Дипломатична боротьба за обмеження ядерних озброєнь
За умов «холодної війни» провідне місце в діяльності ООН посіла проблема роззброєння і заборони ядерної зброї. Першою резолюцією, ухваленою 24 січня 1946 р. першою сесією Генеральної Асамблеї ООН, була резолюція про створення Комісії з атомної енергії. До її складу ввійшли представники членів Ради Безпеки й Канади. Мета діяльності Комісії полягала в розробленні конкретних пропозицій щодо встановлення контролю за використанням атомної енергії лише в мирних цілях і знищення атомної зброї та всіх інших засобів масового знищення.
В червні 1946 р. у Комісії з атомної енергії представник США Б. Барух виклав план своєї країни на дану проблему, який відомий в історії міжнародних відносин як «план Баруха». Він передбачав створення Міжнародного агентства з атомного розвитку під егідою США. Агентство мало стати єдиним власником атомної сировини, контролювати всю діяльність у галузі атомної енергії в інтересах всіх країн, володіти монополією на дослідження і розвиток у галузі атомної енергії; після створення системи контролю всю атомну зброю мало бути знищено, а виробництво нових атомних бомб заборонено.
Радянський план, викладений А. Громико, передбачав утворення міжнародної конвенції про заборону виробництва й застосування атомної зброї. Вона передбачала заборонити використання атомної зброї та її виробництво, знищити протягом трьох місяців усі запаси атомної зброї, вважати будь-яке порушення конвенції серйозним злочином проти людства.
У пропозиціях СРСР щодо роззброєння провідне місце посідали заклики до глобальних, радикальних кроків. Уже на першій сесії Генеральної Асамблеї ООН в 1946 р. СРСР виступив з програмою загального й повного роззброєння. Ця ініціатива справила пропагандистський ефект, але виявилася нереальною в умовах загострення міжнародної напруженості.
Домінування США в ООН у перші повоєнні роки забезпечило прийняття в 1948 р. Генеральною Асамблеєю резолюції, основу якої склав «план Баруха». СРСР не підтримав ці пропозиції й у січні 1950 р. відмовився від участі в Комісії з атомної енергії. Американо-радянські суперечності суттєво загальмували діяльність Комісії, і тому почали створюватись інші форуми для обговорення проблем роззброєння. У січні 1952 р. було створено Комісію з роззброєння у складі членів Ради Безпеки й Канади. Під тиском СРСР Генеральна Асамблея розширила склад даної Комісії до 25 членів. А в 1958 р. до Комісії з роззброєння ввійшли всі члени ООН. Проте в такому представницькому складі вона скоріше була форумом для дискусій з приводу роззброєння, а також інструментом морально-політичного тиску на великі держави, аби зрушити з місця проблеми роззброєння.
У 1959 р. був створений Комітет десяти з роззброєння. Соціалістичні країни в ньому представляли СРСР, Болгарія, Чехословаччина, Польща та Румунія, а капіталістичні — США, Англія, Франція, Італія та Канада. У 1961 р. під тиском країн «третього світу» Комітет десяти був розширений за рахунок введення до його складу восьми країн, що не приєдналися, і тому він перетворився на Комітет вісімнадцяти з роззброєння.
Першим успіхом у справі обмеження гонки озброєнь став підписаний 1 грудня 1959 р. Договір про Антарктику, який є безтерміновим. Договір забороняє здійснювати на території Антарктики будь-які заходи воєнного характеру, такі як створення військових баз, проведення маневрів, застосування та випробування будь-яких видів зброї, включаючи ядерну. Метою Договору проголошувалося використання Антарктики лише у мирних цілях на користь усього людства.
Починаючи з 1958 р. між найбільшими ядерними державами — СРСР, США і Англією — велися переговори про заборону ядерних випробувань. Карибська криза 1962 р. спонукала учасників переговорів до рішучіших кроків. 5 серпня 1963 р. у Москві було підписано Договір про заборону випробування ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі й під водою (відомий також як Договір про заборону ядерних випробувань у трьох середовищах). Підземні ядерні випробування не заборонялися, але сторони взяли на себе зобов'язання в подальшому продовжити переговори з метою їх заборони. Франція і Китай не приєдналися до договору 1963 р. і ще якийсь час продовжували ядерні випробування в атмосфері.
Московський Договір 1963 р. став першою міжнародною угодою в галузі обмеження ядерних озброєнь. Договір є безтерміновим та відкритим для підписання всіма державами. Договір набрав чинності 10 жовтня 1963 р. Сьогодні до нього приєдналося понад 130 держав світу.
Наступним успішним кроком у справі обмеження гонки озброєнь стало підписання 27 січня 1967 р. Договору про принципи діяльності держав з дослідження та використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла. Договір передбачає використання та дослідження космічного простору на користь та в інтересах усіх країн незалежно від рівня їхнього економічного та наукового розвитку. Він забороняє розміщення на навколоземних орбітах та встановлення на небесних тілах чи в будь-якому місці космічного простору об'єктів, що містять ядерну зброю чи іншу зброю масового знищення, розташування військових баз та проведення випробувань будь-якої зброї на небесних тілах, привласнення небесних тіл або космічного простору.
Учасники Договору зобов'язалися інформувати міжнародні організації та громадськість про діяльність у космосі та явища, які могли б створювати загрозу життю або здоров'ю космонавтів. Договір безтерміновий, набрав чинності 10 жовтня 1967 р. Нині до нього приєдналося понад 100 країн світу.
Особливої гостроти набула в 1960-ті роки проблема нерозповсюдження ядерної зброї. В 1960 р. Франція, а в 1964 р. КНР провели випробування ядерної зброї, довівши кількість членів «ядерного клубу» до п'яти. В цей період понад 10 країн світу мали технічні можливості протягом кількох років створити ядерну зброю, що вкрай загострювало проблему безпеки у світі, збільшувало ризик виникнення ядерної війни.
Першим успіхом щодо нерозповсюдження ядерної зброї став Договір про заборону ядерної зброї в Латинській Америці, який було відкрито для підписання 14 лютого 1967 р. Він становив першу спробу закріпити статус без'ядерної зони на планеті в міжнародно-правовому порядку. Особливої ваги даний договір набув після підписання та ратифікації усіма ядерними державами. Відповідно до Договору створено Агентство із заборони ядерної зброї у Латинській Америці (ОПАНАЛ) зі штаб-квартирою в Мехіко.
Переговорний процес щодо підготовки угоди про нерозповсюдження ядерної зброї, в якому провідну роль відігравали СРСР, США та Велика Британія, суттєво ускладнювався погіршенням міжнародного становища, насамперед розгортанням агресії США проти В'єтнаму. Проте інтенсивні переговори протягом 1967 і на початку 1968 р. в Комітеті з роззброєння 18 держав дали змогу дійти компромісу та узгодити текст договору.
Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) був схвалений Генеральною Асамблеєю ООН 12 червня 1968 р. й відкритий для підписання з 1 липня 1968 р. в Москві, Вашингтоні та Лондоні. Договір набрав чинності 5 березня 1970 р. Згідно з Договором кожна з держав-учасниць, яка володіє ядерною зброєю (такими вважаються держави, що провели ядерне випробування до 1 січня 1970 р.), зобов'язуються не передавати будь-якій державі ядерної зброї або інших ядерних вибухових пристроїв, а також контролю над такою зброєю, не заохочувати і не спонукати будь-яку неядерну державу до виробництва чи набуття будь-яким іншим способом ядерної зброї або інших ядерних вибухових пристроїв, а також контролю над такою зброєю або вибуховими пристроями. З другого боку, кожна з держав-учасниць Договору, яка не володіє ядерною зброєю, зобов'язується не отримувати від будь-якого постачальника ядерної зброї або ядерних вибухових пристроїв, а також контролю над ними, не виробляти їх. Водночас із жорсткими обмеженнями можливості розповсюдження ядерної зброї Договір мав на меті сприяти використанню ядерної енергії в мирних цілях.
Новим успіхом у справі роззброєння стало підписання 11 лютого 1971 р. Договору про заборону розміщення на дні морів та океанів і в їхніх надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення. Договір забороняє розміщення на дні морів та океанів та в їхніх надрах (за винятком 12-мильної прибережної смуги) будь-якої ядерної зброї чи іншої зброї масового знищення. Держави-учасниці зобов'язалися не розміщувати будь-яких механізмів, систем запуску та приладів для зберігання, випробування чи застосування такої зброї на морському дні.
На шляху заборони зброї масового знищення важливим кроком стало підписання 10 квітня 1972 р. Конвенції про заборону розробки, виробництва та нагромадження запасів бактеріологічної (біологічної) й токсичної зброї та про їх знищення. Конвенція набрала чинності 26 березня 1972 р. Вона забороняє розробку, нагромадження та придбання мікробіологічних чи інших біологічних речовин або токсинів у кількості, що не виправдовується мирними цілями. Держави-учасниці зобов'язалися знищити будь-яку біологічну зброю та засоби її доставки в дев'ятимісячний термін після набрання чинності цієї Конвенції. Підписання цього документа відіграло реальне значення для побудови безпечнішого світопорядку в інтересах людства.
Література
1. Борьба СССР против ядерной опасности, гонки вооружений, за разоружение: Документы и материалы. — М., 1987.
2. Валента И.Советское вторжение в Чехословакию. 1968. — М., 1991.
3. Венгрия 1956 года: Очерки истории кризиса. — М., 1993.
4. Внешняя политика Советского Союза и международные отношения. 1964-1980: Сб. документов. — М., 1962—1981.
5. Громыко А.Внешняя политика США: уроки и действительность. 60-70-е годы. - М., 1978.
6. Движение неприсоединения в документах и материалах. — М., 1975.
7. Диалог в Гаване. Карибский кризис: Документы // Междунар. жизнь. — 1992. — № 10; 1993. — № 1.
8. Дюрозель Ж. Б.Історія дипломатії від 1919 року до наших днів: Пер. з фр. - К.: Основи, 1999.
9. История новейшего времени стран Європы и Америки. 1945- 2000: Учебник. - М., 2002.
10. Калядин А.Проблемы запрещения испытаний и распространения ядерного оружия. - М., 1976.
11. Карягин В.Берлин от «железного занавеса» до бетонной стены // Междунар. жизнь. - 1991.- № 4-8.
12. Международные конфликты. - М., 1972.
13. Міжнародні відносини та зовнішня політика. 1945 - 70-ті роки. - К., 1999.
14. Москва и Восточная Европа. Становление политических режимов советского типа (1949-1953): Очерки истории. - М., 2002.
15. Пихоя Р. Г.Чехословакия, 1968. Взгляд из Москвы. По документам ЦК КПСС // Новая и новейшая история. - 1994. - №6; 1995. - №1.
16. Примаков Е. М.Анатомия ближневосточного конфликта. — М., 1978.
17. Рощин А. А.Международная безопасность и ядерное оружие. — М., 1979.
18. Рощин А. А.Послевоенное урегулирование в Европе. — М., 1989.
19. Советская внешняя политика в годы «холодной войны». — М., 1995.
20. СССР и восточноевропейские страны в 1944-1949 гг. — М., 1995.
21. Филатов А. М.Германский вопрос: от раскола к объединению. — М., 1993.
22. Холодная война: Новые подходы, новые документы. — М., 1995.
23. Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики ХХ – початок ХХІ ст.: Навч. посіб. / В.Ф. Салабай, І.Д. Дудко, М.В. Борисенко, М.П. Чуб. – К.: КНЕУ, 2006. – 368 с.
ТЕМА 7