Громадсько-політичні рухи в україні

XIX ст. було тим періодом, коли суспільний розвиток пов'язу­вався з освітою народу. Функцію просвітництва взяла на себе інте­лігенція. У цей час легально створюються українські громади, ор­ганізовуються недільні школи, які намагаються налагодити на­вчання українською мовою, створюються навчальні посібники для початкового навчання, популярна література для народу, консолі­дуються національні свідомі сили.

Перша громада була створена в Петербурзі. Крім М. Костомарова, В. Білозерського, Т. Шевченка, П. Куліша, до неї увійшли відомий правник О.Ф. Кістяківський, Д.С. Каменецький, завідувач друкар­нею Куліша письменник О.Стороженко, брати Лазаревські, з-поміж яких найвизначнішу роль в історії української культури відіграв О.М. Лазаревський, історик і судовий діяч. Це була неформальна спільнота, яку цікавили насамперед культурно-просвітницькі пи­тання.

1861 р. створена громада в Києві, засновниками якої стали В. Ан­тонович, П. Житецький, К. Михальчук, Т. Рильський. Активну участь у громадському русі брали студенти, які працювали в неділь­них школах. Дещо пізніше виникли громади в Харкові, Полтаві, Чернігові та Одесі.

Наприкінці 50-х років у Київському університеті існував сту­дентський гурток з українськими уподобаннями. Студенти займа­лися учительською роботою в недільних школах, створених за пі­клуванням М.І. Пирогова. Уже на час відкриття недільних шкіл виявилися розбіжності в українському студентському гуртку: одні вважали, що орієнтуватися треба на «суто українську культуру», інші — на світовий рівень. Перші вважали себе українцями, а дру­гі — космополітами. А втім, програми були майже однакові, і так само вчителі користувалися то українською, то російською мовами у викладацькій діяльності, залежно від наявності книжок і можли­востей як учнів, так і педагогів.

Діяльність громад була легальною і культурницькою, і тільки в 1863 році ситуація суттєво змінилася після польського повстання. В урядових колах переважав погляд на український рух як на « поль­ську інтригу», хоча загалом українці лишилися осторонь від поль­ського повстання. 20 липня 1863 р. виходить Валуєвський циркуляр про заборону друкувати літературу українською мовою, крім худож­ньої літератури. Українська мова розглядалася як екзотичне «на­річчя» . Це ж стосувалося і театру українською мовою.

Коли 1873 р. був заснований «Південно-Західний відділ Імпера­торського Російського географічного товариства», то він одразу став центром українського руху і згуртував навколо себе всі кращі науко­ві сили України на чолі з проф. П. Чубинським. Розпочалася велика культурна праця з вивчення життя українського народу. У Києві проводилися археологічні конгреси, видавалися етнографічні та фольклористичні праці світового значення. Імператорська Академія наук присудила В. Антоновичу і М. Драгоманову премію за працю «Історичні пісні малоросійського народу». Таким чином, в Україні утворюється зародок Національної академії наук.

Але російський уряд на зусилля української інтелігенції відпо­вів новою забороною українського слова, яка отримала назву «Емський акт» (підписаний 18 (ЗО) травня 1876 p.). Цей акт різко посилив репресії щодо української культури: заборонив увіз кни­жок українською мовою, українські переклади п'єс для театраль­них вистав, закрив громади, встановив суворий контроль за ви­даннями художніх творів. Урядова політика зводилася до того, щоб загнати українську культуру в глухий кут провінційної відсталос­ті, розгромити її організаційні центри, незалежно від мови, якою вони б не користувалися.

Це спричинило внутрішню кризу серед української інтелігенції: старше покоління втратило сили для боротьби за національне від­родження, середнє — орієнтувалося на аполітичний зміст своєї ді­яльності. Молодь, прагнучи активних перетворень, вступала до ре­волюційних організацій, які поширилися наприкінці XIXст. і ста­вили за мету повне повалення існуючої влади («Народна воля», соціал-демократичні гуртки, Революційна Українська партія та ін.)

Громади існували у цей час підпільно і залишалися осередками, що підтримували національне культурне життя.

Велику роль у загальноімперському визвольному й українському культурно-національному русі відіграли українські ліберали - де­мократичні діячі земського руху (Ю. Гордієнко, І. Петрункевич, Ф. Лизогуб, М. Стороженко, М. Вороний, М. Самійленко, Б. Грін-ченко, М. Коцюбинський та ін.).

Земський рух був загальноросійським, оскільки ліберали, як і революціонери, виходили з тієї засади, що тільки через кардиналь­ні зміни в центрі імперії можливі зміни в Україні. Хоча демокра­тичний земський рух ставив перед собою і такі національні завдан­ня, як створення на селі шкіл укр. мовою.

З шістдесятих років в імперії посилюється соціалістичний рух. Незважаючи на політико-ідеологічну різноманітність його впливів, залишається незмінною тенденція до розв'язання всіх проблем через досягнення соціальної справедливості. Так, в Україні з'явилися со-ціал-демократичні гуртки, сформувалися Революційна Українська партія, Народна Українська партія, а Загальна Українська органі­зація перетворилася в Українську демократичну партію.