Міжгалузеві й галузеві принципи 15 страница

Обов'язкові правила поведінки людей можуть складатися до і після виникнення держави, але незалежно від неї, як правові або інші звичаї і ділові звичайності, що виникали стихійно внаслідок багаторазового повторення і з часом ставали звичкою.

Як приклади можна навести звичаї святкувати церковні свята, вироблені протягом тривалого часу процедурні правила (передо­плати за товар, початок роботи парламенту нового складу з ви­ступу і головування старшого за віком депутата, традиційні про­ведення певних зборів тощо).

Правила такого ґатунку згодом можуть бути санкціоновані державою, тобто офіційно або з мовчазної згоди визнаватися нею як дозволені або загальнообов'язкові, як такі, що набувають державного захисту. В деяких випадках вони законодавчо за­кріплюються.

Складовою провідною частиною права є природні права люди­ни, які існують незалежно від державної волі, — право на гідність, на життя, особисту безпеку і недоторканність, на свободу пересу­вання, на їжу, житло і т. ін. Ці права мають всезагальний характер. Навіть у тому разі, коли вони законодавчо не закріплені, держава повинна їх захищати. Ці права випливають з природи самої люди­ни, є невід'ємними і діють безперервно. Більшість з них закріплю­ються в конституціях і в міжнародних актах.

Право як певний діючий феномен, що реалізує моральні прин­ципи, не можна собі уявити без застосування державними служ­бовцями настанов, що базуються на певних уявленнях про право, тобто на їхній правосвідомості. Ці погляди і відповідні настанови є за своєю природою нормативними і спрямовують поведінку всіх суб'єктів. Правосвідомість заповнює через так звану аналогію права прогалини в правовому регулюванні суспільних відносин, забезпечує правильне нормативне тлумачення і застосування уповноваженими особами встановлених державою правил по­ведінки людей, — вона нібито прирощує правові норми, без чого

РОЗДІЛ XII

І

неможлива реалізація справедливості, що становить основу пра­ва (наприклад, при визначенні суми відшкодування заподіяної матеріальної або моральної шкоди, призначенні конкретного кримінального покарання).

Наявність різних проявів права підтверджує, що воно може діяти до появи законодавства (дозаконодавче право) на основі ба­гаторазового повторення і захисту державою певних дій або відносин. З появою держави право найчастіше закріплюється нею в нормативних актах або інших джерелах і діє через них (законо­давче право). Маючи нормативну природу, природні права, судова та інша державна практика, прецедентне і звичаєве право можуть діяти або діють і поза законодавством (позазаконодавче право).

У цілому ж, хоч би про який з загальних проявів права йшло­ся, кожен з них пов'язаний з існуванням відправних багаторазово повторюваних типових ситуацій. Право завжди безпосередньо відображає потреби суспільного розвитку і спрямоване на нор­мативне регулювання суспільних відносин. Під час формального закріплення цих відносин вони можуть втілюватися в більш кон­кретні права і обов'язки, які безпосередньо формулюються дер­жавою і встановлення яких випливає з потреб подальшого роз­витку суспільних відносин.

Нормування суспільних відносин завжди потребує встановлен­ня певної міри можливої поведінки людей. Йдеться передусім про міру їх свободи і рівності, оскільки ні перша, ні друга не мають аб­солютного характеру. Встановлення цієї міри є необхідним для розмежування різних інтересів. Людина, яка живе в суспільстві, не може бути вільною від суспільства. Вона вимушена і повинна по­ступатися певними своїми інтересами заради інтересів інших членів суспільства і суспільства в цілому. Виникає потреба встано­вити міру належної поведінки кожного члена суспільства, кожно­го суб'єкта прав. Ця міра відображає згоду суб'єктів права на певне суспільно необхідне обмеження власної свободи заради того, щоб їх свобода поважалась іншими суб'єктами права. Така міра і вста­новлюється об'єктивним правом. Право визначає, що може або му­сить робити держава, її органи, кожен громадянин, встановлює відповідні дозволи і заборони. Мета права полягає в поєднанні сво­боди кожного зі свободою усіх. Характер цього поєднання зале­жить від особливостей економічних, політичних, соціальних та інших відносин, властивих тому чи іншому суспільству. Таким чи­ном, право виступає як природна міра свободи, що легітимована, тобто відповідає інтересам і волі суб'єктів суспільних відносин. Об­меження свободи, встановлені правом, залежать від матеріальних 182

ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО

умов життя суспільства, рівня його культури, національних, кліма­тичних та інших особливостей окремих країн. Саме взаємні обме­ження людьми власної свободи є однією з необхідних передумов досягнення їх юридичної рівності. Юридичну рівність не слід плу­тати з фактичною, бо нерівними є суб'єкти, до яких застосовується принцип рівності (за фізичними даними, за освітою, майновим ста­ном і т. ін.). Право закріплює рівність всіх перед законом, але вод­ночас встановлює її міру. Це необхідно для запобігання зловжи­ванню цим принципом. Наприклад, рівні економічні можливості і рівне право утворення органів засобів масової інформації обме­жується забороною монополізації цих сфер, рівне право на здобуття вищої освіти — закріпленням існування як безоплатного, так і оплачуваного навчання.

Ідеї про відображення в праві міри свободи і рівності, про що писав ще І. Кант, знайшли своє втілення в працях вче'них-юристів. За радянських часів саме такий підхід для з'ясування природи пра­ва започаткували В. Нерсесянц у Росії і М. Козюбра в Україні¹.

Серед різних думок про природу права можна зустріти і таку, де право тлумачиться як міра свободи, рівності і справедливості. Такий підхід є помилковим, бо справедливість як правовий прин­цип не підлягає нормуванню (виміру) і не може бути, хоча б част­ково, відчужена.

Наведені положення про закріплення загальної свободи і рівності в праві підводять нас до питання про визначення права. Багатогранність такого складного явища, як право, обумовлює можливість його всебічної характеристики лише в деяких визна­ченнях, кожне з яких відбивало б певну грань (аспект) його існу­вання. Урахувавши основні ознаки права, спробуємо дати його найбільш загальне визначення.

Отже, право слід розуміти як засновану на уявленні про спра­ведливість міру свободи й рівності, що відображає потреби су­спільного розвитку, яка у своїй основі склалася в процесі повторю­ваних суспільних відносин і визнається й охороняється державою.

Ознаки права

Наведене вище визначення права є дуже загальним, потребує більш детального аналізу ознак, що їх воно безпосередньо міс­тить, а також виведення інших найважливіших його ознак.

¹ Див.: Нерсесянц В. С. Право и закон: их различие и соотношение // Во-
просьі философии. - 1988. - № 3; Козюбра Н. И. Социалистическое право и
общественное сознание. - К., 1979. .

РОЗДІЛ XII

Ознаки права можна поділити на дві групи: соціальні і юри­дичні. Соціальні ознаки сучасного права — це передусім ті озна­ки, що забезпечують втілення у праві ідеалів справедливості, де­мократії, гуманізму. Ці ідеали мають як загальнолюдський, так і конкретно-історичний характер, визначають обов'язкову спря­мованість права в бік соціального прогресу і знаходять свій вияв у специфічних властивостях права як засобу забезпечення свободи і рівності людей у суспільстві.

Право як міра свободи і рівності складається між учасниками суспільних відносин, а тому безпосередньо відображає характер цих відносин. При цьому відносини, в яких втілюється воля їх' учасників, а разом з ними і право, складаються об'єктивно, а не є чистим продуктом державної волі. Все це свідчить про залежність права від умов економічного, політичного і духовного життя того чи іншого суспільства, про неприпустимість відриву права від життя, що забезпечує обґрунтованість і реальність його змісту.

Саме тому правовий характер мають лише такі правила і відносини, що охороняються державою, сприймаються громадя­нами як суспільно необхідні, легітимні, зміст яких ними схва­люється. Право, як і держава, складається на певній соціальній базі і, узгоджуючи різні інтереси, водночас відповідає певним суспільним поглядам. Тому характер суспільних відносин, на базі яких встановлюються права, багато в чому залежать від того, яка соціальна група, клас або прошарок відіграє провідну роль і «за­дає тон» у суспільстві. Право може бути і результатом суспільно­го компромісу.

Щодо юридичних ознак права, то йому насамперед властива нормативність. Право є засобом нормування поведінки людей, встановлення справедливої міри свободи цієї поведінки. Норма­тивність права полягає в тому, що воно містить загальнообов'яз­кові права і обов'язки для невизначеного кола суб'єктів, тривало і багаторазово застосовується до передбачених ним життєвих си­туацій. Право має первинний характер'. Моделі поведінки людей, які є суб'єктами права, складаються з таких їх прав і обов'язків, які мають первинний характер. Головні прояви права — правові відносини, норми, принципи і правосвідомість — мають при вста­новленні і реалізації повторюваний характер і в цьому смислі є теж нормативними.

Основу права становлять класичні правила поведінки, які ді­ють стосовно необмеженого кола осіб і розраховані на багатора­зове застосування (наприклад, правило, що регулює взаємовід-184

ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО !

носини кредитора і боржника). Нормативна основа права скла­дається з трьох головних елементів — дозволів, велінь і заборон. Під дозволом розуміють надання суб'єктові права можливості діяти на свій розсуд заради задоволення певного інтересу. Веління втілюються в правило, яке має категоричний характер і змістом якого є безальтернативне спрямування поведінки суб'єк­та права. Заборона вимагає безумовного утримання суб'єкта пра­ва від тієї чи іншої поведінки.

Ознакою права є його обов'язковість. Повторюваність пев­них дій, що зрештою стають зразком поведінки, приводить до внутрішнього їх сприйняття людьми як обов'язкових. Більшість фактичних проявів права набувають формального визначення че­рез закріплення або деталізацію в нормативних актах, судових та адміністративних прецедентах, сама наявність яких свідчить про обов'язковість зазначених у них правил. Це може відбуватися че­рез безпосередньо сформульовані державою правила поведінки людей або санкціонування, тобто офіційно-формальне чи з мов­чазної згоди визнання загальнообов'язковими певних звичаїв або актів недержавних організацій. Головним проявом загально­обов'язковості права є його захищеність з боку держави, яка га­рантує право не тільки на звернення в разі правопорушень до державних органів, і передусім до суду, а й застосовування до правопорушників державного примусу.

Це свідчить, що захищеність права багато в чому пов'язана з такою його ознакою, як примусовість. В умовах тоталітаризму вказівка на забезпечення застосування права примусовою силою держави (А. Вишинський) відбивала властивий 30-м рокам напря­мок правової політики на залякування громадян, на репресії, ма­сове застосування державного примусу. Проте державний за­хист вимог права, — а він є його обов'язковою ознакою, — не можна розуміти спрощено як можливість спиратися в процесі ви­конання права тільки на примусову силу держави, а тим більш на застосування насильницьких методів. Виконання права повинне гарантуватися впевненістю виконавців у тому, що воно справед­ливе і його вимогам слід підкорятися, правовою освітою і вихо­ванням громадян, встановленням державного нагляду і контролю за виконанням Конституції і законів. Особливу роль у державно­му захисті права відіграє суд, який, здійснюючи правосуддя, зовсім не обов'язково звертається до застосування державного примусу. Можна лише дорікати тим суб'єктам права, які недо­статньо розуміють значення судового захисту своїх прав.

РОЗДІЛ XII

Право безумовно передбачає можливість застосування примусу до його порушників. Але це треба розуміти лише як обов'язковість наявності в правових нормах вказівки на можливість застосування тих чи інших примусових заходів до порушників. Отже, державний примус виступає як гарантія, передбачена правовими нормами на випадок можливого порушення права. Саме так слід трактувати вказівку на примусовість як конститутивну ознаку права.

Щодо забезпечення належної реалізації права, то вона зале­жить від рівня правосвідомості громадян, більшість яких доб­ровільно виконує правові вимоги, а також рівня виховної, заохо­чувальної та організаційної роботи державних органів. Лише для деяких суб'єктів права наявність погрози застосування держав­ного примусу має стимулюючий попереджувальний характер.

Однією з найважливіших властивостей права є його здат­ність виступати в ролі регулятора суспільних відносин. Саме в цьому полягає соціальне призначення права. Правове регулю­вання відбувається в результаті впливу норм права на свідомість людей, а через неї — на їх поведінку. її одноманітність і повторю­ваність, відповідність вимогам права становить зміст правового регулювання. Вплив права на суспільні відносини може відбува­тися в кількох напрямках. Право здатне фіксувати існуючі су­спільні відносини, сприяти їх розвитку, ліквідувати перепони на шляху суспільного прогресу, гальмувати розвиток тих відносин, у яких суспільство не' зацікавлене, сприяти створенню умов для витіснення старих і появи нових суспільних відносин. Отже, воно може бути як творчим, так і руйнівним фактором.

~~1 § 4. Функції права і його соціальна цінність

З регулятивними можливостями права пов'язані його функції.

Під функцією права слід розуміти головні напрямки його впливу на суспільні відносини. Ці напрямки обумовлені соціаль­ним призначенням права.

Вплив права здійснюється через свідому належну або можли­ву поведінку людей. Він є проявом динаміки права і реалізується через виконання суб'єктом права своїх прав і обов'язків.

Функції права безпосередньо спрямовані на виконання зав­дань, що стоять перед суспільством. Слід розрізняти економічні, політичні, культурні, виховні, інформаційні, екологічні та інші функції права.

ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАНО

Щодо власне юридичних функцій права, то вони поділяються на регулятивну і охоронну. Регулятивна функція спрямована на закріплення суспільних відносин або забезпечення їх розвитку. У здійсненні регулятивної функції особливого значення набуває конституційне закріплення форм власності і основних політич­них інститутів, що існують у суспільстві. Суспільні відносини, та­ким чином, вводяться правом у певні рамки. Функція правового регулювання може бути спрямована на впорядкування і розвиток суспільних відносин, на визначення конкретних напрямків по­ведінки людей, реалізацію ними своїх прав і обов'язків (напри­клад, регулювання договірних відносин). Нині в Україні це набу­ті- ває особливо великого значення для розвитку ринкових відносин ' ^ і демократії. Регулятивна функція права здійснюється на основі правових велінь і дозволів. Регулювання при цьому може бути за­гальним, коли регулюється поведінка широкого кола невизначе-них суб'єктів (наприклад, правило про необхідність здійснення реєстрації нових політичних партій або встановлення розміру по­датку) або індивідуальним — коли регулюється поведінка кон­кретної особи чи вузького кола осіб (наприклад, через рішення, що виносяться судом у конкретній справі), тобто через акти за­стосування права.

Завданням охоронної функції права є здійснення впливу на суспільні відносини шляхом поступового витискування тих явищ, які є небажаними для суспільства. Ця функція здійснюється зара­ди охорони особистості і суспільної безпеки з допомогою вста­новлення заборон та негативних наслідків порушень, шляхів ви­конання прийнятих щодо правопорушників рішень і т. ін. Слід звернути увагу на дещо умовний характер поділу функцій права ^: на регулятивну і правоохоронну. Обидві функції є проявом однієї властивості права — бути регулятором суспільних відносин, бо і при здійсненні охоронної функції суспільні відносини теж регу­люються. В обох випадках йдеться про перетворення норматив­ності права на урегульованість суспільних відносин. Різними ли­шаються тільки завдання, які виконуються при здійсненні регуля­тивної і правоохоронної функцій.

Здатність права бути регулятором суспільних відносин — го­ловна його корисна властивість. Саме через наявність цієї влас­тивості право має величезну інструментальну цінність — воно є ! необхідним і корисним для суспільства феноменом, важливою складовою нормативної основи його життя. Так, згідно зі ст.З Конституції України, що визнає людину найвищою соціальною

РОЗДІЛ XII

ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО

І

цінністю, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Право, регулюючи суспільні відносини, сприяє правильному поєднанню інтересів особи і суспільства в цілому. Цінність діючого в суспільстві права багато в чому залежить від його розвиненості, системності, узгодже­ності, стабільності і динамічності, без чого не може існувати роз­винута система права. Регулюючи суспільні відносини, право вносить у суспільство організованість, виступає знаряддям ор­ганізації державного управління, здійснення програмування, соціального контролю тощо. Внаслідок цього право виступає як унікальний феномен, здатний спрямувати розрізнені волі і дії ти­сяч і мільйонів людей в одному напрямку, перетворюючи їх фак­тично на єдину волю, що відповідає інтересам суспільства, має всезагальнии характер і покликане на забезпечення соціального прогресу.

Але цінність права не обмежується його здатністю регулюва­ти суспільні відносини. Право має власну, незалежну від прита­манних йому корисних властивостей загальнолюдську цінність. Основною характеристикою права є погляд на нього як на втілен­ня основоположного принципу справедливості. Йдеться не про абстрактну, а про конкретно-історичну справедливість. Треба врахувати, що уявлення про справедливість у різні історичні епо­хи суттєво змінювались. Оцінюючи, наприклад, міру справедли­вості феодалкного права, ми не повинні виходити з сучасних уяв­лень про справедливість права, в основі яких лежить уявлення про його відповідність принципам гуманізму, свободи, рівності. Авторитет права завжди залежить і від рівня легітимності, тобто від того, наскільки членами суспільства його вимоги сприймають­ся як справедливі, як такі, що відповідають їх волі й інтересам. В усякому разі, право завжди виступає і сприймається як анти­под свавілля, а несправедливі закони суперечать його принципам. Цінність права особливо яскраво проявляється в тих державах, до яких належить і Україна, де проголошено принцип його верхо­венства (ст. 8 Конституції України). З цього принципу, зокрема, випливає першість і підвищена цінність права щодо держави, об­меженість і пов'язаність правом всіх державних органів, які зо­бов'язані діяти відповідно до вимог права і у формах, встановле­них правовими нормами. Найскладніші колізії суспільного життя повинні вирішуватися виключно на основі права. Цінність права полягає в його гуманізмі, спрямованості на забезпечення пріори­тету прав людини, її свободи, всезагальної рівності, концентро-188

ваному виразі в ньому справедливості. Саме тому воно закріплює і встановленням державного захисту перетворює на загально­обов'язкові найважливіші норми і принципи моралі. Цінність пра­ва полягає і в тому, що його зміст завжди є показником рівня цивілізованості суспільства. В праві закріплений досвід певного народу, його досягнення в різних галузях життя, ставлення суспільства до особистості. Звідси і випливає цінність права як досягнення суспільства, важливого показника його культури.

§ 5. Співвідношення права і форм його зовнішнього прояву

Верховенство і пріоритет права щодо держави знаходить свій вияв у тому, що держава не створює основних положень нового права, а лише юридично оформлює потреби соціального розвит­ку і відносини, які склалися в суспільстві, офіційно повідомляє про їх захист державою. Такого захисту в тій чи іншій формі (на­приклад, через діяльність судів) право завжди вимагало, навіть тоді, коли писаного права ще не було, а держава ще остаточно не сформувалася. Це свідчить про те, що право може існувати неза­лежно від того, втілено воно в певній державній формі чи ні.

Отже, право є об'єктивним виявом характеру суспільних відносин, а закон та інші його форми є суто суб'єктивними яви­щами, що їх державні органи формулюють заради їх юридичного оформлення.

Право і форми його вияву є юридичними категоріями, які тісно пов'язані між собою. Вони ні в якому разі не повинні ото­тожнюватися і водночас протиставлятися, їх слід розглядати в єдності. Якщо право включає в себе систему суспільних відносин, правил поведінки, реалізація яких постійно повторюється і які охороняються державою, то форми (джерела) права, і зокрема законодавство, є важливим способом існування і зовнішнього ви­раження цих правил і відносин. Право як система правил по­ведінки (норм) становить зміст закону або інших форм права.

Головними формами існування права є писане право (законо­давство), звичаєве право, прецедентне право, договірне право. Писане право (законодавство) формулюється державними органами. Воно превалює в країнах континентальної Європи, в то­му числі в Україні. Складається писане право з ієрархічної систе­ми правових нормативних актів. Найвищими в цій системі є акти парламентів — закони. Звичає в є право —перша історична

розаіл хп

форма права, нині найпоширеніша серед країн з консервативним способом життя. Воно складається з норм, санкціонованих дер­жавою, тобто таких, що набули її захисту. Більша чи менша його розвиненість в окремих країнах залежить від особливостей істо­ричного розвитку й економічних та політичних умов, що склалися в них. Прецедентне право являє собою систему прецедентів. Прецедентом вважається той принцип, який покладений в основу вирішення якоїсь конкретної справи судовим або іншим держав­ним органом, застосування якого стає обов'язковим при вирішенні всіх наступних подібних за змістом справ тієї ж категорії. Він є основною формою права в країнах так званої англо-американ-ської системи і створює найбільш сприятливі умови для динамічно­го розвитку правової системи. Договірне право складається з нормативних договорів між двома або кількома суб'єктами, є обов'язковими для них і має юридичне значення і для інших учас­ників суспільних відносин. Договір як форма права превалює в міжнародному праві і найбільш поширений у країнах з ринковою економікою. (Більш детально про форми права див. розділ XX.)

З точки зору похідного значення форми права від його змісту є неприпустимим етатичний погляд на право як на продукт і інстру­мент держави. Такий підхід веде до змішування права з його право­вою формою. Внаслідок цього може створитися враження, що нібито права людини даровані їй державою. Можна також виправ­дати легковажне ставлення до постійних змін у законодавстві, ото­чити будь-який закон правовим ореолом.

Законодавство та інші форми права змінюються і доповню­ються, а також скасовуються з волі держави. Але правовими вони можуть бути визнані лише за умови наявності в них правового змісту і легітимності, тобто відповідності їх змісту інтересам і волі населення.

Погляд на право як на загальнолюдську цінність, що є втілен-. ням справедливості, виключає його ототожнення з законом або іншими формами права, які не завжди відповідають цим вимогам. Тому наближення до ідеалів правової держави визначається не арифметичною сумою прийнятих законів та інших форм права, а передусім їх якістю, відповідністю вимогам справедливості. По­ява закону чи іншої форми права є свідченням офіційного ви­знання державою певної поведінки обов'язковою і її зобов'язан­ня охороняти закріплені нею відносини всіма засобами, що є в її розпорядженні, застосовувати примус у разі порушення закону. 190

ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ПРАВО

Існування закону та інших форм права не є і абсолютним свідченням існування права, оскільки сам закон може • бути як пра­вовим, так і неправовим. На відміну від неправового правовий за­кон завжди відповідає вимогам справедливості, служить суспіль­ному прогресу. Щодо неправового закону, то в ньому право не втілюється, він здатен навіть бути формою узаконеного свавілля. Неправовими є і закони, дія яких приводить до результатів, що прямо протилежні тим, на які розраховував законодавець, і дер­жавні акти, які повинні за своїм змістом бути відповіданими власне закону (підзаконними), але насправді суперечать йому. Свавіль­ний характер частини неправових законів особливо помітний у державних актах, що відкрито порушують справедливвість і нехту­ють правами людини, принципами свободи і рівності.. Такими бу­ли, наприклад, фашистське расове законодавство, «узаконення» в радянські часи позасудового розгляду окремих категорій кримі­нальних справ, рішення про насильницькі депортації народів і т. ін. Відміни правового і свавільного за змістом закону враховуються в практиці міжнародних судів, трибуналів при вирішенні практич­них питань про відповідальність за злочини проти людства. Так, ще статтею 6 пункту «в>> Статуту Міжнародного військового три­буналу для Нюрнберзького процесу і Міжнародного військового Трибуналу для країн Далекого Сходу було закріплено обов'язок цих Трибуналів розглядати і вирішувати питання про злочини проти людства «незалежно від того, чи були ці дії порушенням внутрішнього права країни, де вони були скоєні» (слово «право» застосовується тут у значенні «законодавство »).

З другого боку, існують і такі неправові по своїй суті закони або окремі їх норми, які прямо не пов'язані зі свавіллям, але які суттєво відхиляються від принципів справедливості і не відпо­відають потребам суспільного розвитку, через що є не тільки вкрай неефективними, але й шкідливими. Це відбувається вна­слідок недостатньої компетентності відповідних органів і осіб у тих питаннях, що вони законодавчо урегульовують, або недо­статніх юридичних знань. Мова може йти про відсутність науко­вої обґрунтованості або про суттєві недоліки концепцій норма­тивних актів; перевищення органом, що їх видає, своєї компе­тенції, створення колізій між нормами з одного і того ж предмета регулювання, внаслідок чого одна з цих норм є чинною, а інша не­чинною, тобто неправовою, і т. ін.

Відмінність правового закону від неправового має неабияке значення в юридичній практиці. Звичайно правозастосовувач не

РОЗДІЛ XII

має права і не повинен ставити себе на місце законодавця і визна­чати, чи є той чи інший закон (нормативний акт) правовим або не-правовим — він повинен застосовувати чинний закон незалежно від своєї оцінки його змісту. Водночас той, хто зіткнеться із не-правовим характером того чи іншого закону, має можливість і навіть морально зобов'язаний застосовувати всі законні способи, щоб він був скасований.

Розділ XIII

II ПРИНЦИПИ В ПРАВІ

§ 1. Поняття, риси і класифікація

принципів, що діють у правовій системі

У науковій і навчальній літературі принципи характеризують як загальні вимоги до суспільних відносин і їх учасників, а та­кож як вихідні керівні засади, відправні установлення, що вира­жають сутність права і випливають з ідей справедливості й свобо­ди, а також визначають загальну спрямованість і найістотніші ри­си діючої правової системи.

Поняття «принцип» у перекладі з латинської мови означає «початок», «першооснова», «первинність». З давніх давен прин­цип вважався підвалиною, фундаментом будь-якої соціальної си­стеми (в тому числі правової), вимоги якого поширювалися на всі явища, що належали до цієї системи. Принципи не формулюють конкретних прав і обов'язків і не завжди забезпечені конкретни­ми законодавчими санкціями, однак від того, на яких принципах заснований правовий порядок, можна значною мірою судити про характер самої держави (демократична, тоталітарна тощо).

Провідна роль принципів забезпечується прямим чи непря­мим їхнім закріпленням у нормах права. Ті засади, що не за­кріплені у правових приписах, можуть вважатися лише ідеями права, і належать вони до сфери правосвідомості. їх іноді назива­ють «правовими принципами», що передують створенню системи права. У свою чергу, принципи права можуть бути прямо сформу­льовані в законодавстві або ж випливати з його загального смис­лу. При цьому вони стають орієнтиром правотворчої і правозас-тосовчої діяльності органів держави.

Значення принципів у праві обумовлюється тим, що вони:

мають властивість вищої імперативності, універсальності, за-гальнозначущості, їм притаманні стійкість і стабільність протя­гом невизначено тривалого часу;

спрямовують розвиток функціонування всієї правової системи;

і зумовлюють напрями правотворчої, правозастосовчої та іншої юридичної діяльності;

І виступають найважливішим критерієм законності дій грома­дян, посадових осіб та інших суб'єктів права;

. сприяють подоланню прогалин у праві;

, впливають на рівень правосвідомості в суспільстві.

7 2-597 193

РОЗДІЛ XIII

Система принципів базується на їх стійкому зв'язку між осо­бами. Реалізуючи ту чи іншу правову норму, необхідно врахову­вати принципи всієї правової системи, які надають їй єдиної спрямованості.