Застосування міжнародних трудових норм в україні

Визнання і дотримання міжнародних трудових норм є справою міжнародного престижу будь-якої держави, а також вихідним моментом у забезпеченні реальних прав і свобод громадян.

Конвенції та рекомендації розглядаються Організацією як мінімальні стандарти для країн-членів і не можуть використовуватись ними для погіршення стану працівників і підприємців.

Ратифікація конвенцій та прийняття рекомендацій для національної практики відбувається не завжди, та й прийняті акти з часом можуть бути забуті і не впливати на стан відносин у країні. Ратифікація конвенцій є, тим не менше, найважливішим міжнародно-правовим актом, через який держава-учасниця МОП бере на себе зазначені в них міжнародні зобов’язання.

Ратифікація – це затвердження вищим органом державної влади міжнародного правового акта; ратифікація надає йому юридичної сили всередині країни.

Нова конвенція набирає чинності для конкретної держави через 12 місяців з дня реєстрації ратифікаційної грамоти Генеральним директором МОП. Ця держава зобов’язана здійснити всі необхідні заходи (прийняття законодавчих актів чи практичні дії) для гарантування її застосування.

Ратифікувавши конвенцію, держава з часом може відмовитись від її подальшого застосування шляхом денонсації, відмовляючись надалі дотримуватись її положень. У кожній конвенції є стаття, що визначає порядок та строки її можливої денонсації.

Участь України у діяльності МОП і використання наявного досвіду є вкрай необхідним та корисним перш за все у період економічних реформ.

У “Декларації про Державний суверенітет України” проголошено пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права. Це положення закріплено Законом України “Про дію міжнародних договорів на території України”, де зазначено, що прийняті й належним чином ратифіковані Україною міжнародні угоди є невід’ємною частиною національного законодавства України і використовується у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Якщо в законодавстві України містяться інші (гірші для людини) права, ніж у міжнародному договорі, в якому бере участь Україна, то застосовуються правила міжнародного договору. Умови договорів, які погіршують становище працівників порівняно з нормами вітчизняного законодавства, є недійсними.

Відповідно до ст. 9 Конституції України дійсні міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких дала Верховна Рада України, є частиною національного законодавства України.

Україна є членом Міжнародної організації праці з 1954 р., за своїм географічним розташуванням належить до середовища впливу Європейської регіональної конференції. В Україні з 90-х pp. XX ст. також активно працює Міжнародне бюро праці, робота якого має системний характер і базується на найважливіших проблемах соціальної політики. В жовтні 1998 р. між Україною та МБП було підготовлено угоду “Політика активного партнерства. Національні цілі для України”, для виконання якої було розроблено робочий план та запроваджено спільний контроль за її виконанням.

З початку 90-х pp. XX ст. в Україні розпочало роботу Бюро статистики МОП, яка спрямована на реформування статистики праці, формування інформаційної системи ринку праці на національному та місцевому рівнях. Допомога була надана Міністерству статистики України, Міністерству праці України, Державному центру зайнятості.

Україна ратифікувала понад 90 конвенцій та рекомендацій у сфері праці та її регулювання. Головними з них є:

1. Конвенція МОП №29 про примусову чи обов’язкову працю, 1930 р. (ратифікована 09.06.56 р.).

2. Конвенція МОП №47 про скорочення робочого часу до 40 годин на тиждень, 1935 р. (ратифікована 09.06.56 р.). Передбачає, що встановлення 40-годинного робочого тижня не тягне за собою якого б не було зменшення заробітної плати. Години, відпрацьовані понад нормальну тривалість робочого часу, Конвенція розглядає як понаднормовані, які допускаються лише в певних випадках і підлягають додатковій оплаті.

3. Конвенція МОП №100 про рівну оплату чоловіків і жінок за рівноцінну працю, 1951 р. (ратифікована 09.06.56 р.).

4. Конвенція МОП №52 про щорічні оплачувані відпустки, 1936 р. (ратифікована 11.08.56 р.).

5. Конвенція МОП №59 про мінімальний вік дітей для прийому їх на роботу в промисловості (переглянута), 1937 р. (ратифікована 11.08.56 р.).

6. Конвенція МОП №87 про свободу асоціації і захист права на організацію, 1948 р. (ратифікована 11.08.56 р.). Вона закріплює право працівників і підприємців вільно створювати свої організації з метою висунення і захисту своїх інтересів.

7. Конвенція МОП №90 про нічну працю підлітків у промисловості (переглянута), 1948 р. (ратифікована 11.08.56 р.).

8. Конвенція МОП №98 про застосування принципів права на організацію і ведення колективних переговорів, 1949 р. (ратифікована 11.08.56 р.).

9. Конвенція МОП №103 про охорону материнства, 1952 р. (ратифікована 11.08.56 р.).

10. Конвенція МОП №95 про охорону заробітної плати, 1949 р. (ратифікована 30.06.61 р.).

11. Конвенція МОП №111 про дискримінацію в галузі праці і зайнятості за ознаками раси, статі, кольору шкіри, релігії, політичних переконань, національного або соціального походження та ін. 1958 р. (ратифікована 30.06.61 р.).

12. Конвенція МОП №14 про щотижневий відпочинок на промислових підприємствах, 1921 р. (ратифікована 29.05.68 р.).

13. Конвенція МОП №106 про щотижневий відпочинок в торгівлі та установах, 1957 р. (ратифікована 29.05.68 р.).

14. Конвенція МОП №122 про політику в галузі зайнятості, 1964 р. (ратифікована 29.05.68 р.).

15. Конвенція МОП №138 про мінімальний вік для прийняття на роботу, 1973 р. (ратифікована 07.03.79 р.).

16. Конвенція МОП №142 про професійну орієнтацію та професійну підготовку в галузі розвитку людських ресурсів, 1975 р. (ратифікована 07.03.79 р.).

17. Конвенція МОП №160 про статистику праці, 1985 р. (ратифікована 03.05.90 р.).

18. Конвенція МОП №144 про тристоронні консультації (міжнародні трудові норми), 1976 р. (ратифікована 17.12.93 р.).

19. Конвенція МОП №2 про безробіття, 1919 р. (ратифікована 04.02.94 р.).

20. Конвенція МОП №154 про сприяння колективним переговорам, 1981 р. (ратифікована 04.02.94 р.). Передбачає, що колективні переговори є універсальним засобом регулювання питань праці. Колективні переговори проводяться між підприємцями (групою підприємців), організацією (організаціями) працівників з метою визначення умов праці й зайнятості; регулювання відносин між підприємцями (їх організаціями) і організацією (організаціями) працівників.

21. Конвенція МОП №158 про припинення трудових відносин з ініціативи підприємства, 1982 р. (ратифікована 04.02.94 р.).

22. Конвенція МОП №156 про рівне ставлення і рівні можливості для трудящих чоловіків і жінок: трудящі із сімейними обов’язками, 1981 р. (ратифікована 22.10.99 р.).

23. Конвенція МОП №132 про оплачувані відпустки, 1970 р. (ратифікована в 2001 р.)

24. Конвенція МОП №140 про оплачувані навчальні відпустки, 1974 р. (ратифікована в 2002 р.).

25. Конвенція МОП №135 про представників працівників, 1971 р. (ратифікована в 2003 р.).

26. Конвенція МОП №159 про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів, 1983 р. (ратифікована в 2003 р.).

27. Конвенція МОП №150 про адміністрацію праці, 1978 р. (ратифікована в 2004 р.).

Україна також є учасницею значного числа двосторонніх міждержавних угод щодо регулювання відносин у галузі праці й соціальній сфері. Так, у 1993 р. укладена угода “Про трудову діяльність і соціальний захист громадян Російської Федерації і України, що працюють за межами своїх держав”, у 1996 р. аналогічна угода укладена між урядами України та Республіки Білорусь, у 1997 р. укладена угода між урядом України та урядом Чеської Республіки про взаємне працевлаштування громадян України та громадян Чеської Республіки.

Отже, розвиваючи національне законодавство у сфері праці, Україна сприяє розвитку та інтеграції національних соціально-трудових відносин у систему відносин, визнану світовим співтовариством.