Десять років зовнішньої політики України: здобутки і перспективи. 2 страница

* загальної зовнішньої політики і політики безпеки ОВПБ

* створення "простору свободи, безпеки і правопорядку"

* координації в області правосуддя, боротьби з тероризмом і організованою злочинністю.9 жовтня 2002 Європейська комісія рекомендувала 10 держав-кандидатів на вступ в ЄС в 2004: Естонію, Латвію, Литву, Польщу, Чехію, Словаччину, Угорщину, Словенію, Кіпр, Мальту. Населення цих 10 країн склало близько 75 млн.; їх сумісний ВВП по ППС {note: Паритет купівельної спроможності} - приблизно 840 млрд. доларів США, приблизно рівний ВВП Іспанії.Це розширення ЄС можна назвати одним з самих амбітних проектів ЄС на теперішній час. Необхідність такого кроку була продиктована бажанням підвести межу під роз'єднанням Европи, що тривало з моменту закінчення Другої світової війни, і міцно прив'язати до Заходу країни Східної Европи, щоб не допустити їх відкоту назад до комуністичних методів правління[джерело не вказане 388 днів]. Кіпр був включений в цей список, оскільки на цьому наполягла Греція, яка інакше загрожувала накласти вето на весь план в цілому.Після закінчення переговорів між «старими» і майбутніми «новими» членами ЄС позитивне остаточне рішення було оголошене 13 грудня 2002. Європейський парламент утверділ вирішення 9 квітня 2003.16 квітня 2003 в Афінах 15 «старими» і 10 «новими» членами ЄС був підписаний Договір про приєднання. У 2003 в дев'яти державах (за винятком Кіпру) були проведені референдуми, а потім підписаний Договір був ратифікований парламентами.1 травня 2004 Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Кіпр, Мальта стали членам Євросоюзу. Вступ Кіпру в ЄС відбувся після референдуму, що проводився одночасно в обох частинах острова, і тоді як населення невизнаної Турецької Республіки Північного Кіпру в більшості своїй проголосувало за реінтеграцію острова в єдину державу, процес об'єднання був заблокований саме грецькою стороною, що у результаті вступила в ЄС поодинці.Після приєднання до ЄС десяти нових країн, рівень економічного розвитку яких помітно нижче середньоєвропейського, лідери Євросоюзу опинилися в положенні, коли основний вантаж бюджетних витрат на соціальну сферу, дотації сільському господарству і так далі лягає саме на них. В той же час ці країни не бажають збільшувати частку відрахувань до загальносоюзного бюджету понад визначене документами ЄС рівня в 1 % ВВП.Друга проблема полягає в тому, що після розширення Євросоюзу менш ефективним виявився принцип ухвалення найважливіших рішень консенсусом, що діяв до цих пір. На референдумах у Франції і в Нідерландах в 2005 проект єдиної Конституції ЄС був відхилений, і весь Євросоюз як і раніше живе по цілому ряду основоположних договорів.1 січня 2007 року відбулося чергове розширення Євросоюзу - входження в нього Болгарії і Румунії. Євросоюз раніше попереджав ці країни, що Румунію і Болгарію чекає ще немало зробити в області боротьби з корупцією і реформування законодавства. У цих питаннях Румунія, на думку європейських чиновників, відставала, зберігаючи пережитки соціалізму в структурі економіки і не відповідаючи стандартам ЄС.17 грудня 2005 року офіційний статус кандидата на вступ в ЄС був наданий Македонії.1 січня 2007 в ЄС вступили Болгарія, Румунія.

79.Проблема міжнародного тероризму в сучасному світі.

Міжнародний тероризм - здійснювані у світовому чи регіональному масштабі терористичними організаціями, угрупованнями, у тому числі за підтримки державних органів окремих держав, з метою досягнення певних цілей суспільно небезпечні насильницькі діяння, пов'язані з викраденням, захопленням, вбивством ні в чому не винних людей чи загрозою їх життю і здоров'ю, зруйнуванням чи загрозою зруйнування важливих народногосподарських об'єктів, систем життєзабезпечення, комунікацій, застосуванням чи загрозою застосування ядерної, хімічної, біологічної та іншої зброї.Останнім часом проблема міжнародного тероризму перетворилася на одну з щонайгостріших глобальних проблем сучасності, пов'язаних з сферою міжнародних відносин. Ця трансформація обумовлена, по-нашому думці, наступними причинами:По-перше, міжнародний тероризм, на жаль, набуває все більш широкого поширення в планетарному масштабі. Він виявляється як в регіонах традиційних міжнародних конфліктів (наприклад, Близький Схід, Південна Азія), так і від цього небезпечного явища опинилися не застраховані і найбільш розвинені і благополучні держави (зокрема США і Західна Европа).По-друге, міжнародний тероризм є серйозною загрозою для безпеки окремих держав і всієї світової спільноти в цілому. Щорічно в світі здійснюються сотні актів міжнародного тероризму, а скорботний рахунок їх жертв складає тисячі убитих і покалічених людей;По-треє, для боротьби з міжнародним тероризмом не достатньо зусиль однієї великої держави або навіть групи високорозвинутих держав. Подолання міжнародного тероризму як глобальної проблеми, що загострюється, вимагає колективних зусиль більшості держав і народів на нашій планеті, всієї світової спільноти.По-четверте, все більш явним і наочним стає зв'язок сучасного феномену міжнародного тероризму з іншими актуальними глобальними проблемами сучасності. В даний час проблема міжнародного тероризму повинна розглядатися як важливий елемент всього комплексу загальнолюдських, глобальних проблем. Релігійний вид тероризму обумовлений спробами озброєних угрупувань, що сповідають ту або іншу релігію вести боротьбу проти держави, де панує інша релігія або інший релігійний напрям. Кримінальний тероризм формується на основі якого-небудь злочинного бізнесу (наркобізнес, незаконний оборот зброї, контрабанда і тому подібне) з метою створення хаосу і напруженості в умовах яких, найбільш вірогідне отримання надприбутків. Екологічний тероризм реалізують угрупування, промовці за допомогою насильницьких методів взагалі проти науково-технічного прогресу, забруднення навколишнього середовища, вбивства тварин і будівництва ядерних об'єктів Іншою відмінною рисою глобальної проблеми міжнародного тероризму є значний вплив на неї міжнародних кримінальних співтовариств, певних політичних сил і деяких держав. Це вплив, поза сумнівом, веде до загострення даної проблеми.На сучасному світі існують прояви державного тероризму, пов'язані із спробами усунення розділів іноземних держав і інших політичних діячів; з акціями, направленими на скидання урядів зарубіжних країн; створення паніки серед населення іноземних держав і так далі.

80 Роль ООН у сучасних міжнародних відносинах.

Найзначнішу роль в системі міжнародних відносин грає Організація Об'єднаних Націй (ООН). Вона стала практично першим в історії механізмом широкої багатогранної взаємодії різних держав в цілях підтримки миру і безпеки, сприяння економічному і соціальному прогресу всіх народів.Створена в 1945 р., ООН перетворилася на невід'ємну частину міжнародної структури. Її членами є 192 держави, що свідчить про те, що вона досягла практично повної універсальності. Жодна крупна подія в світі не залишається поза увагою Організації Об'єднаних Націй.В рамках ООН склалися цілий ряд організацій, які органічно увійшли до системи міжнародних відносин і як структури ООН, і як самостійні організації. До них відносяться:

* УООЗ (Усесвітня Організація Охорони здоров'я);

* МОП (Міжнародна Організація Праці);

* МВФ (Міжнародний Валютний Фонд);

* ЮНЕСКО (Організація, що займається питаннями культури і науки);

* МАГАТЕ (Міжнародна Організація по Атомній Енергії);

* ЮНКТАД (Конференція ООН з торгівлі і розвитку);

* Міжнародний суд.

Але ООН має ряд недоліків:

- Надмірна залежність від основного спонсора і держави, на території якого знаходиться штабквартира організації - США.

- Бюрократізірованность інституту, яка все зростає.

- Неадекватне представництво держав, ігнорування збільшеної ролі нових економічних і політичних лідерів, нерівна представленность різних регіонів миру.

- Відсутність оперативності в реагуванні на міжнародні конфлікти.

- Неефективність в реалізації ухвалених рішень.

- Перетворення на арену для зіткнення інтересів декількох крупних держав і, як наслідок, нездатність виробити узгоджені підходи.

81. Основні риси сучасних системних трансформацій у країнах Центрально-Східної Європи.

Після розпаду СРСР назрівав вихід на шлях системної трансформації в країнах ЦСЄ, що здійснювався вперше в світовій історії - перехід від системи заснованої на одержавленні соціально-економічної і політичного життя, до основ ринкової економіки і демократії. У умовах розпаду Чехословакії і Югославії, як і СРСР, загострилися і етнонаціональні проблеми. Парадигма регіонального розвитку принципово оновлювалася у напрямі глобалізації, зрушуючи країни регіону у бік центру Европи і перетворюючи їх на його динамічну частину.Виходячи на альтернативний шлях розвитку, країни ЦСЄ приступали до радикальних політичних і соціально-економічних перетвореннь. Дійсні масштаби глибинних змін незабаром продемонструвала структурна перебудова регіону, яка виявила себе не просто як регіональний «варіант» реалізації тих або інших елементів глобалізації. Перетворення різних сфер суспільному життю виявилися всеосяжними і тісно зв'язаними між собою. З'ясувалося, що країни регіону дуже потрібні Євросоюзу: вони були вельми привабливі для Заходу із-за обширного ринку і істотного потенціалу розвитку, щодо високого життєвого рівня, достатньо хорошої транспортної системи, телекомунікацій, правової і фінансової інфраструктури. Успішне просування по дорозі системних трансформацій вже перших 5 країн - Польща, Угорщина, Чехія Словаччина і Словенія.Такий був старт політичної трансформації в регіоні. Почало їй поклали переговорні «круглі столи». Вже в 1991-1992 рр. більшість країн ухвалили Основні закони. Вони строго розділили державні і партійні структури. З ухваленням нових конституцій відбулося закладання правових основ політичної системи, введення інституту президентство, становлення демократичної правової держави. Були створені багатопартійні парламентські системи, з демократичними інститутами і процедурами.Вступивші в ЄС та нато країни – лідирують в регіоні по багатьом показникам.У сфері економіки пошук оптимальної моделі трансформації диверсифікації ролі і функцій держави був не менш складною справою. Теоретичних основ економічної трансформації у місцевих політичних сил розроблено не було. Був деякий західний практичний досвід перетворень стосунків власності, до якогоі звернулися країни регіону.В результаті спад економіки при переході від однієї соціально економічної системи до іншої виявився вельми глибоким, рецесія перехідного періоду - значно більш довготривалою, ніж очікувалося.У ЦСЄ основи нового інституційного порядку в економіці сформувалися, що дозволяє зробити вивід що успішно завершуєтьсяв результаті приєднання до Європейського союзу перехідному періоді(по основних параметрах), що ще зовсім не означає припинення рядутрансформаційних процесів.Зміни в соціальній структурі торкнулися насамперед еліти. У двох найбільш просунутих країнах Центрально-східної Европи - Угорщині і Польщі - процеси оновлення еліт були вельми складними.У передкризові роки у всіх країнах - нових членах ЄС наголошувавсястійке зростання зайнятості населення і зниження рівня безробіття.Уряди і експерти країн регіону ще осінню 2008 р. були упевнені, що ті або інші труднощі - це тимчасовий результат імпорту кризи ззовні, що основи національних фінансів і економіки є здоровими і серйозних проблем вдасться уникнути. Проте на рубежі 2008 р. - 2009 р. стало очевидне, що економічний спад їх не обійде.На початку кризи в регіоні набув поширення погляд, що парасолька Євросоюзу є ефективною інституційним зЦентрально-східної Европи у розмірі 190 млрд євроахистом від світової кризи. Проте реальність виявилася значно складнішою. 1 березня 2009 р. на саміті ЄС був знехтуваний, зокрема новачками, єдиний план порятунку країн.Найбільша небезпека, з якою можуть зіткнутися країни регіону, - це масове безробіття.В даний час світова фінансово-економічна криза загальмував процес завершення основних процесів системної трансформації. У міру того, як економічний спад заглиблюватиметься а життєвий рівень - падати, економічна криза буде трансформуватися в політичний.

82. Країни Вишеградської групи в системі сучасних міжнародних відносин.

Вишеградська група— перше за часом регіональне об'єднання в Центральній Європі. У нього входять Угорщина, Польща, Чехія і Словаччина, співробітництво яких у рамках групи має багатобічний характер. Рішення по найважливіших питаннях приймаються під час засідань глав держав або ж прем'єр-міністрів, а також міністрів закордонних справ і інших членів урядових кабінетів. Вишеградская четвірка не має постійного місцеперебування і власного секретаріату. Таким чином, формальним початком багатобічного посткомуністичного співробітництва в рамках регіону з'явилося підписання президентами Угорщини, Польщі і ЧСФР 15 лютого 1991 р. в угорському містечку Вишеграде Декларації про співробітництво.Порівняно ефективним на загальному тлі взаємодії вишеградцев було їхнє співробітництво у військовій області: на зустрічах міністрів оборони відбувався обмін досвідом з питань діяльності штабів, озброєння і вишколу (листопад 1992, Будапешт; листопад 1993, Мержин; січень 1994, Варшава; червень 1994, Познань і ін.).Розпад чехословацької держави, фактична самоізоляція Словаччини в 1994-1998р., а також негативне відношення Чехії до культивування політичних форм взаємодії (реакція на прагнення Польщі відігравати роль регіонального лідера) привели до негативних явищ у вишеградском процесі. 21 листопаду 1992 р. у Кракові чотири держави підписали Центральноевропейское угоду про вільну торгівлю (ЦЕССТ), про яке докладніше мова йтиме нижче. У 1993 — 1997 р. саме економічне співробітництво в рамках ЦЕССТ компенсувало відсутність кроків по шляху регіональної політичної інтеграції, що передбачалася.У 1994—1997 р. продовжувалися лише протокольні зустрічі вишеградцев, а реальне їхнє співробітництво остаточне змістилося убік ЦЕССТ. Правда, що стосується військової взаємодії, воно не утратило свого значення, хоча в 1997—1998 р. проблема майбутнього членства в НАТО — у зв'язку з виниклими на цьому шляху складностями — стала домінуючої на зустрічах начальників штабів (січень 1998, Коморни Градек, Чехія), а також глав парламентських комісій з оборони (лютий 1998, Будапешт) і міністрів оборони (вересень 1998, Будапешт).14 травня 1998 р. у Братиславі пройшли переговори глав урядів і міністрів закордонних справ Угорщини, Польщі, Чехії і Словаччині. У ході цих переговорів з'явився найважливіший, з моменту опублікування Декларації 1991, документ за назвою «Зміст вишеградского співробітництва». У ньому були визначені головні області взаємодії чотирьох держав — це зовнішня і внутрішня політика; утворення, культура, суспільство і спорт; наука і техніка; охорона навколишнього середовища; інфраструктура і прикордонне співробітництво. У сфері зовнішньої політики партнери передбачали підтримувати активні контакти в забезпеченні безпеки і стабільності регіону, робити допомога Словаччини в справі вступу в НАТО й в інші європейські структури. Наступна зустріч глав урядів Вишеградской групи пройшла 15 — 16 жовтня в Яворжине в Словаччині. Був створений Вишеградский фонд, що покликаний фінансувати спільні проекти в області культури, утворення, спорту і молодіжного обміну. Кожна країна зобов'язана внести у фонд 250 тис. євро. У прийнятій у ході зустрічі Татранской декларації президенти заявили, що поновлення взаємодії чотирьох країн у колишньому складі принесло очікувані результати. Вони підтвердили намір координувати дії своїх урядів по якнайшвидшому вступі в ЄС, знову підтримали прагнення Словаччини стати членом НАТО. Від імені власних народів глави 4-х держав підтвердили готовність сприяти установленню світу на Балканах і заявили про своє бажання підтримувати «проевропейски набудованіна Україні.

83. Югославія у міжнародних відносинах кінця ХХ – початку ХХІ ст.

Розпад Югославії спричинив серйозні проблеми на Балканському півострові, що розв’язали затяжні, багатосторонні війни. Югославії у повоєнний час входила до соціалістичного табору, була федеративною державою у складі 6 союзних республік (Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Сербія), одна з яких — Сербія — мала дві автономії — Воєводину і Косово. Причини розпаду:

1)Авторитаризм. Авторитарний режим Й.Б. Тіто, який помер у 1980р., залишався важливим чинником утримання комуністичного режиму і єдності федерації. Після його смерті в країні посилився процес децентралізації.

2) Етнічна стратифікація. В 6 республіках і 2 автономіях проживали люди різноманітних національностей, які мали давну історію протистояння одна з одною.

3) Релігійна проблема.

4) Економічна криза. Охопила весь соцтабір.

5) Зовнішньополітична ситуація. Падіння комунізму та революції навколо самої Югославії.У конфлікті приймали участь:

* Серби, очолювані Слободаном Мілошевічем;

* Хорвати, очолювані Франьо Туджманом;

* Бошняки, очолювані Алієй Ізетбеговічем;

* Мусульмани-автономісти, очолювані Фікретом Абдічем;

* Косовські албанці, очолювані Ібрагимом Ругової (фактично - Адемом Яшарі, Рамушем Хардінаєм і Хашимом Тачи).Зовн. Політ орієнтація сербів та хорватівХорватія Учасниця ООН, ОБСЄ, Ради Европи. Член НАТО з 1 квітня 2009 року. Активно прагне до ЄС. Має серйозні розбіжності з Сербією, з іншими колишніми республіками Югославії підтримує хороші стосунки. Знаходиться частково під впливом США.Сербія. Показником активності зовнішньої політики Сербії є наявність дипломатичних і консульських представництв в 64 країнах світу. Вона є членом ООН, ОБСЄ, ЄБРР, а також бере участь в програмі "Партнерство заради миру світу" і безлічі інших аналогічних проектів.Прагне вступити до ЄС. Має дружні стосунки з Росією та Грецією, та негативні з Албанією, Косово, США, Хорватіє, Босн. Та Герц.В ході громадянської війни і розпаду СФРЮ в кінці XX століття відокремилися чотири з шести союзних республік (Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія). Тоді ж на територію спочатку Боснії і Герцеговини, а потім автономного краю Косово були введені миротворчі сили ООН.У Косово і Метохию, для врегулювання згідно мандату ООН міжетнічного конфлікту між сербським і албанським населенням, США і їх союзники провели військову операцію по окупації автономного краю Косово, який опинився під протекторатом ООН. У 1999 війська НАТО завдали бомбових ударів по столиці Югославії – Сараєво. Югославія капітулювала.Тим часом Югославія, в якій на початку XXI століття залишалися дві республіки, перетворилася на Малу Югославію (Сербію і Чорногорію): з 1992 по 2003 р. - Союзна Республіка Югославія, (СРЮ), з 2003 по 2006 р. - конфедеративний Державний Союз Сербії і Чорногорії (ДCCЧ). Югославія остаточно припинила існування з виходом з союзу Чорногорії 3 червня 2006 р.17 лютого 2008 була проголошена незалежність Республіки Косово від Сербії.Найбільшою міжнародною проблемою Югославії було питання Косова.

84. Операція “Буря в пустелі” та її наслідки.

Протягом шести тижнів США вели повітряну війну. Ірак розраховував на свої ракети, націлені на міста Саудівської Аравії і Ізраїлю, але вони виявилися неефективними.

Коли повна поразка Саддама Хусейна стала очевидною, він намагався вести переговори, але Буш став наполягати на безумовному ухваленні і виконанні всіх резолюцій ООН, закликаючи іракців повстати проти Хусейна.Фінальна фаза війни, що продовжувалася менше тижня, була для американців і їх союзників не більше ніж військовою прогулянкою, а для іракців – масовим вбивством втікачів, що розстрілювалися з повітря. Від загибелі можна було врятуватися тільки здавшись в полон. Після оточення основних сил іракської армії наступила швидка перемога союзників.Операція «Буря в пустелі» продовжувалася з 16 січня по 28 лютого 1991 року. США і їх союзники вивели з ладу значну частину іракських ВПС, знищили протиракетні установки. Іракська армія була повністю розбита комбінованим наступом бронетанкових військ і фронтальною атакою піхоти. Південний Ірак був зайнятий військами союзників. Кувейт був звільнений. При цьому втрати союзних військ склали менше 1000 чоловік, а Ірак втратив убитими і пораненими не менше 100000 чоловік. Близько 65000 іракців потрапили в полон.Після поразки Іраку у війні на півночі країни повстали курди, а на півдні – підтримувані Іраном шиїти, але обидва ці повстання були жорстоко придушені військами Саддама Хусейна.Війна не зробила Близький і Середній Схід стабільнішим. Зберігся основний конфлікт –між арабами та Ізраїлем. Журнал «Intelligence Digest», що виходить в Лондоні, писав 24 серпня 1990 року: «Нинішня криза на Близькому Сході – це не криза навколо Кувейту, нафти, Саддама Хусейна. Це криза навколо Ізраїлю. Навіть якщо Хусейн буде видалений зі сцени або його війська будуть примушені піти з Кувейту, основна проблема залишиться».В результаті «Бурі в пустелі» Іран наблизився до своєї мети: повернути втрачені домінуючі позиції а регіоні. Ще більше посилилася непримиренність Ізраїлю. Підсумком широкомасштабної військової акції, проведеною багатонаціональною коаліцією, а по суті – американськими збройними силами, проти Іраку на початку 1991 року, виявилася повна поразка іракської армії, що вважалася на Близькому Сході другою (після ізраїльської) по підготовці, бойовому досвіду і забезпеченні, звільнення Кувейту від іракської окупації і відновлення там влади еміра, майже повне зруйнування військової і економічної інфраструктури Іраку, знищення великої кількості народногосподарських об'єктів на іракській території.Війна в Затоці негативно позначилася на єдності арабів і призвела до протистояння двох могутніх військових угрупувань. Ірак був представлений добре озброєною мільйонною армією. Їй протистояли коаліційні сили – близько 30 держав, ядро яких складали військові контингенти США і їх партнери по НАТО. В результаті поразки в ході війни в Затоці Ірак як серйозна ударна сила антиізраїльської арабської коаліції був виведений зі сфери конфронтації з Ізраїлем, що відповідало планам Вашингтона і Тель-Авіва.Узагальнений аналіз західних оцінок результатів «Бурі в пустелі» показує, що в США і інших західних державах керівні круги і політичні спостерігачі вважають, що війна з Іраком, крім військово-політичної поразки режиму Саддама Хусейна і фактичного розвалу іракської економіки, принесла наступні позитивні для американської сторони результати:

1) керівництво нафтовидобувних монархій і опозиційні сили в цих країнах переконалися в безперспективності будь-яких серйозних внутрішніх виступів проти політичних режимів цих країн, а можливі зовнішні погрози (з боку, наприклад, Ірану) не представляють для них небезпеки перед лицем військової потужності Вашингтона;

2) планування, підготовка і сам хід військових дій підтвердили ефективність американської наступальної військової доктрини і роль ВВС в сучасній війні, а американська військова техніка по ряду показників виявилася якіснішою за аналогічні види радянського і французького виробництва; виріс авторитет Пентагону, що сприяло фактично безболісному розміщенню американських військових формувань та інфраструктури біля іракських кордонів (наприклад, в Саудівській Аравії);

3) фактичне ігнорування Вашингтоном зусиль СРСР, направлених на розв'язання кризи навколо Кувейту політичними засобами, відображало переконаність американської адміністрації, що в умовах прогресуючого ослаблення зовнішньополітичних позицій Радянського Союзу США в стані самостійно вирішувати всі аспекти ситуації в Затоці і близькосхідної кризи, включаючи палестинську проблему;

4) західні політичні спостерігачі визнали зростання авторитету США в НАТО, зміцнення їх провідної ролі в цій організації.Абсолютно не випадково американська сторона свої дії проти Іраку прикрила міжнародним схваленням (резолюція Ради Безпеки № 678) і формуванням багатонаціональної антиіракської коаліції. Аналізуючи ці дії США, можна припустити, що в майбутньому можлива аналогічна реакція в тих випадках, коли найбільш розвинені у військовому і політичному відношенні країни третього світу діятимуть, керуючись тільки своїми інтересами, не озираючись на позицію великих держав.

85. Китай у міжнародних відносинах кінця ХХ – початку ХХІ ст.

Зовнішня політика КНР після «культурної революції».

Зовнішньополітична концепція КНР. З початку 80-х років на зовнішньополітичний курс КНР почали здійснювати дедалі значніший вплив внутрішньополітичні та соціально-економічні переміни, спрямовані на виконання завдань так званих «чотирьох модернізацій», а також на формування реалітичного підходу китайського керівництва до проблем миру та роззброєння, інших глобальних проблем сучасності. У зовнішньополітичну концепцію КНР суттєві корективи вніс XII з'їзд КПК, що відбувся у вересні 1982 р.: були переставлені деякі акценти, з'явилися нові моменти у формулюванні зовнішньополітичних цілей та пріоритетів. У рішеннях з'їзду зроблено виразний наголос на самостійності зовншньополітичного курсу КНР: «Китай у жодному випадку не спирається ні на будь-яку велику державу чи групу держав і ніяким чином не підкоряється тискові будь-яких великих держав».Положення про незалежність та самостійність зовнішньої політики було зафіксоване і в новій конституції КНР, прийнятій 4 грудня 1982 р. Основоположними моментами зовнішньої політики Китаю є такі:· Китай незалежно та самостійно виробляє свою політичну позицію і політичний курс з усіх міжнародних питань; він не вступає ні в які союзи і не встановлює жодних стратегічних відносин з великими державами чи блоками країн, виступає проти гегемонізму і політики сили;· метою зовнішньої політики Китаю є захист миру в усьому світі та створення мирної міжнародної обстановки, яка би сприяла модернізації країни;· Китай бажає розвивати відносини з усіма країнами на основі п'яти принципів мирного співіснування, а саме: взаємної поваги суверенітету і територіальної цілісності, взаємного ненападу, невтручання у внутрішні справи одне одного, рівності та взаємної вигоди, мирного співіснування;· зміцнення солідарності та співробітництва з країнами «третього світу», що розвиваються, розвиток добросусідських дружніх відносин з прикордонними країнами — такий наріжний камінь зовнішньої політики Китаю;· Китай виступає за створення системи міжнародних відносин та нового міжнародного політичного та економічного устрою на основі п'яти принципів мирного співіснування.П'ять принципів мирного співіснування увійшли в конституцію КНР 1982 р. і стали основоположними установками, якими керується Китай, встановлюючи та розвиваючи дружні взаємини з усіма країнами світу. На основі цих принципів на 1995 р. Китай установив дипломатичні відносини з 159 країнами.У березні 1986 р. були оприлюднені «Десять головних напрямів та основних принципів незалежної та самостійної мирної зовнішньої політики КНР». Головними цілями цієї політики були проголошені боротьба з гегемонізмом, збереження загального миру, розвиток дружби і співробітництва з іншими країнами, сприяння загальному економічному процвітанню. В цілому у 80-ті роки міжнародна діяльність КНР характеризувалася високою активністю, і це стосувалося усіх трьох напрямів її відносин — з розвиненими капіталістичними, з соціалістичними країнами і країнами, що розвиваються.Слід зазначити, що у 80-ті роки перша група країн продовжувала посідати головне місце у торговельно-економічних зв'язках КНР.Значення зовнішніх економічних зв'язків КНР суттєво зросло після того, як на III пленумі ЦК КПК 2-го скликання була проголошена так звана «відкрита зовнішньоекономічна політика», що відводила співробітництву з зарубіжними країнами важливу роль у модернізації народного господарства Китаю. Вона передбачала прискорений розвиток зовнішньоекономічних відносин КНР, збільшення імпорту передової зарубіжної техніки та технологій, розширення експорту, застосування нових форм зовнішніх економічних зв'язків і залучення іноземного капіталу. Наслідком цих зусиль стало зростання частки експорту у національному доході країни від 5,6 % у 1978 р. до майже 14 % у 1986 р. Слід зазначити, що спочатку «відкрита зовнішньоекономічна політика» була зорієнтована переважно на розвинуті капіталістичні держави, а у кінці 80-х років вона поширилася й на колишні соціалістичні країни.Китайсько-американські відносини. Політико-юридичною основою китайсько-американських відносин є три спільні комюніке, прийняті у 1972, 1978 і 1982 роках. Ці документи час від часу доповнюються «керівними принципами» у двосторонніх відносинах, що оприлюднюються високими посадовими особами обох країн. Зокрема, у листопаді 1994 р. Президент КНР Цзянь Цземінь під час зустрічі у Багорі з Президентом США В. Клінтоном запропонував такі п'ять принципів:· обидві країни мають повною мірою зважати на світову ситуацію і враховувати довготривалі взаємні інтереси у XXI столітті;· кожна країна має поважати умови і вибір іншої та визначити вплив різних соціальних систем та ідеологій на двосторонні відносини. Всі проблеми між Китаєм і Сполученими Штатами мають вирішуватися на дружній основі;· двостороння кооперація має розвиватися на рівній і взаємовигідній основі;· посилення двосторонніх консультацій, що стосуються міжнародних справ, у тому числі нерозповсюдження зброї масового знищення, захисту довкілля, туризму, посилення боротьби з наркотиками;· розширення двостороннього обміну, особливо обміну на найвищому рівні.Основні «керівні принципи» США у відносинах з КНР були викладеш держсекретарем В. Крістофером у травні 1996 р. в Нью-Йорку на зборах Азійського товариства: «По-перше... ми (США. —Авт.) віримо, що розвиток Китаю як безпечної, відкритої та успішної держави здійснюється глибоко в інтересах Сполучених Штатів. По-друге, ми підтримуємо повну інтеграцію і його активну участь у міжнародній спільноті. По-третє, ми не будемо вагатися в діях, щоб захистити наші інтереси». Отже, якщо китайська сторона підкреслює обопільність, взаємовигідність відносин, то американська зважає тільки на власні інтереси.У цілому ж після встановлення офіційних дипломатичних відносин, домовленість про що набрала чинності з 1 січня 1979 р., двосторонні зв'язки між двома країнами набули швидкого й різнобічного розвитку. Надавши КНР режим найбільшого сприяння, США стали одним з її головних торговельних партнерів. У 1986 р. товарообіг між двома країнами сягав 7,34 млрд. дол., що становило 9,9 % усього обсягу китайської торгівлі. Значними у цей період були й американські прямі інвестиції в економіку КНР, за рахунок яких було споруджено 304 об'єкти. Ці інвестиції сягали 2,7 млрд дол., що становило 13,5 % капіталів, укладених зарубіжними країнами в економіку КНР. І все ж у Вашингтоні вважали, що в КНР ще не був створений достатньо сприятливий інвестиційний клімат, хоча Держрада і місцеві органи влади КНР прийняли понад 1400 відповідних законодавчих актів.Оскільки американський напрямок посідає одне з найважливіших (якщо не найважливіше) місце в ієрархії зовнішньополітичних орієнтирів КНР, між двома країнами налагодилися широкі політичні зв'язки, відбувається інтенсивний обмін делегаціями, у тому числі на найвищому рівні. Уже на початку січня 1979 р. здійснив візит до США тодішній китайський лідер Ден Сяопін. Унаслідок цього візиту була досягнута домовленість про періодичне проведення китайсько-американських консультацій з міжнародних питань. Через вісім місяців КНР відвідав тодішній віце-президент США В. Мондейл. У подальшому контакти керівних діячів двох країн стали постійними. У 1980—1987 рр. з офіційними візитами в США перебували прем'єр Держради КНР, Голова КНР, заступник голови Центральної військової ради КНР. З американської сторони за цей період КНР двічі відвідали тодішнй віце-президент Дж Буш і Президент Р. Рейган. Взаємні візити неодноразово здійснювали керівники зовнішньополітичних відомств обох країн. У 90-ті роки зустрічі найвищих посадових осіб КНР і США залишалися досить частими. Зокрема, президенти Цзянь Цземінь і В. Клінтон зустрічалися на міжнародних форумах, що проходили в Сіетлі, Багорі, Манілі.Отже, як за загальними обсягами торговельно-економічних відносин, так і за частотою й інтенсивністю зустрічей і контактів на найвищих і високих рівнях китайсько-американські відносини виглядають досить благополучно. Разом із тим китайська сторона постійно вказує на те, що у взаєминах між КНР і США «постійно існує темна тінь». Такою проблемою є острів Тайвань. Здається, проблема Тайваню ще довго буде виникати в китайсько-американських відносинах, оскільки обидві сторони дбають про протилежні цілі. Китайське керівництво прагне «возз'єднання» з Тайванем, Вашингтон же всіляко цьому перешкоджає в ім'я «збереження безпеки» в регіоні.Після нормалізації відносин з КНР США припинили офіційні дипломатичні зв'язки з Тайванем і анулювали військовий договір з ним. Формально було визнано, що Тайвань є частиною Китаю. Це визнання підтверджене і спільним комюніке від 15 грудня 1978 р., на базі якого були відновлені дипломатичні відносини між Пекіном і Вашингтоном. Варто звернути увагу на форму цього визнання: «Уряд США бере до уваги, що Китай єдиний, і Тайвань —частина Китаю». Це створювало можливість для маневрів Вашингтона, що знайшло підтвердження у його практичних діях. Зокрема, услід за цим припинилося широке економічне й інше співробітництво між США і Тайванем, а у квітні 1979 р. американський Конгрес прийняв «Акт про взаємовідносини з Тайванем», в рамках якого був створений Американський інститут із Тайваню, наділений багатьма функціями закритого 1 травня 1979 р. посольства США в Тайбеї. Конгрес підтвердив незмінність американсько-тайванських відносин, що набули «неофіційного характеру». Вказаний закон уміщував попередження відносно того, що збройне зазіхання Пекіна на Тайвань «викличе серйозне занепокоєння США», і це фактично припускає можливість здійснення США воєнних заходів щодо КНР. У серпні 1982 р. було підписане спільне комюніке КНР і США про позицію обох країн щодо Тайваню. Слід зазначити і те, що всі наступні заяви американських офіційних осіб зводилися до того, що Пекін представляє «єдино законний уряд Китаю» і що США зацікавлені у мирному вирішенні проблеми між Пекіном і Тайбеєм. Проте протягом більше 10 років ця проблема перебуває в замороженому стані.Ситуація загострилася влітку 1995 р., коли Президент «Республіки Китай на Тайвані» Лі Денхуей здійснив неофіційний візит до США. Пролунали взаємні звинувачення в надто різкій формі. Американську позицію визначала поведінка Конгресу, в якому домінували республіканці. Вони й виступили на захист Тайваню аж до розриву дипломатичних { відносин з КНР. І незважаючи на те, що адміністрація І В. Клінтона поводила себе більш стримано в цих подіях і навіть намагалася згладити поведінку конгресменів насправді у своїй стратегії і уряд, і Конгрес єдині: перешкодити об'єднанню Тайваню з КНР.Візит президента Тайваню до США спричинився до погіршення американсько-китайських відносин, що тривало протягом року. Але Вашингтон змушений був відступити. На форумі АТЕС у Манілі в листопаді 1996 р. під час зустрічі президентів Цзянь Цземіня і В. Клінтона відбулося примирення між двома країнами. Утім і в майбутньому тайванська проблема буде постійно випливати на поверхню у відносинах між КНР і США, як і проблема прав людини в Китаї, яка постійно мусується Вашингтоном як привід для втручання у внутрішні справи цієї країни,Китайсько-японські відносини. Японія є другим, а в деякому сенсі і першим за значенням партнером Китаю серед розвинутих країн.Відносини між КНР і Японією набули динамічного розвитку, охоплюючи дедалі нові галузі, після підписання у серпні 1978 р. китайсько-японського Договору про мир і дружбу. Серед спонукальних чинників на перше місце тут висувалося те, що Японія, яка добилася вражаючих успіхів у своєму економічному розвої, піднялася на висоти сучасної технології і техніки, привертала Пекін можливостями співробітництва з нею в інтересах здійснення програми «чотирьох модернізацій» країни. Для цього були і об'єктивні передумови: порівняна географічна близькість Японії та Китаю; велика зацікавленість Японії у деяких китайських товарах, передусім у вугіллі; давні традиції двосторонніх торговельно-економічних відносин. До того ж Китай, який став достатньо могутньою військовою державою, вже не виявляв гострого занепокоєння з приводу японської загрози. Більше того, можливість виникнення такої небезпеки у певний період взагалі заперечувалася Пекіном.Японія посідала друге місце після США, а за чисельністю збройних сил практично зрівнялася з ними. Саме за Я. Накасоне було прийняте рішення про відмову від проголошеного у 1977 р. державною політикою Японії принципу обмеження військових витрат одним відсотком від валового національного продукту.В КНР різко реагували на це рішення японського уряду. Періодична преса, представники зовнішньополітичної, військової та інших установ говорили про наявність в Японії певних сил, які намагалися в минулому і прагнуть тепер відродити мілітаризм. Різко висловився з цього приводу і тодішній керівник КНР Ден Сяопін. Невдоволення Пекіна викликає і непослідовна, на його погляд, позиція Японії з питання Тайваню, яка допускає дії у дусі політики «двох Китаїв». Підкреслимо, що Японія підтримує з Тайванем широкі економічні зв'язки, понад 1/4 зовнішньоторговельного обігу острова припадає на частку Японії. Значними є і японські прямі інвестиції в економіку Тайваню. На кінець 80-х років вони перевищували 1 млрд дол.Офіційний Токіо не міг не зреагувати на позицію Пекіна. Прем'єр-міністр Я. Накасоне публічно запевнив, що Японія не проводить політику визнання «двох Китаїв»; він стверджував також, що немає причин для занепокоєння відносно перетворення Японії на мілітаристську державу.Критикуючи негативні сторони політики Японії, китайське керівництво поряд із цим підкреслює незмінність свого курсу на розвиток китайсько-японських відносин. У свою чергу офіційний Токіо зазначає, що японсько-китайські відносини в цілому добрі, а деякі розбіжності й проблеми уповні можливо вирішувати згідно з принципами спільної японсько-китайської заяви від 20 вересня 1972 р. про нормалізацію міждержавних відносин і японсько-китайського Договору про мир і дружбу, що вступив у силу 23 жовтня 1978 р. Отже, обидві сторони з притаманною азійцям ввічливістю постійно висловлюють задоволення станом двосторонніх відносин і сподіваються, що такими вони будуть і у майбутньому.

86. Японія у міжнародних відносинах кінця ХХ – початку ХХІ ст.
Один із засновників геополітики Карл Хаусхофер залічував Японію до «острівних країн з континентальним типом мислення». На відміну від іншої острівної держави — Англії, яка завжди відгороджувалася від континентальної Європи, протиставляла себе їй, Японія, навпаки, підтримувала тісні зв'язки з Азією, насамперед із Китаєм, Кореєю й зобов'язана континенту практично всім: від писемності до засобів праці й виробництва. Безумовно, це запозичення збагатилося й адаптувалося до особливостей національної самосвідомості й набуло самобутності. Японці не без підстав вважають свою країну «Країною, де сходить сонце», країною «духовного достатку». Філософські погляди японців характеризуються самозаглибленістю, граничною зосередженістю, медитативною спрямованістю, що підсилює думку про злиття людини з природою, Космосом.Геополітика Японії й нині віддзеркалює особливості її географічного положення та політичного становища. Острівне розташування, перенаселеність, нестача природних ресурсів, з одного боку, а з іншого — могутня промисловість, що динамічно розвивається, гостра потреба в ринках збуту визначили прагнення Японії посісти у світовому ладі місце, гідне її потенціалу. Йдеться, зокрема, про наполегливе бажання Японії стати постійним членом Ради Безпеки ООН.
Поки що політичний вплив Японії не відповідає її економічній могутності. Донині у світі присутні сталі антияпонські настрої, зокрема в Росії. Ці настрої сягають своїм корінням у глибини понад 300-річної історії становлення і розвитку російсько-японських відносин. Агресія Японії щодо Росії у 1904—1905 pp., жахлива окупація Далекого Сходу в 20-х роках, бої на озері Хасан і Халхін-Гол, некоректна поведінка Японії стосовно СРСР у роки Другої світової війни (Японія потопила 80 транспортів, які йшли зі США з вантажами, отриманими за «ленд-ліз») — усе це сприяло створенню іміджу Японії як підступної, жорстокої держави.Через ці та низку інших причин досить низький рейтинг взаємних симпатій японців і росіян. Ця неприязнь багато в чому обґрунтована проамериканською орієнтацією японського керівництва. Фактичними союзниками США та Японія стали в 1981 p., підписавши мирний договір і «договір про безпеку». Головна теза цих договорів — «відбиття радянської загрози». У своїй зовнішній політиці Японія надає важливого значення союзницьким відносинам зі Сполученими Штатами Америки, але в той же час виявляє глибоку зацікавленість у міжнародному співробітництві.
Користуючись значною фінансовою допомогою США, Японія після Другої світової війни досягла найвищих у світі темпів розвитку промисловості й сільського господарства, приросту товарів і послуг. Середньорічні темпи зростання ВВП до 90-х років XX ст. становили близько 8—10 відсотків Стрімке економічне зростання Японії зумовили численні фактори: орієнтація на досягнення людської думки у сфері нової техніки, технології, організації виробництва й менеджменту, виняткова працездатність народу, боротьба за найвищу якість продукції, жорстка економія. У результаті наприкінці 80-х років XX ст. Японія посідає друге місце у світі (після США) за виробництвом ВВП.
Японія постійно пропонує сотні можливостей переконатися в тому, що нові ідеї у цій країні народжуються як ніде в світі. Приклад тому «Панасонік — центр» — спеціальний виставковий центр, щось на кшталт міста майбутнього. Тут, зокрема, демонструють техніку завтрашнього або навіть післязавтрашнього дня. Ви приходите додому, і ваші вхідні двері гостинно відчиняються, «упізнавши» ваші відбитки пальців, голос і очі. З вами привітається симпатичний робот — дворецький, який, не сходячи з місця, ввімкне для вас світло, кондиціонер, закип'ятить воду в чайнику, а також розповість, куди пішли ваша друга половина й діти. В сусідній кімнаті плоский телевізор на півстіни покаже вам ліс, гори, пустелю, коралові рифи (кімната в цей час наповнюється відповідним ароматом).
Проте в середині 90-х років Японія, як і багато інших країн Заходу і Південно-Східної Азії, стала сповзати в смугу депресії. Почалося повільне й болісне зниження виробництва товарів і послуг. У середині 90-х років Японію наздоганяє могутній сусід — Китай.
У зовнішній політиці, зокрема у відносинах із сусідами належить розв'язати три ключові проблеми. Перша: суперечка з Росією щодо т. зв. північних територій. Прагнення Японії отримати південні Курили й чотири острови не підтримуються ні політичною елітою, ні населенням Росії. Друга: економічна. Японія порушує питання про спільне освоєння з Росією енергетичних ресурсів Сибіру й Далекого Сходу, відводячи при цьому Росії роль сировинного додатка. На це Росія нізащо не піде. Третя: геополітична. Японія намагається взяти під контроль зв'язки Далекого Сходу та Європи через Середню Азію. Іншими словами, в геополітичному плані йдеться про витіснення Росії з Далекого Сходу й Середньої Азії.