями в Македонії Микола II і Франц Йосиф 1903 р. домовились під час зустрічі в замку Мюрцштег поблизу Відня про спільний контроль за діями турецької влади в Македонії і про програму реформ для неї.

У цей період помітно зросло проникнення в Туреччину німецького ка­піталу, особливо у сфері залізничного будівництва. Німеччина 1899 р. отри­мала концесію на здійснення грандіозного проекту - побудови дороги від

Росія на початку XX ст.

Константинополя до берегів Перської затоки через Багдад. Паралельно з посиленням економічних позицій Німеччини в Туреччині зміцнювались політичні зв'язки обох держав. Німеччина стала на бік Туреччини у справах Криту і греко-турецького мирного урегулювання.

Російська дипломатія намагалась узгодити з Німеччиною взаємні ін­тереси в турецьких володіннях, але успіху не досягла. Деякою гарантією про­ти активності Німеччини в прикордонних з Росією провінціях була досягнута в 1900 р. угода з Портою, за якою Туреччина могла залучати до залізничного будівництва у Східній Анатолії і Західній Вірменії тільки російські капітали.

На Середньому Сході основним суперником Росії і надалі була Вели­ка Британія. Між ними розгорнулась гостра боротьба за іранський ринок. За кошти російської скарбниці було засновано Обліково-кредитний банк Пер­сії, який фінансував економічне проникнення Росії до Ірану. Значним успіхом банку стало надання 1900 і 1902 року позик шахському урядові. В обмін Ро­сія одержала значні митні пільги і доступ до контролю над іранськими фі­нансами. Під командуванням російських офіцерів була створена елітна час­тина шахської армії - так звана перська козача бригада. До початку XX ст. Росія практично монополізувала зовнішню торгівлю і одержання концесій у північних іранських провінціях. Щоб зупинити поширення російського впли­ву на південь країни, де були нафтові промисли англійських власників, бри­танська дипломатія пропонувала Росії поділити Іран на сфери впливу, але одержала відмову. Іншим предметом російсько-англійського протистояння був Афганістан. Утвердившись у Середній Азії, російська влада прагнула до встановлення і розвитку прямих торговельних і політичних зв'язків з Афгані­станом, що викликало незадоволення Лондона, який розглядав Афганістан як свій протекторат.

Далекосхідна політика Росії. Російсько-японська війна 1904-1905 р.На зламі ХІХ-ХХ ст. Росія активізувала далекосхідний напрям своєї зов­нішньої політики. Слабкий і відсталий Китай став привабливим для всіх ве­ликих держав. Особливо активізувалася Японія, яка здійснила стрімкий економічний стрибок після революції 1868 р. її напад на Китай 1894 р. за­свідчив появу в регіоні нової сильної держави з агресивною політикою. Пов­ний розгром китайської армії і намір Японії утвердитися поблизу російських кордонів - у Кореї і Північно-Східному Китаї - стурбували царський уряд. Під натиском Росії, Франції та Німеччини Японія, в обмін на збільшення контрибуції, відмовилась від захопленого в Китаї стратегічно важливого Ляо-дунського півострова з бухтою та фортецею Порт-Артур. За умовами япо-но-китайського мирного договору Корея, яка була васалом Цинської імпе­рії, одержала незалежність.

Протидія експансіоністським задумам Японії привела до російсько-ки­тайського зближення, тим паче, що Росія допомогла Пекіну отримати на Паризькій біржі позику для виплати контрибуції Японії. Між Росією і Ки-

На зламі ХІХ-ХХ ст.

таєм 1896 р. було підписано таємний договір про оборонний союз, спрямо­ваний проти Японії. Одна з умов договору передбачала спорудження залізни­ці із Забайкалля через китайську територію (Маньчжурію) до Владивостока. Ця дорога мала стати частиною великої Сибірської магістралі. Побудову й експлуатацію залізниці повністю контролював царський уряд, хоча фор­мально її вважали приватним підприємством. Концесія була видана Росій-сько-Китайському банку, утвореному Петербурзьким міжнародним банком і групою французьких банків з ініціативи і під покровительством міністер­ства фінансів Росії. Будівництво дороги та її експлуатацію здійснювало орга­нізоване Російсько-Китайським банком акціонерне Товариство Китайсько-Східної залізниці (КСЗ), яке мало від китайської влади широкі привілеї і повноваження. Угода про КСЗ стала великим успіхом міністра фінансів С. Віт-те, який фактично був головною дійовою особою на переговорах з Китаєм.

У керівних колах Росії щодо проведення далекосхідної політики бо­ролися дві групи. Одну очолював міністр фінансів С. Вітте, другу - впливо­вий придворний, дійсний статський радник О. Безобразов. С. Вітте виступав за економічні методи завоювання Китаю і Кореї шляхом експорту російсь­ких капіталів, одержання вигідних концесій і участі в транзитній торгівлі Заходу зі Сходом. Група О. Безобразова виступала за застосування силових методів утвердження панування Росії в Кореї і Маньчжурії - аж до воєнно­го конфлікту з Японією.

Російсько-китайське зближення і будівництво КСЗ активізували екс­пансіоністські дії інших держав. Німеччина 1897 р. захопила порт Циндао на Шаньдунському півострові. Росія вирішила скористатися прецедентом і здобути незамерзаючий порт у Жовтому морі. Російські кораблі ввійшли в Порт-Артур, і 15 (27) березня 1898 р. Китаєві було нав'язано договір про без­оплатну оренду Росією на 25 років Ляодунського півострова, за якою Порт-Артур ставав базою Тихоокеанського флоту.

У 1899-1901 роках Цинську імперію сколихнуло могутнє народне пов­стання, європейці назвали його "боксерським", за назвою таємного релігій­ного товариства "Іхецюань" ("Кулак в ім'я справедливості та згоди"), яке відіграло важливу роль у підготовці повстання. Об'єднані міжнародні сили, основу яких становили японці й росіяни, розбили загони "боксерів" і всту­пили до Пекіна. Під час переговорів з Китаєм російська сторона розрахову­вала домогтися контролю над Маньчжурією, але під натиском інших дер­жав підписала з Китаєм у березні 1902 р. договір про поетапну евакуацію російських військ з Маньчжурії упродовж 18 місяців.

Така невдача на середину 1903 р. призвела до посилення прихильни­ків "твердої" лінії в оточенні Миколи II. С. Вітте відправили у відставку, О. Безобразов був призначений на посаду статс-секретаря Особливого комі­тету в справах Далекого Сходу і фактично став визначати російську далеко­східну політику. У липні 1903 р. Японія запропонувала Росії підписати уго­ду про розмежування взаємних інтересів. Переговори з російського боку

Росія на початку XX ст.

вели недостатньо енергійно. Звинувативши Петербург у небажанні вести пе­реговори, уряд Японії розірвав 24 січня (6 лютого) 1904 р. дипломатичні від­носини з Росією.

Російські війська на Далекому Сході тоді налічували майже 100 тис. осіб. Більшість була зосереджена у Квантунському укріпленому районі, який за­хищав із суші морську фортецю Порт-Артур, інші частини дислокувались у Маньчжурії, у Владивостоці та в Приамурському військовому окрузі. Ос­новні сили російської ескадри Тихого океану базувались у Порт-Артурі та у Владивостоці (7 броненосців і 11 крейсерів). Усі збройні сили на Далекому Сході підпорядковувались намісникові імператора адміралові Є. Алексєєву. План російського командування передбачав дотримуватися оборонної так­тики в Маньчжурії доти, доки не буде створено чисельної переваги російсь­кої армії над японською. Окремо від дій сухопутної армії планували опера­ції флоту: спираючись на головну базу Порт-Артур, утримувати панування на Жовтому морі і в Корейській протоці, перешкоджати висадженню япон­ських військ у Кореї.

Японська армія налічувала 150 тис. осіб. Японське командування пе­редбачало поетапне її десантування в Кореї, а потім на Ляодунському пів­острові з подальшим захопленням Порт-Артура і переходом у наступ про­ти угруповання російських військ у Маньчжурії. Для японських збройних сил нереальним було провести сухопутні операції, не здобувши панування на морі. Щоб розв'язати це завдання, Японія змогла менше ніж за десять років реалізувати програму посилення флоту, внаслідок чого було створено військово-морські сили, які налічували 6 броненосців і 20 крейсерів.

Проти ночі 27 січня (9 лютого) 1904 р. японські кораблі без офіційно­го оголошення війни обстріляли російську ескадру на рейді Порт-Артура. Пошкодження отримали три російські кораблі - броненосці "Цесаревич" і "Ретвізан" та крейсер "Паллада". Вранці 27 січня в корейському порту Че-мульпо японська ескадра (6 крейсерів і 8 міноносців) атакували крейсер "Ва­ряг" і канонерський човен "Кореєць". Сили були нерівними, але один япон­ський крейсер було потоплено. Російські кораблі отримали серйозні пошко­дження. "Кореєць" був підірваний, а "Варяг" затоплений. Моряків врятували англійські, французькі й американські кораблі, які перебували на рейді Че-мульпо.

Новий командувач Тихоокеанського флоту віце-адмірал С. Макаров, який замінив віце-адмірала О. Старка, розпочав підготовку ескадри до гене­ральної морської'битви. 31 березня (13 квітня) його флагманський корабель "Петропавловськ" підірвався на міні. Загинула більшість команди, весь штаб С. Макарова (647 офіцерів і матросів із 727 осіб команди), а також відомий художник-баталіст В. Верещагін, який перебував на кораблі. Після загибелі С. Макарова російський флот перейшов до оборони, тому що командувач далекосхідних сил адмірал Алексєєв відмовився від активних дій на морі.

Влітку японсь головних сил російс (в районі фортеці Г мії під загальним зосередженої під сухопутними війсь* серпневих боїв росі позиції по всьому <] російської армії, од каз про відступ. 22 ревагу, розпочала н який відбувався у в кими втратами, жо~ до оборони. Почало До середини до 50 тис. солдатів Порт-Артура, який кадри, що базувал-" Наприкінці липня Порт-Артура, яка сі вав начальник Кваї сель, а сухопутні (після його смерті загальний штурм < обох сторін. Після гору Високу, з яко й кораблях Тихоок тур тримався ще к кінчився 20 грудні цію. Гарнізон не в знищено вночі пер за винятком кількс ти. Згідно з умова (23 тисячі офіцерів припаси мали переї тур, було засуджег фортеці. Його поля Новий голові паткін (Алексєєва л активних наступаль ступ проти японсьї 5 (18) до 25 лютого в історії війн, у якій

На зламі ХІХ-ХХ ст.

Влітку японська армія розгорнула наступ на двох напрямках - проти головних сил російської армії в Маньчжурії та на Ляодунському півострові (в районі фортеці Порт-Артур). На початку липня 1904 р. три японських ар­мії під загальним командуванням маршала І. Ойями почали наступ проти зосередженої під м. Ляояном російської армії, очолюваної командувачем сухопутними військами в Маньчжурії генералом О. Куропаткіним. У ході серпневих боїв російські війська відбили всі атаки японців і відстояли свої позиції по всьому фронту. Створилися сприятливі умови для контрнаступу російської армії, однак Куропаткін, остерігаючись атак з флангів, видав на­каз про відступ. 22 вересня (5 жовтня) російська армія, маючи чисельну пе­ревагу, розпочала наступальну операцію на р. Шахе. Під час 14-денного бою, який відбувався у важких умовах гористої місцевості та з величезними людсь­кими втратами, жодна зі сторін не змогла домогтися успіху. Армії перейшли до оборони. Почалося так зване "шахейське сидіння", яке тривало три місяці.