Основні риси політичного режиму в україні на сучасному етапі

У різноманітних визначеннях сутності процесу еволюції державного ладу сучасної України найчастіше використовують тезу про перехід від тоталітаризму до демократії. Звідси й політичний режим України вважається проміжним, який поєднує риси:тоталітарногоу вигляді деяких рис політичної культури (впевненість у власній непогрішимості, нетерпимість до політичного інакомислення, етатизм, егалітаризм, догматизм, примітивізація політичної культури). В своїй основі знищений на центральному інституційно-нормативному рівні тоталітаризм і далі розквітає в багатьох сферах на локальному і навіть регіональному та секторному рівні політичної системи;авторитарногоу вигляді відчуженості влади від громадян, адміністративно-командних механізмів управління, примату адміністративно-владних відносин над правовими, особливо концентрації влади у керівної особи порівняно з підлеглими;анархічнийполітичний режим часто буває представлений такими своїми компонентами: 1) відсутність системи ефективного нормативного регулювання суспільних відносин, свавілля сильнішого або більш спритного, відсутність гарантій безпеки населення та представників органів політичної влади; 2) конфронтація владних структур, відсутність ефективних форм координації їхніх дій; 3) ерозія загальної ідеї єдиної політичної системи (що виявляється в діяльності впливових сепаратистських сил і сил, що претендують на виключне право репрезентувати "справжні інтереси народу" та вимагати заборони діяльності своїх опонентів); 4) втрата (у деяких випадках) вищими органами політичної влади монополії на організоване застосування насилля;суттєві елементи охлократичногополітичного режиму характеризують політичне життя України тією мірою, яка її владним структурам притаманна: 1) некомпетентність, презирливе ставлення до знань, до досвіду світової цивілізації, намагання не адекватними реальній ситуації простими засобами і дуже швидко розв'язати складні проблеми суспільного життя, що потребують для свого вирішення довгої копіткої праці; 2) відсутність у представників органів політичної влади реального почуття громадянської відповідальності перед народом своєї країни, використання популістських настроїв певних соціальних груп для реалізації вузько корпоративних інтересів; 3) рекрутування певної частини правлячої політичної еліти з середовища "соціальних низів" та маргінальних верств суспільства, представники яких жадають швидкого підвищення свого індивідуального та групового соціального статусу та покращання матеріального рівня життя.

Спираючись на підписання конституційного договору і прийняття нової Конституції українськими політологами висловлювалась точка зору, що після цього в Україні переважає авторитарно-демократичний режим із створеними передумовами для трансформації у демократичний. При цьому вказується, що на сучасному етапі для політичного режиму України характерні такі риси:громіздка структура установ державної влади з недиференційованими і неспеціалізованими функціями відповідно до вирішення сучасних модернізаційних завдань, слабкістю громадських інститутів впливу на владу;патерналістські, опікунські функції держави не тільки у соціально-економічній сфері, а й у сприянні розвитку елементів громадянського суспільства;малоефективний механізм стримувань і противаг як між вищими органами державної влади, так і регіональним і місцевим самоврядуванням внаслідок незавершеності юридичного оформлення меж їх компетенції, процедур прийняття рішень, мотиваційних механізмів до висококваліфікованої праці;політична неструктурованість державної влади, обумовлена не тільки слабкістю політичного потенціалу громадськості, а й свідомим гальмуванням владними структурами цього процесу через зволікання у прийнятті нового партійного і виборчого законодавства;партійна система фінансово, матеріально залежна від влади і фінансово-домінуючих соціальних груп і часто стає виразником їхніх інтересів всупереч декларованим програмним цілям;слабка взаємодія між партіями і групами тиску на основі взаємопорозуміння стратегічних перспектив суспільного розвитку і групових взаємовигод, а не на основі тимчасових кон'юнктурних ситуацій;виборча система не стимулює партійну конкуренцію, а закріплює зберігання корпоративно-кланових засад формування політичної влади через відсталі механізми висування кандидатів і голосування;сильні рецидиви щодо єдиної державної ідеології, відсутність чітко оформлених ідеологічних орієнтацій, цивілізованих форм ідеологічного плюралізму, цивілізованого центризму в політиці; досить міцні позиції крайніх ідеологій (особливо комуністичної). Виходячи з типологізації Е. Шілза, політичний режим України можна назвати опікунською демократією, де державна влада перебуває в парадоксальній ситуації: з одного боку, покликана розвивати законодавство, громадські інститути, з іншого – об'єктивно їх гальмує в силу інерції збереження бюрократичних структур.На цій основі робиться висновок про неототалітарний вектор еволюції політичного режиму сучасної України. Характер взаємодії держави і суспільства зазнав значних "кількісних" змін, але трансформація не набула "якісного" характеру, що засвідчує відсутність переходу до нового типу політичного режиму. Водночас сам факт наявності трансформації обумовив вивільнення певного, неоднозначного і поки що непомітного сегмента у структурі політичного режиму, в якому почався розвиток демократичних елементів. Це дозволяє стверджувати, що, попри значну інерцію свого розвитку, неототалітаризм перебуває у стані протиборства з демократичною альтернативою.

Зародження демократії

Демократія має давню історію, демократичні форми організації суспільства сягають додержавного минулого — родового ладу. Деякі вчені-етнографи вважають демократію найважливішим чинником антропогенезу, появи всього людського, оскільки вона стимулювала розвиток рівноправного спілкування людей, їхньої самосвідомості і вільного мислення, індивідуальної відповідальності і власної гідності. Державна демократія зародилась і розвивалась у Стародавній Греції. Свого часу Геракліт, наприклад, вважав, що демократія — це правління "нерозумних і гірших". Будучи прибічником аристократії, він відкидав демократію як форму управління суспільством, саму ж аристократію він розумів не як родову знать, а як аристократію духу. Трохи пізніше вже Демокріт був прихильником демократії, завдання якої вбачав у забезпеченні спільних інтересів вільних громадян суспільства (поліса). І убогість демократії, за Демокрітом, настільки ж має перевагу над так званим благополуччям громадян при царях, наскільки воля краща за рабство.
У цей же період Сократ, ставлячись до тиранії як до режиму беззаконня, сваволі і насильства, критикував також і демократію, ваду якої вбачав у некомпетентності її посадових осіб, яких обирали способом жеребкування, тобто випадково.Розглядаючи феномен демократії, не можна не звернутися до спадщини таких представників європейської політичної думки, як італійський мислитель і державний діяч Нікколо Макіавеллі, французький соціолог і політичний діяч Алексіс де Токвіль, німецький учений Макс Вебер та ін.
Особливий інтерес становлять такі ідеї Н. Макіавеллі: сталість і недосконалість людської природи, яка визначальним чином впливає на характер і динаміку політичного життя суспільства (ідея "загальної корупції"); держава з її інтересами є самоціллю; вирішальна роль у політиці чинника сили й ототожнення політики з боротьбою за силу (влада, могутність); розмежування політики і моралі, відповідно — визнання в політиці формули "мета виправдовує засоби". Його принцип консенсусу (згоди) народу стосовно тієї чи іншої форми правління згодом розвинув Ж.-Ж. Руссо як принцип народного суверенітету, а його принцип поділу властей набув розвитку в працях Дж. Локка.Для побудови сильної держави, на думку Макіавеллі, необхідно спочатку пройти стадію монархічної диктатури, на якій "цар" виступає як виконавець волі всього народу, а не частйого, щоб потім перейти й до республіканської форми правління. Наслідуючи античну традицію, він виділяє три види "правильного правління": монархію, аристократію і народне правління (тобто демократію), а також три види "поганого правління" — тиранію, олігархію й анархію. І робить висновок, що всі ці види правління непридатні: перші три — тому що не можуть довго існувати, а три останні — тому що самі по собі погані. Мудрі законодавці, знаючи ці вади, уникали дотримання виключно якогось одного з цих порядків, віддаючи перевагу мішаному, який здавався їм міцнішим і сильнішим. Адже, існуючи поруч, монархія, аристократія і демократія могли б зручніше спостерігати одна за одною. У цій формулі фактично міститься ідея системи стримувань і противаг, яка згодом стала стрижнем англосакської демократії.