Друга половина 1940-х – перша половина 1950-х рр)
Культура України у перше повоєнне десятиліття
З усіх радянських республік і країн антигітлерівської коаліції Україна зазнала чи не найбільших людських, матері- альних і духовних втрат та спустошень. Колосальними були людські втрати. За приблизними підрахунками війна за- брала життя кожного шостого жителя України, довоєнна чисельність населення України відновилась лише через 20 років. На фронтах загинули тисячі представників української інтелігенції. Матеріальні втрати, понесені Україною, об- числювалися в астрономічних цифрах. За образним порівнянням українського письменника Петра Панча, Київ після визволення нагадував «на смерть поранену людину». Можна сказати, що такий же вигляд мала вся Україна.
Фашистські окупанти завдали неймовірних збитків у тому числі і сфері культури, дощенту розоривши культурно- освітні, мистецькі заклади, наукові установи, пограбувавши численні культурні цінності. Війна, людиноненависницька атмосфера, породжені ними жорстокість і бездуховність скалічили душі мільйонів людей, деморалізували суспільство, на-несли глибокі рани його духовності, негативно позначились на всіх сферах культури. Але вони не вбили споконвіч- ного потягу українського народу до освіти і науки, не знищили його глибинні пласти духовності, його мову. Оплакую- чи загиблих рідних і близьких, живучи в бараках і землянках, українці думали про майбутнє, про навчання дітей.
В результаті напруженої праці на освітянській ниві менше ніж за три роки після визволення від фашистів в Україні в основному відновилась довоєнна мережа шкіл. На початок 1946/47 навч. року функціонувало 28,5 тис. загальноосвіт- ніх шкіл, в яких навчались 5,4 млн. учнів. Протягом 1946–1950 рр. в УРСР завершився перехід до загального семиріч- ного навчання. У 1950 р. кількість загальноосвітніх шкіл усіх видів становила 36 тис. В них навчались 7,1 млн. учнів.
Післявоєнні роки ознаменувались в Україні також швидким відновленням і розвитком вищої і середньої спеціальної освіти. Загальна чисельність студентів у вузах, технікумах та середніх спеціальних навчальних закладах України на кі- нець 1948 р. перевищили довоєнний рівень. На кінець 1950 р. кількість спеціалістів у народному господарстві України була майже вдвічі більшою від довоєнної. Зростала мережа науково-дослідних установ, чисельність наукових праців- ників, розширювався обсяг досліджень, у тому числі з окремих проблем філософії, мовознавства, мистецтвознавства, історії, краєзнавства, фольклористики тощо. Вже в перше повоєнне десятиріччя Академія наук України в ряді галузей природничих наук стала одним з провідних наукових центрів СРСР. Для масового читача у 1950 р. в Україні функціо- нувало майже 35 тис. бібліотек (в 1,6 раза більше, ніж у 1940 р.), в яких налічувалося 45 млн. книг. Відновлювалось і значно розширювалась мережа клубів, кіноустановок, музеїв, розвивалася художня самодіяльність.
Вагомий внесок у відновлення культурних цінностей України внесли інші республіки колишнього СРСР. Зокрема, з Російської Федерації в Україну надходили книги, обланання для шкіл, вузів, бібліотек та інших культурних закладів. З 1944 по 1950 рр. російські видавництва видрукували для шкіл України понад 60 млн. підручників, що допомогло їй у налагодженні навчального процесу. Шефську допомогу вузам України надавали вузи Москви, Ленінграда, інших міст.
В умовах виснажливої «холодної війни», що супроводжувалась шаленою гонкою озброєнь, відволіканням людських і матеріальних ресурсів від мирного будівництва, масового голоду в 1947 р., здійснення демобілізації величезної армії, переведення економіки з воєнних на мирні рейки, здійснені заходи у сфері культури в Україні ще відчутніше посилю- ють їх вагомість. На культурній ниві України у повоєнні роки була проведена гігантська робота.
Водночас з відроджувально-будівничим процесом у галузі культури (як і в усіх галузях життя) України діяв і інший, діаметрально протилежний антигуманний, антидемократичний, руйнівний процес спрямований не тільки проти загаль- нолюдських цінностей цивілізованого світу. Одна з особливостей цього процесу полягала в тому, що справжній меха- нізм його дії приховувався від мас, антидемократичні підступні прийоми нерідко маскувалися гуманно-патріотичними фразами, стереотипами, надуманими теоретичними трактуваннями.
Тоталітарні методи і способи управління паралізували і деформували культурний розвиток народу України, мораль- но-психологічно нівечили людські душі. Повсюдно проводилась лінія на відчуження людини від власності і влади, виявлялися жорстокість, беззаконня, політичні репресії. Сотні тисяч безпідставно звинувачених людей, в тому числі пра-цівників науки, культури, освіти перебували в колоніях суворого режиму і на засланні. На долю людини впливала чорна графа: чи перебував на окупованій території.
Стратегічний курс партійно-державного управління економікою, культурою, ідейно-політичним, духовним життям в Україні як і в інших республіках колишнього Радянського Союзу у перші повоєнні роки полягав у забезпеченні по- дальшого зміцнення сталінського тоталітарного режиму за допомогою нетерпимості до інакомислення і плюралізму думок, застосуванні насильницьких методів і репресій проти прогресивних кіл. У культурному житті посилена увага приділялась більш освіченій частини суспільства – освітянській, науковій, мистецькій, інженерно-технічній інтеліген- ції. Її світогляд, методологічні набутки, просвітницькі, виховні, організаційні управлінські і контрольні функції повин- ні були цілковито підпорядковуватись вимогам партійно-державних структур.
Саме через інтелігенцію, за допомогою її ідейного приборкання ставилась підступна мета – нав’язати суспільству, передусім його молодому поколінню, закостенілі догми і стереотипи, ідеї і практику денаціоналізації; домогтись за- ідеологізованості культури, суворої цензури, різного роду ідейно-політичних заборон, державної уніфікації культур- но-естетичних критеріїв. Поряд з довоєнними методами фізичного знищення інтелігенції у післявоєнні роки акцент ро- бився на жорстокий, витончений морально-психологічний терор, морально-політичні репресії. В Україні ідеологічний диктат з різних причин був, очевидно, найсильнішим.
Сталінське керівництво виявляло щодо інтелігенції України особливу агресивність, що пояснювалося рядом причин. По-перше, Україна була другою значенням союзною республікою, адекватною великій європейській державі. Відпо- відно і загін інтелігенції тут був могутнім. По-друге, прогресивна українська інтелігенція завжди, і в повоєнні роки та- кож, перебувала на вістрі всіх складностей і суперечностей соціальних процесів. По-третє, переважна більшість насе- лення України, в тому числі працівників науки, культури, освіти, жила в умовах німецько-фашистської окупації, пра- цювала на примусових роботах в Німеччині, зазнавши впливу іншого способу життя. По-четверте, тривав національ- но-визвольний рух у західних областях України, що безперечно впливало на хід проведення ідеологічних кампаній.
Перший морально-психологічний удар культурно-мистецького і водночас ідейно-політичного спрямування був на- несений українській інтелігенції ще в роки війни, а конкретніше – творчості українського кінорежисера світової слави – Олександра Довженка. Сталін у січні 1944 р. на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) у своєму виступі «Про антиленінські помилки і націоналістичні перекручення у кіноповісті Довженка «Україна в огні» звинуватив його у найбільших на той час ідейно-політичних гріхах – буржуазному націоналізмі і заборонив знімати і друкувати кіноповість. Сталін підкрес- лив, що вона «містить дуже грубі помилки антиленінського характеру, – це відкритий випад проти ленінської партії».
Фактично це був своєрідний інтелектуальний двобій тирана (в руках якого були зосереджені всі важелі партійного, державного, військового керівництва і управління, в тому числі і духовно-культурним життям тодішнього СРСР) з ге- ніальним митцем, мужнім поборником священної правди, який відобразив у кіноповісті «Україна в огні» реальну дійс- ність, страждання і прагнення свого народу, його совість. І жодного доброго слова про Сталіна на всю повість.
Зокрема, Довженко торкнувся деяких негативних рис колгоспного будівництва в Україні, тяжкого становища кол- госпників-трудівників, приниження людської гідності, національної гордості. Йдучи на небезпечний ризик, Довженко перший у радянській літературі піддав сумніву непогрішимість сталінського «генія» щодо його передвоєнних прогно- зів (теза про війну «малою кров’ю») і трагічного початкового періоду війни, виявив певною мірою своє неприйняття окремих положень сталінізму.
Довженко був підданий цькуванню, його ім’я викинули з правлінь і президій різних комітетів, товариств. Йому було відмовлено у найбільшому бажанні – повернутися в Україну на створену ним Київську кіностудію і працювати в ній. Про «дуже грубі помилки» Олександра Довженка офіційна пропаганда протягом 50-х рр. повсякчас нагадувала громад- ськості України і всієї країни, особливо працівникам культури, творчій інтелігенції. Насправді ж саме безпідставно ін- криміновані йому «помилки» були відображенням правди тогочасної дійсності. Вони засвідчили його мистецьку, філо- софську прозорливість, глибину і далекоглядність мислення.
У післявоєнний час кампанії наступу на творчу інтелігенцію, «проробки» митців, працівників культури, науки, осві- ти набули широкомасштабного характеру. Частина з них стосувалась лише України, а та, що охоплювала весь Радянсь- кий Союз, безумовно також включала Україну. Всього за життя Сталіна у післявоєнний час в Україні було проведено до десяти великих кампаній, ідеологічних «проробок», «викриттів» щодо інтелігенції, проти проявів «буржуазної ідео- логії» на ниві культури. В руслі подібних кампаній, відповідно до загальнопартійних постанов і орієнтирів ЦК КП(б)У протягом 1946–1948 рр. видав постанови: «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури», «Про журнал «Вітчизна», «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення», «Про по- літичні помилки і незадовільну роботу інституту історії України АН УРСР», «Про стан і заходи «поліпшення музич- ного мистецтва на Україні у зв’язку з постановою ЦК ВКП(б) «Про оперу «Великая дружба» В. Мураделі» та ін.
Партійні документи широко коментувались у редакційних і авторських статтях, у виступах на зборах працівників науки, культури, мистецтва. В них у перебільшеному і перекрученому вигляді оцінювалось культурне життя в Україні, значна частина інтелігенції безпідставно звинувачувалась у тяжких ідеологічних збоченнях. Особливу зухвалість щодо художньої інтелігенції проявив Л. Каганович, що займав у 1947 р. посаду першого секретаря ЦК КП(б)У. В умовах го- лодного 1947 року він вважав основним злом в Україні «український буржуазний націоналізм». Видавалися різні ди- рективи, окремих письменників викликали і вимагали від них назвати українських буржуазних націоналістів зі своїх колег. Організовувались своєрідні морально-психологічні розправи над М. Рильським, Ю. Яновським, І. Сенченком та іншими провідними митцями. На різних зібраннях їх піддавали нищівній критиці за твори, які нібито містили «рециди- ви націоналістичної ідеології», змушували виступати з принизливими демонстративними «каяттями».
У тому ж 1947 р. розгорнулась кампанія боротьби з «низькопоклонництвом перед Заходом», зокрема, в галузі куль- тури. Ця кампанія за часом проведення і основними проявами була близька та фактично зімкнулась з широкомасштаб- ною кампанією проти «безрідних космополітів». Багато митців і вчених єврейського походження, в тому числі в Украї- ні, були звинувачені в «космополітизмі» і репресовані. На десятки років єврейська національна культура була обезглав- лена. У пресі з’явилося абсурдне твердження про «блокування українських націоналістів та єврейських сіоністів».
Черговим ударом по «українському націоналізму» стала публікація у липні 1951 р. в газеті «Правда» статті «Проти ідеологічних перекручень в літературі». В ній було піддано розгромній і абсолютно необгрунтованій критиці вірш Во Сосюри «Любіть Україну!», написаний ще в 1944 р. Цікаво, що один з видатних турецьких письменників Назим Хікмет, перебуваючи в той час у Києві, сказав Сосюрі: «Я читав Ваш вірш «Любіть Україну!», і ніякого націоналізму в ньому не знайшов». Та майстру високої поезії лідери більшовицького режиму не могли простити слів: «Не можна любити наро- дів других, Якщо на любить України!». Виступ «Правди» став сигналом для нової хвилі ідеологічно-репресивних ак- тів, масових арештів, особливо в західних регіонах України.
У повоєнні роки зазвучала драматично-героїчна література і поезія учасників визвольних змагань ОУН–УПА. Це були поезія опору та національно-визвольної ідеї, вірші-протести, пісні-марші січових стрільців. Твори вояків україн- ської повстанської армії М. Боєслава, П. Гетьманця, П. Василенка та інших, написані з почуттям віри, надії, нескоре- ності, любові до України та ненависті до її ворогів. Закономірно, що цей пласт української культури існував як «під- пільний» і ознайомлення з цією творчістю жорстоко переслідувалось.
Репресії та утиски не обминають і наукову інтелігенцію України та СРСР в цілому. Протягом 1947–1952 рр. у країні (і в Україні зокрема) пройшли ідеологічно організовані дискусії з питань філософії, мовознавства та політекономії, які були спрямовані на дедалі глибше утвердження ідейно-політичного монополізму та соціально-психологічного диктату в суспільно-гуманітарних науках, у всіх сферах культури, недопустимості будь-якого критичного мислення та свободи думок. Нищівна критика та відкидання новітніх галузей наук (як таких, що начебто ідейно суперечать марксизму-ле- нінізму), зокрема, кібернетики та генетики, супроводжувалось утвердженням сталінізму як методологічної основи усіх, і насамперед гуманітарних та суспільних наук. Гострій критиці були піддані українські історики: у постанові «Про по- літичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії АН УРСР» (1947 р.) за «…спроби відродження буржуазно-на- ціоналістичної схеми історії України М. Грушевського». Було вчинено кадровий погром у колективі інституту, понов- лено ідеологічний контроль за підручниками історії та нагляд за її викладанням у навчальних закладах. Відтепер істо- рія українського народу, починаючи від найдавніших часів, розглядалась під кутом зору близькості з російським наро- дом як його «старшим братом».
Таким чином, українська культура вийшла з великих воєнних випробувань знекровленою, зруйнованою, але живою. Розвиток культури повоєнного часу відбувався в екстремальних умовах, був наповнений багатьма суперечностями, не- відповідностями, ускладненнями об’єктивного та суб’єктивного характеру. На жаль, сталінізм не давав можливості повною мірою розгорнути широкомасштабні відновлювальні процеси в сфері культури. Спроби пробудження націо- нальної самосвідомості жорстоко придушувались.
Культурне життя в Україні в період «хрущовської відлиги»
(друга половина 1950-х – перша половина 1960-х рр.)
Друга половина 50-х – початок 60-х рр. в Україні були часом поступового національно-культурного пробудження. Потужний імпульс цьому процесу надало офіційне засудження «культу особи Сталіна». Публічна критика беззаконня і зловживань влади, часткова реабілітація жертв сталінських репресій деяке розширення прав союзних республік, акти- візація міжнародних контактів створили враження «потепління» суспільно-політичного клімату. За висловлюванням російського письменника та публіциста Іллі Еренбурга, в країні настала «відлига», яка виявила себе і у сфері культури.
З початком «відлиги» переглядались деякі стереотипи культурної політики, зростав інтерес до національних куль- турних цінностей. Загальносоюзний рух до оновлення мав в Україні свою специфіку, зумовлену національною проб- лематикою. Зокрема, М. Хрущов під час декади українського мистецтва виголосив промову на захист української мови, яку було сприйнято як початок нової «української» політики в СРСР.
Були реабілітовані (більшість – посмертно) українські митці, репресовані у 30-і рр., заборонені раніше твори деяких з них знову стали доступні широкому загалу. Щодо української культури це означало лише близько половини мистець- кої спадщини сталінського» періоду. Після ХХ з’їзду КПРС були реабілітовані письменники Іван Микитенко, Микола Ірчан, Василь Чумак, Василь Еллан-Блакитний, драматург Микола Куліш, режисер Лесь Курбас, та інші. Але, в біль- шості випадків це була реабілітація людей а не їх ідей, цінностей, творчості, особливо якщо вони сповідували українсь- кі ідеї. До того ж, імена і творчість багатьох митців початку ХХ ст., та все, створене українською еміграцією і діаспо- рою, залишалось під забороною, внаслідок чого новому поколінню було неможливо скласти повне та об’єктивне уяв- лення про українську культуру ХХ ст.
Лібералізація позитивно вплинула на морально-духовну атмосферу, стимулювала творче, наукове життя, сприяла підвищенню інтересу до історії українського народу, його культури, традицій. Було започатковане видання наукових журналів «Радянське літературознавство», «Український історичний журнал» (1957 р.), відновлено літературно-ху- дожній журнал «Всесвіт». Урізноманітнювались тематична спрямованість і жанрова специфіка мистецьких творів. В українській літературі почався процес подолання сюжетного схематизму та безконфліктності і однобокості оцінок (що були властиві стилістиці соцреалізму), спостерігається збагачення прийомів та засобів психологічного аналізу, присут- ні прояви філософського осмислення минулого і сучасності.
Хоча у мистецькій творчості не було допустимо відступати від методу «соціалістичного реалізму», винахідливі тео- ретики – літературо- та мистецтвознавці (переважно московські) – знайшли вихід, запропонувавши «ширші» тлума- чення методу соцреалізму, які допускали певну свободу творчого експерименту. Дещо сприяла цьому популяризація в Радянському Союзі творчості «прогресивних» (тобто, «лівих» за політичними поглядами) митців Західної Європи: їх- німи іменами, посиланнями на їх творчість радянські діячі мистецтв намагалися захиститися у випадках, коли їх ху- дожні експерименти піддавали офіційній критиці. Однак, якщо митець наважувався критикувати суспільно-політичні аспекти радянської дійсності (якщо вони не були формально засуджені в партійно-урядових документах), то ніякий «реалізм» не рятував. Митця не піддавали репресіям, а, в залежності від серйозності провини, накладали партійне стяг- нення, припиняли оприлюднення творів, звільняли з роботи чи виключали з творчих організацій.
Слід зазначити, що протягом 30–50-х рр. зі здобутками українізації так і не було покінчено – більшість українських школярів (що проживали на селі) навчалися рідною мовою працювала українська культурна інфраструктура, хоча дер- жавні і партійні органи, промисловість та багато інших сфер життя майже цілком русифікувались. В середині 50-х рр., після знищення найбільш одіозних елементів колгоспної «кріпаччини», почався новий приплив селян до міст, внаслі- док якого реалізувалися дві важливі демографічні тенденції. По-перше, городяни стали більшістю населення України, по-друге, етнічні українці, вперше за кілька століть, стали більшістю населення українських міст. Водночас, «нові го- родяни» не були, як у 20-ті та 30-ті роки, «темними селюками», що приходили працювати чорноробами на новобудови та заводи – тепер це були переважно студенти та молоді кваліфіковані робітники зі значно вищим рівнем освіти та на- ціональної свідомості.
Таким чином, чи не вперше в історії утворився масовий міський «споживач» української культури, з’явилися також перші явища власне української масової культури (естрадна музика, пригодницька література тощо). Офіційне ставлен- ня до національних (неросійських) культур загалом не змінилося, а в чомусь навіть погіршилось. В 60-ті рр. з’явилась концепція «нової історичної спільності – радянського народу», з якої виводилось, що всі народи СРСР та їх культури вже починають «зливатися» в єдину «радянську» націю і культуру, а всі мови рано чи пізно поступляться одній «най- перспективнішій» – російській. На початку 60-х рр. М. Хрущов вже висловився так: «Чем скорее все мы заговорим по-русски, тем скорее наступит коммунизм».
Практичні заходи щодо прискорення цих «об’єктивних історичних процесів» поки що мало зачіпали сферу літерату- ри і мистецтва, але у середній та вищій освіті, в науці (особливо в точних та прикладних галузях), а також у засобах масової інформації (особливо на молодому, але впливовому телебаченні) русифікація була послідовною та цілеспрямо- ваною. Це мало згодом ті наслідки, що мільйони українців-городян, отримавши освіту російською мовою, нею ж ко- ристуючись у праці, маючи московське телебачення і пресу за головні джерела інформації про світ, дедалі більше від- далялися від своєї національної культури.
Як наслідок загальної лібералізації суспільного та культурного життя з’явилася велика група молодих інтелектуалів та митців, що намагалися вийти за жорсткі рамки «соціалістичного реалізму», повернути до життя заборонену раніше національну проблематику й українську культурну спадщину. В українську культуру увійшло блискуче за своїм яскра- вим талантом покоління «шістдесятників», зокрема, Василь Симоненко, Іван Світличний, Ліна Костенко, Євген Сверс- тюк, Дмитро Павличко, Василь Стус, Алла Горська, Опанас Заливаха, В’ячеслав Чорновіл, Микола Вінграновський, Іван Дзюба та ін.
Практично всі «шістдесятники» належали до сільської молоді, що приїхала навчатися до університетів (переважно до Київського і Львіського). Виховані в радянському суспільстві, на суміші комуністичних ідеалів та традиційних на- родних цінностей, відрізані в час свого інтелектуального та мистецького становлення від «нерадянскої» спадщини та зовнішнього світу, «шістдесятники» зробили ідейним обґрунтуванням своєї діяльності повернення до «принципів ле- нінської національної політики», начебто спотворених Сталіним, та до глибинних культурних традицій. Своєрідним маніфестом руху «шістдесятників» стала праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965). Не виходячи за формальні рамки марксизму-ленінізму, автор гостро критикував національну і культурну політику сталінського та постсталінського режиму, обстоюючи право української культури на існування і навіть розквіт її у соціалістичному суспільстві, серед інших культур народів СРСР.
У своєму прагненні утримати суспільство під жорстким контролем, намаганні вести десталінізацію у визначених «верхами» рамках, правлячий режим вступив у конфлікт з інтелігенцією. Результатом цього стала поява наприкінці 50-х – на початку 60-х рр. руху інакодумців – дисиденства. В числі дисидентів виявилося і чимало «шістдесятників».
У 1962 і 1963 рр. М. Хрущов провів широко розрекламовані зустрічі з діячами літератури і мистецтва. На них він роздратовано і навіть брутально засудив «відступи від соціалістичного реалізму», прояви формалізму і абстракціонізму. Це стало сигналом для нового «закручування гайок», оголошенням своєрідної «холодної війни» творчій інтелігенції, повсюдної боротьби з будь-якими культурними новаціями. Услід за московськими «проробками» відбулася ревізія «відхилень» і у творчості українських митців. Проводились «задушевні» бесіди у творчих спілках, розмови у держав- них та партійних кабінетах. У засобах масової інформації піддавалися «проробці» за «формалістичні викрутаси» Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Іван Драч та інші.
Головними акціями, проведеними дисидентами, стали конференція в Київському університеті з питань культури мови, що перетворилася в масову антирусифікаторську акцію, виступи інтелігенції в Києві біля пам’ятника Т. Шевчен- ку. Протести в середовищі прогресивно налаштованої української інтелігенції викликала пожежа у травні 1964 р. у фонді українських рукописів Київської публічної бібліотеки АН УРСР. Власті поширювали безглузду чутку, що біб- ліотеку підпалили «українські буржуазні націоналісти».
«Відлига» і не означала послаблення партійного контролю за усіма сферами культури та все ж певна розкутість, хоч і стримувана ідеологічними догмами, благотворно позначилася на різних сферах української культури. У 1961 р. було встановлено Державну премію України ім. Т. Шевченка, якою відзначалися і літературно-мистецькі твори.
Подальшого розвитку набуло театральне і музичне мистецтво. Хоча за еталон усе ще ставились зразки російської театральної школи, але помітно стали відроджуватись традиції М. Садовського, Л. Курбаса та ін. Виразніше заявила про себе тенденція до витоків національної народної музики і пісні, збагатились жанри музичних творів. До традицій національного танцю дедалі частіше почало звертатись хореографічне мистецтво, що, зокрема, принесло світову попу- лярність Державному ансамблю танцю України імені П. Вірського. Взагалі роки «відлиги» дали серйозний імпульс для розвитку художньої самодіяльності. На початок 60-х рр. кількість її колективів сягнула 200 тис., а число учасників пе- ревищило 3,5 млн. чол. На поглиблення національної самобутності художньої самодіяльності благотворний вплив ма- ли творчі колективи західних областей України, які прагнули познайомити всю республіку зі своїм багатовіковим са- мобутнім мистецтвом.
Народна пісня поповнилась репертуаром українських січових стрільців, Української повстанської армії, але вико- нання на сцені цих пісень офіційно було заборонено і суворо переслідувалось. Продовжували існувати заборони на ре- лігійну обрядовість, додержання народних звичаїв. Правда, саме в ці роки компартійні структури зробили спробу на- дати деяким звичаям і обрядам так званого соціалістичного змісту, розробляючи сценарії комсомольських весіль, реє- страції новонароджених, масових гулянь.
Деяке потепління суспільного клімату позитивно відбилось на розвитку образотворчих мистецтв і архітектури. Хо- ча тут ще більше, ніж в інших галузях, виявився принцип партійно-державного замовлення, заідеологізованість у тема- тиці. Заохочувались насамперед твори тих художників, які слідували цій кон’юнктурі. Разом з тим чимало творів, що присвячувались перемозі над фашизмом, шевченківській тематиці, дружбі народів, трудовим подвигам, відзначалися досить високими естетичними і художніми якостями. Продовжувався розвиток народного декоративного мистецтва. Великої поваги заслужила творчість народних майстрів образотворчого мистецтва – Марії Приймаченко, Катерини Білокур та ін.
«Відлига» торкнулася і кіномистецтва України. Воно прагнуло зберегти певну самобутність, національний колорит. Разом з тим український кінематограф продовжував переживати стагнацію, породжену курсом на денаціоналізацію мистецтва, на відмежування українського кіно від національно-патріотичної проблематики. Тим більшу значимість мали ті окремі шедеври українського кіно, яким вдалося пробитись через ці перепони. Широке визнання громадськості здобув, зокрема, фільм «Тіні забутих предків», створений за однойменним твором М. Коцюбинського до 100-річчя з дня його народження. Керівні структури не могли проігнорувати цей ювілей, але екранізацію твору доручили етніч- ному вірменину Сергію Параджанову. Проте цей геніальний кінорежисер, для якого Україна стала другою батьківщи- ною, створив справжній кіношедевр про життя гуцулів, який потім тріумфально йшов у всьому світі, здобуваючи славу Україні (фільм отримав 28 різноманітних нагород і премій).
Політичний переворот у Кремлі у жовтні 1964 р. привів не лише до падіння М. Хрущова, а й до припинення рефор- маторського курсу, лібералізації культурної політики. Настала нова хвиля ідеологічних репресій у сфері української культури, розгорнулась ще потужніша русифікація, намітилась часткова реанімація сталінізму. Однак опозицію, очо- лену «шістдесятниками», дисидентами, зламати було не так просто, та й часи вже настали інші. У світі назрівали сут- тєві зміни.