Данило Галицький. Політичний портрет
Данило Галицький був сином засновника Галицько-Волинської держави Романа Мстиславича. Після смерті батька був проголошений князем у Галичині, однак через міжусобні війни разом з матір'ю і братом Васильком перебував у Польщі та Угорщині. Княжити Данило Галицький почав на Волині (1221 р.), в 1238 р. остаточно здобув Галицьке князівство. У 1239 р. розповсюдив свою владу на Київ. Його воєвода Дмитро очолив оборону міста від орд хана Батия в грудні 1240 р.
Данило був мудрим політиком, який прагнув посилити свою державу. З цією метою він розширював міста, закладав нові - Львів, Холм; піклувався про православну церкву; сприяв розвитку культури.
Реформаторська діяльність князя Данила Романовича була перервана монголо-татарською навалою на Південно-Західну Русь. Вперше з монголо-татарами князь Данило зіткнувся в битві на р. Калці у 1223 р. Сил у роздробленої Русі для боротьби проти ворога не було, тому ніхто не завадив йому пройти і землями Галицько-Волинської держави. Під ударами завойовників впали міста Галич, Володимир і багато інших.
У 1245 р. Данило переміг у битві під Ярославлем угорсько-польські війська та війська непокірних галицьких бояр.
Для боротьби з монголами князь Данило намагався організувати антимонгольську коаліцію у складі європейських християнських держав: Польщі, Угорщини, Литви, Ватикану, Тевтонського ордену тощо. До боротьби з монголами Данило намагався залучити голову католицької церкви папу римського Інокентія IV. Сподіваючись на те, що папа римський організує хрестовий похід європейських лицарів проти монголів, Данило погодився на релігійну унію (союз) і в 1253 р. у
м. Дорогочин прийняв від римського папи королівську корону. З цього часу Галицько-Волинське князівство стає королівством. Дана релігійна унія передбачала, що руська православна церква на підконтрольній Данилові території підпорядковувалась голові католицької церкви папі римському. На руські землі активно почали приїжджати католицькі священики.
Однак ідея хрестового походу проти монгол так і не знайшла підтримки. У 1254- 1255 рр. Данило самотужки відбивав набіги монгольського воєводи Куремси. Однак після нового набігу під керівництвом баскака Бурундая в 1259 р. Данило знову був змушений визнати владу Орди й зруйнувати укріплення.
Також Данило проводив політику економічного й культурного розвитку своєї держави. Він побудував такі міста як Львів, Пагорб, Холм, Дорогочин та інші. Місто Львів було засноване у 1256 р. на честь сина Данила Лева, м. Холм було засноване у 1237 р. і стало столицею держави за часів князювання Данила.
Помирає Данило у 1264 р. Під час усього періоду правління Данило управляв державою разом зі своїм братом Васильком, який мало займався державними справами, але знаний як книжник і філософ.
14. Загарбання українських земель іноземними державами в ХІV-ХVІ ст. У XIV - XVII ст. Українські землі знаходились в дуже складному становищі. Воно визначалось тим, що сусідні держави намагались заволодіти територією України, включити її в сферу своїх інтересів
У XIII ст. внаслідок розкладу племінного та зародження феодального суспільства утворилася Литовська держава, яка успішно чинила опір агресії з боку Лівонського та Тевтонського орденів. Водночас зміцніла Литовська держава за великого князя Гедиміна (1316-1341) розпочала наступ на південно-західні руські землі.
У 1351 - 1352 роках між Польщею та Литвою тривала війна за Галицько-Волинську землю. За перемир'ям 1352 року Галичина залишилася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля - під владою Литовської держави. В 50-х роках XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на Придніпров'я. У 1355-1356 роках Литовський князь Ольгерд завоював Чернігово-Сіверщину. Влітку 1362 року військо Ольгерда на р. Сині Води розгромило загони кількох татарських ханів. Внаслідок синьо-водської битви до Литовської держави остаточно відійшли Київщина та Поділля.Захоплені Литовською державою південно-західні руські землі протягом другої половини XIV ст., перебували у становищі удільних князівств (із залишками місцевої автономії), очолюваних князями - членами литовського великокнязівського роду. Місцеві великі феодали-князі, що здавна мали в цих землях володіння, зберігали їх і надалі, але повинні були коритися владі удільного князя, сплачувати щорічну данину й надавати йому військову допомогу. Удільні князі складали великокнязівську раду. Подібно до великого князя, удільні князі роздавали землі своїм васалам, скликали місцевих великих феодалів-князів, бояр, вище духовенство на ради для розв'язання політичних питань. Вся ця ієрархія світських і церковних феодалів-землевласників тримала в покорі маси селянства і городян. Розгром татаро-монгольського війська на Куликовому полі і дальше піднесення Москви занепокоїли литовського великого князя та правлячі верстви Литовської держави. Намагаючись зміцнити свою владу над удільними князями та запобігти посиленню Московського князівства, до якого тяжіла частина феодалів українських земель, великий князь Ягайло 14 серпня 1385 року уклав у м. Крево угоду про унію Литви з Польщею. Кревська унія зміцнила Польсько-Литовську державу перед загрозою агресії з боку німецьких хрестоносців, але разом з тим відкривала шлях до загарбання польськими феодалами українських земель та експансії католицької церкви на Схід. Спираючись на служилі верстви литовського боярства та на підтримку польських феодалів, литовський князь Вітовт здійснив ряд заходів щодо політичного об'єднання Литовської держави і зміцнення її центрального управління Люблінська унія 1569 року об'єднала Польське королівство і Велике князівство Литовське, утворивши єдину державу - Річ Посполиту із спільними органами влади і управління, єдиною грошовою системою. В умовах всевладдя литовських, польських і місцевих магнатів, православне населення українських земель перетворилося на об'єкт нещадного поневолення й покатоличення. Більшість місцевих феодалів дотримувались щодо Польсько-Литовської держави угодовської політики. У XV ст. Україні почала загрожувати нова небезпека - з боку Турецької (Османської) держави та Кримського ханства. Наприкінці XV - на початку XVI ст. утворилася єдина Російська держава. Важливим етапом на шляху зміцнення Російської держави було повалення в 1480 р. ординського іга. Ця подія засвідчила утворення Росії як суверенної держави, сприяла піднесенню її міжнародного авторитету й подальшої активізації зовнішньої політики. Остаточне визволення Росії від залежності Орди справило великий вплив на історичну долю українського народу. Вже Великий князь Іван III офіційно проголосив своїм головним завданням у галузі зовнішньої політики боротьбу за возз'єднання всіх земель, що входили до Київської Русі, в єдиній Російській державі, вважаючи всіх їх своєю "отчиною". Таким чином, в політиці московських князів українські землі визначалися як складова і невід'ємна частина Російської держави. У другій половині XV ст. частина православних українських феодалів почала переходити від великого князя литовського під владу великого князя московського. На початку XVI ст. почалися переселення селян, городян і козаків з українських земель у складі Литви до Російської держави; Москва сприяла цьому. На службі в прикордонних фортецях протягом першої чверті XVI ст. з'являються українські козаки ("черкаси") - переселенці з Київщини та Черкащини. Таким чином, можемо стверджувати, що в XIV - XVII ст. українські землі знаходились в дуже складному становищі. Воно визначалось тим, що сусідні держави намагались заволодіти територією України, включити її в сферу своїх інтересів. Причому боротьба за впливи набувала як форм відкритого воєнного протистояння (боротьба Литви з Туреччиною, Кримом і Росією), так і дипломатичних угод (унії Литви з Польщею). В цих умовах українська спільнота змушена була шукати найбільш оптимальних умов для свого існування.