Самостійна підготовка студентів до семінарських занять 6 страница

Майже вся територія городища була всіяна трупами. Але розрізнені острівці народного опору не могли врятувати Русь, і в 1241 р. вона була надовго за­войована. На Русі не знайшлося лідера, здатного об'єднати роздроблені кня­зівства на боротьбу. Після важких боїв в Україні монгольська армія була ослаблена. Жах охопив Європу, європейські володарі в паніці втікали в не­приступні місця, проте Русь виконала роль щита Європи. Завдавши удару по Польщі, Чехії та Угорському королівству, Батий був змушений поверну­тися назад. Територія Русі-України потрапила під монголо-татарське іго.

Основні терміни і поняття

Боярин: 1)Представник феодально-землевласницької верхівки панівного класу Київської Русі; 2) З XV ст. в Московщині — чин, служилі люди найвищо­го розряду, що входили до боярської думи. Петро І скасував боярський титул.

Варяги(від давнього скандинавського vaeringjar) — норманські воїни, що служили у візантійських імператорів. Вперше згадуються у "Повісті минулих літ", де вміщено легенду про "закликання варягів".

Воєвода— слов'янський термін, означає воєночальник, правитель. З грецької мови переклад цього слова означає: стратег, архонт, гегемон, сат­рап та ін. У Русі був начальником князівської дружини або керівником на­родного ополчення. Згадується у літописах, починаючи з X ст. Міські воєво­ди — начальники військового і цивільного управління в містах Росії. В ли­товських і польських землях — службова особа, що очолювала воєводство.

Дружина: 1)У первісному й загальному значенні — товариство, спілка, об'єднання людей; 2) У Київській Русі — збройний загін, що становив по­стійне військо князя й апарат його влади. Дружина поділялася на старшу і молодшу. Перша складалася з представників феодальної аристократії і була найближчим оточенням князя. Молодша дружина — професійні воїни, охо­роняла князя, князівський двір і майно.

Персонали

Аскольд — князь київський до 882 р. У 862 р. здійснив вдалий похід на Константинополь. Прийняв християнство. За даними "Окружного послан­ня" патріарха Фотія запровадив християнство на Русі.

Святослав— великий князь київський у 964—972 pp. Здійснив вдалі воєнні походи проти хозарів та булгарів, втрутився у боротьбу Візантії з Бол­гарією і завоював Болгарське царство. У битві з візантійською армією Іоан-на Цимісхія зазнав поразки і був змушений відмовитися від подальшої те­риторіальної експансії. У 972 р. убитий печенігами. Започаткував поділ дер­жави між своїми синами.

Тема З

Володимир Великий ("Красне Сонечко")— великий князь київський у 980—1015pp. Завершив процес об'єднання племен і створення феодальної давньоруської держави. У 988 р. провів загальне хрещення населення Русі.

Ярослав Мудрий— великий князь київський у 1019—1054 pp., син Во­лодимира Великого. Ще за життя батька, будучи князем у Новгороді, відмо­вився сплачувати данину. У міжусобній боротьбі переміг брата Святополка Окаянного. У 1036 р. розгромив печенігів і заклав Софійський собор у Києві. Сприяв поширенню освіти та науки, власним рішенням призначив першого митрополита, руського за походженням, Іларіона. За років його правління Київська держава сягнула вершин своєї могутності.

Нестор-літописець— напівлегендарний давньоруський літописець. Чер­нець Києво-Печерського монастиря з 70-х pp. XI ст. Йому приписують "Жи­тія" святих Бориса і Гліба та Феодосія Печерського, а також участь у скла­данні "Повісті минулих літ".

Найважливіші події

862р. — похід князя Аскольда на Константинополь, міжнародне визнан­ня Руської держави.

882—912pp. — правління князя Олега, який прийшов до влади внаслі­док державного перевороту, вбивши свого попередника.

912—945pp. — правління князя Ігоря.

945р. — повстання древлян проти князя Ігоря та його вбивство.

945—964pp. — правління княгині Ольги;

980—1015 pp.— правління князя Володимира Великого ("Красне Сонечко").

988р. — хрещення Русі.

1019—1054 pp.— правління Ярослава Мудрого.

1113—1125 pp.— правління Володимира Мономаха.

1188 р.— створення "Слова о полку Ігоревім".

1223 р.— поразка дружин руських князів у битві з монголами на р. Калка

1239—1240 рр.— похід Батия на Русь, завоювання монголами Чернігів ського, Переяславського і Київського князівств. Ліквідація Давньорусько держави.

Контрольні запитання та завдання

1. Назвіть основні етапи державотворчого процесу в Київській Русі.

2. Якими були особливості політичного та соціально-економічногорозвит ку Русі у X—XI ст.?

3. Охарактеризуйте державну політику Ярослава Мудрого.

4. Якими були основні причини занепаду Русі у XII—XIII ст.?

Київська Русь. Галицько-Волинська держава

Теми рефератів

1. Станово класова структура давньоруського суспільства.

2. Русь у працях іноземних мандрівників та хроністів.

3. Внутрішня та зовнішня політика князя Святослава.

4. Від язичництва до християнства.

5. Основні етапи розвитку Київської держави в XI cm.

6. Русь у добу "Слова о полку Ігоревім".

7. Боротьба Русі з татаро монгольською навалою. Причини розгрому Давньоруської держави.

8. Зовнішня політика Давньоруської держави.

9. Проблеми етногенезу українського народу (IX—XIII ст.).
10. Культура Київської Русі.

Рекомендована література

1. Брайчевський М. Історичні портрети. — К., 1999.

2. Бойко ОД. Історія України. — К., 1999. — С 31—74.

3. Гру шевський М.С. Ілюстрована історія України. — К., 1990. — С. 49— 110.

4. Борисенко В.Й. Курс української історії. — К., 1996. — С. 47—86.

5. Дорошенко Д.І. Нариси історії України. — Л., 1991. —С. 47—80.

6. Історія України / За ред. ВЛ. Смолія. — К., 1997. — С. 22—49.

7. Історія українського права. — К., 2001.

8. Крип'якевич І.П. Історія України. — Л., 1992. — С. 33—74.

9. Котляр М.Ф. Русь язичницька. Біля витоків східнослов'янської ци­вілізації. — К., 1993. — С 67—158.

10. Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства. — К., 1996.

11. Толочко П. Київська Русь. — К., 1996.

12. Толочко О., Толочко П. Київська Русь. — К., 1998.

Тема З

Питання семінарського заняття

1. Піднесення Галицького і Волинського князівств. Утворення Галиць­ко-Волинської держави.

2. Суспільні відносини та зовнішня політика Галицько Волинського кня­зівства. Його занепад: причини і наслідки.

3. Культура Галицько Волинської Русі.

Методичні рекомендації

При підготовці до семінарського заняття слід ґрунтовно опрацювати відповідні розділи навчальних посібників та підручників, окремих дослі­джень та збірників документів і матеріалів з цієї проблеми. Варто зробити необхідні висновки з них, обміркувати та скласти план відповіді з усіх пи­тань, що виносяться на обговорення.

1. Піднесення Галицького і Волинського князівств. Утворення Галиць­ко-Волинської держави.Приступаючи до вивчення першого питання, по­трібно наголосити на тому, що до середини XIIст. політична історія Волині й Галичини відома історикам у найзагальніших рисах. Наприкінці X — в першій половині XIст. адміністративним осередком земель Волині та Підкар-паття був Володимир — місто, що його заснував і назвав своїм ім'ям князь Володимир Святославич. Він передав управління цим краєм Всеволодові. Місто Володимир стало осередком єпископства і центром розвитку культу­ри в регіоні.

Після смерті Ярослава Мудрого влада на Волині часто переходила з рук у руки. Окрему князівську династію на Волині започаткував онук Володими­ра Мономаха Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі протягом 1136—1142і 1146—1154pp. Він, а пізніше його син Мстислав Ізяславич, спиралися на свої волинські володіння, ведучи боротьбу за утвердження на київському престолі. Боротьба за зміцнення Волинського князівства була нелегкою, і воно в окремі періоди своєї історії перетворювалось у своєрідну федерацію менших удільних князівств. Князі, які нерідко намагалися про­вадити самостійну політику, були в Луцьку, Пересопниці, Дорогочині, а в окремі періоди — також у Бузьку, Червені та інших містах. Після смерті в 1170р. Мстислава Ізяславича Волинь була поділена між його синами: Ро­ман став князювати у Володимирі, Володимир у Бересті, Святослав у Чер­вені, Всеволод у Белзі. Лише наполегливою об'єднавчою політикою Романа Мстиславича було забезпечено єдність Волинської землі.

По-іншому склалась доля Прикарпаття. Тут уже в 1084р. утворилися три князівства, в яких панували брати Ростиславичі, правнуки Ярослава Мудрого. Найстарший брат Рюрик Ростиславич володарював у Пере-

Київська Русь. Галицько-Волинська держава

мишльському князівстві, куди входили землі над Сяном і Верхнім Дністром приблизно до р. Стрий. Василькові Ростиславичу належало Теребовельське князівство, що включало Поділля, Буковину, східну частину Українських Карпат. На північ від Теребовельського князівства лежало Звенигородське. Воно припало третьому братові, Володареві, який після смерті Рюрика став князем і у Перемишлі. 1099 р. він, спільно з Васильком Теребовельським, переміг військо угорського короля в битві під Перемишлем, таким чином на деякий час припинивши напади Угорського королівства на Підкарпаття.

Син Володаря Володимир (якого літопис називає Володимирком) об'єднав Перемишльську, Теребовельську, Звенигородську землі у складі одного кня­зівства. У 1144 р. він зробив своїм столичним містом Галич над Дністром. Лише у Звенигородському князівстві певний час правив його племінник Іван Ростиславич (Іван Берладник). У 1145 р. відбулося повстання жителів Гали­ча, які "ввели у місто" Звенигородського князя. Проте внаслідок кровопро­литної боротьби Володимиркові вдалося не тільки витіснити Івана Рости-славича з Галича, а й приєднати до своїх володінь Звенигород.

Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за правління Воло-димиркового сина Ярослава Осмомисла, батька оспіваної у "Слові о полку Ігоревім" Ярославни. Його володіння сягали вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в нижній течії Пруту й Дунаю опинились у певній залежності від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі, що, у свою чергу, сприяло розвиткові міст князівства.

Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні відносини не лише із сусідами, а й з Візантією, Священною Римською імперією. З щирим подивом говориться про Яросла­ва у "Слові о полку Ігоревім":

Галицький Осмомисле Ярославе!

Високо сидиш ти на своїм золотокованім

престолі,

підпер гори Угорські своїми залізними

полками...

Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями, Волинська і Галицька земля здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні відносини. Ці відносини стали передумовою об'єднання Волині й Галичини в одному князівстві. Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинсь­кий князь Роман Мстиславич на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там утвердитися. Лише в 1199 p., після смерті Володимира Яро­славовича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстиславичу вдалось домогтися об'єднання під своєю владою Волині й Га­личини в одне князівство. Незадовго до смерті Роман утвердився і в Києві.

___________________ Тем:

J—■—■———^^^^———

Кияни охоче перейшли на бік Романа і відчинили йому Подільські ворої

Утворення об'єднаної Галицько-Волинської держави було подією великої історичної ваги. Недаремно літописець називав Романа великим князем, "ца­рем на Русі", "самодержцем всея Русі", причому слово "самодержець" впер­ше в літопису застосовано саме щодо нього. Цей титул, перекладений з грець­кого титулу візантійських імператорів — автократор, засвідчив зміцнення позиції великого князя, підпорядкування ним непокірних боярських угрупо­вань. Саме у Романа Мстиславича шукав притулку імператор Візантії Олек­сій III Ангел після захоплення Константинополя хрестоносцями.

Із захопленням пише автор літопису про те, що великий князь Роман "переміг усі поганські народи, мудрістю розуму додержуючи заповідей Бо­жих. Він бо кинувся на поганих як той лев, сердитий же був як та рись,...пе­реходив землю їх як той орел, а хоробрий був як тур, бо він ревно наслідував свого предка Мономаха..."

Роман здобув собі авторитет сміливими й успішними походами на по­ловців та литовців. Згодом він утрутився в боротьбу між гвельфами (при­хильниками пап) та гібелінами (прибічниками імператорської династії Го-генштауфенів), виступивши на боці Філіппа Швабського Гогенштауфена, який боровся за владу в імперії з Оттоном IV Саксонським, союзником пап. На шляху до Саксонії Роман Мстиславич загинув у випадковій сутичці з військом краківського князя Лешка Білого під Завихостом на Віслі (1205).

2. Суспільні відносини та зовнішня політика Галицько-Волинського кня­зівства. Його занепад: причини і наслідки.Вивчаючи друге питання, необ­хідно акцентувати увагу на тому, що смертю Романа скористались галицькі боярські угруповання, які не допустили до влади Романової вдови та його малолітніх синів Данила і Василька. Як тільки княжичі підросли, вони роз­почали тривалу і запеклу боротьбу з боярством за престол Волині, а пізніше і Галичини.

Могутність великих бояр у Галицькій землі пояснюється не тільки різно­манітністю їхніх прибутків (розвинуте сільське господарство, солеварні про­мисли, торгівля), а й тим, що в ході боротьби за утвердження своєї династії на Прикарпатті Ростиславичі мусили залучити на свій бік місцеву боярську верхівку. Для цього був один шлях — надання їм посад і, головне, маєтків, які стали базою зростання впливу боярських родів, дали їм потім змогу про­тидіяти спробам зміцнення князівської влади. На жаль, нерідко найбагатші бояри вважали більш вигідним для себе іноземне покровительство. Вони виходили з того, що правителям-чужинцям важче, ніж своїм, домогтися підтримки широких кіл населення, і це спонукатиме їх давати привілеї боя­рам, як головній своїй опорі.

Втягнення іноземних покровителів-угорців, а пізніше і поляків у внутрішні конфлікти боярства з князями вело до зміцнення позицій бояр і

Київська Русь. Галицько-Волинська держава

до небаченого в інших князівствах загострення їх боротьби з князівською владою. Ось що трапилось, скажімо, під час короткого правління в Галичині трьох синів Ігоря Святославича, внуків по матері Ярослава Осмомисла. Боя­ри самі запросили їх, сподіваючись, що князі з Сіверськоі землі стануть слух­няним знаряддям у їхніх руках. Коли ж Ігоровичі стали домагатись реаль­ної влади, розгорілась боротьба не на життя, а на смерть. Ігоровичі влашту­вали розправу над великими боярами, і "вбито їх було числом 500, а решта розбіглися". В 1211 р. бояри, запросивши на допомогу угорське військо, за­хопили двох Ігоровичів і "повісили задля помсти". Через два роки провідник боярства Володислав Кормильчич насмілився сісти на князівському пре­столі — це був єдиний випадок титулування князем людини з-поза династії Рюриковичів. Ще 1214 р. з допомогою частини бояр угорці, які вступили в союз з Краківським князівством, захопили Галич і проголосили "королем королівства Галицького" п'ятирічного угорського королевича Калмана (Ко-ломана), якого одружили з дворічною польською княжною Саломеєю. Від цієї, по суті воєнної, окупації визволив галичан новгородський князь Мсти­слав Удатний, який разом з Данилом Романовичем (одруженим з його доч­кою) успішно відбив наступ угорського і польського військ. Однак пізніше Мстислав передав князювання не Данилові, а молодшому угорському коро­левичеві Андрію, одруженому з другою дочкою Мстислава. Врешті-решт, після наполегливих зусиль Данилові вдалося утвердитися на Волині, звідки він розпочав наступ на Галицьку землю. 1230 р. Данило Романович витіс­нив угорців із Галича, але не зміг утриматися в місті. Це повторилося 1233 р.

Оскільки політично безпринципні боярські угруповання йшли на угоди з угорськими феодалами, які прагнули захопити Галичину й Волинь, бороть­ба Данила і Василька Романовичів проти бояр і за об'єднання галицько-во­линських земель набувала характеру визвольної війни за державну неза­лежність. Романовичі спирались на широкі кола населення і на ту частину бояр, що розраховувала на покровительство князів, їх підтримали містичі — міські купці і ремісники, в тому числі іноземні поселенці у деяких найбіль­ших містах (вірмени, німці та ін.). Вони були прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади (лише пізніше, коли держава ослабла, міські колонії католиків стали орієнтуватися на своїх одновірців — інозем­них агресорів). Для перемоги Романовичів мала істотне значення і позиція селян-общинників, які входили до княжого пішого війська. Зміцнення бо­ярства не віщувало смердам нічого доброго, а ілюзії про "доброго князя" уже в той час були поширені в народі. Союз князівської влади, боярства, що їй служило, і міської верхівки був спрямований на встановлення такого варі­анта державного ладу, який значно більше відповідав потребам економічно­го і культурного розвитку, ніж боярська олігархія.

Князь намагався створити центральний апарат управління з вірних собі бояр. У такому апараті найпомітнішою фігурою, своєрідним заступником

З Історія України

Тема З

князя у військових, адміністративних і судових справах став двірський. Вдосконалюючи державний апарат, прямуючи до спеціалізації його ланок, князі спирались і на досвід інших країн.

У результаті тривалої боротьби Данилові Галицькому вдалось подолати угруповання галицьких і перемишльських бояр, які орієнтувались на підтримку Угорського королівства. У 1237—1238 pp. Данило остаточно укріпився в Галичі. Волинь він залишив молодшому братові Василькові, який у всіх важливих справах діяв спільно з Данилом. 1238 р. Данило роз­громив тевтонських рицарів Добжинського ордену, що захопили місто Доро-гочин, і взяв у полон магістра ордену Бруна. За словами літопису, Данило напередодні проголосив: "Не личить держати нашу батьківщину крижевни-кам (хрестоносцям)". Незадовго до зруйнування Києва Батиєм Данило укрі­пився в Києві та посадив там тисяцького Дмитра, досвідченого і хороброго воєводу, якому й довелось керувати обороною міста.

Столицею свого князівства Данило Романович обрав нову резиденцію Холм, де побудував оборонні споруди, церкви, заклав гарний парк. Літопи­сець показує планомірний, цілеспрямований характер містобудівної діяль­ності Данила і його брата Василька Романовича. За їхнім наказом були спо­руджені міста-замки Данилів, Крем'янець, Угровеськ та ін. До міст Данило запрошував "сідлярів, і лучників, і тульників, і ковалів заліза, й міді, і срібла, і життя наповнювало двори навколо замку, поля і села". Ці слова у літописі наводяться при описі заснування Холма, але вони стосуються й інших новозбудованих міст.

Фортифікаційна і будівельна діяльність Романовичів була дуже своєчас­ною. Подолавши впертий опір на лінії укріплень вздовж Верхнього Тетере­ва, Горині й Случі, Батий на початку 1241 р. рушив на Волинь. Як вказує літописець, хан, побачивши, що не зможе взяти Крем'янець і Данилів, відступив. Очевидно, героїчна оборона цих укріплених фортець спричини­лась до того, що орда вирішила не затримувати свого походу до головного міста Волині — Володимира. Боротьба за володимирський дитинець була кривавою. Дружинники й озброєні містичі боролись до кінця, до останнього воїна. Бастіонами опору стали муровані церкви, які після відходу орди за­лишились заповнені трупами. Так само самовіддано, як свідчать дані архео­логії, захищалися інші міста та феодальні замки. Данило, який у той час повертався з Угорщини, зупинився в Синевідському монастирі (в сучасному Сколівському районі); тут він дізнався про навалу і був змушений поверну­тись до Угорщини, "бо мало з ним було дружини". Ймовірно, шлях орди про­ходив з Прикарпаття на Верецький і через Буковину на Роднянський пере­вали. Коли в Угорщині стало відомо про наближення орд Батия, був посла­ний палатин Григорій з дорученням перекрити карпатські "ворота". Але він здав їх без опору. Не затримуючись у Карпатах, орди Батия рушили в Угор­щину, де об'єдналися з іншою частиною орди, яка поверталась із Польщі та Чехії. Зруйнування міст і сіл, величезні людські втрати — все це завдало непоправного удару економіці та культурі краю.

Київська Русь. Галицько-Волинська держава

Все ж Галицько-Волинська земля потерпіла порівняно менше, ніж східні князівства. Це дало змогу відразу після відходу орди приступити не тільки до відбудови зруйнованих міст, а й до спорудження нових. Зокрема, було зведено могутні укріплення Холма, збудовано Львів, який названо за ім'ям Данилового старшого сина Лева. Одночасно і далі доводилось воювати з не­покірними боярами, які робили ставку на Ростислава Михайловича Черні­гівського та його союзників.

У 1245 р. військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві з військом угорського короля та його союзниками біля м. Ярослава на Сяні. Ярославська битва, в якій Данило підтвердив славу хороброго воїна і здібно­го полководця, надовго зупинила агресію угорських феодалів на північ від Карпат. Близько 1250 р. між Данилом і угорським королем Белою налаго­дились дружні стосунки, які були закріплені шлюбом сина Данила Лева з донкою Бели Констанцією.

Але спроба організувати достатньо сильний союз проти ординців не вда­лася. Не маючи змоги чинити опір переважаючим силам Золотої Орди, Да­нило був змушений поїхати на переговори до хана Батия в його столицю Са­рай (поблизу гирла Волги). Хан прийняв Данила з почестями, але сучасни­ки розуміли, що ця поїздка означала визнання залежності від орди. "О, гірша будь-якого зла честь татарська!" — написав з цього приводу літописець. По­дальша діяльність Данила свідчить, що він тільки в крайніх обставинах йшов на підпорядкування орді, щоб таким чином отримати перепочинок і зібрати сили для вирішальної боротьби. Саме з цією метою було споруджено кілька укріплених міст, які мали, за словами літопису, бути опорою "проти безбож­них татар". Поступово, спершу дуже обережно, Данило знову починає шу­кати союзників для боротьби з ординцями. В 1254—1255 pp. війська Дани­ла, його брата Василька і сина Лева здобули міста, що піддалися татарам (Болохівські міста в районі Случі й Тетерева), а коли загони хана Куремси перейшли в контрнаступ, відтіснили тих у свої кочовища. Однак після при­ходу 1258 р. величезного війська Бурундая Данило і Василько були змушені розібрати укріплення найбільших фортець на доказ того, що вони "мирни-ки" орди. Лише столичний Холм не скорився і зберіг свої фортифікаційні споруди.

Данило проводив активну зовнішню політику. Після смерті останнього австрійського герцога з династії Бабенбергів син Данила Роман одружився з Гертрудою Бабенберг і за допомогою угорського короля спробував оволодіти герцогським престолом Австрії. Ця спроба була невдалою (в результаті три­валої боротьби з 1282 р. тут укріпилась династія Габсбургів).

Міжнародному авторитетові Данила сприяло вінчання його в 1253 р. отриманою від папи Інокентія IV королівською короною. Місцем коронації Данило обрав Дорогочин на Підляшші, щоб підкреслити свої права, на це місто, де свого часу розгромив тевтонських лицарів. Західноєвропейські хроніки називали Галицько-Волинське князівство королівством задовго до дорогочинської коронації, тому, надсилаючи в подарунок Данилові корону,

Тема З

папа рахувався з реальними фактами. Відносини холмського двора з Римом мали політичний характер.

Після смерті Данила Галицького (1264) його син Шварно Данилович на короткий час об'єднав Галицьке князівство з Литвою. Лев Данилович (по­мер 1301 p.), який успадкував Львів і Перемишль, а після смерті Шварна — Холм і Галич, значно розширив свої володіння, приєднавши до них Люблін­ську землю і частину Закарпаття з м. Мукачевим. У Володимирі правив у цей час Володимир Василькович (1270—1288), у Луцьку — Мстислав Дани­лович (з 1289 р. також у Володимирі).

На початку XIV ст. Волинське і Галицьке князівства знову об'єднались у руках одного князя — Юрія І Львовича, внука Данила Галицького.

Скориставшись із внутрішніх заколотів у Золотій Орді, Галицько-Во-линське князівство змогло на деякий час знову пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу. Показником могутності Юрія І було те, що він, як і Данило, прийняв королівський ти­тул, іменуючи себе королем Русі (тобто Галицької землі) і князем Володи­мира' (Волині). Йому вдалося домогтися від константинопольського патрі­арха встановлення окремої Галицької митрополії, до якої входило кілька єпархій — Володимирська, Луцька, Перемишльська, Турівсько-Пінська (пе­ред тим всі землі Русі входили до складу однієї митрополії — Київської). Утворення Галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної культури і допомагало захищати політичну незалежність об'єднаного князівства. До речі, перший галицький митрополит Петро пізніше став першим московсь­ким митрополитом.

У 1308—1323 pp. у Галицько-Волинському князівстві правили сини Юрія — Лев II і Андрій. З їхніми іменами пов'язана важлива сторінка історії Закарпаття. В 1315 р. тут почалося повстання місцевих феодалів проти ко­роля Угорщини Карла-Роберта, основоположника нової династії — Анжуйсь-кої. Деякі історики припускають, що в повстанні взяли участь і селяни За­карпаття. На чолі повстанців стали наджупан Землинського й Ужанського комітатів Петро, син Петра Петуні, а також палатин Копас. Близько 1315 р. Петро їздив до Галицької землі, щоб запросити на угорський престол одного з галицько-волинських князів — Андрія або Лева Юрійовичів. Повстання охопило значну частину Закарпаття, але, не отримавши достатньої підтрим­ки, зазнало поразки. В 1320 р. на заклик наджупана Петра повстання розго­рілося знову, однак близько 1322 р. було придушене. Мабуть, саме тоді Га-лицько-Волинське князівство втратило Мукачеве і прилеглу округу.

На міжнародній арені Галицько-Волинське князівство за Андрія і Лева Юрійовичів орієнтувалось на союз із Тевтонським орденом. Це було корисна як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв'язку з тим, що все більш відчутним був натиск Литви на північні окраїни князівства. Збереглась гра­мота Андрія і Лева 1316 р. про підтвердження союзу з орденом, якому га­лицько-волинські князі обіцяли захист від Золотої Орди. Отже, хоч Галиць ко-Волинське князівство мусило визнавати формальну залежність від Зо

Київська Русь. Галицько-Волинська держава

лотої Орди, фактично воно провадило самостійну зовнішню політику. Польський король Владислав Локетко називав своїх східних сусідів князів Андрія і Лева "непоборним щитом проти жорстокого племені татар". Ви­снажлива боротьба із зовнішніми ворогами, гострі внутрішні конфлікти князів з боярами і війни князів між собою ослаблювали сили Галицько-Во-линського князівства, і цим скористалися сусідні держави. Після смерті ос­таннього галицько-волинського князя Юрія II польський король Казимир III напав на Львів, пограбував княжий палац на Високому Замку (звідки вивіз "дві корони величезної вартості, оздоблені дорогими каміннями і перлами, а також мантію і трон"), але скоро був змушений відступити. Правителем Галицької землі став боярин Дмитро Детько, натомість на Волині укріпився князь литовського походження Любарт (Дмитро) Гедимінович, який при­йняв мову і звичаї місцевого населення.