Проблеми виявлення українського національного психотипу.

Відомо, що відповідність поглядів політика національному менталітету і культурним традиціям народу є важливою умовою підтримки людьми його соціально-політичних і економічних проектів. Диференціація політиків за культурно-національним принципом „свій-чужий” часто має вирішальне значення при самовизначенні виборців під час голосування. В свою чергу „вбудованість” політика в національно-культурний контекст визначається саме відповідністю його ідеологічної програми та іміджу особливостям національного характеру і національної ідеї. В цьому контексті важко уявити собі довготривале існування на політичній арені лідера, який дисонує з національним характером і національною ідеєю.

Під час формування психіки майбутнього політика величезну роль відіграє колективне несвідоме. Згідно К.Г.Юнгу, воно формується з залишків та наслідків колективних переживань етногрупи як певні неусвідомлювані реакції на специфічні умови її існування. Свій прояв ці реакції знаходять в характерних для даного народу універсальних праобразах, які підсвідомо детермінують поведінку і мислення кожної людини, в тому числі і політика. Вчений назвав їх „архетипами”. Ці поведінкові архетипи виникають вже на перших етапах формування етносу. В майбутньому, з плином історичного процесу, вони, безумовно, модифікуються. Проте, завжди зберігається певний поведінковий інваріант, що реалізується на спільній мовній, культурній та морально-етичній основі. Саме цей, прихований „поведінковий шаблон” і визначає ті різниці в реакціях на виклики політичного середовища, які ми фіксуємо у політиків, що належать до різних культурно-національних традицій.

Йдеться про особливості етнічної психології. Сам термін „етнічна психологія” використовується в двох основних значеннях: 1) для позначення особливостей психологічного життя етносів, народів та їх індивідуальних представників; 2) для позначення кола питань, проблем, які мають вивчати соціально-політичні науки в сфері психології етносів.

На донауковому етапі розвитку етнопсихологічних знань робилися спроби з’ясувати існування національних поведінкових відмінностей. Стародавні греки пояснювали ці відмінності переважно зовнішніми впливами: планет, клімату, способу життя тощо. У творі, що приписується Гіппократу, викладена теорія про вплив клімату на характер народів. Фукідид та Страбон наполягали на важливості соціальних умов життя народу в формуванні його характеру і ментальності. Теорія французького філософа Ш.Монтеск’є та німецького філософа І.Гердера переоцінювала вплив кліматичних умов та особливостей ландшафту на формування національної психології. Цей підхід відомий в науці під назвою географічного детермінізму. В середині XIX ст. такі вчені, як К.Г.Ріттер, Ф.Ратцель та Ж.Брюнес, заклали основу т.зв. антропогеографії. Деякі вчені, під впливом складності проблеми, заперечували існування національного характеру взагалі.

Вперше концептуально-цілісна школа етнопсихології виникла в 30-ті рр. XX ст. в США на чолі з О.Кардінером. Основний акцент тут робився на вивченні культурно-психологічних особливостей індивідуальних представників конкретного народу.

Починаючи з 40-50 рр. минулого сторіччя ряд західних дослідників (Л.Снайдер, А.Мартіні, Г.Момзен та інші) порушили питання про необхідність виявлення особливостей соціально-психологічного життя багатоскладових суспільств сучасності. При цьому робився акцент на важливості з’ясування етнопсихологічних та політико-психологічних орієнтацій саме у тих людей, які особливо впливають на життя суспільства під час соціально-політичних кампаній (вибори, референдуми).

Відомий російський вчений Л.М. Гумільов вважав, що етнопсихологія – це наука про зміни настроїв етносу, які проявляються в етнічній історії в залежності від фази етногенезу. За його думкою, у становленні первинного колективу, головну роль відіграє неусвідомлене тяжіння людей певного психологічного складу один до одного (компліментарність). Вчений вважав, що компліментарність не слід відносити до числа соціальних явищ – це суто біологічний феномен. Таке тяжіння є завжди під час становлення етносу. На наступній фазі етногенезу складаються соціальні інститути. На стадії народу компліментарність проявляється як патріотизм.

Вперше термін „менталітет” було використано представниками „нової історичної школи”, або „школи анналів” (Л.Февр і М.Блок). під менталітетом вони розуміли колективну психологію „гарячих суспільств” на стадії цивілізації. У сучасній науці загальноприйнятого визначення поняття „менталітет” не існує. Проте, національний менталітет можна визначити як конкретний соціально-психологічний стан нації, що втілює в себе результати тривалого впливу на неї природно-географічних та соціально-економічних чинників.

Формуючись історично, менталітет представляє собою сукупність соціально-психологічних рис, суму первинних детермінуючих реакцій, комплекс яких проявляється в усіх сферах життєдіяльності даної людської спільноти. Інакше кажучи, менталітет, це певний поведінковий код того чи іншого народу. Можна визначити найбільш характерні риси менталітету як феномену:

1. Ментальність нації як специфічний спосіб сприйняття та інтерпретації власного внутрішнього світу і зовнішніх умов формується під тривалим впливом культурно-історичних, геополітичних, природнокліматичних та інших факторів. Трансформація цих факторів і визначає напрямок еволюції ментальних настановлень. Але саме ментальність, як цілісний феномен, зберігає код нації і не може змінитися протягом життя одного-двох поколінь.
2. Ментальність не має внутрішньої диференціації на моральну, політичну та інші складові частини. Тому її часто визначають як „душу нації” – те, що пронизує всі сфери життєдіяльності людини.
3. Ментальність нації проявляється в домінуючих життєвих настроях, в характерних особливостях світосприйняття, в системі моральних вимог, норм, принципів і цінностей виховання.
4. Ментальність – спільний „психологічний інструмент” представників конкретної культури, за допомогою якого відбувається упорядкування різноманітних уявлень, їх перетворення в певний тип світогляду.

Найбільш важливим елементом менталітету нації є національний характер. Національний характер – це сукупність усталених, характерних для даної національної спільності особливостей сприйняття навколишнього середовища та форм реакції на нього. Він проявляється в сукупності настановлень та стереотипів поведінки, які репрезентують ціннісне ставлення до світу в культурі, традиціях, звичаях даного народу. І.Лисяк-Рудницький вважав, що національний характер не є чимось абсолютно оригінальним і унікальним, проте є скоріше індивідуальною комбінацією рис, які широко розповсюджені в світі і є спільними для багатьох народів. Звідси – недопустимість т.зв. стереотипізації, за якою психологічні риси нації виводяться з індивідуальних характерів її окремих членів, що неминуче веде до хибного уявлення про національні спільноти в цілому.

Національний характер – складовий елемент і, одночасно, основа психологічного складу нації в цілому, і національної психології як такої. Складна сукупність емоційних (національний характер) і раціональних (національна свідомість) елементів – це і є менталітет нації. В розвинутих формах соціальності (народ, власне нація) національний характер залишає за собою більш скромну функцію – функцію емоційної підтримки поведінки представників національної групи.

В структурі національного характеру можна назвати декілька елементів:

1. Національний темперамент;

2. Національні емоції;

3. Національні почуття.

Особливе місце в структурі національного характеру належить національним стереотипам і автостереотипам. Національні стереотипи – відносно усталена сукупність уявлень про характерні риси інших національностей, а також певне емоційне ставлення до них. Поряд з національними автостереотипами (уявленнями про характерні риси власного етносу), етнічні стереотипи є важливими складовими масової та індивідуальної національної свідомості. Схематично і яскраво фіксуючи типові психологічні, моральні, антропологічні та інші особливості представників інших етносів, вони виконують важливу функцію, спрощуючи сприйняття дійсності і допомагаючи орієнтуватися у ситуації міжнаціонального спілкування.

Поняття і явище національних стереотипів тісно пов’язано з поняттям і явищем „сигнального успадкування”. Сигнальне успадкування – це передача поведінкових навиків нащадкам шляхом навчання через умовний рефлекс наслідування. Це – механізм, за допомогою якого формуються неповторні комплекси поведінкових навичок. Сигнальне успадкування лежить в основі традиції. Умовні рефлекси передаються від старших до молодших, завдяки чому стереотипи поведінки є формою адаптації до природного, соціального і політичного оточення.

Національна свідомість – це сукупність соціальних, політичних, економічних, релігійних та інших поглядів, які характеризують зміст, рівень та особливості духовного розвитку національної групи.

Національна свідомість більш раціональна порівняно з національним характером, хоча остаточно раціоналізується лише в теоретичних своїх формах. Вона включає в себе відношення групи до різних цінностей суспільства, відображає процес її історичного розвитку, колишні досягнення та нові завдання. Як і будь яка інша форма суспільно-політичної свідомості, національна свідомість представляє собою єдність двох основних складових: буденної і теоретичної свідомості.

Буденна національна свідомість – тісно пов’язана з національним характером і представляє собою побутову, повсякденну національно-етнічну психологію. В структурі буденної національної свідомості можна виділити три своєрідних елемента: